Янукович під парасолькою, або перспективи української журналістики в "донецький" період
Понеділок, 25 листопада 2002, 17:54
Отже, Янукович – прем'єр. Якщо вірити відомій істині, що люди не змінюються, або, принаймні, змінюються, але не відразу, то не складно пророкувати, чого чекати від цього призначення, наприклад, металургам або вугільникам. Новий глава уряду не раз висловлював свою точку зору з приводу недостатнього фінансування цих галузей, їхнього розвитку і под. А от якою буде інформаційна політика Кабінету Януковича? Як переселення донецьких народів у Київ відіб'ється на українській журналістиці?
Майбутнє формується в минулому й сьогоденні. Те, із чим усій літературній братії доведеться зіштовхнутися завтра, для нас, донецьких журналістів - щоденна реальність, напрацьований досвід, що вони, швидше за все, спробують перенести на всю Україну
В інформаційному плані Донецький регіон має такі ж, сформовані за останні роки, кліше, як і в економічному, або, скажімо, спортивному. Популярність Донецька у світі й Україні збільшувалася не тільки футбольними успіхами Рината Ахметова і його "Шахтаря", але і трагічною загибеллю журналіста Ігоря Александрова, спробою посадити за ґрати іншого неугодного журналіста – Володимира Бойка, першим в Україні досвідом створення так званого медіа-холдингу, коли донецька фінансово-промислова група фактично взяла під свій контроль усі більш-менш значні ЗМІ області. Про це наразі й мова.
Можна приймати або не приймати версію убивства Ігоря Александрова тепер уже теж покійним Юрієм Вередюком. Але сумніватися в тім, що директора Слов'янської телекомпанії убили саме у зв'язку з його професійною діяльністю, здатний тільки сліпий і глухий. Звичайно, може бути випадковістю, що бейсбольні біти обрушилися на голову журналіста саме перед тим, як він збирався випустити в ефір програму з черговими доказами "спайки" керівників правоохоронних органів Краматорська й області з бандитами.
Але чи випадкові справа "бомжа", що луснула в суді; зникнення з рук слідства основного свідка, і, як потім виявилося, замовника; відсутність у кримінальній справі протоколів допитів "неугодних" свідків; нездійснення в справі логічно обґрунтованих заходів тощо? За всім цим проглядається образ прокурора області, незборенного Віктора Пшонки. А незборенним його зробила могутня "донецька група", що, як недавно заявив у Донецьку голова парламентського комітету з боротьби з корупцією й оргзлочинністю Володимир Стретович, двічі відстоювала свого прокурора, незважаючи на вже підписані (!) Святославом Піскуном розпорядження про його відставку…
14 листопада на зустрічі з донецькими журналістами глави іншого парламентського комітету, із питань свободи слова й інформації, Миколи Томенка, заступник прокурора області Юрій Ударцов розповів присутнім, як просувається справа Александрова.
Виявилося – ніяк! Через півтора року після злочину прокуратура, фактично, може сказати менше, ніж журналісти, що вели цю тему. Чому? Відповідь у словах Стретовича "У нас складається сьогодні достеменне враження, - документів більш ніж вдосталь, - що прокуратура є спільницею податківців, податківці шукають захисту в суді, міліція також у цьому і ці чотири правоохоронні органи – вони злиті докупи". Чи може бути розкрите убивство журналіста, що боровся з корупцією у правоохоронних органах, якщо ведуть і контролюють справу ті, кого він, фактично, викривав у своїх програмах? Але ж усе могло б бути інакше, якби Донецька група не трималася так сильно за свого прокурора.
Страшно, що безкарність стала системою. Це показав випадок із затримкою в СІЗО іншого донецького журналіста – Володимира Бойка. Останній відомий тим, що у своїх публікаціях захищав донецьких підприємців від сваволі місцевих податківців. Коли ж перо журналіста зачепило мундир сина глави обласної податкової адміністрації, чиновницьке терпіння луснуло: Бойко виявився за ґратами за обвинуваченням у несплаті податків. Зрештою справа луснула, але два тижні за ґратами журналіста жерли клопи. Я, наприклад, не економіст і не юрист, тому мені важко було б давати оцінку цій справі. Але те, що через таке обвинувачення людину позбавили волі до вироку суду, його покусані комахами руки в поєднанні з відверто агресивним поводженням податківців на прес-конференціях відразу зробили очевидними мотиви податкових міліціонерів: залякати, зломити, знищити. Але ж якби вони діяли трохи делікатніше, з меншою нахабністю - справа Бойка не одержала б такого розголосу, не стала б політичною, і, хто знає, чим ще могло б закінчитися. Але це стиль! - Донецькі полонених не беруть!
Ще одною ілюстрацією донецьких методів роботи зі ЗМІ є стаття в московській "Новій газеті" місцевої журналістки Лесі Орлової. Вона розповідає про історію злету й девальвації одного дуже популярного в Донецьку видання і його редактора. У статті немає назв і прізвищ, але будь-який місцевий журналіст не зможе не зрозуміти, про кого і про що йде мова. Хоча, втім, це не важливо. Важлива суть методу.
Отже, людина, що вважає себе бізнесменом, а не журналістом, зробила з нічого дуже гарну, мабуть, найкращу в регіоні газету. Зробила своїм талантом, умінням об'єднати й організувати людей. А люди єдналися й організовувалися, тому що було навколо кого. Була людина, був колектив, була газета. Потім цій чудовій людині довелося продати газету. От як, із його слів, проходив цей процес у викладі Лесі Орлової: "Ми сиділи з ним у кав'ярні на даху готелю. Було, напевно, годин одинадцять ранку, я пила каву, він – уже коньяк. Я клянуся: на його очах були справжні сльози... Він розповів, як його викликав до себе мер і запитав: "Ти де собі пам'ятник хочеш – на площі чи на цвинтарі? Поки є вибір", після чого по дружбі попередив: усі лягли, ти один залишився". Мене трясло, я занадто жваво уявила собі цю розмову – мер у нас був гарний, добродушний господарник, і якщо уже він? Гудвін напився досить швидко і, наближаючи своє обличчя до мого, боляче схопивши мене за плече, майже репетував: "Навіщо вони це роблять? Невже вони не розуміють? Я ж керований! Я цілком керований! Я ж не Дон Кіхот, на млини не кидаюся! Мені просто потрібна хоча б видимість волі! Я бізнесмен, врешті-решт!".
Описані події відбувалися в 2000 році. Зараз ця газета сильно змінилася. Зникла навіть видимість...
Але що мав на увазі колишній донецький мер, говорячи: "усі лягли"?
Ось ми й підійшли до горезвісного Донецького медіа-холдингу, що у 2000-2002 році був створений в області. З приведеної вище цитати можна зрозуміти, яким чином.
5 березня 2001 року три донецькі телерадіокомпанії – ТРК "Україна", СКЭТ і "7 на 7", що мовлять на одному каналі, об'єдналися в одну. Вірніше сказати, одна з них, ТРК "Україна", поглинула дві інші. Відразу після цього вона сильно змінилася: мовлення стало покривати всю область і навіть деякі сусідні регіони, з'явився стереозвук, включення з інших областей, новини від "Рейтер", і прямі трансляції матчів "Шахтаря". Київським кореспондентом ТРК стала власкор ГРТ Наталя Кондратюк. Нещодавно, буквально минулого жовтня, після однієї з прес-конференцій Рината Ахметова, яка, слід зауважити, транслювалася в прямому ефірі ТРК "Україна", президент телекомпанії Геннадій Кондауров вручив Ринату Леонідовичу пам'ятну медаль за сприяння в організації ТРК.
Потім контрольний пакет акцій газети "Салон" викупив очолюваний Ринатом Ахметовим "Донміськбанк", а на редакційну політику одержав необмежений вплив колишній віце-президент ФК "Шахтар", голова обласної Ради Борис Колесников. До цього "лягли" "Вечірній Донецьк" і ряд інших видань. У Києві все частіше й усе тепліше стала писати про Донецьк придбана донецькими газета "Сьогодні"...
Ще в 2000 році до автора цих рядків потрапив документ, породжений в одному з кабінетів обласної адміністрації. Він називався "Співвідношення тиражів друкованих видань за їхньою керованістю в інформаційному просторі регіону". У документі наводилися наступні дані:
Власні видання – 17%;
Контрольовані ЗМІ – 47%;
Частково контрольовані – 33%;
Опозиційні – 3%.
А тепер цитата з виступу перед журналістами в січні 2002 року заступника губернатора Януковича з інформаційної політики Олександра Миколайовича Гурбича: "Два роки тому я говорив про те, що назріла ідея перетворення цілого ряду ЗМІ регіону у певне об'єднання, що ґрунтується на економічних, на свого роду, ідеологічних, а головне, на визначених регіональних принципах свого існування. Це питання, як ви знаєте, протягом 2000-2001 року вирішене... Загалом, для сфери інформації й інформатики два останніх роки я б назвав переломними ". І потім, на питання про медіа-холдинг: " - Що ви розумієте під словосполученням медіа-холдинг? Фінансову групу, об'єднання газет? Я визнаю – перший медіа-холдинг я створив 10 років тому, створивши асоціацію з назвою "Донбасс-полипресс", куди увійшли всі газети, засновані органами влади Донецької області. І на сьогодні їх 61".
Варто звернути увагу, що заступник Віктора Януковича з інформаційної політики говорить про ідеологію і регіоналізм. Про яку регіональну ідеологію говорить державний чиновник у країні, де згідно з Конституцією "жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова"?
Відповідь у наступній цитаті пана Гурбича: "При бажанні і місто, і область можуть створювати своя інформаційну парасольку від проникнення різного роду непотрібних і в дещо агресивних щодо Донбасу, як це видно останнім часом із публікацій, що з'являються в Інтернеті, напрямків проти його курсу, проти його розвитку в тому режимі, в якому він діє зараз".
В області, де зі споживаних на читацькому ринку видань тільки 12% видаються в Києві, а 86 – місцеві, створення таких парасольок означає тільки одне – бажання ( а зараз і можливість) контролювати не тільки місцеві інформаційні потоки, але й зовнішні. А це позбавлення людей свободи вибору, по суті, - цензура. Багато слухачів "Свободи", наприклад, зіштовхувалися з фактами припинення трансляції цієї радіостанції у регіоні, коли в ньому відбуваються якісь резонансні події. Донеччани прагнуть до монополії в інформаційному просторі області. Зрозуміло, що на масштаби України цей досвід перенести буде складніше, але сама тенденція показова.
До того ж, Гурбич досить близький до Януковича й в умовах прем'єрства останнього не складно пророчити його кар'єрний ріст. Ще такий великий демократ, як нинішній сумський, а колись донецький, губернатор Щербань так відгукнувся про Гурбича у своїй книзі "Сповідь перед сном": "Людина енергійна, запопадлива і надійна. … Інформаційну політику поставив із голови на ноги, у гарному розумінні слова". У кожного своє розуміння гарного і поганого.
Звичайно, не можна вважати відповідальним особисто Віктора Януковича за все , що відбувалося в Донецькому медіа-просторі за, його губернаторства. Тим більше, що як не крути, а саме Янукович, незважаючи на свою губернаторську посаду, був ледве чи не самим відкритим чиновником області.
Його щотижневі зустрічі з пресою давали можливість запитати, і одержати хоч якусь, але відповідь. Не завжди розуміючи, що його слова можуть бути використані проти нього, часом обпікаючись на цьому, він усе одно намагався тримати марку, і не уникав преси. А те, що питання, що витали в повітрі, найчастіше залишалися так і не заданими, - це проблема вже не його, а вирощених у його області журналістів. Загалом, правду сказати: у мене, наприклад, особисто на Януковича нічого немає.
В області, де фальсифікуються вибори, убивають і саджають журналістів, зовсім не критикують обласне керівництво, висунути претензії особисто до Януковича нізащо! Король чистий. Але короля робить свита. І мені, як журналістові й людині, не важливо, хто робить. Мені важливо - що! До того ж, як не крути, але це була його область, його люди і його бажання або небажання втручатися в процеси. Або, може, люди все-таки міняються?
Майбутнє формується в минулому й сьогоденні. Те, із чим усій літературній братії доведеться зіштовхнутися завтра, для нас, донецьких журналістів - щоденна реальність, напрацьований досвід, що вони, швидше за все, спробують перенести на всю Україну
В інформаційному плані Донецький регіон має такі ж, сформовані за останні роки, кліше, як і в економічному, або, скажімо, спортивному. Популярність Донецька у світі й Україні збільшувалася не тільки футбольними успіхами Рината Ахметова і його "Шахтаря", але і трагічною загибеллю журналіста Ігоря Александрова, спробою посадити за ґрати іншого неугодного журналіста – Володимира Бойка, першим в Україні досвідом створення так званого медіа-холдингу, коли донецька фінансово-промислова група фактично взяла під свій контроль усі більш-менш значні ЗМІ області. Про це наразі й мова.
Можна приймати або не приймати версію убивства Ігоря Александрова тепер уже теж покійним Юрієм Вередюком. Але сумніватися в тім, що директора Слов'янської телекомпанії убили саме у зв'язку з його професійною діяльністю, здатний тільки сліпий і глухий. Звичайно, може бути випадковістю, що бейсбольні біти обрушилися на голову журналіста саме перед тим, як він збирався випустити в ефір програму з черговими доказами "спайки" керівників правоохоронних органів Краматорська й області з бандитами.
Але чи випадкові справа "бомжа", що луснула в суді; зникнення з рук слідства основного свідка, і, як потім виявилося, замовника; відсутність у кримінальній справі протоколів допитів "неугодних" свідків; нездійснення в справі логічно обґрунтованих заходів тощо? За всім цим проглядається образ прокурора області, незборенного Віктора Пшонки. А незборенним його зробила могутня "донецька група", що, як недавно заявив у Донецьку голова парламентського комітету з боротьби з корупцією й оргзлочинністю Володимир Стретович, двічі відстоювала свого прокурора, незважаючи на вже підписані (!) Святославом Піскуном розпорядження про його відставку…
14 листопада на зустрічі з донецькими журналістами глави іншого парламентського комітету, із питань свободи слова й інформації, Миколи Томенка, заступник прокурора області Юрій Ударцов розповів присутнім, як просувається справа Александрова.
Виявилося – ніяк! Через півтора року після злочину прокуратура, фактично, може сказати менше, ніж журналісти, що вели цю тему. Чому? Відповідь у словах Стретовича "У нас складається сьогодні достеменне враження, - документів більш ніж вдосталь, - що прокуратура є спільницею податківців, податківці шукають захисту в суді, міліція також у цьому і ці чотири правоохоронні органи – вони злиті докупи". Чи може бути розкрите убивство журналіста, що боровся з корупцією у правоохоронних органах, якщо ведуть і контролюють справу ті, кого він, фактично, викривав у своїх програмах? Але ж усе могло б бути інакше, якби Донецька група не трималася так сильно за свого прокурора.
Страшно, що безкарність стала системою. Це показав випадок із затримкою в СІЗО іншого донецького журналіста – Володимира Бойка. Останній відомий тим, що у своїх публікаціях захищав донецьких підприємців від сваволі місцевих податківців. Коли ж перо журналіста зачепило мундир сина глави обласної податкової адміністрації, чиновницьке терпіння луснуло: Бойко виявився за ґратами за обвинуваченням у несплаті податків. Зрештою справа луснула, але два тижні за ґратами журналіста жерли клопи. Я, наприклад, не економіст і не юрист, тому мені важко було б давати оцінку цій справі. Але те, що через таке обвинувачення людину позбавили волі до вироку суду, його покусані комахами руки в поєднанні з відверто агресивним поводженням податківців на прес-конференціях відразу зробили очевидними мотиви податкових міліціонерів: залякати, зломити, знищити. Але ж якби вони діяли трохи делікатніше, з меншою нахабністю - справа Бойка не одержала б такого розголосу, не стала б політичною, і, хто знає, чим ще могло б закінчитися. Але це стиль! - Донецькі полонених не беруть!
Ще одною ілюстрацією донецьких методів роботи зі ЗМІ є стаття в московській "Новій газеті" місцевої журналістки Лесі Орлової. Вона розповідає про історію злету й девальвації одного дуже популярного в Донецьку видання і його редактора. У статті немає назв і прізвищ, але будь-який місцевий журналіст не зможе не зрозуміти, про кого і про що йде мова. Хоча, втім, це не важливо. Важлива суть методу.
Отже, людина, що вважає себе бізнесменом, а не журналістом, зробила з нічого дуже гарну, мабуть, найкращу в регіоні газету. Зробила своїм талантом, умінням об'єднати й організувати людей. А люди єдналися й організовувалися, тому що було навколо кого. Була людина, був колектив, була газета. Потім цій чудовій людині довелося продати газету. От як, із його слів, проходив цей процес у викладі Лесі Орлової: "Ми сиділи з ним у кав'ярні на даху готелю. Було, напевно, годин одинадцять ранку, я пила каву, він – уже коньяк. Я клянуся: на його очах були справжні сльози... Він розповів, як його викликав до себе мер і запитав: "Ти де собі пам'ятник хочеш – на площі чи на цвинтарі? Поки є вибір", після чого по дружбі попередив: усі лягли, ти один залишився". Мене трясло, я занадто жваво уявила собі цю розмову – мер у нас був гарний, добродушний господарник, і якщо уже він? Гудвін напився досить швидко і, наближаючи своє обличчя до мого, боляче схопивши мене за плече, майже репетував: "Навіщо вони це роблять? Невже вони не розуміють? Я ж керований! Я цілком керований! Я ж не Дон Кіхот, на млини не кидаюся! Мені просто потрібна хоча б видимість волі! Я бізнесмен, врешті-решт!".
Описані події відбувалися в 2000 році. Зараз ця газета сильно змінилася. Зникла навіть видимість...
Але що мав на увазі колишній донецький мер, говорячи: "усі лягли"?
Ось ми й підійшли до горезвісного Донецького медіа-холдингу, що у 2000-2002 році був створений в області. З приведеної вище цитати можна зрозуміти, яким чином.
5 березня 2001 року три донецькі телерадіокомпанії – ТРК "Україна", СКЭТ і "7 на 7", що мовлять на одному каналі, об'єдналися в одну. Вірніше сказати, одна з них, ТРК "Україна", поглинула дві інші. Відразу після цього вона сильно змінилася: мовлення стало покривати всю область і навіть деякі сусідні регіони, з'явився стереозвук, включення з інших областей, новини від "Рейтер", і прямі трансляції матчів "Шахтаря". Київським кореспондентом ТРК стала власкор ГРТ Наталя Кондратюк. Нещодавно, буквально минулого жовтня, після однієї з прес-конференцій Рината Ахметова, яка, слід зауважити, транслювалася в прямому ефірі ТРК "Україна", президент телекомпанії Геннадій Кондауров вручив Ринату Леонідовичу пам'ятну медаль за сприяння в організації ТРК.
Потім контрольний пакет акцій газети "Салон" викупив очолюваний Ринатом Ахметовим "Донміськбанк", а на редакційну політику одержав необмежений вплив колишній віце-президент ФК "Шахтар", голова обласної Ради Борис Колесников. До цього "лягли" "Вечірній Донецьк" і ряд інших видань. У Києві все частіше й усе тепліше стала писати про Донецьк придбана донецькими газета "Сьогодні"...
Ще в 2000 році до автора цих рядків потрапив документ, породжений в одному з кабінетів обласної адміністрації. Він називався "Співвідношення тиражів друкованих видань за їхньою керованістю в інформаційному просторі регіону". У документі наводилися наступні дані:
Власні видання – 17%;
Контрольовані ЗМІ – 47%;
Частково контрольовані – 33%;
Опозиційні – 3%.
А тепер цитата з виступу перед журналістами в січні 2002 року заступника губернатора Януковича з інформаційної політики Олександра Миколайовича Гурбича: "Два роки тому я говорив про те, що назріла ідея перетворення цілого ряду ЗМІ регіону у певне об'єднання, що ґрунтується на економічних, на свого роду, ідеологічних, а головне, на визначених регіональних принципах свого існування. Це питання, як ви знаєте, протягом 2000-2001 року вирішене... Загалом, для сфери інформації й інформатики два останніх роки я б назвав переломними ". І потім, на питання про медіа-холдинг: " - Що ви розумієте під словосполученням медіа-холдинг? Фінансову групу, об'єднання газет? Я визнаю – перший медіа-холдинг я створив 10 років тому, створивши асоціацію з назвою "Донбасс-полипресс", куди увійшли всі газети, засновані органами влади Донецької області. І на сьогодні їх 61".
Варто звернути увагу, що заступник Віктора Януковича з інформаційної політики говорить про ідеологію і регіоналізм. Про яку регіональну ідеологію говорить державний чиновник у країні, де згідно з Конституцією "жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова"?
Відповідь у наступній цитаті пана Гурбича: "При бажанні і місто, і область можуть створювати своя інформаційну парасольку від проникнення різного роду непотрібних і в дещо агресивних щодо Донбасу, як це видно останнім часом із публікацій, що з'являються в Інтернеті, напрямків проти його курсу, проти його розвитку в тому режимі, в якому він діє зараз".
В області, де зі споживаних на читацькому ринку видань тільки 12% видаються в Києві, а 86 – місцеві, створення таких парасольок означає тільки одне – бажання ( а зараз і можливість) контролювати не тільки місцеві інформаційні потоки, але й зовнішні. А це позбавлення людей свободи вибору, по суті, - цензура. Багато слухачів "Свободи", наприклад, зіштовхувалися з фактами припинення трансляції цієї радіостанції у регіоні, коли в ньому відбуваються якісь резонансні події. Донеччани прагнуть до монополії в інформаційному просторі області. Зрозуміло, що на масштаби України цей досвід перенести буде складніше, але сама тенденція показова.
До того ж, Гурбич досить близький до Януковича й в умовах прем'єрства останнього не складно пророчити його кар'єрний ріст. Ще такий великий демократ, як нинішній сумський, а колись донецький, губернатор Щербань так відгукнувся про Гурбича у своїй книзі "Сповідь перед сном": "Людина енергійна, запопадлива і надійна. … Інформаційну політику поставив із голови на ноги, у гарному розумінні слова". У кожного своє розуміння гарного і поганого.
Звичайно, не можна вважати відповідальним особисто Віктора Януковича за все , що відбувалося в Донецькому медіа-просторі за, його губернаторства. Тим більше, що як не крути, а саме Янукович, незважаючи на свою губернаторську посаду, був ледве чи не самим відкритим чиновником області.
Його щотижневі зустрічі з пресою давали можливість запитати, і одержати хоч якусь, але відповідь. Не завжди розуміючи, що його слова можуть бути використані проти нього, часом обпікаючись на цьому, він усе одно намагався тримати марку, і не уникав преси. А те, що питання, що витали в повітрі, найчастіше залишалися так і не заданими, - це проблема вже не його, а вирощених у його області журналістів. Загалом, правду сказати: у мене, наприклад, особисто на Януковича нічого немає.
В області, де фальсифікуються вибори, убивають і саджають журналістів, зовсім не критикують обласне керівництво, висунути претензії особисто до Януковича нізащо! Король чистий. Але короля робить свита. І мені, як журналістові й людині, не важливо, хто робить. Мені важливо - що! До того ж, як не крути, але це була його область, його люди і його бажання або небажання втручатися в процеси. Або, може, люди все-таки міняються?
