НАТО як нагода подорослішати
Четвер, 6 червня 2002, 11:02
Судячи з усього, безвідповідальні заяви України про наміри одночасно йти направо і наліво, залишаючись при цьому на одному місці, нарешті почали отримувати гідні відповіді. Раптове "рівняння" України на НАТО в середу було відбите таким собі "візьмемо-коли-будете-поводити-себе-серйозно". Саме таким був основний посил, який озвучив помічник заступника держсекретаря США і колишній посол в Україні Стівен Пайфер під час відеоконференції, що відбулася 5 червня.
Проте, звичайно ж, позиція Вашингтона - це не позиція керівництва Альянсу в чистому вигляді. Однак, як показує історія зовсім недавнього часу, США в прийнятті рішень можуть чудово обійтися без Натівської бюрократії - і в Афганістані, і в Косово, і, очевидно, якщо треба, то й в інших кутках планети. Тому всі коментарі Пайфера можна розглядати під двома кутами: по-перше, як позицію країни - однієї з провідних учасниць Альянсу, а по-друге, як позицію країни, яка не завжди здійснює військові дії озираючись на міжнародні організації, в яких вона входить.
Лейтмотив відеоконференції був простим: США готові допомагати Україні на шляху інтеграції до НАТО та Європи, за умови, що сама Україна зі свого боку "серйозно до цього поставиться". Декларативні заяви про далекі стратегічні цілі, очевидно, більше не допоможуть. Американську сторону не стільки хвилюють питання зовнішньої політики України, скільки внутрішня ситуація - за словами Пайфера, насамперед, саме демократизація країни та ринкові реформи дозволять Україні "побачити" допомогу Вашингтона на цьому шляху.
Дорога не буде легкою і простою, тому Стівен Пайфер вважає, що Україні "корисно поговорити з іншими країнами", які її вже подолали, наприклад, Балтійськими республіками.
Посол США в Україні Карлос Паскуаль, що також брав участь у відеоконференції підкреслив, що Україна має будувати діалог із західними країнами, а не чекати, що "НАТО скаже: робіть це, і ми залишимося друзями". Хоч миттєво додав, що саме зробити все-таки варто: ключовими в питанні прийому нових членів Альянсу залишаються "економічний курс, політична стабільність, розвиток громадянського суспільства, залучення громадськості" в життя країни. Адже НАТО, за його словами, це лише військове вираження тих цінностей, які поділяють та відстоюють країни, що в нього увійшли, - демократію та ринкову економіку. А липневий візит генсека НАТО до Києва, вважає Паскуаль, дозволить оцінити серйозність заяв українського керівництва. Лише-от, чи не відкладуться вітчизняні реформи на ще невизначений термін у рамках якої-небудь довгострокової перспективи?
Але чому США взагалі має цікавити вступ України до НАТО? За словами Пайфера, США хочуть, аби "Україна наближалася до Європи". "Це має значення для тієї Європи, яку хочуть бачити в США", декілька разів зазначив він, підкресливши, що це давнішня позиція Вашингтона. Зауваження досить цікаве, оскільки ясно показує, що США "допомагатимуть" або "не допомагатимуть" Україні рівно настільки, наскільки це відповідатиме національним інтересам власне Штатів. Щоправда, колишній посол упевнений, що це ж справедливо і для України, яка, на його думку, "піде тим шляхом, який відповідає її національним інтересам". Справа за малим - треба їх нарешті визначити.
Проте, крім принципових політико-економічних змін, в процесі приєднання до НАТО Україну чекають й військові реформи, які торкнуться як розмірів особистого складу армії, так і її озброєння та інфраструктури. Пайфер практично не згадував деталей необхідних перетворень, зазначивши лише, що важка зброя, що використовується в українській армії, не відповідає запитам нового часу. Після подій 11 вересня Вашингтон усвідомив, що для ведення ефективних бойових дій потрібні "мобільні сили" і зброя точного наведення, але аж ніяк не зброя масового знищення, як це вважалося в епоху Холодної війни. І "Україна як потенційний партнер НАТО" повинна переорієнтуватися на завдання нового дня.
Схоже, що Україні ще тільки має визначитися зі своїми відносинами із країнами, які знаходяться по той бік окресленої Джорджем Бушем "вісі зла". За словами Пайфера, США не може вимагати від України відмовитися від співпраці з Іраном (питання про Ірак, можливого покупця радарів "Кольчуга" і країни, Договір про торгівлю та співпрацю з якою був ратифікований Верховною Радою в минулому році вже після 11 вересня), там "у України є політичні і економічні інтереси, і ми це розуміємо". Однак, колишній посол підкреслив, що Україні потрібно мати на увазі, що передача країнам-вигнанцям типу Ірану, Іраку або Сирії, зброї масового знищення, відповідних технологій та знань, може в результаті виявитися небезпечним не тільки для США, але і для самої України.
Не забули й питання становища України на світовому ринку озброєнь. Відповідаючи на запитання української сторони про те, чи не свідчать дії США останнього часу про прагнення витіснити Україну з ринку зброї, обидва посли (колишній та нинішній) в один голос заявили, що питання полягає тільки в конкурентоспроможності української зброї, в тому числі зазначивши, що США цікавлять розробки України в галузі ракетних технологій та літакобудування.
Стівен Пайфер, як і Карлос Паскуаль, практично не коментували поточну політичну ситуацію, оперуючи загальними фразами про необхідність демократичних перетворень як золотого ключика до дверей НАТО. І навіть коли від української частини круглого стола надійшло питання про те, чи існують, як і раніше, у Вашингтоні списки українських високопосадовців надзвичайно сумнівної репутації, про яких в своїй недавній статті згадував Роман Купчинський, колишній посол США в Україні ухилився відповіді, сказавши, що "деяка частина дискусій такого рівня не обговорюється публічно". Отож вони є?
Західна преса зараз досить багато пише про далеко не райдужні перспективи Північноатлантичного альянсу, рапотова дружба якого з Росією врешті-решт ставить величезний хрест на ідеї, що рухала цю структуру протягом декількох десятиріч. Головний ворог, сам факт існування якого живив НАТО, стає другом. На його місце тепер активно пророкують арабських терористів (недругів, насамперед, Америки), але для багатовекторної України арабський вектор в певному сенсі не менш дорогий, ніж європейський, - пригадати хоч би недавній візит президента до країн Ближнього Сходу, в кожній з яких Кучма заявляв про принципову для України важливість співробітництва з цією державою. Не кажучи вже про пам'ятний договір з Іраком та українські військово-економічні інтереси в Ірані. Крім того, абсолютно зрозуміло, що арабські друзі навряд чи будуть набридати згадками про демократію і ринкові реформи.
Чи зможе Україна подорослішати, побачити своє місце на геополітичній карті світу і, нарешті, запропонувати йому ще щось, окрім фіктивно-декларативних заяв?
Проте, звичайно ж, позиція Вашингтона - це не позиція керівництва Альянсу в чистому вигляді. Однак, як показує історія зовсім недавнього часу, США в прийнятті рішень можуть чудово обійтися без Натівської бюрократії - і в Афганістані, і в Косово, і, очевидно, якщо треба, то й в інших кутках планети. Тому всі коментарі Пайфера можна розглядати під двома кутами: по-перше, як позицію країни - однієї з провідних учасниць Альянсу, а по-друге, як позицію країни, яка не завжди здійснює військові дії озираючись на міжнародні організації, в яких вона входить.
Лейтмотив відеоконференції був простим: США готові допомагати Україні на шляху інтеграції до НАТО та Європи, за умови, що сама Україна зі свого боку "серйозно до цього поставиться". Декларативні заяви про далекі стратегічні цілі, очевидно, більше не допоможуть. Американську сторону не стільки хвилюють питання зовнішньої політики України, скільки внутрішня ситуація - за словами Пайфера, насамперед, саме демократизація країни та ринкові реформи дозволять Україні "побачити" допомогу Вашингтона на цьому шляху.
Дорога не буде легкою і простою, тому Стівен Пайфер вважає, що Україні "корисно поговорити з іншими країнами", які її вже подолали, наприклад, Балтійськими республіками.
Посол США в Україні Карлос Паскуаль, що також брав участь у відеоконференції підкреслив, що Україна має будувати діалог із західними країнами, а не чекати, що "НАТО скаже: робіть це, і ми залишимося друзями". Хоч миттєво додав, що саме зробити все-таки варто: ключовими в питанні прийому нових членів Альянсу залишаються "економічний курс, політична стабільність, розвиток громадянського суспільства, залучення громадськості" в життя країни. Адже НАТО, за його словами, це лише військове вираження тих цінностей, які поділяють та відстоюють країни, що в нього увійшли, - демократію та ринкову економіку. А липневий візит генсека НАТО до Києва, вважає Паскуаль, дозволить оцінити серйозність заяв українського керівництва. Лише-от, чи не відкладуться вітчизняні реформи на ще невизначений термін у рамках якої-небудь довгострокової перспективи?
Але чому США взагалі має цікавити вступ України до НАТО? За словами Пайфера, США хочуть, аби "Україна наближалася до Європи". "Це має значення для тієї Європи, яку хочуть бачити в США", декілька разів зазначив він, підкресливши, що це давнішня позиція Вашингтона. Зауваження досить цікаве, оскільки ясно показує, що США "допомагатимуть" або "не допомагатимуть" Україні рівно настільки, наскільки це відповідатиме національним інтересам власне Штатів. Щоправда, колишній посол упевнений, що це ж справедливо і для України, яка, на його думку, "піде тим шляхом, який відповідає її національним інтересам". Справа за малим - треба їх нарешті визначити.
Проте, крім принципових політико-економічних змін, в процесі приєднання до НАТО Україну чекають й військові реформи, які торкнуться як розмірів особистого складу армії, так і її озброєння та інфраструктури. Пайфер практично не згадував деталей необхідних перетворень, зазначивши лише, що важка зброя, що використовується в українській армії, не відповідає запитам нового часу. Після подій 11 вересня Вашингтон усвідомив, що для ведення ефективних бойових дій потрібні "мобільні сили" і зброя точного наведення, але аж ніяк не зброя масового знищення, як це вважалося в епоху Холодної війни. І "Україна як потенційний партнер НАТО" повинна переорієнтуватися на завдання нового дня.
Схоже, що Україні ще тільки має визначитися зі своїми відносинами із країнами, які знаходяться по той бік окресленої Джорджем Бушем "вісі зла". За словами Пайфера, США не може вимагати від України відмовитися від співпраці з Іраном (питання про Ірак, можливого покупця радарів "Кольчуга" і країни, Договір про торгівлю та співпрацю з якою був ратифікований Верховною Радою в минулому році вже після 11 вересня), там "у України є політичні і економічні інтереси, і ми це розуміємо". Однак, колишній посол підкреслив, що Україні потрібно мати на увазі, що передача країнам-вигнанцям типу Ірану, Іраку або Сирії, зброї масового знищення, відповідних технологій та знань, може в результаті виявитися небезпечним не тільки для США, але і для самої України.
Не забули й питання становища України на світовому ринку озброєнь. Відповідаючи на запитання української сторони про те, чи не свідчать дії США останнього часу про прагнення витіснити Україну з ринку зброї, обидва посли (колишній та нинішній) в один голос заявили, що питання полягає тільки в конкурентоспроможності української зброї, в тому числі зазначивши, що США цікавлять розробки України в галузі ракетних технологій та літакобудування.
Стівен Пайфер, як і Карлос Паскуаль, практично не коментували поточну політичну ситуацію, оперуючи загальними фразами про необхідність демократичних перетворень як золотого ключика до дверей НАТО. І навіть коли від української частини круглого стола надійшло питання про те, чи існують, як і раніше, у Вашингтоні списки українських високопосадовців надзвичайно сумнівної репутації, про яких в своїй недавній статті згадував Роман Купчинський, колишній посол США в Україні ухилився відповіді, сказавши, що "деяка частина дискусій такого рівня не обговорюється публічно". Отож вони є?
Західна преса зараз досить багато пише про далеко не райдужні перспективи Північноатлантичного альянсу, рапотова дружба якого з Росією врешті-решт ставить величезний хрест на ідеї, що рухала цю структуру протягом декількох десятиріч. Головний ворог, сам факт існування якого живив НАТО, стає другом. На його місце тепер активно пророкують арабських терористів (недругів, насамперед, Америки), але для багатовекторної України арабський вектор в певному сенсі не менш дорогий, ніж європейський, - пригадати хоч би недавній візит президента до країн Ближнього Сходу, в кожній з яких Кучма заявляв про принципову для України важливість співробітництва з цією державою. Не кажучи вже про пам'ятний договір з Іраком та українські військово-економічні інтереси в Ірані. Крім того, абсолютно зрозуміло, що арабські друзі навряд чи будуть набридати згадками про демократію і ринкові реформи.
Чи зможе Україна подорослішати, побачити своє місце на геополітичній карті світу і, нарешті, запропонувати йому ще щось, окрім фіктивно-декларативних заяв?
