Про "русифікацію" політичних та виборчих технологій в Україні
Четвер, 9 жовтня 2003, 00:00
В останні роки в політичній сфері України, і надто в критичних точках політичного процесу - під час президентських виборів 1999 року, так званого "Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою", "касетного" скандалу, парламентських виборів 2002р., конфлікту конкуруючих політичних акторів навколо проектів стосовно політичної реформи - виявилась низка негативних і небезпечних тенденцій.
Йдеться передовсім про такі тенденції пострадянського розвитку, які можуть унеможливити в осяжній перспективі становлення демократичних засад в українському суспільстві, суперечать нормам суспільної моралі і, зрештою, роблять примарним продекларований Європейський вибір України.
Перша тенденція – це укорінення практик в реалізації тих чи інших владно-політичних і державно-адміністративних цілей будь-якою ціною, поширення агресивних форм внутрішньоелітної боротьби, що є грубим порушенням правових норм.
Позначається це поняттям "адміністративний ресурс". В словниках світової політичної науки ми не знайдемо цей термін (як і багато інших дефініцій, які широко вживані пострадянськими політологами в описах політичних реалій). Адміністративний ресурс – найпоширеніший різновид "брудних" політичних та виборчих технологій в Україні, як і в більшості інших радянських країн. Це той основний фактор, який, власне, і робить українську політику "брудною".
Те, що міститься в її арсеналі, для більшості громадян не є таємницею: адміністративний тиск з використанням силових структур та податкових служб, підкуп, шантаж, переслідування опонентів, інформаційна блокада, "брудний" PR, фальшування підсумків голосування тощо.
Однак не варто й демонізувати адмінресурс. В Україні, на відміну від Росії, він скоріше злютовує виборців, і повертається бумерангом проти тих, хто його використовує. Формування нелівої опозиції, на мій погляд, значною мірою є в цьому сенсі ефектом бумерангу. Та й потенціал його досить незначний: якщо у формуванні "волі народу" проти "червоної загрози" в особі конкурента Леоніда Кучми – Петра Симоненка на президентських виборах 1999р. адмінресурс дав близько 10%, на Всеукраїнському референдумі 2000 року - приблизно 15-20%, то на останніх парламентських виборах – всього 4-5%, та й то за рахунок "особливої політичної зони" в Україні – донецької.
З огляду на це, а також остерігаючись критики з боку європейських моніторингових структур та інститутів громадянського суспільства, надто після "касетного" скандалу, влада намагається використовувати адмінресурс приховано, що знайшло своє відображення зокрема в історії з так званими "темниками" і вдається до тіньових політичних і виборчих технологій.
Негативний вплив цієї тенденції – посилення тіньових механізмів політики, застосування значною частиною українського політикуму тіньових політичних технологій - на перебіг політичного процесу є значно більшим, ніж відкрите використання адмінресурсу. Через їхні приховані справжні цілі і сутність, їх не завжди вдається своєчасно виявити і кваліфікувати як некоректні методи політичної боротьби.
Більше того, попри недемократичний, асоціальний характер цих технологій, вони поки що не врегульовані на належному рівні законодавством. Йдеться про таку сукупність процедур, прийомів та способів політичної діяльності, які використовуються імпліцитно, поза належним контролем з боку структур громадянського суспільства і при цьому політичні актори лише публічно декларують, а насправді нехтують межами допустимого в політиці, правилами "політичної гри", загальноприйнятими в демократичних країнах принципами і стандартами політичної конкуренції та стосунків з політичними опонентами.
Якщо коротко, то застосування цих технологій спрямоване на: обмеження впливу демократичних цінностей і стандартів на політичний, зокрема виборчий процес; відволікання уваги громадськості від пріоритетних суспільних проблем; зниження порогу критичності сприйняття громадянами поширюваної інформації; приховане нав'язування громадській думці однозначних позитивних чи негативних оцінок щодо тих чи інших політичних подій; дискредитацію тих чи інших політичних, передовсім опозиційних сил та мінімізацію їхніх комунікативних можливостей; зниження рейтингу популярності і формування негативного іміджу у політиків демократичної орієнтації.
Іншими словами, йдеться про забезпечення в політичному процесі домінування олігархічних угруповань, збереження статусних позицій керівних еліт, конституційний розвиток без змін суті нинішнього політичного режиму, тобто унеможливлення виживання демократії в пострадянському українському суспільстві. Саме в цьому контексті слід розглядати приховану суть і справжні цілі авторів "політичної реформи" – як своєрідну пастку для налаштованих на демократичні зміни політичні сили.
Дедалі більшого поширення в Україні набувають маніпулятивні технології – як різновид тіньових політичних технологій агітаційно-пропагандистського і маркетингового типу. Вони базуються з одного боку на приховуванні справжніх намірів комунікатора, а з другого – на неявному інформуванні та програмуванні намірів і орієнтацій реципієнтів (громадян) всупереч волі останніх, але бажаних для реалізації цілей комунікатора.
До найбільш характерних прийомів і технік маніпулювання, які нині застосовуються в Україні, можна віднести такі: замовчування суспільно значущої інформації або вибіркове і фрагментарне інформування; навішування ярликів та клішування інформації (використання певних образів і стереотипів); дифамації, розповсюдження недостовірної інформації, чуток, анонімний викид компрометуючих матеріалів і чуток через Інтернет з наступною їх легалізацією в ЗМІ; фальшування результатів соціологічних та експертних опитувань; "гра цифрами" (комбінування статистичних даних) тощо.
І нарешті, третя тенденція, яка пов'язана з двома названими вище, і яка потребує окремої розмови, це, так би мовити, "русифікація" політичних технологій, які застосовуються в Україні. Без перебільшення можна сказати: 90% всього арсеналу тіньових політичних і виборчих технологій, які є у вжитку в Україні, імпортовані з Росії. Сергій Марков, директор Асоціації центрів політичного консультування, має цілковито рацію, коли зазначає, що на президентських виборах в Україні 1999р. всі могли спостерігати переваги російських іміджмейкерів "як людей цілковито безпринципних, морально повністю розкріпачених, але високопрофесійних…" (Основи виборчих технологій і партійного будівництва. М.,2003р., стор. 9).
Щодо багатьох українських технологів, то їх становище в цій царині можна описати як повну професійну і моральну капітуляцію перед експансією в Україну своїх колег – "старших братів" із Росії, та запозичення ними найбільш агресивних, найбрудніших прийомів маніпулювання, маркентингового промоушена та маскомунікативного впливу.
З огляду на вищесказане, а також у зв'язку з початком передвиборчої президентської кампанії в Україні, надзвичайно актуальним завданням для інститутів громадянського суспільства для незалежних аналітиків, експертів і журналістів є виявлення і викриття фактів застосування тіньових і брудних політичних та виборчих технологій, вироблення протидії та мінімізація негативного їхнього впливу на перебіг політичного та виборчого процесу.
Володимир Полохало є редактором нового спільного проекту Інституту посткомуністичного суспільства і журналу "Політична думка" – аналітичного інтернет-видання "Політична думка"
Йдеться передовсім про такі тенденції пострадянського розвитку, які можуть унеможливити в осяжній перспективі становлення демократичних засад в українському суспільстві, суперечать нормам суспільної моралі і, зрештою, роблять примарним продекларований Європейський вибір України.
Перша тенденція – це укорінення практик в реалізації тих чи інших владно-політичних і державно-адміністративних цілей будь-якою ціною, поширення агресивних форм внутрішньоелітної боротьби, що є грубим порушенням правових норм.
Позначається це поняттям "адміністративний ресурс". В словниках світової політичної науки ми не знайдемо цей термін (як і багато інших дефініцій, які широко вживані пострадянськими політологами в описах політичних реалій). Адміністративний ресурс – найпоширеніший різновид "брудних" політичних та виборчих технологій в Україні, як і в більшості інших радянських країн. Це той основний фактор, який, власне, і робить українську політику "брудною".
Те, що міститься в її арсеналі, для більшості громадян не є таємницею: адміністративний тиск з використанням силових структур та податкових служб, підкуп, шантаж, переслідування опонентів, інформаційна блокада, "брудний" PR, фальшування підсумків голосування тощо.
Однак не варто й демонізувати адмінресурс. В Україні, на відміну від Росії, він скоріше злютовує виборців, і повертається бумерангом проти тих, хто його використовує. Формування нелівої опозиції, на мій погляд, значною мірою є в цьому сенсі ефектом бумерангу. Та й потенціал його досить незначний: якщо у формуванні "волі народу" проти "червоної загрози" в особі конкурента Леоніда Кучми – Петра Симоненка на президентських виборах 1999р. адмінресурс дав близько 10%, на Всеукраїнському референдумі 2000 року - приблизно 15-20%, то на останніх парламентських виборах – всього 4-5%, та й то за рахунок "особливої політичної зони" в Україні – донецької.
З огляду на це, а також остерігаючись критики з боку європейських моніторингових структур та інститутів громадянського суспільства, надто після "касетного" скандалу, влада намагається використовувати адмінресурс приховано, що знайшло своє відображення зокрема в історії з так званими "темниками" і вдається до тіньових політичних і виборчих технологій.
Негативний вплив цієї тенденції – посилення тіньових механізмів політики, застосування значною частиною українського політикуму тіньових політичних технологій - на перебіг політичного процесу є значно більшим, ніж відкрите використання адмінресурсу. Через їхні приховані справжні цілі і сутність, їх не завжди вдається своєчасно виявити і кваліфікувати як некоректні методи політичної боротьби.
Більше того, попри недемократичний, асоціальний характер цих технологій, вони поки що не врегульовані на належному рівні законодавством. Йдеться про таку сукупність процедур, прийомів та способів політичної діяльності, які використовуються імпліцитно, поза належним контролем з боку структур громадянського суспільства і при цьому політичні актори лише публічно декларують, а насправді нехтують межами допустимого в політиці, правилами "політичної гри", загальноприйнятими в демократичних країнах принципами і стандартами політичної конкуренції та стосунків з політичними опонентами.
Якщо коротко, то застосування цих технологій спрямоване на: обмеження впливу демократичних цінностей і стандартів на політичний, зокрема виборчий процес; відволікання уваги громадськості від пріоритетних суспільних проблем; зниження порогу критичності сприйняття громадянами поширюваної інформації; приховане нав'язування громадській думці однозначних позитивних чи негативних оцінок щодо тих чи інших політичних подій; дискредитацію тих чи інших політичних, передовсім опозиційних сил та мінімізацію їхніх комунікативних можливостей; зниження рейтингу популярності і формування негативного іміджу у політиків демократичної орієнтації.
Іншими словами, йдеться про забезпечення в політичному процесі домінування олігархічних угруповань, збереження статусних позицій керівних еліт, конституційний розвиток без змін суті нинішнього політичного режиму, тобто унеможливлення виживання демократії в пострадянському українському суспільстві. Саме в цьому контексті слід розглядати приховану суть і справжні цілі авторів "політичної реформи" – як своєрідну пастку для налаштованих на демократичні зміни політичні сили.
Дедалі більшого поширення в Україні набувають маніпулятивні технології – як різновид тіньових політичних технологій агітаційно-пропагандистського і маркетингового типу. Вони базуються з одного боку на приховуванні справжніх намірів комунікатора, а з другого – на неявному інформуванні та програмуванні намірів і орієнтацій реципієнтів (громадян) всупереч волі останніх, але бажаних для реалізації цілей комунікатора.
До найбільш характерних прийомів і технік маніпулювання, які нині застосовуються в Україні, можна віднести такі: замовчування суспільно значущої інформації або вибіркове і фрагментарне інформування; навішування ярликів та клішування інформації (використання певних образів і стереотипів); дифамації, розповсюдження недостовірної інформації, чуток, анонімний викид компрометуючих матеріалів і чуток через Інтернет з наступною їх легалізацією в ЗМІ; фальшування результатів соціологічних та експертних опитувань; "гра цифрами" (комбінування статистичних даних) тощо.
І нарешті, третя тенденція, яка пов'язана з двома названими вище, і яка потребує окремої розмови, це, так би мовити, "русифікація" політичних технологій, які застосовуються в Україні. Без перебільшення можна сказати: 90% всього арсеналу тіньових політичних і виборчих технологій, які є у вжитку в Україні, імпортовані з Росії. Сергій Марков, директор Асоціації центрів політичного консультування, має цілковито рацію, коли зазначає, що на президентських виборах в Україні 1999р. всі могли спостерігати переваги російських іміджмейкерів "як людей цілковито безпринципних, морально повністю розкріпачених, але високопрофесійних…" (Основи виборчих технологій і партійного будівництва. М.,2003р., стор. 9).
Щодо багатьох українських технологів, то їх становище в цій царині можна описати як повну професійну і моральну капітуляцію перед експансією в Україну своїх колег – "старших братів" із Росії, та запозичення ними найбільш агресивних, найбрудніших прийомів маніпулювання, маркентингового промоушена та маскомунікативного впливу.
З огляду на вищесказане, а також у зв'язку з початком передвиборчої президентської кампанії в Україні, надзвичайно актуальним завданням для інститутів громадянського суспільства для незалежних аналітиків, експертів і журналістів є виявлення і викриття фактів застосування тіньових і брудних політичних та виборчих технологій, вироблення протидії та мінімізація негативного їхнього впливу на перебіг політичного та виборчого процесу.
Володимир Полохало є редактором нового спільного проекту Інституту посткомуністичного суспільства і журналу "Політична думка" – аналітичного інтернет-видання "Політична думка"
