Україна після Гонгадзе
Субота, 15 вересня 2001, 14:28
Ми вже не такі, як були, і більше такими не будемо
16 вересня 2000 року – дата, яка змінила Україну. Змінила морально. Того дня зник Георгій Гонгадзе. Ні, ця подія стала не причиною змін, а приводом до них. Але не лише приводом. Вона стала символом змін.
Першими на зникнення Георгія відреагували журналісти. Окрім інформування у своїх медіа про "справу Гонгадзе", вони спробували самоорганізуватися і навіть провести свої акції. Тоді відбувся марш журналістів Хрещатиком, а з балкону в залу Верховної Ради полетіли листівки: "Знайдіть журналіста Гонгадзе".
Проте відчайдушна спроба колег Георгія створити корпоративне об’єднання провалилась. Спроба дистанціюватись від політики, вирішити "справу Гонгадзе" силами лише журналістського цеху, намагання "не дражнити Кучму" (така була тодішня тактика журналістської тусовки: мовляв, лише від нього залежить, знайдуть Гію чи ні) нічого не дали.
Все це закономірно. Адже "справа Гонгадзе" – лише один з проявів української Системи президентського авторитаризму. Системи, де верховний "папа", а за ним і дрібніші "папи", вважають, що їм все дозволено, і за це їм нічого не буде. Не змінивши цю Систему, ми будемо приречені викарбовувати все нові й нові прізвища на сумній стелі пам’яті загиблих і зниклих журналістів.
Зміни в Україні, зміни поки що не в організації суспільного життя, а в думках і душах людей, ініціювали інші події – політичні виступи взимку-навесні. До речі, саме політичні виступи змінили і ситуацію зі свободою слова в Україні. Протягом метеорологічно холодного, але політично гарячого півроку журналістам стало вільніше писати. Це визнають самі журналісти. Преса змогла об’єктивно висвітлювати хід "справи Гонгадзе" і змогла показати, що, окрім "одобрямса" Кучмі, є й інші точки зору. Захід, нарешті, повернувся обличчям до проблем з правами людини в Україні, а люди, які ще минулого року говорили про необхідність "сильної руки", "хазяїна", "наведення порядку", нарешті усвідомили, що небезпечно давати одній людині багато владних повноважень. Демократія стала асоціюватися не з анархією, а зі справедливою організацією держави.
Поряд із цими тектонічними змінами у свідомості, які, безсумнівно, рано чи пізно виллються у зміни у суспільному житті, більш реальні (російською можна було б сказати – осязаемые) результати опозиційних виступів – відставки Деркача і Кравченка, поховання ідеї "імплементації" – видаються не такими вже й важливими.
Одразу після зникнення Георгія з’явилась маса версій "справи Гонгадзе". Такі версії продукуються й сьогодні. Є версії і про американський, і про російський сліди, і про боротьбу олігархів між собою та з адміністрацією Кучми, в якій Гія був лише пішаком. Одним словом, "хтось" організував зникнення Гонгадзе для того, щоб спровокувати антипрезидентські виступи і зловити рибу у скаламученій воді.
Що ж, українська преса має свій специфічний шарм. І цей шарм полягає в тому, що, від високоаналітичних видань до жовтуватих таблоїдів, всі обговорюють і аналізують, з якої ноги встав Кучма, чому не прийняв Волкова, які стосунки між Марчуком і Суркісом, зрештою, наскільки політично й психологічно сумісні Тимошенко і Ющенко. Соціального життя в Україні не аналізує практично ніхто.
А, можливо, виступи взимку–навесні були не боротьбою опозиційних політиків за владу? Можливо, просто цілі соціальні групи прорвало після зникнення журналіста і оприлюднення плівок з розмовами президента? І вони вийшли на вулиці, щоб все поміняти, щоб мати можливість реалізовувати свої політичні й економічні інтереси, щоб зменшити тиск держави (тобто – бюрократії, податкової адміністрації та їм подібних) на всі сфери суспільного життя? Можливо, навіть не усвідомлюючи і не аналізуючи свого пориву саме у таких термінах.
Можливо, ці виступи були закономірними і якби не було зникнення Георгія, люди все одно б вийшли на вулиці, з іншого приводу, але з тими ж вимогами – зміни Системи.
Мені цікаво читати версії про те, хто саме інспірував "справу Гонгадзе". Тому що пам’ятаю як з Михайлом Свистовичем, Олегом Левицьким та Андрієм Підпалим сиділи до ночі в офісі Інституту "Республіка" і вирішили, все-таки, вийти на Майдан. Згадую свій нічний дзвінок після цього додому до Юри Луценка. Як вранці, 15 грудня, невеликими групками (щоб не "пов’язали") йшли до Майдану. Як ставили намети під охороною депутатів–соціалістів (інакше, напевне, міліція не дала б нам їх встановити) і думали: або нас звідси швидко "заберуть", або будемо сидіти в наметах, а кияни будуть приходити дивитись на нас як у зоопарк. На те, що на вулиці Києва вийдуть 10, 20 тисяч людей, що наметові містечка виростуть по всій Україні, що кияни масово приноситимуть нам теплі речі й їжу, ми навіть сподіватись не могли.
Я не знаю, хто інспірував "справу Гонгадзе" і чи інспірував її хто-небудь взагалі. Це – не важливо. Важливо, що Україна вже не така, як була і більше такою не буде. Важливо, що Україна показала: це - європейська країна. Адже її громадяни не змовчали, не проковтнули, не змирилися з тим, що відбувається тут.
І головне зрозуміти, що боротьба за права людини, за свободу слова, за життя журналістів, це – політична боротьба.
Володимир Чемерис,
співкоординатор акції "Україна без Кучми"
16 вересня 2000 року – дата, яка змінила Україну. Змінила морально. Того дня зник Георгій Гонгадзе. Ні, ця подія стала не причиною змін, а приводом до них. Але не лише приводом. Вона стала символом змін.
Першими на зникнення Георгія відреагували журналісти. Окрім інформування у своїх медіа про "справу Гонгадзе", вони спробували самоорганізуватися і навіть провести свої акції. Тоді відбувся марш журналістів Хрещатиком, а з балкону в залу Верховної Ради полетіли листівки: "Знайдіть журналіста Гонгадзе".
Проте відчайдушна спроба колег Георгія створити корпоративне об’єднання провалилась. Спроба дистанціюватись від політики, вирішити "справу Гонгадзе" силами лише журналістського цеху, намагання "не дражнити Кучму" (така була тодішня тактика журналістської тусовки: мовляв, лише від нього залежить, знайдуть Гію чи ні) нічого не дали.
Все це закономірно. Адже "справа Гонгадзе" – лише один з проявів української Системи президентського авторитаризму. Системи, де верховний "папа", а за ним і дрібніші "папи", вважають, що їм все дозволено, і за це їм нічого не буде. Не змінивши цю Систему, ми будемо приречені викарбовувати все нові й нові прізвища на сумній стелі пам’яті загиблих і зниклих журналістів.
Зміни в Україні, зміни поки що не в організації суспільного життя, а в думках і душах людей, ініціювали інші події – політичні виступи взимку-навесні. До речі, саме політичні виступи змінили і ситуацію зі свободою слова в Україні. Протягом метеорологічно холодного, але політично гарячого півроку журналістам стало вільніше писати. Це визнають самі журналісти. Преса змогла об’єктивно висвітлювати хід "справи Гонгадзе" і змогла показати, що, окрім "одобрямса" Кучмі, є й інші точки зору. Захід, нарешті, повернувся обличчям до проблем з правами людини в Україні, а люди, які ще минулого року говорили про необхідність "сильної руки", "хазяїна", "наведення порядку", нарешті усвідомили, що небезпечно давати одній людині багато владних повноважень. Демократія стала асоціюватися не з анархією, а зі справедливою організацією держави.
Поряд із цими тектонічними змінами у свідомості, які, безсумнівно, рано чи пізно виллються у зміни у суспільному житті, більш реальні (російською можна було б сказати – осязаемые) результати опозиційних виступів – відставки Деркача і Кравченка, поховання ідеї "імплементації" – видаються не такими вже й важливими.
Одразу після зникнення Георгія з’явилась маса версій "справи Гонгадзе". Такі версії продукуються й сьогодні. Є версії і про американський, і про російський сліди, і про боротьбу олігархів між собою та з адміністрацією Кучми, в якій Гія був лише пішаком. Одним словом, "хтось" організував зникнення Гонгадзе для того, щоб спровокувати антипрезидентські виступи і зловити рибу у скаламученій воді.
Що ж, українська преса має свій специфічний шарм. І цей шарм полягає в тому, що, від високоаналітичних видань до жовтуватих таблоїдів, всі обговорюють і аналізують, з якої ноги встав Кучма, чому не прийняв Волкова, які стосунки між Марчуком і Суркісом, зрештою, наскільки політично й психологічно сумісні Тимошенко і Ющенко. Соціального життя в Україні не аналізує практично ніхто.
А, можливо, виступи взимку–навесні були не боротьбою опозиційних політиків за владу? Можливо, просто цілі соціальні групи прорвало після зникнення журналіста і оприлюднення плівок з розмовами президента? І вони вийшли на вулиці, щоб все поміняти, щоб мати можливість реалізовувати свої політичні й економічні інтереси, щоб зменшити тиск держави (тобто – бюрократії, податкової адміністрації та їм подібних) на всі сфери суспільного життя? Можливо, навіть не усвідомлюючи і не аналізуючи свого пориву саме у таких термінах.
Можливо, ці виступи були закономірними і якби не було зникнення Георгія, люди все одно б вийшли на вулиці, з іншого приводу, але з тими ж вимогами – зміни Системи.
Мені цікаво читати версії про те, хто саме інспірував "справу Гонгадзе". Тому що пам’ятаю як з Михайлом Свистовичем, Олегом Левицьким та Андрієм Підпалим сиділи до ночі в офісі Інституту "Республіка" і вирішили, все-таки, вийти на Майдан. Згадую свій нічний дзвінок після цього додому до Юри Луценка. Як вранці, 15 грудня, невеликими групками (щоб не "пов’язали") йшли до Майдану. Як ставили намети під охороною депутатів–соціалістів (інакше, напевне, міліція не дала б нам їх встановити) і думали: або нас звідси швидко "заберуть", або будемо сидіти в наметах, а кияни будуть приходити дивитись на нас як у зоопарк. На те, що на вулиці Києва вийдуть 10, 20 тисяч людей, що наметові містечка виростуть по всій Україні, що кияни масово приноситимуть нам теплі речі й їжу, ми навіть сподіватись не могли.
Я не знаю, хто інспірував "справу Гонгадзе" і чи інспірував її хто-небудь взагалі. Це – не важливо. Важливо, що Україна вже не така, як була і більше такою не буде. Важливо, що Україна показала: це - європейська країна. Адже її громадяни не змовчали, не проковтнули, не змирилися з тим, що відбувається тут.
І головне зрозуміти, що боротьба за права людини, за свободу слова, за життя журналістів, це – політична боротьба.
Володимир Чемерис,
співкоординатор акції "Україна без Кучми"
