Нотатки мандрівника урядовими сайтами
Середа, 5 червня 2002, 18:36
Як не сумно констатувати цей факт, а все ж сьогодні будь-хто з тих, хто намагається "просунути" ідеї Інформаційного суспільства в Україні залишається (і, я думаю, буде залишатися ще досить довго, і не тільки в Україні) своєрідним місіонером у варварському стані, приходським юродивим. І це не просто факт, як говорив відомий персонаж, - так воно і є насправді. Принаймні, я не уявляю, як інакше пояснити дії влади у руслі так званої "інформатизації". У цьому плані влада продовжує виявляти стійкі симптоми шизофренії: виступаючи відразу у декількох іпостасях, вона в результаті не знає, якій своїй іспостасі догодити.
Так що для тієї частини себе, яка призначена демонструвати "європейський вибір України", вона замовляє розробку стратегій, написання теоретичних робіт і найбільш об'ємних аналітичних записок - як саме ми збираємося будувати Інформаційне суспільство, і з якими саме вадами ми маємо намір боротися з його допомогою. Для подоби "вірного слов'янського брата", який чесно одержує нафту і газ, влада старанно вимагає вивчення й адаптації досвіду сусідньої держави для українських реалій - фактично, це зводиться до перекладу текстів і заміни у ньому "Росії" "Україною". Все це, природно, з обов'язковим посиланням на джерела - а то раптом хтось зразу не зрозуміє, яка сильна у нас братська любов.
Ще одне зворушливе личко існує для МВФ й інших структур, які працюють по стандартам США. У кращих американських традиціях влада доводить свою готовність оптимізувати роботу державного апарату, розширити можливості для чесного ведення бізнесу, надати пересічному громадянинові реальні інструменти для контролю діяльності чиновників - і все це з докладними і детально обгрунтованими бізнес-планами. По можливості, стрункі таблиці проектів ілюструються цифрами - зекономлені суми, процент комп'ютеризації і таке інше. Як шкода, що безповоротно пішла у минуле фраза "порівняно з 1913 роком". Хоча...
Крім цього, існує ще одна, "темний бік" нашої влади - той самий, яким вона повернена до пересічного громадянина. Саме на нього ми натикаємося при кожній наївній спробі скористатися всіма тими можливостями, які старанно описує влада у всіх інших іпостасях. А також у випадку, коли із собачим захопленням примірюємо на себе роль "справжнього електронного громадянина". Ну і тут же, зрозуміла справа, тикаємося пикою в це саме, у значенні - у турботу рідного чиновника про громадянина.
Ось, скажімо, заходиш ти з кращих почуттів на сайт вітчизняного Кабінету міністрів, зустрічаєш лінк, скажімо, Житомирської обласної держадміністрації. Нумо, думаєш, гляну, чого вони там з сайтом наробили. Дивишся. І розумієш, що краще б ти цього не робив, а продовжував і далі плекати у душі світлий образ Інформаційного суспільства.
Гаразд - береш себе у руки і виступаєш у довгий і великий похід сайтами міністерств, комітетів, адміністрацій, рад. Шлях дійсно довгий і важкий - єдиного порталу або хоча б принципу побудови імен не існує. Слава богу, хоч всі вони об'єднані доменом. ua. Пошук категоріями (а це доводиться робити, оскільки лінков всіх ресурсів, що стосуються влади, у зібраному, організованому вигляді не існує ніде, навіть на "порталі" Кабміну) через деякий час виводить з себе: жодна пошукова машина не дає вичерпного або хоч би більш-менш повного переліку. Це не наклеп, і не чорний піар - це гірка правда життя. Але у найнесподіваніших місцях все-таки можна знайти посилання на ніде не "оприбутковану" сторінку, можливо - дуже цікаву. Хоч змістовних, цікавих і корисних ресурсів зовсім не так і багато.
Головні сторінки офіційних сайтів не вирізняються функціональністю та інформативністю. Часто до цих "достоїнств" можна віднести і зубодробильну грамотність. Ергономіки і зручностей чекати вже не доводиться, тим більше оригінального дизайну. Однак приємно натрапити раптом на дійсно добре зроблений ресурс - такий, як київський обласний, івано-франківський або дніпропетровський. Через раз зустрічається електронна пошта відповідного органу, через два на третій - віконце внутрішнього пошуку. Заповнює сайти хто як може і чим доведеться.
Помічена закономірність: чим більшу частину робіт виконувала більш-менш професійна компанія за реальні гроші - тим більш пристойний рівень технічного виконання, дизайну, функціональності. І відповідно, прямо протилежний результат спостерігається, коли виконавцем є який-небудь підрозділ самого державного органу і на гроші з внутрішнього бюджету організації. Цей зв'язок настільки міцний, що позначається і на якості підтримки ресурсу у робочому стані.
Взагалі ж створюється враження, що в Україні дійсно і гадки не мають, навіщо створюються електронні урядові ресурси і що на них може знадобитися відвідувачеві. Всі нормальні державні органи і установи у будь-якій країні світу будують свою діяльність у мережі і формують структуру сайтів за принципом FAQ - те, що більше за все цікавить громадян, з чим найчастіше звертаються.
Містечко невелике і на дворі літо? ВЕЛИКА частина головної сторінки заповнена погодою, температурою води, звітами про стан пляжів, рекомендаціями лікарів і косметологів, вартістю прокату катерів, відомостями про доступні розваги, статистикою злочинів і рекомендаціями, як уберегтися від злочинців. Не дуже офіційно, але саме за цими відомостями сюди заходять громадяни, саме це хвилює їх у даний час - доступний, якісний, безпечний відпочинок. Все інше тимчасово пересунуто на внутрішні сторінки сайта.
Містечко молоде, багато сімей з дітьми шкільного віку - муніципальний сайт присвячений школам: статистика, розклади, викладачі, адреси, пільги при оплаті, відповідальність батьків, відомості про успішність і відвідування занять...
Можливо, там все робиться як у людей і для людей тому, що державне управління - це також бізнес?
Якщо ж судити за змістом українських сайтів, то більшість міністерств, комітетів і адміністрацій вважають, що сайт - чергова форма заяви про існування і додатковий рядок звітності. Ось, мовляв, сказали зробити - так ми зробили.
Для пересічного громадянина, який випадково ж забрів – вражаюче обличчя голови відповідного органу, його ж вітальна промова, пара інтерв'ю з ним же і новин про нього ж... Ось, власне, і все, що вважається обов'язковим на офіційному сайті. Хтось додає години прийому і телефони, хтось біографію, хтось фотогалерею - але це непринципово. Адже частіше за все більш-менш корисна інформація з'являється лише завдяки приватній ініціативі конкретного виконавця сайта, який розділяє скепсис звичайного громадянина з приводу директив.
Забавно виглядає сайт, коли відповідальним особам спадає на думку, що звичайним відвідувачем саме їх сайта є іноземець. У такому випадку звичайний презентаційний характер сайта доповнюється лубковими картинками "рідної області" (міністерства, галузі, служби) англійською і українською. Але головного це не змінює.
Основною проблемою впровадження електронного уряду в Україні залишається директивність цього процесу, а отже формальність результату. Цього і потрібно було чекати, враховуючи зворотну спрямованість процесу - не знизу вгору, виходячи з ініціатив місцевих органів влади і їх виборців, а зверху вниз, у наказовому порядку. Відповідно, і результат відображає потреби не громадян і бізнесу, а держави і чиновників.
Я, мабуть, трохи зациклився на українських проблемах державної інформатизації, але у цьому випадку ці проблеми, принаймні у рамках СНД, характеризує дивна спільна раси. Тільки у кожній державі спостерігається свій, індивідуальний крен у бік тих чи інших помилок. Грузинські і вірменські офіційні сайти направлені переважно на просвіту іноземних відвідувачів. Сайти державних органів середньоазіатських республік тяжіють до "культу особистості" керівників відповідного рівня (країни, парламенту, міністерства, міста).
Сайти Білорусі переповнені статистикою і статтями в дусі "у нас все добре" (і, природно, детально розписується причина такого процвітання - бацька Лукашенко). Підмурівок еGOV Російської Федерації - повною мірою відображає тенденції до "зміцнення владної вертикалі" у країні. Україна просто об'єднує у рівній мірі всі помилки, можливі на цьому шляху, і тому найбільш зручна для аналізу.
Ще трохи про якість виконання офіційних інтернет-ресурсів: звичайно ж, сайти електронного уряду Російської Федерації перевершують (і часто значно) продукт сусідніх держав: Росія дійсно багатша за інші країни регіону. Можливо, саме внаслідок цього (принаймні, багатьох цей аргумент задовольняє) контент державного інтернету більш-менш відповідає уявленням громадянського суспільства про функції органів державного управління.
Після пильного розгляду виявляється, що така форма роботи держави з громадянами і бізнесом також ідеальна для контролю цих самих громадян і бізнесу, а також для спрямування їхніх дій у максимально вигідне для чиновників русло. Яскравий приклад цьому описаний у листі російського громадянина у щомісячній розсилці-огляді найбільш важливих подій східно-європейського регіону.
Товариш описує свої спроби "сплатити податки і спати спокійно": він був надзвичайно радий знайти на сайті податкового відомства Росії автоматичну форму податкової декларації,яка проводить самостійно більшість обтяжливих розрахунків. Але це він як громадянин Європи зрадів і заповнив форму. А як громадянин РФ не зміг перебороти свою пострадянську суть і недовіру до держави - не пожалів часу і сил, сів і вручну перерахував всі чотири додатки до декларації. Як виявилося, гірша частина натури була права - рідна держава обдурювала улюбленого громадянина у кожній графі. Там порахує двічі прибуток, тут округлить до цілого все після коми (природно, на свою користь)... Товариш-то перерахував. Але ж розрахований балаганчик на тих, хто вірить слову "автоматично". Вносять вони основні показники прибутків, чекають, поки система сама видасть повністю заповнений документ, який і надсилають податківцям. Щось не віриться мені, що совісні податківці перевірять суми і з тисячами вибачень повернуть надлишок громадянам. І, знов-таки, я не думаю, що будь-які інші автоматичні схеми, які люб'язно пропонуються державою, створені виходячи з інтересів передусім громадян. Дуже вже велика знада.
Інша сторона проблеми інформатизації влади і, мабуть, більш важлива, ніж спрямованість і якість виконання державних ресурсів, це законодавче і фінансове забезпечення.
Сьогодні уряд в Україні демонструє відсутність національних пріоритетів і раціонального ставлення до бюджету. Він не вірить у вітчизняного розробника і демонструє прихильність дорогим проектам. "Зараз сайт Кабміну працює на доморощеному і, відповідно, непрофесійному програмному забезпеченні, і через це доступ великої кількості користувачів до ресурсу часто дуже ускладнений. Для реалізації проекту порталу виконавчої влади буде оголошений конкурс... Ми не хочемо, щоб на нас тренувалися", - говорить начальник Управління стратегії розвитку інформаційних ресурсів і технологій Кабінету Міністрів України Віктор Бондар. Хоч при цьому чиновники люблять перераховувати досягнення і нагромаджувати цифри зекономлених сум. Але цікавіше інше.
Навіщо, наприклад, секретаріату кабінету міністрів комп'ютери професійного рівня вартістю $1500 (принаймні, на першому етапі, коли всі проекти лише у розробці) і чому при впровадженні комп'ютерної мережі Будинку Уряду перевага була віддана дорогим проектам від західних компаній? Адже коштів, нехай і на часткове забезпечення потреб створення електронного уряду, у бюджеті немає. Своїми силами держава не в змозі дозволити собі вдосконалений інструмент, який скоротить його витрати і підвищить ефективність - а при вдалому розвитку подій зробить корпорацію "держава" прибутковою.
І чому, нарешті, технічне, програмне і фінансове забезпечення електронного уряду повинно йти тільки за рахунок бюджету? Цілком природно буде, якщо в обмін на певні тимчасові пільги виробник комп'ютерного або мережевого обладнання (визначений відкритим тендером з використанням вже існуючих урядових он-лайнових ресурсів) візьметься безкоштовно або за дуже невелику ціну встановити потрібну техніку. Знов-таки, обладнання необов'язково повинно бути найновішим і найпотужнішим. Наприклад, потреби інтранету повністю задовольнять комп'ютери, вже зняті з виробництва, значна кількість яких залишилася на складах і навіть не розпакована. Адже оптимізація документообігу і зберігання даних, запобігання дублюванню функцій і витрат досягається внаслідок впровадження нових принципів роботи урядових структур, а не нових комп'ютерів, дизайну системного блоку або плоских моніторів.
Тут не можна не відзначити "Електронну Росію", орієнтовану переважно на вітчизняних розробників і виробників. Але цей плюс нівелюється мінусом, на мій погляд, досить серйозним, щоб виключити цю програму з переліку орієнтирів для України. Я все про ту ж "вертикаль влади", державні служби (мабуть, можна сказати спецслужбах), які домінують над громадянином, його інтересами і потребами. І, звичайно, незрівнянні можливості державного бюджету. Так що російський шлях залишиться тільки російським і за цілком об'єктивних причин. Україні ж тільки має стати на шлях державної інформатизації. Однак вже зараз написані програми, є теоретичні розробки, створені і прораховані бізнес-плани і проекти для грантів та інвестицій. Але все це почне працювати тільки після створення відповідної законодавчої бази, після внесення пункту "електронний уряд" у стратегії розвитку країни і до бюджету, після коректування освітніх планів і програм атестації держслужбовців, після законодавчого закріплення їх відповідальності перед громадянами за якість обслуговування і прописування пов'язаних з цим процедур... Звичайно ж, для цього потрібні лоббісти у парламенті й уряді.
При всьому випередженні, Російська Федерація все ж і далі йде шляхом жорсткої централізації ініціативи, у тому числі й у ІТ-галузі. Україна все ще має можливість вибору більш цивілізованого варіанту розвитку. Однак сьогодні ані парламент, ані уряд, схоже, не готові ані активно приймати документи, ані гідно фінансувати проекти е-Gov. Доведеться, мабуть, почекати ще рік-два з "електронним урядом" й "Електронною Україною", тобто, трохи відстати ще на декілька років і декілька мільярдів (а може бути і трильйонів). Безумовно, зрештою наша влада схаменеться і візьметься запекло підіймати неорану цифрову цілину. Але тоді уже точно урожай не складе більше, ніж програми, що відпрацювали і техніка, плюм до цього дискримінаційні заходи щодо "контролювання законності використання" і "захисту прав інтелектуальної власності". Це не страшилка, це буденність. Ми не вигадуємо потреби в інформатизації і створенні електронного уряду. Ми констатуємо даність.
Ніколи не слід плутати стратегів з прожектерами. Вам, панове чиновники, це обійдеться дорого. Саме вам, якщо вже інтереси держави і громадян давно обридли. Так що беріться за клавіатури і доведіть, на що ще годяться ваші голови. Сподіваюся, вони здатні на більше, ніж нести гордий профіль.
Автор - заступник директора Інституту Інформаційного суспільства
Так що для тієї частини себе, яка призначена демонструвати "європейський вибір України", вона замовляє розробку стратегій, написання теоретичних робіт і найбільш об'ємних аналітичних записок - як саме ми збираємося будувати Інформаційне суспільство, і з якими саме вадами ми маємо намір боротися з його допомогою. Для подоби "вірного слов'янського брата", який чесно одержує нафту і газ, влада старанно вимагає вивчення й адаптації досвіду сусідньої держави для українських реалій - фактично, це зводиться до перекладу текстів і заміни у ньому "Росії" "Україною". Все це, природно, з обов'язковим посиланням на джерела - а то раптом хтось зразу не зрозуміє, яка сильна у нас братська любов.
Ще одне зворушливе личко існує для МВФ й інших структур, які працюють по стандартам США. У кращих американських традиціях влада доводить свою готовність оптимізувати роботу державного апарату, розширити можливості для чесного ведення бізнесу, надати пересічному громадянинові реальні інструменти для контролю діяльності чиновників - і все це з докладними і детально обгрунтованими бізнес-планами. По можливості, стрункі таблиці проектів ілюструються цифрами - зекономлені суми, процент комп'ютеризації і таке інше. Як шкода, що безповоротно пішла у минуле фраза "порівняно з 1913 роком". Хоча...
Крім цього, існує ще одна, "темний бік" нашої влади - той самий, яким вона повернена до пересічного громадянина. Саме на нього ми натикаємося при кожній наївній спробі скористатися всіма тими можливостями, які старанно описує влада у всіх інших іпостасях. А також у випадку, коли із собачим захопленням примірюємо на себе роль "справжнього електронного громадянина". Ну і тут же, зрозуміла справа, тикаємося пикою в це саме, у значенні - у турботу рідного чиновника про громадянина.
Ось, скажімо, заходиш ти з кращих почуттів на сайт вітчизняного Кабінету міністрів, зустрічаєш лінк, скажімо, Житомирської обласної держадміністрації. Нумо, думаєш, гляну, чого вони там з сайтом наробили. Дивишся. І розумієш, що краще б ти цього не робив, а продовжував і далі плекати у душі світлий образ Інформаційного суспільства.
Гаразд - береш себе у руки і виступаєш у довгий і великий похід сайтами міністерств, комітетів, адміністрацій, рад. Шлях дійсно довгий і важкий - єдиного порталу або хоча б принципу побудови імен не існує. Слава богу, хоч всі вони об'єднані доменом. ua. Пошук категоріями (а це доводиться робити, оскільки лінков всіх ресурсів, що стосуються влади, у зібраному, організованому вигляді не існує ніде, навіть на "порталі" Кабміну) через деякий час виводить з себе: жодна пошукова машина не дає вичерпного або хоч би більш-менш повного переліку. Це не наклеп, і не чорний піар - це гірка правда життя. Але у найнесподіваніших місцях все-таки можна знайти посилання на ніде не "оприбутковану" сторінку, можливо - дуже цікаву. Хоч змістовних, цікавих і корисних ресурсів зовсім не так і багато.
Головні сторінки офіційних сайтів не вирізняються функціональністю та інформативністю. Часто до цих "достоїнств" можна віднести і зубодробильну грамотність. Ергономіки і зручностей чекати вже не доводиться, тим більше оригінального дизайну. Однак приємно натрапити раптом на дійсно добре зроблений ресурс - такий, як київський обласний, івано-франківський або дніпропетровський. Через раз зустрічається електронна пошта відповідного органу, через два на третій - віконце внутрішнього пошуку. Заповнює сайти хто як може і чим доведеться.
Помічена закономірність: чим більшу частину робіт виконувала більш-менш професійна компанія за реальні гроші - тим більш пристойний рівень технічного виконання, дизайну, функціональності. І відповідно, прямо протилежний результат спостерігається, коли виконавцем є який-небудь підрозділ самого державного органу і на гроші з внутрішнього бюджету організації. Цей зв'язок настільки міцний, що позначається і на якості підтримки ресурсу у робочому стані.
Взагалі ж створюється враження, що в Україні дійсно і гадки не мають, навіщо створюються електронні урядові ресурси і що на них може знадобитися відвідувачеві. Всі нормальні державні органи і установи у будь-якій країні світу будують свою діяльність у мережі і формують структуру сайтів за принципом FAQ - те, що більше за все цікавить громадян, з чим найчастіше звертаються.
Містечко невелике і на дворі літо? ВЕЛИКА частина головної сторінки заповнена погодою, температурою води, звітами про стан пляжів, рекомендаціями лікарів і косметологів, вартістю прокату катерів, відомостями про доступні розваги, статистикою злочинів і рекомендаціями, як уберегтися від злочинців. Не дуже офіційно, але саме за цими відомостями сюди заходять громадяни, саме це хвилює їх у даний час - доступний, якісний, безпечний відпочинок. Все інше тимчасово пересунуто на внутрішні сторінки сайта.
Містечко молоде, багато сімей з дітьми шкільного віку - муніципальний сайт присвячений школам: статистика, розклади, викладачі, адреси, пільги при оплаті, відповідальність батьків, відомості про успішність і відвідування занять...
Можливо, там все робиться як у людей і для людей тому, що державне управління - це також бізнес?
Якщо ж судити за змістом українських сайтів, то більшість міністерств, комітетів і адміністрацій вважають, що сайт - чергова форма заяви про існування і додатковий рядок звітності. Ось, мовляв, сказали зробити - так ми зробили.
Для пересічного громадянина, який випадково ж забрів – вражаюче обличчя голови відповідного органу, його ж вітальна промова, пара інтерв'ю з ним же і новин про нього ж... Ось, власне, і все, що вважається обов'язковим на офіційному сайті. Хтось додає години прийому і телефони, хтось біографію, хтось фотогалерею - але це непринципово. Адже частіше за все більш-менш корисна інформація з'являється лише завдяки приватній ініціативі конкретного виконавця сайта, який розділяє скепсис звичайного громадянина з приводу директив.
Забавно виглядає сайт, коли відповідальним особам спадає на думку, що звичайним відвідувачем саме їх сайта є іноземець. У такому випадку звичайний презентаційний характер сайта доповнюється лубковими картинками "рідної області" (міністерства, галузі, служби) англійською і українською. Але головного це не змінює.
Основною проблемою впровадження електронного уряду в Україні залишається директивність цього процесу, а отже формальність результату. Цього і потрібно було чекати, враховуючи зворотну спрямованість процесу - не знизу вгору, виходячи з ініціатив місцевих органів влади і їх виборців, а зверху вниз, у наказовому порядку. Відповідно, і результат відображає потреби не громадян і бізнесу, а держави і чиновників.
Я, мабуть, трохи зациклився на українських проблемах державної інформатизації, але у цьому випадку ці проблеми, принаймні у рамках СНД, характеризує дивна спільна раси. Тільки у кожній державі спостерігається свій, індивідуальний крен у бік тих чи інших помилок. Грузинські і вірменські офіційні сайти направлені переважно на просвіту іноземних відвідувачів. Сайти державних органів середньоазіатських республік тяжіють до "культу особистості" керівників відповідного рівня (країни, парламенту, міністерства, міста).
Сайти Білорусі переповнені статистикою і статтями в дусі "у нас все добре" (і, природно, детально розписується причина такого процвітання - бацька Лукашенко). Підмурівок еGOV Російської Федерації - повною мірою відображає тенденції до "зміцнення владної вертикалі" у країні. Україна просто об'єднує у рівній мірі всі помилки, можливі на цьому шляху, і тому найбільш зручна для аналізу.
Ще трохи про якість виконання офіційних інтернет-ресурсів: звичайно ж, сайти електронного уряду Російської Федерації перевершують (і часто значно) продукт сусідніх держав: Росія дійсно багатша за інші країни регіону. Можливо, саме внаслідок цього (принаймні, багатьох цей аргумент задовольняє) контент державного інтернету більш-менш відповідає уявленням громадянського суспільства про функції органів державного управління.
Після пильного розгляду виявляється, що така форма роботи держави з громадянами і бізнесом також ідеальна для контролю цих самих громадян і бізнесу, а також для спрямування їхніх дій у максимально вигідне для чиновників русло. Яскравий приклад цьому описаний у листі російського громадянина у щомісячній розсилці-огляді найбільш важливих подій східно-європейського регіону.
Товариш описує свої спроби "сплатити податки і спати спокійно": він був надзвичайно радий знайти на сайті податкового відомства Росії автоматичну форму податкової декларації,яка проводить самостійно більшість обтяжливих розрахунків. Але це він як громадянин Європи зрадів і заповнив форму. А як громадянин РФ не зміг перебороти свою пострадянську суть і недовіру до держави - не пожалів часу і сил, сів і вручну перерахував всі чотири додатки до декларації. Як виявилося, гірша частина натури була права - рідна держава обдурювала улюбленого громадянина у кожній графі. Там порахує двічі прибуток, тут округлить до цілого все після коми (природно, на свою користь)... Товариш-то перерахував. Але ж розрахований балаганчик на тих, хто вірить слову "автоматично". Вносять вони основні показники прибутків, чекають, поки система сама видасть повністю заповнений документ, який і надсилають податківцям. Щось не віриться мені, що совісні податківці перевірять суми і з тисячами вибачень повернуть надлишок громадянам. І, знов-таки, я не думаю, що будь-які інші автоматичні схеми, які люб'язно пропонуються державою, створені виходячи з інтересів передусім громадян. Дуже вже велика знада.
Інша сторона проблеми інформатизації влади і, мабуть, більш важлива, ніж спрямованість і якість виконання державних ресурсів, це законодавче і фінансове забезпечення.
Сьогодні уряд в Україні демонструє відсутність національних пріоритетів і раціонального ставлення до бюджету. Він не вірить у вітчизняного розробника і демонструє прихильність дорогим проектам. "Зараз сайт Кабміну працює на доморощеному і, відповідно, непрофесійному програмному забезпеченні, і через це доступ великої кількості користувачів до ресурсу часто дуже ускладнений. Для реалізації проекту порталу виконавчої влади буде оголошений конкурс... Ми не хочемо, щоб на нас тренувалися", - говорить начальник Управління стратегії розвитку інформаційних ресурсів і технологій Кабінету Міністрів України Віктор Бондар. Хоч при цьому чиновники люблять перераховувати досягнення і нагромаджувати цифри зекономлених сум. Але цікавіше інше.
Навіщо, наприклад, секретаріату кабінету міністрів комп'ютери професійного рівня вартістю $1500 (принаймні, на першому етапі, коли всі проекти лише у розробці) і чому при впровадженні комп'ютерної мережі Будинку Уряду перевага була віддана дорогим проектам від західних компаній? Адже коштів, нехай і на часткове забезпечення потреб створення електронного уряду, у бюджеті немає. Своїми силами держава не в змозі дозволити собі вдосконалений інструмент, який скоротить його витрати і підвищить ефективність - а при вдалому розвитку подій зробить корпорацію "держава" прибутковою.
І чому, нарешті, технічне, програмне і фінансове забезпечення електронного уряду повинно йти тільки за рахунок бюджету? Цілком природно буде, якщо в обмін на певні тимчасові пільги виробник комп'ютерного або мережевого обладнання (визначений відкритим тендером з використанням вже існуючих урядових он-лайнових ресурсів) візьметься безкоштовно або за дуже невелику ціну встановити потрібну техніку. Знов-таки, обладнання необов'язково повинно бути найновішим і найпотужнішим. Наприклад, потреби інтранету повністю задовольнять комп'ютери, вже зняті з виробництва, значна кількість яких залишилася на складах і навіть не розпакована. Адже оптимізація документообігу і зберігання даних, запобігання дублюванню функцій і витрат досягається внаслідок впровадження нових принципів роботи урядових структур, а не нових комп'ютерів, дизайну системного блоку або плоских моніторів.
Тут не можна не відзначити "Електронну Росію", орієнтовану переважно на вітчизняних розробників і виробників. Але цей плюс нівелюється мінусом, на мій погляд, досить серйозним, щоб виключити цю програму з переліку орієнтирів для України. Я все про ту ж "вертикаль влади", державні служби (мабуть, можна сказати спецслужбах), які домінують над громадянином, його інтересами і потребами. І, звичайно, незрівнянні можливості державного бюджету. Так що російський шлях залишиться тільки російським і за цілком об'єктивних причин. Україні ж тільки має стати на шлях державної інформатизації. Однак вже зараз написані програми, є теоретичні розробки, створені і прораховані бізнес-плани і проекти для грантів та інвестицій. Але все це почне працювати тільки після створення відповідної законодавчої бази, після внесення пункту "електронний уряд" у стратегії розвитку країни і до бюджету, після коректування освітніх планів і програм атестації держслужбовців, після законодавчого закріплення їх відповідальності перед громадянами за якість обслуговування і прописування пов'язаних з цим процедур... Звичайно ж, для цього потрібні лоббісти у парламенті й уряді.
При всьому випередженні, Російська Федерація все ж і далі йде шляхом жорсткої централізації ініціативи, у тому числі й у ІТ-галузі. Україна все ще має можливість вибору більш цивілізованого варіанту розвитку. Однак сьогодні ані парламент, ані уряд, схоже, не готові ані активно приймати документи, ані гідно фінансувати проекти е-Gov. Доведеться, мабуть, почекати ще рік-два з "електронним урядом" й "Електронною Україною", тобто, трохи відстати ще на декілька років і декілька мільярдів (а може бути і трильйонів). Безумовно, зрештою наша влада схаменеться і візьметься запекло підіймати неорану цифрову цілину. Але тоді уже точно урожай не складе більше, ніж програми, що відпрацювали і техніка, плюм до цього дискримінаційні заходи щодо "контролювання законності використання" і "захисту прав інтелектуальної власності". Це не страшилка, це буденність. Ми не вигадуємо потреби в інформатизації і створенні електронного уряду. Ми констатуємо даність.
Ніколи не слід плутати стратегів з прожектерами. Вам, панове чиновники, це обійдеться дорого. Саме вам, якщо вже інтереси держави і громадян давно обридли. Так що беріться за клавіатури і доведіть, на що ще годяться ваші голови. Сподіваюся, вони здатні на більше, ніж нести гордий профіль.
Автор - заступник директора Інституту Інформаційного суспільства
