Вишиванка Донецького крою
Субота, 7 грудня 2002, 14:44
З формуванням уряду Януковича не просто поглибився традиційний дисбаланс на користь східноукраїнських кланів – українофони повністю відрізані від влади.
Вперше за одинадцять років до державного керма й на гарматний постріл не допущено репрезентантів україномовної меншості, орієнтованої на Європу, позбавленої будь-яких промосковських сентиментів, яка на позиціях державної незалежності стоїть непохитно та безкон'юнктурно.
- "За Родіну, за Сталіно (колишня назва Донецька)!" Чому запізнюєшся з привітаннями?! – такого листа наступного дня після затвердження Януковича отримав від давнього свого приятеля, етнічного українця, прибічника теорії "триєдиного руського народу".
- Тому, що ти запізнюєшся зі співчуттями з нагоди "чорного четверга", - відповідаю, сам не знаючи жартома чи всерйоз.
- Гумор оцінив, - відгукнувся земляк-донеччанин. – Але Янукович - прагматик. Йому до фєні все, що не збільшує грошові потоки. Ось побачиш, він класно вивчить українську й слухатиме пісні вояків ОУН-УПА, якщо йому це буде вигідно.
- В чому ж тут вигода? - питаю. – Мабуть, якщо Янукович мріє-таки про президентство, то йому потрібен пі-ар на Західній Україні, бо Східна у нього й без того в кишені.
- Нам Янукович невигідний більше, ніж вам, - відповідає. - Чому нам? У нас відсутні спонукальні мотиви з вами "воювати". Влада при усій вашій знаковій системі (герб, прапор, держмова, назва країни, офіційні ідеологія й історіографія і т.д.) належить усе-таки нам, тому що вас дуже мало, хоча ви й занадто пасіонарні. Незважаючи на всі наші "негаразди" через вашу присутність, більшості населення Центру і Південного Сходу ви не заважаєте. Звідси наше небажання позиціонувати себе окремо від вас. Вас просто не видно і не чутно.
А от якби ви почали як більшовики - у разі приходу Ющенка до влади - нами усіма займатися, тоді на хвилі суспільного невдоволення ми б нарешті зрозуміли, хто ми такі і припинили б це неподобство, що триває дванадцятий рік. Янукович знову законсервує ситуацію. Знову – пат. Так що бажаю успіхів (цілком щиро) на ниві національно-визвольного руху.
- Так чим же ви ще незадоволені? – не залишилося нічого іншого як спитати.
- Та всім потроху".
Ця віртуальна розмова вкотре нагадала про популярну в політико-екпертних колах теорію, наближену до істини, згідно з якою 1991 року стара партійно-господарська еліта (бюрократія, діловиті комсомольці та червоні директори) домовилась про бартер з націонал-демократичною інтелігенцію. Перші одержали карт-бланш на приватизацію екс-УРСР – в обмін на ту саму "знакову систему". "Ендеки" отримали над гуманітарною сферою певний контроль, хоча й обмежений низкою внутрішніх та зовнішніх чинників.
До позаминулого року ця джентльменська угода якось виконувалась. З 1991 року, а особливо після того, як покійний В’ячеслав Чорновіл налаштувався на хвилю конструктивної опозиційності, на якій, власне, загинув і Рух, і сам Чорновіл, націонал-демократи завжди були представлені в Уряді, хоча б і на приставних стільцях. До "хлібних" місць їм було зась, але посади з гуманітарної сфери перепадали регулярно (як вони з ними порались – то вже інше питання).
Однак приватизація завершилась, комсомольці та директори, розбавлені нуворишами-вискочками, нагулявши сальця, склали нечисленну, але впливову верству російськомовних олігархів – й розірвали "кондиції" з націонал-демократами. Символічним проявом денонсації джентльменської угоди початку 90-х років стало цькування Жулинського та Драча під час їх роботи в уряді Ющенка, а згодом перехід гуманітарної сфери під контроль Семиноженка.
Тепер "Нашу Україну", що перемогла на виборах, повністю позбавлено будь-якого впливу на владу.
Й перемовлятися з головою уряду Ющенко тепер може хіба що про власні прем'єрські перспективи за гіпотетичного президента Януковича. В Європі також досить часто уряд формує не та партія, яка посіла перше місце, а інші, що змогли домовитися про коаліцію. Але ізоляцію НУ від влади не можна розглядати лише у європейській системі координат. З урахуванням нашої специфіки така ізоляція є більш несправедливою, - і навіть небезпечною.
Через цивілізаційну різнобарвність України, котра хоч і не цілком, але значною мірою корелює з межами історичних областей, кожна політична партія чи блок, репрезентує, інколи ексклюзивно, певні реґіональні, ментальні, лінґвофонні, цивілізаційні та конфесійні інтереси. Є Схід та Захід. Російськомовні та українофони. Православні московської та київської юрисдикцій та греко-католики. "Руські", росіяни, малороси й власне українці. Євразійці та євроатлантисти. Із цих різних референтних груп в українській політичній нації, яка зараз лише формується, чітко вирізняється спільнота, яку прийнято називати націонал-демократами. Судячи за результатами соціологічних опитувань та виборчих кампаній, вони складають 25-30 % населення України.
Вперше за 11 років незалежності вони повністю позбавлені навіть номінального представництва в уряді. Вперше до державного керма й на гарматний постріл не допущено репрезентантів україномовної меншості, орієнтованої на Європу, позбавленої будь-яких промосковських сентиментів, яка на позиціях української незалежності стоїть непохитно та бекон'юнктурно.
Словом, маємо не лише одинадцятий переверт в прем'єрській чехарді Кравчука та Кучми. Із формуванням уряду Януковича не просто поглибився традиційний дисбаланс на користь східноукраїнських кланів – українофони повністю відрізані від влади, тим паче, що більшість фактично уже конфіскувала у них і парламентські комітети.
До того ж, наявні у Верховній Раді національно-демократичні сили стриножені нагальною для Ющенка потребою навести мости з Росією та розширити свою електоральну базу на Сході, небезпечно вузьку для президентських планів лідера НУ. Через це – аби есдеки не ліпили з Ющенка русофоба – ендеки змушені дотримуватися "омерти" (обіцянка мовчанки в італійській мафії) щодо деяких принципових питань.
Тому тепер майже жодна політична сила не веде кампанії проти планів влади позбавити українську мову державної підтримки, проти класичної "прихватизації" Росією української ГТС, й взагалі - супроти модернової неоколонізаційної політики Кремля стосовно України, спровокованої й палко підтримуваної панівною в Києві малоросійсько-донецькою елітою.
Якщо називати речі своїми іменами, йдеться не про що інше, як про явну дискримінацію україномовної національної меншини України. А ми ж бо й без того маємо, як справедливо пише Микола Рябчук, "домінування модерної міської цивілізації над "третім світом" цивілізації сільської, відсталої, україномовної". То куди ж далі?
Звичайно, було б невіглаством вимагати пропорційного представництва зазначених вище інгредієнтів української політичної нації й вимірювати вартість посад коефіцієнтами – як це робила більшість у сварці за урядові портфелі. Але ментальні розбіжності, про які йдеться, так чи інакше зачіпають вибухонебезпечну субстанцію, а саме - етнічні почуття тих чи інших груп громадян, жодна з них ніколи не має бути відлучена від урядування.
Вперше за одинадцять років до державного керма й на гарматний постріл не допущено репрезентантів україномовної меншості, орієнтованої на Європу, позбавленої будь-яких промосковських сентиментів, яка на позиціях державної незалежності стоїть непохитно та безкон'юнктурно.
- "За Родіну, за Сталіно (колишня назва Донецька)!" Чому запізнюєшся з привітаннями?! – такого листа наступного дня після затвердження Януковича отримав від давнього свого приятеля, етнічного українця, прибічника теорії "триєдиного руського народу".
- Тому, що ти запізнюєшся зі співчуттями з нагоди "чорного четверга", - відповідаю, сам не знаючи жартома чи всерйоз.
- Гумор оцінив, - відгукнувся земляк-донеччанин. – Але Янукович - прагматик. Йому до фєні все, що не збільшує грошові потоки. Ось побачиш, він класно вивчить українську й слухатиме пісні вояків ОУН-УПА, якщо йому це буде вигідно.
- В чому ж тут вигода? - питаю. – Мабуть, якщо Янукович мріє-таки про президентство, то йому потрібен пі-ар на Західній Україні, бо Східна у нього й без того в кишені.
- Нам Янукович невигідний більше, ніж вам, - відповідає. - Чому нам? У нас відсутні спонукальні мотиви з вами "воювати". Влада при усій вашій знаковій системі (герб, прапор, держмова, назва країни, офіційні ідеологія й історіографія і т.д.) належить усе-таки нам, тому що вас дуже мало, хоча ви й занадто пасіонарні. Незважаючи на всі наші "негаразди" через вашу присутність, більшості населення Центру і Південного Сходу ви не заважаєте. Звідси наше небажання позиціонувати себе окремо від вас. Вас просто не видно і не чутно.
А от якби ви почали як більшовики - у разі приходу Ющенка до влади - нами усіма займатися, тоді на хвилі суспільного невдоволення ми б нарешті зрозуміли, хто ми такі і припинили б це неподобство, що триває дванадцятий рік. Янукович знову законсервує ситуацію. Знову – пат. Так що бажаю успіхів (цілком щиро) на ниві національно-визвольного руху.
- Так чим же ви ще незадоволені? – не залишилося нічого іншого як спитати.
- Та всім потроху".
Ця віртуальна розмова вкотре нагадала про популярну в політико-екпертних колах теорію, наближену до істини, згідно з якою 1991 року стара партійно-господарська еліта (бюрократія, діловиті комсомольці та червоні директори) домовилась про бартер з націонал-демократичною інтелігенцію. Перші одержали карт-бланш на приватизацію екс-УРСР – в обмін на ту саму "знакову систему". "Ендеки" отримали над гуманітарною сферою певний контроль, хоча й обмежений низкою внутрішніх та зовнішніх чинників.
До позаминулого року ця джентльменська угода якось виконувалась. З 1991 року, а особливо після того, як покійний В’ячеслав Чорновіл налаштувався на хвилю конструктивної опозиційності, на якій, власне, загинув і Рух, і сам Чорновіл, націонал-демократи завжди були представлені в Уряді, хоча б і на приставних стільцях. До "хлібних" місць їм було зась, але посади з гуманітарної сфери перепадали регулярно (як вони з ними порались – то вже інше питання).
Однак приватизація завершилась, комсомольці та директори, розбавлені нуворишами-вискочками, нагулявши сальця, склали нечисленну, але впливову верству російськомовних олігархів – й розірвали "кондиції" з націонал-демократами. Символічним проявом денонсації джентльменської угоди початку 90-х років стало цькування Жулинського та Драча під час їх роботи в уряді Ющенка, а згодом перехід гуманітарної сфери під контроль Семиноженка.
Тепер "Нашу Україну", що перемогла на виборах, повністю позбавлено будь-якого впливу на владу.
Й перемовлятися з головою уряду Ющенко тепер може хіба що про власні прем'єрські перспективи за гіпотетичного президента Януковича. В Європі також досить часто уряд формує не та партія, яка посіла перше місце, а інші, що змогли домовитися про коаліцію. Але ізоляцію НУ від влади не можна розглядати лише у європейській системі координат. З урахуванням нашої специфіки така ізоляція є більш несправедливою, - і навіть небезпечною.
Через цивілізаційну різнобарвність України, котра хоч і не цілком, але значною мірою корелює з межами історичних областей, кожна політична партія чи блок, репрезентує, інколи ексклюзивно, певні реґіональні, ментальні, лінґвофонні, цивілізаційні та конфесійні інтереси. Є Схід та Захід. Російськомовні та українофони. Православні московської та київської юрисдикцій та греко-католики. "Руські", росіяни, малороси й власне українці. Євразійці та євроатлантисти. Із цих різних референтних груп в українській політичній нації, яка зараз лише формується, чітко вирізняється спільнота, яку прийнято називати націонал-демократами. Судячи за результатами соціологічних опитувань та виборчих кампаній, вони складають 25-30 % населення України.
Вперше за 11 років незалежності вони повністю позбавлені навіть номінального представництва в уряді. Вперше до державного керма й на гарматний постріл не допущено репрезентантів україномовної меншості, орієнтованої на Європу, позбавленої будь-яких промосковських сентиментів, яка на позиціях української незалежності стоїть непохитно та бекон'юнктурно.
Словом, маємо не лише одинадцятий переверт в прем'єрській чехарді Кравчука та Кучми. Із формуванням уряду Януковича не просто поглибився традиційний дисбаланс на користь східноукраїнських кланів – українофони повністю відрізані від влади, тим паче, що більшість фактично уже конфіскувала у них і парламентські комітети.
До того ж, наявні у Верховній Раді національно-демократичні сили стриножені нагальною для Ющенка потребою навести мости з Росією та розширити свою електоральну базу на Сході, небезпечно вузьку для президентських планів лідера НУ. Через це – аби есдеки не ліпили з Ющенка русофоба – ендеки змушені дотримуватися "омерти" (обіцянка мовчанки в італійській мафії) щодо деяких принципових питань.
Тому тепер майже жодна політична сила не веде кампанії проти планів влади позбавити українську мову державної підтримки, проти класичної "прихватизації" Росією української ГТС, й взагалі - супроти модернової неоколонізаційної політики Кремля стосовно України, спровокованої й палко підтримуваної панівною в Києві малоросійсько-донецькою елітою.
Якщо називати речі своїми іменами, йдеться не про що інше, як про явну дискримінацію україномовної національної меншини України. А ми ж бо й без того маємо, як справедливо пише Микола Рябчук, "домінування модерної міської цивілізації над "третім світом" цивілізації сільської, відсталої, україномовної". То куди ж далі?
Звичайно, було б невіглаством вимагати пропорційного представництва зазначених вище інгредієнтів української політичної нації й вимірювати вартість посад коефіцієнтами – як це робила більшість у сварці за урядові портфелі. Але ментальні розбіжності, про які йдеться, так чи інакше зачіпають вибухонебезпечну субстанцію, а саме - етнічні почуття тих чи інших груп громадян, жодна з них ніколи не має бути відлучена від урядування.
