Комуністи небезпечні, коли чесні та щирі
Середа, 14 січня 2004, 10:59
Комуністи справедливо, звичайно, обурюються, коли їм привселюдно дорікають у вульгарному опортунізмі – у змові з кучмістами-більшовиками у випадку безпардонного проштовхування і голосування (точніше – "рукопротягнення") у Верховній Раді свого варіанта змін до Конституції.
У понеділок один з комуністів – Георгій Крючков – відбивався від подібних докорів радіослухачів "Свободи", і його прямо-таки трясло від праведного гніву на подібну суспільну реакцію.
Реакція, дійсно, помилкова і несправедлива.
Комуністи, чесно говорячи, ніколи не давали приводу засумніватися у своїй політичній чесності стосовно трудового народу. Вони зовсім щиро, у повній відповідності до своїх програмних установок хочуть позбавити український народ конституційної диктатури президента – забрати цю колоду з поворотного шляху до радянської влади.
І для досягнення цієї стратегічної мети вони йдуть давно протоптаною стежкою двозначних домовленостей з будь-якими "попутниками".
Ціль виправдує засоби. Ця політична максима революційного катехізису, вписана туди ще "народовольцями", яку взяв потім напрокат вождь світового пролетаріату, і сьогодні залишається їхньою доктринальною зброєю.
От тільки жахливі результати її застосування як у минулому, так і в сьогоденні комуністи не навчилися оцінювати людськими мірками. Цьому заважає їхня інша доктринальна максима: людська одиниця – ніщо. Тому що суб'єкт історичного процесу – це клас з його авангардом.
Доктринальна зброя, як і звичайна військова, ніколи не знімається з озброєння раніше, ніж буде винайдена нова, більш ефективна. Але винахідників у цій царині, як відомо, за останні вісімдесят років не з'явилося.
Як тільки "світовий пролетаріат" в основному навчився користуватися ізольованим санвузлом і телевізором, він утратив смак до революцій. Немає замовлення на вождів і їхні безсмертні вчення. От і доводиться користуватися цією старою берданкою "класової боротьби".
Так що наші комуністи якщо і заслужили якийсь докір, то аж ніяк не політичний, а радше естетичний: некрасиво все-таки було принародно, у парламенті, перед Різдвом так відверто підтримувати кучмівські штани. Не до лиця порядним людям. Та й антисанітарія, знаєте.
Однак естетичний аспект – це за ситуацією. А політична філософія наших комуністів, здається, страждає надлишковим прагматизмом, що обслуговує партійну бюрократію.
Складається враження, що стратеги з команди Симоненка не здатні заглянути за обрій, окреслений часопростором між найближчими минулими і майбутніми виборами.
Їх сакраментальна "відповідальність перед виборцями" і вірність "лінії партії", якими Симоненко постійно бравує перед телекамерами, позбавлені історичного виміру. Здається, вожді комуністів дотепер не зрозуміли, що історичний результат ніколи не буває наслідком теоретичного задуму і партійної програми. Навіть при нібито вдалих революціях.
Хіба не ця "убогість філософії" комуністів визначила їхню політичну позицію на виборах 1994 і 1999 років, завдяки чому вони внесли вирішальний вклад у перемогу людини, чиє ім'я, що стало символом розкладу держави, не одне покоління українців буде згадувати з моральною відразою.
Нарешті, хіба не повторюють наші комуністи історичну помилку своїх попередників з Комінтерну, що на початку 30-х років минулого століття в ім'я доктрини "світової революції" вважали співробітництво з європейськими, зокрема німецькими соціалістами і соціал-демократами більшим злом, ніж співробітництво з фашистами.
І тим самим допомогли останнім прокласти шлях до влади і світової війни. Зрозуміло, вони цього не хотіли і не планували. Тому що були щирими і чесними. І неухильно дотримувалися лінії партії і товариша Сталіна. Для них це було одне й те саме.
Нічому не навчившись, наші ліві також вважають більшим злом співробітництво із соціалістами і ліберально-демократичним крилом "Нашої України", ніж ситуативний союз з Кучмою.
Потай вони бояться, що у випадку перемоги цих сил незворотно втратять свою соціальну базу, розчинившись в масі близьких за духом супутників. І, як завжди, мостять дорогу в пекло, намагаючись перехитрувати історію і нав'язуючи їй свою доктрину.
Шкода рядових комуністів. Більшість з них – не підвладний моральному зносові основний капітал нашого суспільства.
У понеділок один з комуністів – Георгій Крючков – відбивався від подібних докорів радіослухачів "Свободи", і його прямо-таки трясло від праведного гніву на подібну суспільну реакцію.
Реакція, дійсно, помилкова і несправедлива.
Комуністи, чесно говорячи, ніколи не давали приводу засумніватися у своїй політичній чесності стосовно трудового народу. Вони зовсім щиро, у повній відповідності до своїх програмних установок хочуть позбавити український народ конституційної диктатури президента – забрати цю колоду з поворотного шляху до радянської влади.
І для досягнення цієї стратегічної мети вони йдуть давно протоптаною стежкою двозначних домовленостей з будь-якими "попутниками".
Ціль виправдує засоби. Ця політична максима революційного катехізису, вписана туди ще "народовольцями", яку взяв потім напрокат вождь світового пролетаріату, і сьогодні залишається їхньою доктринальною зброєю.
От тільки жахливі результати її застосування як у минулому, так і в сьогоденні комуністи не навчилися оцінювати людськими мірками. Цьому заважає їхня інша доктринальна максима: людська одиниця – ніщо. Тому що суб'єкт історичного процесу – це клас з його авангардом.
Доктринальна зброя, як і звичайна військова, ніколи не знімається з озброєння раніше, ніж буде винайдена нова, більш ефективна. Але винахідників у цій царині, як відомо, за останні вісімдесят років не з'явилося.
Як тільки "світовий пролетаріат" в основному навчився користуватися ізольованим санвузлом і телевізором, він утратив смак до революцій. Немає замовлення на вождів і їхні безсмертні вчення. От і доводиться користуватися цією старою берданкою "класової боротьби".
Так що наші комуністи якщо і заслужили якийсь докір, то аж ніяк не політичний, а радше естетичний: некрасиво все-таки було принародно, у парламенті, перед Різдвом так відверто підтримувати кучмівські штани. Не до лиця порядним людям. Та й антисанітарія, знаєте.
Однак естетичний аспект – це за ситуацією. А політична філософія наших комуністів, здається, страждає надлишковим прагматизмом, що обслуговує партійну бюрократію.
Складається враження, що стратеги з команди Симоненка не здатні заглянути за обрій, окреслений часопростором між найближчими минулими і майбутніми виборами.
Їх сакраментальна "відповідальність перед виборцями" і вірність "лінії партії", якими Симоненко постійно бравує перед телекамерами, позбавлені історичного виміру. Здається, вожді комуністів дотепер не зрозуміли, що історичний результат ніколи не буває наслідком теоретичного задуму і партійної програми. Навіть при нібито вдалих революціях.
Хіба не ця "убогість філософії" комуністів визначила їхню політичну позицію на виборах 1994 і 1999 років, завдяки чому вони внесли вирішальний вклад у перемогу людини, чиє ім'я, що стало символом розкладу держави, не одне покоління українців буде згадувати з моральною відразою.
Нарешті, хіба не повторюють наші комуністи історичну помилку своїх попередників з Комінтерну, що на початку 30-х років минулого століття в ім'я доктрини "світової революції" вважали співробітництво з європейськими, зокрема німецькими соціалістами і соціал-демократами більшим злом, ніж співробітництво з фашистами.
І тим самим допомогли останнім прокласти шлях до влади і світової війни. Зрозуміло, вони цього не хотіли і не планували. Тому що були щирими і чесними. І неухильно дотримувалися лінії партії і товариша Сталіна. Для них це було одне й те саме.
Нічому не навчившись, наші ліві також вважають більшим злом співробітництво із соціалістами і ліберально-демократичним крилом "Нашої України", ніж ситуативний союз з Кучмою.
Потай вони бояться, що у випадку перемоги цих сил незворотно втратять свою соціальну базу, розчинившись в масі близьких за духом супутників. І, як завжди, мостять дорогу в пекло, намагаючись перехитрувати історію і нав'язуючи їй свою доктрину.
Шкода рядових комуністів. Більшість з них – не підвладний моральному зносові основний капітал нашого суспільства.
