"Хорошковский запиликает на Скрипке"… З ким ви, працівники культури? – Та з тобою, з доларом
Вівторок, 26 березня 2002, 20:24
Його любили. Бо гарних рок-співаків у чудових червоних штанях у нас обмаль. Гарних рок-співаків з двома парами чудових червоних штанів – ще менше. А гарний рок-співак з двома парами червоних штанів і з принципами – взагалі один - Олег Скрипка. Був. Адже за останній тиждень Скрипка дещо збіднів. Ні, гармошка лишилася, і любов, і "Весна.Весна. Весна", і штани (дві пари, червоні), й інший реквізит, - усе, крім принципів.
Чи є це втратою для Олега Скрипки?
Учора я б подумала, що так. А завтра, може, потрібнішими стануть штани. Буде куди висловити емоції, коли придивиться пильно, за кого ж він насправді співав перед пацанами на Хрещатику в той похмурий уїк-енд перед виборами.
На нашій естраді, де мало світла й мало кумирів, він був останнім, кому хотілося вірити. Цю фразу можна водночас вважати і некрологом довірі.
Політика в нас – не церковний хор, де співають переважно ті, хто вірить у Бога.
Можна було б ще натужно вірити, що "ВВ", як і "Океан Ельзи", - щирі апологети політиків, які мають усі ознаки озимини – молодість, пробивну силу й зелень. Можна було б вважати, що музики не догледіли, як ті в'їхали в політику на зручних мерксівських дивано-ліжках, підштовхуваних з Банкової, і від радості стрімкого польоту так розгубилися, що забули запропонувати виборцю ще щось цінне, окрім блиску майстерно відшліфованих справжніх зубів, котрі підтверджують головну і єдину ідеологему КОПів – молодість. Можна було б зрештою подумати, що круті рок-мужики стали жертвами якогось непорозуміння чи крутійства нехороших гоблінів з іміджмейкерських контор.
Можна – якби ми почули за дні, що минули з суботнього концерту на підтримку "Озимих", хоч одне слово спростування від Скрипки чи Вакарчука, і якби ми не знали, що незадовго до цього у львівському клубі "Лялька" завжди очищений від політики лідер "Воплів" заявляв, що свій голос віддасть за блок Тимошенко.
Так само можна було би припустити, що у Жанни Боднарук з Володимиром Литвином єдина Україна, задля якої вона в агітпоїздці Закарпаттям так краяла серце акапелло, що ледь не просльозилося єдине око телекамери УТ-1. Можна було б. Якби Жанна не те що носила в косметичці освячений образок з портретом гаранта, а бодай не заприсягалася на дружніх вечірках в електоральній вірності зовсім не "єді", а "Нашій Україні".
Ось така передвиборча співоча янусовщина. Співають одне, у виборчу урну несуть інше, сальдо і дулю – в кишені.
Один мій знайомий журналіст, пожартувавши про передвиборчу грошву: "Лосось пішов на нерест", подався і собі заробляти на ікру разом з "Демсоюзом", хоч свій скромний бюлетень побожився віддати іншим. А ще одна журналістка – разом із жінками, які за майбутнє. Попри те, що цією оригінальною метою "ЖЗМ" вигідно вирізняються хіба що від невнесених до списків Центрвиборчкому археологів (ті – завжди за минуле), виборчі симпатії моя знайома плекає до чоловіків з іншого політичного об'єднання, далекого принаймні від жінок, згуртованих Валентиною Довженко.
"Лосось пішов"... Так, безсумнівно, міркують всі пасажири агітпоїзда, - і писаки, і орфеї, і куплетисти. Вся наближена до творчості інтелігенція сприймає вибори як сезонну чорнову роботу, косовицю, приміром, чи вахтові поїздки за часів Союзу на Північ – гайнув, напружився, хекнув, витер піт з чола рукавом, гахнув чарку "смирновки", акуратно підгріб виручку – ну, молодець!
Весело, бадьоро, з азартними бісиками початкуючого картяра в очах – вибори як дивацький перформенс, чужа гра, в якій тобі пофортунило взяти взятку, а другого кола не буде. Мораліст назвав би таку гру безвідповідальністю чи цинізмом, преферансист – наївністю. Адже насправді це серйозна гра, і вона продовжиться. За нашої участі. Або прямо на наших спинах.
Вітчизняні "зірки" і мистецькі "білі комірці" вже шокували нас у 1999 році. Могилевська, Пономарьов, Матвієнко, навіть Чубай з "Плачем", навіть Цибулько, Подольчак і Дюрич...
Що ж до "Скрябіна", то його наразі взагалі переведемо в окреме діловодство, позаяк для гурту, який відтоді змінив трьох заможних патронів сумнівної ідейно-художньої якості (команду президента, зелених та команду озимого покоління), вже не знайдеться іншого резюме, окрім того, яким один з моїх літературних любчиків Макс Фріш поспівчував героїні свого роману "Штіллер": "Того ранку вона зі смутком збагнула, що шлях від порядної жінки до хвойди надзвичайно короткий".
А дехто з інших ім'ярек нашої агітісторії швидко усвідомив, що їхній заклик "Голосуй по уму, голосуй за Кучму" жорстоко конфліктує з дійсністю. Відмолювати, може, у Лавру й не ходили, але пиво пили з щирим каяттям. І сумління шкреблося, незручно так, як кіт у пісочниці.
Не виключаю, що і через півроку "цвіт нації" тужитиме за свободою слова, за порядною владою з чесними правилами гри, за європейським вибором, за втраченою вірою у Вітчизну, яка тоді ще не була настільки схожа на Білорусь. І стане йому шкода Вітчизни, як Шурикові "птічки". І сльози ці будуть щирими – адже мартіні, куплене на скошені перед виборами гроші, на той час уже закінчиться.
Олена Зварич, "Україна молода" для УП
Чи є це втратою для Олега Скрипки?
Учора я б подумала, що так. А завтра, може, потрібнішими стануть штани. Буде куди висловити емоції, коли придивиться пильно, за кого ж він насправді співав перед пацанами на Хрещатику в той похмурий уїк-енд перед виборами.
На нашій естраді, де мало світла й мало кумирів, він був останнім, кому хотілося вірити. Цю фразу можна водночас вважати і некрологом довірі.
Політика в нас – не церковний хор, де співають переважно ті, хто вірить у Бога.
Можна було б ще натужно вірити, що "ВВ", як і "Океан Ельзи", - щирі апологети політиків, які мають усі ознаки озимини – молодість, пробивну силу й зелень. Можна було б вважати, що музики не догледіли, як ті в'їхали в політику на зручних мерксівських дивано-ліжках, підштовхуваних з Банкової, і від радості стрімкого польоту так розгубилися, що забули запропонувати виборцю ще щось цінне, окрім блиску майстерно відшліфованих справжніх зубів, котрі підтверджують головну і єдину ідеологему КОПів – молодість. Можна було б зрештою подумати, що круті рок-мужики стали жертвами якогось непорозуміння чи крутійства нехороших гоблінів з іміджмейкерських контор.
Можна – якби ми почули за дні, що минули з суботнього концерту на підтримку "Озимих", хоч одне слово спростування від Скрипки чи Вакарчука, і якби ми не знали, що незадовго до цього у львівському клубі "Лялька" завжди очищений від політики лідер "Воплів" заявляв, що свій голос віддасть за блок Тимошенко.
Так само можна було би припустити, що у Жанни Боднарук з Володимиром Литвином єдина Україна, задля якої вона в агітпоїздці Закарпаттям так краяла серце акапелло, що ледь не просльозилося єдине око телекамери УТ-1. Можна було б. Якби Жанна не те що носила в косметичці освячений образок з портретом гаранта, а бодай не заприсягалася на дружніх вечірках в електоральній вірності зовсім не "єді", а "Нашій Україні".
Ось така передвиборча співоча янусовщина. Співають одне, у виборчу урну несуть інше, сальдо і дулю – в кишені.
Один мій знайомий журналіст, пожартувавши про передвиборчу грошву: "Лосось пішов на нерест", подався і собі заробляти на ікру разом з "Демсоюзом", хоч свій скромний бюлетень побожився віддати іншим. А ще одна журналістка – разом із жінками, які за майбутнє. Попри те, що цією оригінальною метою "ЖЗМ" вигідно вирізняються хіба що від невнесених до списків Центрвиборчкому археологів (ті – завжди за минуле), виборчі симпатії моя знайома плекає до чоловіків з іншого політичного об'єднання, далекого принаймні від жінок, згуртованих Валентиною Довженко.
"Лосось пішов"... Так, безсумнівно, міркують всі пасажири агітпоїзда, - і писаки, і орфеї, і куплетисти. Вся наближена до творчості інтелігенція сприймає вибори як сезонну чорнову роботу, косовицю, приміром, чи вахтові поїздки за часів Союзу на Північ – гайнув, напружився, хекнув, витер піт з чола рукавом, гахнув чарку "смирновки", акуратно підгріб виручку – ну, молодець!
Весело, бадьоро, з азартними бісиками початкуючого картяра в очах – вибори як дивацький перформенс, чужа гра, в якій тобі пофортунило взяти взятку, а другого кола не буде. Мораліст назвав би таку гру безвідповідальністю чи цинізмом, преферансист – наївністю. Адже насправді це серйозна гра, і вона продовжиться. За нашої участі. Або прямо на наших спинах.
Вітчизняні "зірки" і мистецькі "білі комірці" вже шокували нас у 1999 році. Могилевська, Пономарьов, Матвієнко, навіть Чубай з "Плачем", навіть Цибулько, Подольчак і Дюрич...
Що ж до "Скрябіна", то його наразі взагалі переведемо в окреме діловодство, позаяк для гурту, який відтоді змінив трьох заможних патронів сумнівної ідейно-художньої якості (команду президента, зелених та команду озимого покоління), вже не знайдеться іншого резюме, окрім того, яким один з моїх літературних любчиків Макс Фріш поспівчував героїні свого роману "Штіллер": "Того ранку вона зі смутком збагнула, що шлях від порядної жінки до хвойди надзвичайно короткий".
А дехто з інших ім'ярек нашої агітісторії швидко усвідомив, що їхній заклик "Голосуй по уму, голосуй за Кучму" жорстоко конфліктує з дійсністю. Відмолювати, може, у Лавру й не ходили, але пиво пили з щирим каяттям. І сумління шкреблося, незручно так, як кіт у пісочниці.
Не виключаю, що і через півроку "цвіт нації" тужитиме за свободою слова, за порядною владою з чесними правилами гри, за європейським вибором, за втраченою вірою у Вітчизну, яка тоді ще не була настільки схожа на Білорусь. І стане йому шкода Вітчизни, як Шурикові "птічки". І сльози ці будуть щирими – адже мартіні, куплене на скошені перед виборами гроші, на той час уже закінчиться.
Олена Зварич, "Україна молода" для УП
