Майбутнє путінської Росії: застій або мобілізація?
Четвер, 11 грудня 2003, 17:21
Напередодні виборів до Державної Думи Росії основне політичне питання стояло про путінську більшість: якій їй бути — простій (226 голосів) чи кваліфікованій (конституційній) (300 голосів, що дозволяє вносити зміни в Конституцію РФ і конституційні закони — приблизно так само, як і в Україні).
Тепер, після оголошення результатів виборів, основне питання трохи підкоректоване — воно про тип конституційної путінської більшості: "твердої" чи "м’якої".
Варіанти рольового позиціонування вищого законодавчого органу в новітній російській історії дуже різноманітні: від "штабу опозиції", що підлягає розстрілу з танків — як Білий Дім у жовтні 1993 року, і до "законодавчого департаменту" Адміністрації президента, коли глава держави з учасника законотворчості перетворюється на його головного суб’єкта, тим самим підточуючи систему поділу гілок державної влади і увя’язуючи "на себе" баланс між різними політичними силами та тенденціями.
У новій ситуації президент ризикує разом з примарним "розв’язанням рук" якщо не підірвати основи своєї влади, то істотно звузити власну легітимність, адже саме на ній тримається весь нинішній російський політичний режим.
Головний підсумок виборів — передумови для появи "півтораполярної" партійної системи, за якої всередині більшості відсутня будь-яка серйозна поляризація, а принципово важливі рішення приймаються "простим консенсусом" домінуючої депутатської групи і кількох нечисленних груп, що можуть заблокувати ухвалення рішення, але не самі, а лише об’єднавши зусилля проти домінантного гравця.
"Тверда" конституційна більшість своєю угодовською позицією (чи відсутністю будь-якої позиції) ризикує вихолостити все різноманіття політичного життя. У радянському літературознавстві після війни виникла теорія "комуністичного реалізму": якщо в соцреалізмі гарне боролося з поганим і обов’язково перемагало, то тепер гарне повинно було боротися з ще кращим.
Але навіть в ідеологічно й стилістично сплощеному радянському мистецтві ця теорія так і не знайшла собі місця, оскільки драматична література в принципі не може існувати без конфлікту.
Настільки ж неспроможною виявилася і теорія "кінця історії" Френсіса Фукуями, що припускала тотальне торжество "єдино правильного" ліберального ладу. Навряд чи російський "кінець політики" зміцнить підвалини національної державності.
З одного боку, подібний напівавторитарний режим, у якому всі значимі політичні процеси "замкнуті" на особистість глави держави, протягом нетривалого часу може бути безсумнівним благом для країни — створити передумови для всебічної модернізації мобілізаційного типу.
При цьому головною умовою успіху модернізаційного проекту повинна стати масштабна елітна ротація (насамперед, у структурах президентської й виконавчої влади), створення каналів "вертикальної мобільності" — заклик нових кадрів з іншим набором особистісних якостей і надособистісних пріоритетів.
Але, з іншого боку, елітний застій і бюрократизація еліти на тлі "неконкурентної" політики (а передумов для цього в нинішній Росії чимало) веде до ситуації "кінця політичного", коли владні рішення носять непублічний характер, а управлінські процеси координуються з одного центру.
В цьому випадку домінуючі еліти цілком втрачають свій модернізаційний потенціал, так що в недалекому майбутньому може виникнути феномен "путінського застою".
"Кінець політики" у Росії може збільшитися також через деякі специфічні традиції вітчизняної політичної культури і пережитки радянського досвіду — неадекватно жагучу, аж до низькопоклонства, любов до влади й особливо до її носіїв.
З цієї ж причини найактуальнішим питанням внутрішньоросійської політики в найближчому майбутньому стане питання про мотивацію електоральної лояльності.
Інакше кажучи, питання про те, чому, виходячи з яких спонукань, громадяни та інші суб’єкти соціального життя повинні підкорятися цій владі, цьому політичному режиму. І на якій основі вибудується консенсус верховного правителя, правлячих елітних шарів і народу — на основі "вільної лояльності" (за Іваном Ільїним) чи на основі страху, особистісного компромісу та пристосовницьких інстинктів.
Дуже схожа дилема приходить у голову і при розборі підсумків виборів до Державної Думи.
Результат "Единой России" можна назвати вражаючим успіхом: це перша партія в новітній російській історії, що на парламентських виборах набрала більше 30%.
Однак цей успіх перестає вражати, якщо врахувати супровідні обставини:
- пряму, а не побічну, як у 1999 році, підтримку партійної передвиборчої кампанії президентом, чий рейтинг довіри — майже 80%;
- інституціональне об’єднання "Единства" і "Отечества — Всей России", що призвело до майже повного додавання електоратів;
- колосальний адміністративний ресурс;
- досить успішну в технологічному відношенні агітацію (відмову від публічних теледебатів та інше).
Крім того, мотивацією значної частини виборців, що проголосували за партію влади, була саме мотивація голосувати "проти всіх".
В українських спостерігачів напрошується аналогія: "Единая Россия" — "За єдину Україну". І виникає закономірне питання - чому при схожих вихідних умовах така різниця в результатах: тверді 37,4% проти хтозна як натягнутих 11,8%?
Головне — це не самі ці виборчі проекти, що, як і будь-які породження партії влади, приречені бути "лобовими", тупими, нудними й адмінресурсними. Головне — це проекція рейтингу довіри президентів — Путина і Кучми.
Якщо цільовий електорат "Заєди" у 2002 році — це мешканці зон, військових частин, держслужбовці, жителі Донецької області й інший переважно підневільний люд, то основний електорат "ЕдРа" — це, як правило, прості люди, що вірять у містичну харизму російського президента та у провіденційність майже всіх його дій.
Важлива перевага "ЕдРа" — організаційна єдність порівняно з аморфною, створеною з чотирьох партій "Заєдою".
КПРФ, здається, вперше одержала тільки свій власний електорат — "ідейних" комуністів плюс ностальгістів за брежнєвськими часами середнього й старшого віку. Від КПРФ "пішов" протестний неідеологічний, а також патріотичний некомуністичний електорат, що раніше голосував за неї і за Зюганова як за "менше зло" — на тлі Єльцина та ліберальних партій.
У Думі попередніх скликань КПРФ не створювала президентській владі нездоланних перешкод — ані політичних, ані в законотворчості, але позиціонувала себе як опозиційну силу і змушувала витрачати чимало людських, організаційних та інших ресурсів на нейтралізацію власної "опозиційності".
Нинішня повномасштабна антикомуністична PR-кампанія влади, що інкримінувала борцям з "антинародним режимом" підтримку Ходорковського, зв’язок з Березовським і олігархічні джерела фінансування, стала серйозним викликом, якому КПРФ протистояти виявилася не в змозі.
Головні стратегічні й іміджеві "діри" КПРФ, що позбавили її передвиборної привабливості — застаріла культурна мова, відсутність динамізму, ідейна вичерпаність, дефіцит нових яскравих особистостей, виснаження вітальної енергії лідерів партії.
На тлі 12,7%, отриманих КПРФ, торішні 20% КПУ здаються-таки колосальним успіхом. У Росії антикомуністична технологія виявилася дуже ефективною навіть у регіонах "червоного поясу" — регіонах, до речі, зі значною частиною українського чи близького за темпераментом до українського населення — на Кубані та Ставропіллі, у Ростовській, Курській, Білгородській, Брянській областях.
Для повторення такого передвиборного "фокусу" на наступних парламентських виборах в Україні необхідні, як мінімум, дві умови.
По-перше, треба грамотно сконструювати лівопатріотичний блок. В українських умовах це видається непростим завданням, оскільки іншим чином, ніж у Росії, розуміється патріотизм: не виключено, ефективним може стати в певному сенсі ліво-антипатріотичний блок. Хоча з естетичної точки зору оптимальний варіант — це націонал-комунізм у дусі Скрипника, Хвильового та харківських будівничих "загірних комун" 1920-х років.
По-друге - і це головне - треба знайти власного "українського Путина", чия харизма не викликала б сумнівів, створити "під нього" ефективну і безумовно рейтингову партію влади і відправити на час виборів у СІЗО двох-трьох олігархів-"глитаїв".
Велику частину, що відкололася від електорату КПРФ, "підхопив" блок "Родина", чия технологічно успішна конструкція і грамотне "вписування" в існуючий політичний контекст доповнилися індивідуальними якостями її двох основних "фронтменів" — активною харизмою Дмитра Рогозіна як "починаючого Жириновського" та унікальною "місячною" харизмою Сергія Глазьєва — "економіста-патріота", борця за справедливий перерозподіл — за вилучення в сировинних олігархів природної ренти, уродженця Запорожжя, до речі.
Одна з причин успіху блоку — підтримка ілюзії єдиного електорального поля з КПРФ (відсутність негативного "послання" на адресу комуністів, недостатня присутність останніх на телеекрані, імітація комуністичної символіки), що дозволило вибудувати позитивний образ в очах лівого електорату як майже таких же комуністів, що і "зюганівці", тільки "молодих" та "енергійних".
Друга причина успіху, що вплинула вже на іншу частину електорату — консервативно-революційний імідж "третьої сили" по відношенню і до партії влади, і до комуністів, і до лібералів.
Як це не дивно, але за своєю риторикою і світорозумінням в українських реаліях 2002 року з блоком "Родина" доречно порівняти БЮТ. Юлія Тимошенко — це Сергій Глазьєв і Дмитро Рогозін у "одному флаконі": і державницько-патріотичний пафос, і обіцянка "замочити" олігархів, і властива "третій силі" консервативно-революційна онтологія.
Бренд-ідея Глазьєва про вилучення природної ренти в сировинних корпорацій добре корелює з тимошенківським слоганом "Воля до справедливості".
Раптово високий рейтинг ЛДПР може пояснюватися винятковими артистичними здібностями Володимира Жириновського, помноженими на його безперешкодний доступ до "телеящика".
Саме передвиборна кампанія ЛДПР довела, що в нинішніх російських політичних і культурних умовах справжньою, первинною реальністю для електорату є реальність віртуальна — простір телеефіру. ЛДПР, як і "Родина", прибрала до рук частину стихійно-комуністичного протестного електорату, що відколовся на цих виборах від недостатньо твердих симпатиків КПРФ.
Українська віртуальна реальність виявляє прямо протилежні властивості: довіру до "ящика" підірвано всерйоз і надовго. Той самий контрхаризматичний Медведчук свого часу вщент спаплюжив сприйняття власного образу частою появою в телевізорі, так що тепер оптимальною стратегією для нього виявилося просто звідти зникнути.
Серед причин поразки на виборах СПС та "Яблока" можна назвати:
- політтехнологічні (нездатність "засвоїти" нову культурно-політичну мову, неправильно сформульоване "послання" СПС, участь Анатолія Чубайса в кампанії у якості центрального "фронтмена");
- тактичні (неартистичні інвективи з боку СПС на адресу "Родины" на теледебатах, обвинувачення цього блоку в націонал-соціалізмі, взаємні претензії СПС та "Яблока", що в регіонах доходили до стадії "холодної" війни);
- політичні (державний тиск на ЮКОС, що перекрило фінанси "Яблоку", локальне "включення" адмінресурсу проти цих двох партій);
- ідеологічні (відраза до олігархів у більшості населення, непопулярність ліберальної ідеї про мінімалізацію ролі держави в соціально-політичних процесах, ширше — криза лібералізму як системи цінностей).
Лідери "Яблока" та СПС на власному прикладі продемонстрували роботу механізму елітної ротації: поновлення правлячої верстви відбувається не тоді, коли стара еліта старіє чи "зажирається", а тоді, коли вона не справляється з новим відчуттям буття, із новими викликами часу.
Після необрання СПС до Держдуми ця партія, судячи з усього, втратить статус правлячої — правлячої в тому смислі, в якому її представники та близькі до них люди займалися цілепокладанням, виробленням ідеології, світогляду і стратегій влади, незважаючи навіть на запевняння Путіна, що ідеї лібералів та їхні кадрові можливості буде використано нинішньою владою.
(І тут згадується український досвід, коли лідери провалених "Озимих" (2% проти яблучно-"еспеесних" 8%) Валерій Хорошковський та Інна Богословська через якийсь час замість депутатських кнопок здобули дуже респектабельні міністерські кабінети.)
Є надія, що без "комісарів" від СПС, без керівної і спрямівної ролі цієї партії влада відмовиться від розуміння модернізації як вестернізації (європеїзації, американізації і т.д.) на користь ідеології "модернізації-без-вестернізації".
І чи не найголовнішим питанням найближчої російської політики стане питання про те, хто сформулює "проект країни" — виразне й історично мотивоване бачення національного майбутнього. Так що на найближчих президентських виборах основна боротьба розгориться не між різними кандидатами, а між різними "проектами Росії".
Втім, якщо борються не люди-правителі, а ідеї-правительки, така країна має всі підстави думати про себе в майбутньому часі.
Говорити ж, що нова Держдума буде суворіше ставитись до України, аніж попередня, не варто: активні провідники української проблематики Жириновський, Рогозін, Митрофанов і багато хто ще — справжні старожили Охотного Ряду.
Хіба що "главным по Украине" замість В’ячеслава Ігрунова, заступника голови комітету зі справ СНД та зв’язків із співвітчизниками в Думі третього скликання, тепер буде, скоріш за все, добре відомий українському "політикуму" "оборонець російського Севастополя" Костянтин Затулін, що пройшов по мажоритарному округу, але це вже деталі.
В контексті російсько-українських відносин Держдума завжди була й залишиться надалі не центром ухвалення значущих рішень, а органом, що видає досить образливі для України декларації. Справжній центр — він у структурах президентської й виконавчої влади (Адміністрація президента, Уряд, МЗС).
Так що українській політичній спільноті якщо кого і слід остерігатися в Росії, так це не депутатів-статистів із пропрезидентської більшості, а "ліберального імператора" Чубайса й інших ідеологів СПС, що мріють про перетворення України в колонію транснаціональних корпорацій з російською реєстрацією.
Але замість тихої радості з приводу непроходження СПС до Держдуми українські інтелектуали виливають сльози за російською демократією. От вже воістину — всім не догодиш.
Тепер, після оголошення результатів виборів, основне питання трохи підкоректоване — воно про тип конституційної путінської більшості: "твердої" чи "м’якої".
Варіанти рольового позиціонування вищого законодавчого органу в новітній російській історії дуже різноманітні: від "штабу опозиції", що підлягає розстрілу з танків — як Білий Дім у жовтні 1993 року, і до "законодавчого департаменту" Адміністрації президента, коли глава держави з учасника законотворчості перетворюється на його головного суб’єкта, тим самим підточуючи систему поділу гілок державної влади і увя’язуючи "на себе" баланс між різними політичними силами та тенденціями.
У новій ситуації президент ризикує разом з примарним "розв’язанням рук" якщо не підірвати основи своєї влади, то істотно звузити власну легітимність, адже саме на ній тримається весь нинішній російський політичний режим.
Головний підсумок виборів — передумови для появи "півтораполярної" партійної системи, за якої всередині більшості відсутня будь-яка серйозна поляризація, а принципово важливі рішення приймаються "простим консенсусом" домінуючої депутатської групи і кількох нечисленних груп, що можуть заблокувати ухвалення рішення, але не самі, а лише об’єднавши зусилля проти домінантного гравця.
"Тверда" конституційна більшість своєю угодовською позицією (чи відсутністю будь-якої позиції) ризикує вихолостити все різноманіття політичного життя. У радянському літературознавстві після війни виникла теорія "комуністичного реалізму": якщо в соцреалізмі гарне боролося з поганим і обов’язково перемагало, то тепер гарне повинно було боротися з ще кращим.
Але навіть в ідеологічно й стилістично сплощеному радянському мистецтві ця теорія так і не знайшла собі місця, оскільки драматична література в принципі не може існувати без конфлікту.
Настільки ж неспроможною виявилася і теорія "кінця історії" Френсіса Фукуями, що припускала тотальне торжество "єдино правильного" ліберального ладу. Навряд чи російський "кінець політики" зміцнить підвалини національної державності.
З одного боку, подібний напівавторитарний режим, у якому всі значимі політичні процеси "замкнуті" на особистість глави держави, протягом нетривалого часу може бути безсумнівним благом для країни — створити передумови для всебічної модернізації мобілізаційного типу.
При цьому головною умовою успіху модернізаційного проекту повинна стати масштабна елітна ротація (насамперед, у структурах президентської й виконавчої влади), створення каналів "вертикальної мобільності" — заклик нових кадрів з іншим набором особистісних якостей і надособистісних пріоритетів.
Але, з іншого боку, елітний застій і бюрократизація еліти на тлі "неконкурентної" політики (а передумов для цього в нинішній Росії чимало) веде до ситуації "кінця політичного", коли владні рішення носять непублічний характер, а управлінські процеси координуються з одного центру.
В цьому випадку домінуючі еліти цілком втрачають свій модернізаційний потенціал, так що в недалекому майбутньому може виникнути феномен "путінського застою".
"Кінець політики" у Росії може збільшитися також через деякі специфічні традиції вітчизняної політичної культури і пережитки радянського досвіду — неадекватно жагучу, аж до низькопоклонства, любов до влади й особливо до її носіїв.
З цієї ж причини найактуальнішим питанням внутрішньоросійської політики в найближчому майбутньому стане питання про мотивацію електоральної лояльності.
Інакше кажучи, питання про те, чому, виходячи з яких спонукань, громадяни та інші суб’єкти соціального життя повинні підкорятися цій владі, цьому політичному режиму. І на якій основі вибудується консенсус верховного правителя, правлячих елітних шарів і народу — на основі "вільної лояльності" (за Іваном Ільїним) чи на основі страху, особистісного компромісу та пристосовницьких інстинктів.
Дуже схожа дилема приходить у голову і при розборі підсумків виборів до Державної Думи.
Результат "Единой России" можна назвати вражаючим успіхом: це перша партія в новітній російській історії, що на парламентських виборах набрала більше 30%.
Однак цей успіх перестає вражати, якщо врахувати супровідні обставини:
- пряму, а не побічну, як у 1999 році, підтримку партійної передвиборчої кампанії президентом, чий рейтинг довіри — майже 80%;
- інституціональне об’єднання "Единства" і "Отечества — Всей России", що призвело до майже повного додавання електоратів;
- колосальний адміністративний ресурс;
- досить успішну в технологічному відношенні агітацію (відмову від публічних теледебатів та інше).
Крім того, мотивацією значної частини виборців, що проголосували за партію влади, була саме мотивація голосувати "проти всіх".
В українських спостерігачів напрошується аналогія: "Единая Россия" — "За єдину Україну". І виникає закономірне питання - чому при схожих вихідних умовах така різниця в результатах: тверді 37,4% проти хтозна як натягнутих 11,8%?
Головне — це не самі ці виборчі проекти, що, як і будь-які породження партії влади, приречені бути "лобовими", тупими, нудними й адмінресурсними. Головне — це проекція рейтингу довіри президентів — Путина і Кучми.
Якщо цільовий електорат "Заєди" у 2002 році — це мешканці зон, військових частин, держслужбовці, жителі Донецької області й інший переважно підневільний люд, то основний електорат "ЕдРа" — це, як правило, прості люди, що вірять у містичну харизму російського президента та у провіденційність майже всіх його дій.
Важлива перевага "ЕдРа" — організаційна єдність порівняно з аморфною, створеною з чотирьох партій "Заєдою".
КПРФ, здається, вперше одержала тільки свій власний електорат — "ідейних" комуністів плюс ностальгістів за брежнєвськими часами середнього й старшого віку. Від КПРФ "пішов" протестний неідеологічний, а також патріотичний некомуністичний електорат, що раніше голосував за неї і за Зюганова як за "менше зло" — на тлі Єльцина та ліберальних партій.
У Думі попередніх скликань КПРФ не створювала президентській владі нездоланних перешкод — ані політичних, ані в законотворчості, але позиціонувала себе як опозиційну силу і змушувала витрачати чимало людських, організаційних та інших ресурсів на нейтралізацію власної "опозиційності".
Нинішня повномасштабна антикомуністична PR-кампанія влади, що інкримінувала борцям з "антинародним режимом" підтримку Ходорковського, зв’язок з Березовським і олігархічні джерела фінансування, стала серйозним викликом, якому КПРФ протистояти виявилася не в змозі.
Головні стратегічні й іміджеві "діри" КПРФ, що позбавили її передвиборної привабливості — застаріла культурна мова, відсутність динамізму, ідейна вичерпаність, дефіцит нових яскравих особистостей, виснаження вітальної енергії лідерів партії.
На тлі 12,7%, отриманих КПРФ, торішні 20% КПУ здаються-таки колосальним успіхом. У Росії антикомуністична технологія виявилася дуже ефективною навіть у регіонах "червоного поясу" — регіонах, до речі, зі значною частиною українського чи близького за темпераментом до українського населення — на Кубані та Ставропіллі, у Ростовській, Курській, Білгородській, Брянській областях.
Для повторення такого передвиборного "фокусу" на наступних парламентських виборах в Україні необхідні, як мінімум, дві умови.
По-перше, треба грамотно сконструювати лівопатріотичний блок. В українських умовах це видається непростим завданням, оскільки іншим чином, ніж у Росії, розуміється патріотизм: не виключено, ефективним може стати в певному сенсі ліво-антипатріотичний блок. Хоча з естетичної точки зору оптимальний варіант — це націонал-комунізм у дусі Скрипника, Хвильового та харківських будівничих "загірних комун" 1920-х років.
По-друге - і це головне - треба знайти власного "українського Путина", чия харизма не викликала б сумнівів, створити "під нього" ефективну і безумовно рейтингову партію влади і відправити на час виборів у СІЗО двох-трьох олігархів-"глитаїв".
Велику частину, що відкололася від електорату КПРФ, "підхопив" блок "Родина", чия технологічно успішна конструкція і грамотне "вписування" в існуючий політичний контекст доповнилися індивідуальними якостями її двох основних "фронтменів" — активною харизмою Дмитра Рогозіна як "починаючого Жириновського" та унікальною "місячною" харизмою Сергія Глазьєва — "економіста-патріота", борця за справедливий перерозподіл — за вилучення в сировинних олігархів природної ренти, уродженця Запорожжя, до речі.
Одна з причин успіху блоку — підтримка ілюзії єдиного електорального поля з КПРФ (відсутність негативного "послання" на адресу комуністів, недостатня присутність останніх на телеекрані, імітація комуністичної символіки), що дозволило вибудувати позитивний образ в очах лівого електорату як майже таких же комуністів, що і "зюганівці", тільки "молодих" та "енергійних".
Друга причина успіху, що вплинула вже на іншу частину електорату — консервативно-революційний імідж "третьої сили" по відношенню і до партії влади, і до комуністів, і до лібералів.
Як це не дивно, але за своєю риторикою і світорозумінням в українських реаліях 2002 року з блоком "Родина" доречно порівняти БЮТ. Юлія Тимошенко — це Сергій Глазьєв і Дмитро Рогозін у "одному флаконі": і державницько-патріотичний пафос, і обіцянка "замочити" олігархів, і властива "третій силі" консервативно-революційна онтологія.
Бренд-ідея Глазьєва про вилучення природної ренти в сировинних корпорацій добре корелює з тимошенківським слоганом "Воля до справедливості".
Раптово високий рейтинг ЛДПР може пояснюватися винятковими артистичними здібностями Володимира Жириновського, помноженими на його безперешкодний доступ до "телеящика".
Саме передвиборна кампанія ЛДПР довела, що в нинішніх російських політичних і культурних умовах справжньою, первинною реальністю для електорату є реальність віртуальна — простір телеефіру. ЛДПР, як і "Родина", прибрала до рук частину стихійно-комуністичного протестного електорату, що відколовся на цих виборах від недостатньо твердих симпатиків КПРФ.
Українська віртуальна реальність виявляє прямо протилежні властивості: довіру до "ящика" підірвано всерйоз і надовго. Той самий контрхаризматичний Медведчук свого часу вщент спаплюжив сприйняття власного образу частою появою в телевізорі, так що тепер оптимальною стратегією для нього виявилося просто звідти зникнути.
Серед причин поразки на виборах СПС та "Яблока" можна назвати:
- політтехнологічні (нездатність "засвоїти" нову культурно-політичну мову, неправильно сформульоване "послання" СПС, участь Анатолія Чубайса в кампанії у якості центрального "фронтмена");
- тактичні (неартистичні інвективи з боку СПС на адресу "Родины" на теледебатах, обвинувачення цього блоку в націонал-соціалізмі, взаємні претензії СПС та "Яблока", що в регіонах доходили до стадії "холодної" війни);
- політичні (державний тиск на ЮКОС, що перекрило фінанси "Яблоку", локальне "включення" адмінресурсу проти цих двох партій);
- ідеологічні (відраза до олігархів у більшості населення, непопулярність ліберальної ідеї про мінімалізацію ролі держави в соціально-політичних процесах, ширше — криза лібералізму як системи цінностей).
Лідери "Яблока" та СПС на власному прикладі продемонстрували роботу механізму елітної ротації: поновлення правлячої верстви відбувається не тоді, коли стара еліта старіє чи "зажирається", а тоді, коли вона не справляється з новим відчуттям буття, із новими викликами часу.
Після необрання СПС до Держдуми ця партія, судячи з усього, втратить статус правлячої — правлячої в тому смислі, в якому її представники та близькі до них люди займалися цілепокладанням, виробленням ідеології, світогляду і стратегій влади, незважаючи навіть на запевняння Путіна, що ідеї лібералів та їхні кадрові можливості буде використано нинішньою владою.
(І тут згадується український досвід, коли лідери провалених "Озимих" (2% проти яблучно-"еспеесних" 8%) Валерій Хорошковський та Інна Богословська через якийсь час замість депутатських кнопок здобули дуже респектабельні міністерські кабінети.)
Є надія, що без "комісарів" від СПС, без керівної і спрямівної ролі цієї партії влада відмовиться від розуміння модернізації як вестернізації (європеїзації, американізації і т.д.) на користь ідеології "модернізації-без-вестернізації".
І чи не найголовнішим питанням найближчої російської політики стане питання про те, хто сформулює "проект країни" — виразне й історично мотивоване бачення національного майбутнього. Так що на найближчих президентських виборах основна боротьба розгориться не між різними кандидатами, а між різними "проектами Росії".
Втім, якщо борються не люди-правителі, а ідеї-правительки, така країна має всі підстави думати про себе в майбутньому часі.
Говорити ж, що нова Держдума буде суворіше ставитись до України, аніж попередня, не варто: активні провідники української проблематики Жириновський, Рогозін, Митрофанов і багато хто ще — справжні старожили Охотного Ряду.
Хіба що "главным по Украине" замість В’ячеслава Ігрунова, заступника голови комітету зі справ СНД та зв’язків із співвітчизниками в Думі третього скликання, тепер буде, скоріш за все, добре відомий українському "політикуму" "оборонець російського Севастополя" Костянтин Затулін, що пройшов по мажоритарному округу, але це вже деталі.
В контексті російсько-українських відносин Держдума завжди була й залишиться надалі не центром ухвалення значущих рішень, а органом, що видає досить образливі для України декларації. Справжній центр — він у структурах президентської й виконавчої влади (Адміністрація президента, Уряд, МЗС).
Так що українській політичній спільноті якщо кого і слід остерігатися в Росії, так це не депутатів-статистів із пропрезидентської більшості, а "ліберального імператора" Чубайса й інших ідеологів СПС, що мріють про перетворення України в колонію транснаціональних корпорацій з російською реєстрацією.
Але замість тихої радості з приводу непроходження СПС до Держдуми українські інтелектуали виливають сльози за російською демократією. От вже воістину — всім не догодиш.
