Криве дзеркало Уотергейта
Вівторок, 18 червня 2002, 17:32
17 червня виповнилося 30 років з того дня, після якого практично жоден великий політичний скандал не обходиться без суфікса "гейт". Уотергейт, відправивши на 2,5 роки раніше у відставку не найгіршого з американських президентів, залишається прикладом того, що успішне розслідування злочинів навіть найвищих чиновників - це не міф.
Річарду Ніксону вистачило двох років Уотергейта, щоб піти у відставку. У своїй останній промові він сказав: "Як президент, я повинен поставити інтереси Америки вище". Ніксон сподівався, що його вчинок допоможе "вилікувати" країну. Українському "гейту" вже півтора роки. І здається, що лікувати поки ніхто не збирається.
"Третьосортний наліт"
Зараз Уотергейт вважається дитям американської демократії і газети Washington Post, яка зацікавилася дивними подіями, що відбулися в ніч з 16 на 17 червня 1972 року у вашингтонському готелі Уотергейт.
Тоді поліції по гарячих слідах абсолютно випадково вдалося арештувати п'ятьох чоловіків, що вломилися в офіс Національного демократичного комітету виборчого штабу демократів (суперників республіканця Ніксона) під час президентської кампанії 1972 року. П'ятірка була екіпірована дещо екстравагантно як для звичайних злодюжок: рації, викрутки, проводи і навіть ключ від одного зі столів. Плюс хрусткі сотенні купюри. Трохи пізніше з'ясувалося, що дивні чорні пристрої, так само вилучені у грабіжників, були насправді підслуховувальними жучками.
Подальше слідство показало, що один з горе-вломників - Джеймс МакКорд - співробітник виборчого штабу Ніксона. Більш того він та ще один із затриманих виявилися до того ж ще і колишніми співробітниками ЦРУ. Ще парочка нальотчиків в свій час брала участь в операціях спецслужб США, направлених проти кубинського лідера Фіделя Кастро. Що вони робили у штабі демократів? За офіційною версією - шукали телефони багатих чоловіків, які могли б стати клієнтами борделя, що належав одному із вломників.
На початковій стадії слідство у справі Уотергейт не користувалося особливою увагою американських ЗМІ. Білий Дім назвав його "третьосортним пограбуванням", і восени 1972 року Ніксон без особливих проблем був переобраний на другий термін. Однак розслідування продовжувалося.
Протягом декількох місяців слідству вдалося встановити безліч цікавих та несторонніх до Ніксона фактів. З'ясувалося, зокрема, що гроші, вилучені у нальотчиків, були зняті з рахунку, кошти на який перераховував один з головних спонсорів кампанії Ніксона. Крім того, сплило на поверхню ще декілька фондів республіканців, гроші з яких йшли на сумнівні потреби.
З'ясувалося і те, що начебто невдалий візит людей Ніксона в штаб демократів був вже, як мінімум, другим - потрібно було замінити несправний жучок, встановлений ще в травні 1972 року.
Крім того, почали виникати підозри, що Ніксон і його люди не цуралися незаконного прослуховування опонентів і неблагонадійних чиновників, начебто "з метою національної безпеки". Причому все це відбувалося з відома генерального прокурора, який пішов зі своєї посади, щоб очолити другу кампанію Ніксона. Зрештою стало відомо, що люди Ніксона використали спеціальний загін "сантехніків" (як невинно це звучить на фоні "орлів" Кравченка!), які проникали в потрібні приміщення і встановлювали прослуховуючу апаратуру. Атмосфера розжарювалася, але Ніксон все заперечував (знайома картина, чи не так? ).
"Плівки Ніксона"
Справжній прорив у розслідуванні стався в той момент, коли один з помічників Ніксона повідомив слідству про те, що з міркувань безпеки адміністрація Ніксона записує всі розмови, які ведуться в Білому Домі. Спеціальний слідчий Кокс, що отримав повноваження від Конгресу, негайно зажадав від президента цих записів. Ніксон відмовився, посилаючись на положення про захист президентських документів. Тоді Коксу, уперше за 166 років, довелося відправити президенту повістку "subpoena" (ту саму, яку отримав і майор Микола Мельниченко). Ніксон відмовився виконувати цю вимогу.
І тут почалося те, чого ніколи не могло б статися в Україні сьогоднішній. Президент США наказав Генеральному Прокурору звільнити Кокса. Той відмовився і пішов у відставку сам. Тоді Ніксон віддав той же наказ заступнику Генпрокурора. Він також відмовився, і його звільнили. Тоді Ніксон звернувся до заступника міністра юстиції, який і звільнив Кокса. Всі ці кадрові рішення сталися в один день. Але ж як складно уявити Михайла Потебенька, який говорить в обличчя гаранту: "всі ваші аргументи - "ложь і хвальш!"
Але "різанина" у вищих ешелонах влади виявилася для Ніксона пірровою перемогою. Юридичний комітет Конгресу тут же приступив до здійснення процедури імпічменту президента. На місце Кокса був призначений новий спеціальний слідчий, а Ніксону довелося розлучитися із записами за розпорядженням суду.
Прослухавши плівки, судді із здивуванням виявили в них "пустоти", а в записі від 20 червня 1972 було зіпсовано 18,5 хвилин. Співробітники Білого Дому розводили руками і говорили, що її зіпсувала така собі "зловісна сила" (?!!). Через певний час слідчі з ФБР встановили, що саме в цей день Ніксон зі своїми найближчими помічниками розробляв стратегію поведінки у зв'язку з Уотергейтом…
Однак і розбірливих записів виявилося досить для того, щоб перспектива імпічменту стала неминучою. Буквально за декілька днів до голосування Сенату, 9 серпня 1974 року, Річард Ніксон пішов у відставку. Він так і не зізнався у скоєному, однак його поведінка була красномовнішою за слова.
Усього у справі Уотергейта були визнані винними в наданні помилкових свідчень та інших порушеннях близько 30 співробітників Білого Дому. 19 помічників Ніксона відправилися за грати. Самому президенту було дароване прощення, однак досі не більше третини американців вважає, що відпускати його з миром було правильним рішенням.
"З іскри займеться полум'я"
Газета Washington Post була не менш поважною дійовою особою Уотергейта, ніж президент Ніксон. Протягом цих 26 місяців газета опублікувала більше 300 матеріалів, присвячених слідству у справі про наліт на вашингтонський готель. Прихильники Ніксона говорили, що газета роздмухала "пожежу" на пустому місці. Але президент США чомусь в ній згорів.
Як згадує тогочасний головний редактор газети Бенджамін Бредлі, влітку 1972 року редакція відчувала себе вельми "самотньо". Інші представники вільної американської преси не звертали на слідство по Уотергейту жодної уваги. Тільки завдяки підтримці всієї газети журналісти Боб Вудворд і Карл Бернштейн, які висвітлювали, або, точніше, які розкривали Уотергейт, не опускали руки. Пізніше слідчі ФБР, які вели цю справу заявили, що журналістське розслідування йшло практично ніздря в ніздрю з федеральним. А в багатьох випадках навіть допомагало йому.
Американські ЗМІ змінили свою позицію стосовно Уотергейтської справи восени 1972 року. Тоді журналісти Washington Post, користуючись інформацією, отриманою від джерел в Білого Домі, опублікували сенсаційний матеріал. У ньому стверджувалося, що "наліт" на штаб демократів був лише частиною глобальної системи політичного стеження, яку здійснювали помічники Ніксона. Цього президенту, який присягав захищати демократичні права громадян, пробачити не змогли. І щойнообраний на другий термін президент виявився перед загрозою імпічменту.
Навесні 1973 року Washington Post отримала Пулітцерівську премію за висвітлення Уотергейта в найпрестижнішій категорії: "На службі у суспільства". Цікаво, що рада експертів ( "стовпи американської журналістики" за визначенням Бредлі) сформувала "шорт-ліст" номінантів цієї категорії, виключивши вашингтонську газету. І тільки завдяки наполегливості членів Ради, що ухвалює остаточні рішення, вдалося відновити справедливість.
Приблизно за півроку до своєї "добровільної" відставки Ніксон, звертаючись до нації, сказав: "Я не шахрай. Народ повинен знати, що президент - не шахрай". Але це не було правдою. І Ніксон чудово знав, що його поїзд пішов. І він пішов, не визнавши своїх злочинів, однак розуміючи, що тільки відставка допоможе країні загоїти рани.
Головний урок Уотергейта - це не те, що підслухувати не добре (для нормальних людей це і так очевидно). Головний урок в тому, що не можна обманювати власний народ. Україна - не США, і наш президент підозрюється в набагато серйозніших злочинах, ніж просто підслуховування опозиції (що також цілком можливо). І як показує досвід, уроків з чужої історії не бере.
У статті використано матеріали Washington Post, Salon.com, Associated Press
Річарду Ніксону вистачило двох років Уотергейта, щоб піти у відставку. У своїй останній промові він сказав: "Як президент, я повинен поставити інтереси Америки вище". Ніксон сподівався, що його вчинок допоможе "вилікувати" країну. Українському "гейту" вже півтора роки. І здається, що лікувати поки ніхто не збирається.
"Третьосортний наліт"
Зараз Уотергейт вважається дитям американської демократії і газети Washington Post, яка зацікавилася дивними подіями, що відбулися в ніч з 16 на 17 червня 1972 року у вашингтонському готелі Уотергейт.
Тоді поліції по гарячих слідах абсолютно випадково вдалося арештувати п'ятьох чоловіків, що вломилися в офіс Національного демократичного комітету виборчого штабу демократів (суперників республіканця Ніксона) під час президентської кампанії 1972 року. П'ятірка була екіпірована дещо екстравагантно як для звичайних злодюжок: рації, викрутки, проводи і навіть ключ від одного зі столів. Плюс хрусткі сотенні купюри. Трохи пізніше з'ясувалося, що дивні чорні пристрої, так само вилучені у грабіжників, були насправді підслуховувальними жучками.
Подальше слідство показало, що один з горе-вломників - Джеймс МакКорд - співробітник виборчого штабу Ніксона. Більш того він та ще один із затриманих виявилися до того ж ще і колишніми співробітниками ЦРУ. Ще парочка нальотчиків в свій час брала участь в операціях спецслужб США, направлених проти кубинського лідера Фіделя Кастро. Що вони робили у штабі демократів? За офіційною версією - шукали телефони багатих чоловіків, які могли б стати клієнтами борделя, що належав одному із вломників.
На початковій стадії слідство у справі Уотергейт не користувалося особливою увагою американських ЗМІ. Білий Дім назвав його "третьосортним пограбуванням", і восени 1972 року Ніксон без особливих проблем був переобраний на другий термін. Однак розслідування продовжувалося.
Протягом декількох місяців слідству вдалося встановити безліч цікавих та несторонніх до Ніксона фактів. З'ясувалося, зокрема, що гроші, вилучені у нальотчиків, були зняті з рахунку, кошти на який перераховував один з головних спонсорів кампанії Ніксона. Крім того, сплило на поверхню ще декілька фондів республіканців, гроші з яких йшли на сумнівні потреби.
З'ясувалося і те, що начебто невдалий візит людей Ніксона в штаб демократів був вже, як мінімум, другим - потрібно було замінити несправний жучок, встановлений ще в травні 1972 року.
Крім того, почали виникати підозри, що Ніксон і його люди не цуралися незаконного прослуховування опонентів і неблагонадійних чиновників, начебто "з метою національної безпеки". Причому все це відбувалося з відома генерального прокурора, який пішов зі своєї посади, щоб очолити другу кампанію Ніксона. Зрештою стало відомо, що люди Ніксона використали спеціальний загін "сантехніків" (як невинно це звучить на фоні "орлів" Кравченка!), які проникали в потрібні приміщення і встановлювали прослуховуючу апаратуру. Атмосфера розжарювалася, але Ніксон все заперечував (знайома картина, чи не так? ).
"Плівки Ніксона"
Справжній прорив у розслідуванні стався в той момент, коли один з помічників Ніксона повідомив слідству про те, що з міркувань безпеки адміністрація Ніксона записує всі розмови, які ведуться в Білому Домі. Спеціальний слідчий Кокс, що отримав повноваження від Конгресу, негайно зажадав від президента цих записів. Ніксон відмовився, посилаючись на положення про захист президентських документів. Тоді Коксу, уперше за 166 років, довелося відправити президенту повістку "subpoena" (ту саму, яку отримав і майор Микола Мельниченко). Ніксон відмовився виконувати цю вимогу.
І тут почалося те, чого ніколи не могло б статися в Україні сьогоднішній. Президент США наказав Генеральному Прокурору звільнити Кокса. Той відмовився і пішов у відставку сам. Тоді Ніксон віддав той же наказ заступнику Генпрокурора. Він також відмовився, і його звільнили. Тоді Ніксон звернувся до заступника міністра юстиції, який і звільнив Кокса. Всі ці кадрові рішення сталися в один день. Але ж як складно уявити Михайла Потебенька, який говорить в обличчя гаранту: "всі ваші аргументи - "ложь і хвальш!"
Але "різанина" у вищих ешелонах влади виявилася для Ніксона пірровою перемогою. Юридичний комітет Конгресу тут же приступив до здійснення процедури імпічменту президента. На місце Кокса був призначений новий спеціальний слідчий, а Ніксону довелося розлучитися із записами за розпорядженням суду.
Прослухавши плівки, судді із здивуванням виявили в них "пустоти", а в записі від 20 червня 1972 було зіпсовано 18,5 хвилин. Співробітники Білого Дому розводили руками і говорили, що її зіпсувала така собі "зловісна сила" (?!!). Через певний час слідчі з ФБР встановили, що саме в цей день Ніксон зі своїми найближчими помічниками розробляв стратегію поведінки у зв'язку з Уотергейтом…
Однак і розбірливих записів виявилося досить для того, щоб перспектива імпічменту стала неминучою. Буквально за декілька днів до голосування Сенату, 9 серпня 1974 року, Річард Ніксон пішов у відставку. Він так і не зізнався у скоєному, однак його поведінка була красномовнішою за слова.
Усього у справі Уотергейта були визнані винними в наданні помилкових свідчень та інших порушеннях близько 30 співробітників Білого Дому. 19 помічників Ніксона відправилися за грати. Самому президенту було дароване прощення, однак досі не більше третини американців вважає, що відпускати його з миром було правильним рішенням.
"З іскри займеться полум'я"
Газета Washington Post була не менш поважною дійовою особою Уотергейта, ніж президент Ніксон. Протягом цих 26 місяців газета опублікувала більше 300 матеріалів, присвячених слідству у справі про наліт на вашингтонський готель. Прихильники Ніксона говорили, що газета роздмухала "пожежу" на пустому місці. Але президент США чомусь в ній згорів.
 Карл Бернштейн та Боб Вудворд очікують на Пулітцерівську премію |
Американські ЗМІ змінили свою позицію стосовно Уотергейтської справи восени 1972 року. Тоді журналісти Washington Post, користуючись інформацією, отриманою від джерел в Білого Домі, опублікували сенсаційний матеріал. У ньому стверджувалося, що "наліт" на штаб демократів був лише частиною глобальної системи політичного стеження, яку здійснювали помічники Ніксона. Цього президенту, який присягав захищати демократичні права громадян, пробачити не змогли. І щойнообраний на другий термін президент виявився перед загрозою імпічменту.
Навесні 1973 року Washington Post отримала Пулітцерівську премію за висвітлення Уотергейта в найпрестижнішій категорії: "На службі у суспільства". Цікаво, що рада експертів ( "стовпи американської журналістики" за визначенням Бредлі) сформувала "шорт-ліст" номінантів цієї категорії, виключивши вашингтонську газету. І тільки завдяки наполегливості членів Ради, що ухвалює остаточні рішення, вдалося відновити справедливість.
Приблизно за півроку до своєї "добровільної" відставки Ніксон, звертаючись до нації, сказав: "Я не шахрай. Народ повинен знати, що президент - не шахрай". Але це не було правдою. І Ніксон чудово знав, що його поїзд пішов. І він пішов, не визнавши своїх злочинів, однак розуміючи, що тільки відставка допоможе країні загоїти рани.
Головний урок Уотергейта - це не те, що підслухувати не добре (для нормальних людей це і так очевидно). Головний урок в тому, що не можна обманювати власний народ. Україна - не США, і наш президент підозрюється в набагато серйозніших злочинах, ніж просто підслуховування опозиції (що також цілком можливо). І як показує досвід, уроків з чужої історії не бере.
У статті використано матеріали Washington Post, Salon.com, Associated Press
