Віртуальний Second-Hand або Який звір прийде на бал української політики замість ведмедя?
П'ятниця, 29 березня 2002, 16:47
Частина I
Якось одного разу одну безголосу і убогу російську естрадну співачку спитали в телеінтерв'ю: а що, напевно, можна будь-якого бомжа на вулиці підібрати і при наявності грошей знайти йому композитора, пісні, студію, продюсера і зробити з нього за півтора роки суперзірку? Що треба для популярності: кошти і зв'язки або все-таки природжений талант і працьовитість? Співачка, до речі, уродженка Західної України, зніяковіла, а її тато - композитор і продюсер, також що був присутнім в студії, нервово огризнувся: "А ви самі спробуйте підберіть на вулиці бомжів і наробіть з них поп-зірок!".
Майже таке ж завдання стоїть і перед організаторами передвиборних президентських і парламентських кампаній в Україні - зробити з явно нетехнологічних, слабохарактерних і як правило нехаризматичних типів віртуальних суперзірок.
Україна: чому ретранслятор, а не генератор?
Істотною особливістю українського політичного простору і політичної свідомості українців є їх відносно невелика самостійність і порівняно низький креативний потенціал (або об'єктивну відсутність можливості його виявити). Одним з симптомів нерозвиненості політичної системи може служити той факт, що Україна є не генератором, а ретранслятором загальнозначущих політичних імпульсів, технологічних схем, моделей елітної і електоральної поведінки.
Подібну неповноцінність, "молодшобратовість", запізнення в розвитку можна пояснювати різними причинами - зокрема, відсутністю протягом сторіч самостійної української держави, деукраїнізацією національної еліти і т.д. Однак для сучасного політичного процесу важливі не причини, а наслідки - дійсно, адже не пояснювати ж свою теперішню неспроможність і вторинність посиланнями на історичні реалії XVI віку? Саме з вторинності виникає властивий українському електоральному полю загалом страх ризику і патологічна тяга до повторення чужих соціальних, політичних, економічних сценаріїв (передусім російських), нехай навіть не найкращих на батьківщині і відверто сумнівних в специфічно українських умовах.
Тому різноманітні новації, що мали місце в Росії і що показали свою неспроможність, в Україні сприймаються як належне і невідворотне - це як покірність долі. Українці морально і психологічно готові зазнавати всіх тих страждань, яким зазнали росіяни: приватизація, "ваучери", фінансові "піраміди" типу "МММ", кам'яні монстри в центрі столиці і інші соціальні "атракціони" з'явилися в Україні вже після того, як Росія на власному прикладі довела всю недолугість подібного роду проектів.
І хоч українці все бачили і все розуміли, але, удосталь натішившись над Льонями Голубковими і довірливістю російських "лохів", через півроку-рік, коли відділення цих грабіжницьких контор відкрилися в Україні, самі добровільно понесли туди своє "добро".
Зрозуміло, що смислова розрідженість українського політичного простору, подібно вакууму, просто не може не залучати спритних людей з Москви різноманітних політтехнологів і "PR-щиків", чиї реальні успіхи часто обмежуються лише розкруткою (іноді суперуспішною) власних іміджів і брендів.
Багато Хто з них в цей час думає не тільки і не стільки про вибори в Верховну Раду, але вже і про те, як вони "зроблять" Україну після 31 березня. Не випадково ще якось по осені глава правління Фонду ефективної політики ім. Г.О. Павловського, тогочасний шеф-редактор сайту Страна.Ру, самовпевнена дівчина на ім'я Марина Литвинович, не без частки здорового цинізму висловилася в тому значенні, що її організація відчуває себе не просто виконавцем вигідного замовлення від Соціал-демократичної об'єднаної партії, але саме суб'єктом політичного процесу в Україні.
Ніхто з московських бізнес- і політичних "варягів" не приховує також бажання поставити в 2004 році свого, керованого з Москви, президента - проти керованого, як вони вважають, з Держдепартаменту США Віктора Ющенка.
Проте, справа не тільки в московських "гостях", які, з одного боку, не відчувають і не хочуть відчувати українських умов, а з іншого - не бажають зайве напружуватися, вигадувати інноваційні сценарії, вважаючи, часто справедливо, що народ "схаває" все і так, в тому числі залежаний "second hand" типу, для України зійде і віртуальний продукт "другої свіжості".
Та і самі українські замовники, що запрошують "москвичів", часто не завжди в курсі відносно своєї власної національної специфіки, тому і замовлення часом формулюється в тому значенні, "щоб було типу як в Москві".
І хоч ситуації в обох країнах вельми схожі, в Україні очевидно запізнення і повторення російських схем і сценаріїв політичного розвитку, а особливо віртуального сміття - хронотопи української політики "відстають" від російських приблизно року на три. Про це свідчать, як мінімум виборчі кампанії і електоральні процеси останніх років. Питання в тому - що є причиною "запізнення": лінощі московських технологів або готовність українського електорату до подібного роду "гуманітарних експериментів" над собою?
Росія-1996/Україна-1999: "Голосуй або…" або як?
Сумно, але чомусь Україна запозичає з російського досвіду часто найгірше. А краще - наприклад, державницький дискурс мислення, здатність відстоювати свої інтереси на міжнародній арені, здібність до геополітичного і глобального мислення - це все не про українських політиків.
Образи і імідж російських "отцов отечества" тотально панують над їх українськими колегами. На рівні підсвідомості росіяни як би дають санкцію мовляв, і так можна себе поводити також. Наприклад, московський мер Юрій Лужков є ідеалом не тільки для мерів багатьох російських міст: київський міський голова Олександр Омельченко, без сумніву, відчуває себе "українським Лужковим", цікавий його передвиборчий слоган: "Росія - Україна. Москва - Київ. Лужков - Омельченко". Не з чи цієї причини його рука не зомліла повторити те непотребство з Майданом Незалежності, яке Юрій Лужков в свій час учинив з Манежною площею?
Історичні об'єкти в центрі Києва знищуються приблизно з таким же зворушливим натхненням, як декількома роками раніше - історичний центр Москви. І хоч київська "Тітка на стовпі" менш огидна, ніж московський Колумб в образі Петра I, киянам від цього, здається, не легше.
А ось, скажемо, перший президент незалежної України Леонід Кравчук схожий не на першого президента Росії Єльцина (на нього схожий Кучма, причому як Перший, так і Другий), а швидше на Михайла Горбачова, аж до паралелей в постпрезидентскому житті: вони обидва перетворилися у весільних генералів - засновників різноманітних фондів, інститутів, голів партій, зірок презентацій, рекламістів піцци і, здається навіть, авторів бульварних газет.
Проте, коли треба "освятити" яку-небудь подію на зразок конституційного перевороту зими 2000 року, де Кравчук очолював "парламентську більшість", або переобрання Кучми на другий термін (а раптом ще і на третій?), потреба в ньому і, відповідно, його політична вага значно зростають. Горбачова зі зрозумілих причин не запрошують навіть на такі ролі.
Українські президентські вибори 1999 року взагалі співпали з російськими 1996 року аж до персональних паралелей: Кучма - Єльцин, Симоненко - Зюганов, Марчук - Лебідь, Вітренко - Жириновський. Історія криво усміхнулася навіть при підборі осіб голів Центрвиборчкомів: Микола Рябов в Росії-1996 і Михайло Рябець в Україні-1999.
У Росії-1996 в ситуації загрози непереобрання Єльцина спостерігалася небачена ні раніше, ні коли-небудь після консолідація олігархів - "семибанкірщина". На Україні-1999 навпаки: декілька передвиборних штабів Кучми, не в приклад "семибанкірам", жорстко конкурували між собою - видно, це родова риса української політики і, ширше, української ментальності взагалі. Безперечною технологічною новацією українських президентських виборів стало створення "канівської четвірки". Сама ідея концептуально не така уже і погана, але тільки не для України - не для українського політичного менталітету, схильного до компромісів і не схильного до групової боротьби!
Сам Кучма час від часу повторює з лукавою усмішкою: "Де два українця, там три гетьмани". І в Україні це завжди діє безвідмовно - відносно ворогів або суперників немає необхідності "розділяти і володарювати" - розділяться вони і самі по собі, ще і фізіономії один одному почистять.
Апокаліпсичний сценарій загрози "червоного реваншу" був тоді розіграний як по нотах: нікому так не повинен бути вдячний нинішній президент України за своє переобрання як лідеру комуністів Петру Симоненко - навіть в більшій мірі, ніж Єльцин-II Зюганову. Олександр Мороз тоді явно не вписався в політтехнологічний розклад, вигаданий московськими "гуманітарниками" і київськими стерновими "адмінресурсу", його інформаційно "зачистили" "відключили" від електронних ЗМІ.
Тоді це перешкодило Морозу стати президентом України - тепер точно так само чинять з "неформатною" Юлією Тимошенко, практично повністю ізолювавши її від телебачення. Але, дійсно, адже не для того ж роками завойовувався український інформаційний простір, щоб потім конкуренти призначали в цьому самому просторі дуелі його завойовникам…
Загалом, недивлячись на переобрання на зламі віків Леоніда Кучми-II, про ту PR-роботу складно відгукнутися як про висококласну і оригінальну. Хоч, і Ніколо Макіавеллі, і доктор Йозеф Геббельс мають право себе вважати вчителями і натхненниками організаторів перемоги, але могли б багато чому у них повчитися.
Продовження буде
Якось одного разу одну безголосу і убогу російську естрадну співачку спитали в телеінтерв'ю: а що, напевно, можна будь-якого бомжа на вулиці підібрати і при наявності грошей знайти йому композитора, пісні, студію, продюсера і зробити з нього за півтора роки суперзірку? Що треба для популярності: кошти і зв'язки або все-таки природжений талант і працьовитість? Співачка, до речі, уродженка Західної України, зніяковіла, а її тато - композитор і продюсер, також що був присутнім в студії, нервово огризнувся: "А ви самі спробуйте підберіть на вулиці бомжів і наробіть з них поп-зірок!".
Майже таке ж завдання стоїть і перед організаторами передвиборних президентських і парламентських кампаній в Україні - зробити з явно нетехнологічних, слабохарактерних і як правило нехаризматичних типів віртуальних суперзірок.
Україна: чому ретранслятор, а не генератор?
Істотною особливістю українського політичного простору і політичної свідомості українців є їх відносно невелика самостійність і порівняно низький креативний потенціал (або об'єктивну відсутність можливості його виявити). Одним з симптомів нерозвиненості політичної системи може служити той факт, що Україна є не генератором, а ретранслятором загальнозначущих політичних імпульсів, технологічних схем, моделей елітної і електоральної поведінки.
Подібну неповноцінність, "молодшобратовість", запізнення в розвитку можна пояснювати різними причинами - зокрема, відсутністю протягом сторіч самостійної української держави, деукраїнізацією національної еліти і т.д. Однак для сучасного політичного процесу важливі не причини, а наслідки - дійсно, адже не пояснювати ж свою теперішню неспроможність і вторинність посиланнями на історичні реалії XVI віку? Саме з вторинності виникає властивий українському електоральному полю загалом страх ризику і патологічна тяга до повторення чужих соціальних, політичних, економічних сценаріїв (передусім російських), нехай навіть не найкращих на батьківщині і відверто сумнівних в специфічно українських умовах.
Тому різноманітні новації, що мали місце в Росії і що показали свою неспроможність, в Україні сприймаються як належне і невідворотне - це як покірність долі. Українці морально і психологічно готові зазнавати всіх тих страждань, яким зазнали росіяни: приватизація, "ваучери", фінансові "піраміди" типу "МММ", кам'яні монстри в центрі столиці і інші соціальні "атракціони" з'явилися в Україні вже після того, як Росія на власному прикладі довела всю недолугість подібного роду проектів.
І хоч українці все бачили і все розуміли, але, удосталь натішившись над Льонями Голубковими і довірливістю російських "лохів", через півроку-рік, коли відділення цих грабіжницьких контор відкрилися в Україні, самі добровільно понесли туди своє "добро".
Зрозуміло, що смислова розрідженість українського політичного простору, подібно вакууму, просто не може не залучати спритних людей з Москви різноманітних політтехнологів і "PR-щиків", чиї реальні успіхи часто обмежуються лише розкруткою (іноді суперуспішною) власних іміджів і брендів.
Багато Хто з них в цей час думає не тільки і не стільки про вибори в Верховну Раду, але вже і про те, як вони "зроблять" Україну після 31 березня. Не випадково ще якось по осені глава правління Фонду ефективної політики ім. Г.О. Павловського, тогочасний шеф-редактор сайту Страна.Ру, самовпевнена дівчина на ім'я Марина Литвинович, не без частки здорового цинізму висловилася в тому значенні, що її організація відчуває себе не просто виконавцем вигідного замовлення від Соціал-демократичної об'єднаної партії, але саме суб'єктом політичного процесу в Україні.
Ніхто з московських бізнес- і політичних "варягів" не приховує також бажання поставити в 2004 році свого, керованого з Москви, президента - проти керованого, як вони вважають, з Держдепартаменту США Віктора Ющенка.
Проте, справа не тільки в московських "гостях", які, з одного боку, не відчувають і не хочуть відчувати українських умов, а з іншого - не бажають зайве напружуватися, вигадувати інноваційні сценарії, вважаючи, часто справедливо, що народ "схаває" все і так, в тому числі залежаний "second hand" типу, для України зійде і віртуальний продукт "другої свіжості".
Та і самі українські замовники, що запрошують "москвичів", часто не завжди в курсі відносно своєї власної національної специфіки, тому і замовлення часом формулюється в тому значенні, "щоб було типу як в Москві".
І хоч ситуації в обох країнах вельми схожі, в Україні очевидно запізнення і повторення російських схем і сценаріїв політичного розвитку, а особливо віртуального сміття - хронотопи української політики "відстають" від російських приблизно року на три. Про це свідчать, як мінімум виборчі кампанії і електоральні процеси останніх років. Питання в тому - що є причиною "запізнення": лінощі московських технологів або готовність українського електорату до подібного роду "гуманітарних експериментів" над собою?
Росія-1996/Україна-1999: "Голосуй або…" або як?
Сумно, але чомусь Україна запозичає з російського досвіду часто найгірше. А краще - наприклад, державницький дискурс мислення, здатність відстоювати свої інтереси на міжнародній арені, здібність до геополітичного і глобального мислення - це все не про українських політиків.
Образи і імідж російських "отцов отечества" тотально панують над їх українськими колегами. На рівні підсвідомості росіяни як би дають санкцію мовляв, і так можна себе поводити також. Наприклад, московський мер Юрій Лужков є ідеалом не тільки для мерів багатьох російських міст: київський міський голова Олександр Омельченко, без сумніву, відчуває себе "українським Лужковим", цікавий його передвиборчий слоган: "Росія - Україна. Москва - Київ. Лужков - Омельченко". Не з чи цієї причини його рука не зомліла повторити те непотребство з Майданом Незалежності, яке Юрій Лужков в свій час учинив з Манежною площею?
Історичні об'єкти в центрі Києва знищуються приблизно з таким же зворушливим натхненням, як декількома роками раніше - історичний центр Москви. І хоч київська "Тітка на стовпі" менш огидна, ніж московський Колумб в образі Петра I, киянам від цього, здається, не легше.
А ось, скажемо, перший президент незалежної України Леонід Кравчук схожий не на першого президента Росії Єльцина (на нього схожий Кучма, причому як Перший, так і Другий), а швидше на Михайла Горбачова, аж до паралелей в постпрезидентскому житті: вони обидва перетворилися у весільних генералів - засновників різноманітних фондів, інститутів, голів партій, зірок презентацій, рекламістів піцци і, здається навіть, авторів бульварних газет.
Проте, коли треба "освятити" яку-небудь подію на зразок конституційного перевороту зими 2000 року, де Кравчук очолював "парламентську більшість", або переобрання Кучми на другий термін (а раптом ще і на третій?), потреба в ньому і, відповідно, його політична вага значно зростають. Горбачова зі зрозумілих причин не запрошують навіть на такі ролі.
Українські президентські вибори 1999 року взагалі співпали з російськими 1996 року аж до персональних паралелей: Кучма - Єльцин, Симоненко - Зюганов, Марчук - Лебідь, Вітренко - Жириновський. Історія криво усміхнулася навіть при підборі осіб голів Центрвиборчкомів: Микола Рябов в Росії-1996 і Михайло Рябець в Україні-1999.
У Росії-1996 в ситуації загрози непереобрання Єльцина спостерігалася небачена ні раніше, ні коли-небудь після консолідація олігархів - "семибанкірщина". На Україні-1999 навпаки: декілька передвиборних штабів Кучми, не в приклад "семибанкірам", жорстко конкурували між собою - видно, це родова риса української політики і, ширше, української ментальності взагалі. Безперечною технологічною новацією українських президентських виборів стало створення "канівської четвірки". Сама ідея концептуально не така уже і погана, але тільки не для України - не для українського політичного менталітету, схильного до компромісів і не схильного до групової боротьби!
Сам Кучма час від часу повторює з лукавою усмішкою: "Де два українця, там три гетьмани". І в Україні це завжди діє безвідмовно - відносно ворогів або суперників немає необхідності "розділяти і володарювати" - розділяться вони і самі по собі, ще і фізіономії один одному почистять.
Апокаліпсичний сценарій загрози "червоного реваншу" був тоді розіграний як по нотах: нікому так не повинен бути вдячний нинішній президент України за своє переобрання як лідеру комуністів Петру Симоненко - навіть в більшій мірі, ніж Єльцин-II Зюганову. Олександр Мороз тоді явно не вписався в політтехнологічний розклад, вигаданий московськими "гуманітарниками" і київськими стерновими "адмінресурсу", його інформаційно "зачистили" "відключили" від електронних ЗМІ.
Тоді це перешкодило Морозу стати президентом України - тепер точно так само чинять з "неформатною" Юлією Тимошенко, практично повністю ізолювавши її від телебачення. Але, дійсно, адже не для того ж роками завойовувався український інформаційний простір, щоб потім конкуренти призначали в цьому самому просторі дуелі його завойовникам…
Загалом, недивлячись на переобрання на зламі віків Леоніда Кучми-II, про ту PR-роботу складно відгукнутися як про висококласну і оригінальну. Хоч, і Ніколо Макіавеллі, і доктор Йозеф Геббельс мають право себе вважати вчителями і натхненниками організаторів перемоги, але могли б багато чому у них повчитися.
Продовження буде
