Антрацитове пекло

Вівторок, 30 квітня 2002, 19:56
Український гірники борються за виживання

В Олексія багато ворогів: "Вони підстерігають мене тут, - розповідає молодий парубок і показує на дорогу, що загубилася щебінкою між старими будинками. - Спочатку я ще чинив опір, але потім позаду з'явився третій - з металевим прутом". Український гірник у роздумах потирає рукою своє руде волосся. Олексій пролежав у лікарні зі струсом мозку шість тижнів, а міліція вдавала, що шукає злочинців. "Тоді ми саме утворили свою незалежну профспілку, -розповідає Олексій. - "Ми хотіли показати директору, як мафія краде наше вугілля, щоб він що-небудь зробив і погасив, нарешті, заборгованість по зарплаті".

Шахтар повинен був би краще розбиратися у ситуації. Справа у тому, що тут, в Антрациті, містечку на сході України, всі заодно: бандити, міліція, мер. Тепер Олексій знає, що директор його шахти "Партизанська" був також замішаний у цій кампанії. Точно так само, як і його попередник.

Ще немає шести, коли у заржавілого копра "Партизанської" з'являється третя зміна. Чоловіки стікаються сюди вузькою, покритою брудом стежкою. Весело теревенять тільки деякі з них, більшість йде до входу у шахту мовчазно, згорбившись і човгаючи ногами. Раніше все селище заробляло на життя на "Партизанській". Але тепер багато хто тут просто голодує. Останній раз зарплату видавали у лютому: кожний гірник отримав по 200 гривень, що відповідає 40 євро. Це була зарплата у країні, уряд якої встановив офіційну межу бідності на рівні 130 євро на місяць. Проте, чоловіки приходять кожний день на роботу. Що їм залишається робити. В Антрациті скільки вистачає очей - одні копри.

Тому багато хто боїться втратити роботу. До речі, у свою незалежну профспілку вступила чверть з 1 100 робітників, більшість боїться. Той, хто нарікає, тут же вилітає. Але ще небезпечніше прошмигнути на "Партизанську" журналістам й операторам з камерами.

З кожним кроком починаєш розуміти, чому. Навколо копра тягнеться ландшафт з розвалин. Всюди валяються іржаві вагонетки, перегородки, насоси. Бродячі собаки - у складальних цехах, де темні фігури людей намагаються приводити до ладу обладнання ще сталінських часів, зварюючи гнилі деталі транспортерів і відновлюючи придатну лише для музею електричну частину.

У приміщенні для переодягання сперте повітря, гірники мовчазно намотують портянки, їх штани і куртки всі у плямах. На кожній шафці - висячий замок. "Відтоді, як нам перестали видавати робочий одяг, стали частіше красти", - говорить Саша - робітник з бригади Олексія. Ще одна каска, ще одна шахтарська лампа непомітно вливається у потік гірників, і, ось, починається повільний рух у темне чрево "Партизанської".

Вугільні шахти України вважаються найнебезпечнішими у світі. Шахти старі, третині з них більше 100 років, вугілля залягає на великій глибині. Тільки у минулому році під землею загинули 297 шахтарів. Вони гинуть не тільки від підступного метану, але і через поганий технічний стан шахт.

Робота під землею нагадує про час, що передував періоду індустріалізації. Іржавий напіввідкритий підйомник опускається на глибину 800 метрів. Потім треба йти вугільним транспортером. "Це взагалі-то заборонено, - говорить Олексій, - але як тоді добратися до вугілля?" З десяток гірників стоїть перед товстим кабелем майже по коліно у воді. По ньому тече вода. "По кабелю проходить 6 000 вольт, - говорить Роман, - і якщо де-небудь виявиться пошкодженою ізоляція, всі тут підсмажаться за долі секунд".

Останню ділянку шляху потрібно йти пішки. Видніються окремі острівці світла, все голосніше стає монотонний гул. Потім - чорно-біле пекло, неначе потрапляємо в іншу допромислову епоху: пітні, голі до пояса чоловіки, покриті маслянистим пилом, навантажують вугілля на невеликий транспортер, деякі лежать у поперечних штольнях, висота яких усього сімдесят сантиметрів. "Як кріплення ми тепер використовуємо тільки деревину, - пояснює Роман – парубок, схожий на богатиря, що відсидів п'ятнадцять років у в'язниці і що тепер виявився бранцем тут. - Металеві підпори давно вкрали і продали на приватні шахти. Ми просто більше не дивимося вгору і молимося".

Ті, хто грабує шахти, - це кліка державних директорів, безсовісні фінансові акули і їх спільники із злочинного середовища, що користуються послугами слухняного мера. Величезні західні субвенції не перетворюються у матеріали чи інвестиції: рано чи пізно вони осідають на надійних іменних рахунках олігархів.

За всім цим стоїть потужна фінансова група з Донецька. Вона поставила під свій контроль об'єднання шахт в Антрациті, не заплативши за державне підприємство ані копійки. Часто досить лише дати хабар декільком політикам і бюрократам. Хто не бажає співробітничати, того, не довго думаючи, вбивають. У якийсь момент олігархи тоді викуплять шахту за залишковою вартістю. Це "приватизація по-українськи, - говорить з болем Олексій. - І чим більше йде шахтарів, тим дешевше буде викупити шахту".

Майже гордо вони розповідають про випадки зі своєї пекельної роботи. Завалені колеги, нещасні виробничі випадки, ревматизм і пневмоконіоз. Доводиться постійно ховати своїх сусідів по невеликому селищу. "Раніше, у Радянському Союзі, з нами ще рахувалися, - всміхається меланхолійно Саша так, що на його чорному обличчі починають виблискувати позолочені коронки. - Тоді своєчасно платили зарплату, один раз на рік - відпустка на морі, а за особливо важку роботу директор шахти дарував гуску", - приходить у захоплення 40-річний шахтар. Деякі чоловіки меланхолійно усміхаються, коли Саша розповідає про Сталіна. Коли він побував на одній з шахт тут, у Донбасі, то лише сказав: "Це все одно, що на війні". У той час вони були справжніми героями, їх чорне золото зігрівало радянську імперію. Вони могли пишатися собою.

"Сьогодні ми раби, саме раби", - лається Роман. Під час останнього страйку вони лежали тут, внизу, майже десять днів. Для переговорів з ними сюди спускалися навіть начальник міліції і мер. Але потім заплатили всього по 20 євро, їх вистачило, щоб виманити шахтарів нагору.

Тому деякі намагаються допомагати собі самі. Їх називають тут "відступниками", вони працюють у невеликій долині за містом на нелегальній шахті. Декілька фігур у шахтарських касках, як ляклива дичина, негайно ж зникли, як тільки ми з'явилися, у невеликих дірах. За допомогою кирки і лома чоловіки вгризлися тут у гору на 500-метрову глибину, щоб добувати вугілля голіруч. Вони продають його потім, коли стемніє, торговцям. Двадцятирічний Василь копає тут вже протягом п'яти років. Його батько шахтар на "Партизанській", тут, внизу, він навчив його найнеобхіднішому.

Але у них немає деревини, щоб робити міцні підпори. Два місяці тому тут задихнулися дві людини. "Метан, - говорить лаконічно Василь. - Але що нам залишається робити? На державні шахти ми підемо тільки тоді, коли будуть платити зарплату".

Він хотів дістати яку-небудь освіту, але в профтехучилищі, щоб здати екзамени, треба робити подарунки викладачам. "Їм також не платять, і вони хочуть жити". Ось і залишається тільки робота на нелегальній шахті у лісі.

Батько Василя Євген сидить з іншими чоловіками у невеликого багаття: вони будуть працювати до глибокої ночі, поки не сяде сонце. Євген працює шість годин на державній шахті і ще вісім годин тут. "Часто мені вдається поспати тільки дві-три години, - говорить він тихо. - Це пекло. Це просто пекло".

Переклад ІноСмі.Ру



powered by lun.ua