Парламентський шлях усе одно буде пройдено. Хіба що вже іншими
П'ятниця, 9 січня 2004, 11:53
Події кінця минулого року (ухвалення в першому читанні законопроекту про конституційні зміни; усунення від влади законно обраного мера Мукачевого, що представляв "Нашу Україну"; нарешті, рішення Конституційного суду про можливість Кучми-3) лише підтвердили те, що всі розуміли й так: нинішні мешканці Банкової змагатимуться за своє виживання гранично жорстко, не гребуючи жодними засобами.
І поки що ця тактика тотального тиску приносить їм успіх: опозиція, попри небачену раніше активність і злагодженість, не зуміла ані перешкодити фарсу голосування руками в сесійній залі, ані захистити Мукачеве від адміністративно-поліцейського терору.
Більше того, обрана парламентською опозиційною "трійкою" ("Наша Україна", БЮТ та СПУ) тактика тотального блокування роботи сесії мала наслідком маргіналізацію самої опозиції, її цілковите усунення від можливості впливу на ухвалення кардинальних рішень.
Сьогодні, схоже, перед опозицією з усією нещадністю постав вибір: або ж остаточно відмовитися від легальної парламентської роботи, надалі блокувати сесію, прагнути радикалізувати ситуацію в державі й скерувати її за "грузинським сценарієм", або ж надалі використовувати парламентську трибуну як один із важливих елементів агітації напередодні виборів-2004 (вони майже напевно відбудуться) - не роблячи наголосу на проведення запальних вистав, які неоднозначно сприймаються суспільством (що черпає інформацію переважно з соцдеківських електронних ЗМІ).
Звичайно, спокуса бойкоту всіх офіційних інституцій сьогодні аж надто велика. Який сенс брати участь у роботі парламентської сесії, де все одно переважить тупа "машина голосування" комуністів та "більшовиків"?
Яка користь від надсилання чергових запитів урядовцям (на які, в кращому разі, надійдуть звичайнісінькі відписки)? Чи не краще натомість блокувати залізниці й автошляхи, щоб спробувати натомість хоч якось розбудити це сонне суспільство? Переконаний: такі, або приблизно такі думки снують сьогодні в багатьох опозиційних головах.
Автор цих рядків добре пам’ятає: сучасна європейська демократія розпочалася майже 800 років тому саме з офіційного визнання права підданців повставати проти утисків монарха-тирана.
Але неодмінною передумовою успіху повстання має бути готовність суспільства підтримати (бодай пасивно) його ватажків. А бойкот офіційних інституцій принесе результати лише тоді, коли влада достатньо слабка і розгублена, нездатна продовжувати своє правління в умовах прямої конфронтації. В іншому разі, переконавшись у безплідності бойкотів, опозиція однаково змушена буде повертатися до парламентської діяльності. Але вже за значно гірших стартових умов.
Переконливий приклад цьому демонструє новітня історія сусідньої Білорусі. Нагадаю: тамтешня націонал-демократія 1990-91 років досягла не менших успіхів, аніж українська. Щоправда, 1994 року вона не змогла протидіяти приходові до влади Лукашенка, на якого поставила молода комсомольська номенклатура, обійдена при тодішньому розподілі владного "пирога".
Але й у парламенті, сформованому в 1995-96 роках, "лукашенківці", стара номенклатура, комуністи й демократи були представлені приблизно порівну.
Після конституційного перевороту 1996 року, оформленого через наскрізь сфальшований референдум, націонал-демократи опинилися поза офіційними структурами – і вирішили ці структури ігнорувати, символічно продовжуючи збирати сесії розігнаної Верховної Ради ХІІІ скликання й намагаючись апелювати безпосередньо до народу.
Парламентські вибори 2000 року опозиція бойкотувала – і, як наслідок, сильно полегшила Лукашенкові перемогу на президентських виборах наступного року.
2003 року опозиція вже з усією серйозністю поставилася до виборів до місцевих рад – і в результаті здобула півтори сотні (!) з понад двадцяти тисяч (!) місць (у тому числі жодного – в Мінську).
Нарешті, сьогодні ця опозиція ретельно готується до виборів до "Національних зборів" (тих самих, маріонеткових, багато і справедливо нею ж критикованих). Але за роки перебування поза офіційними представницькими структурами ця опозиція настільки маргіналізувалася, що й 2-3 місця (з 110) буде для неї неабияким успіхом.
Та й на опозиційному фланзі увага прикута вже до інших – депутатів, які 2000 року пройшли до лукашенківського парламенту, але пізніше порвали з диктатором і утворили невелику опозиційну групу "Республіка".
Наводжу цей невеликий історичний екскурс для того, щоб іще раз продемонструвати: емоційне рішення в політиці рідко коли буває найкращим.
Досі переконаний: національно-демократична правиця вчинила велику помилку, коли в силу відомих причин побоялася піти шляхом радикалізації ситуації взимку 2000-2001 року.
Тоді справді існували об’єктивні й суб’єктивні умови для швидкого відходу дискредитованої владної верхівки. Але сьогодні – січень 2004-го, й суспільні настрої (зокрема й у силу дотеперішньої нездатності опозиції продемонструвати своє вміння не лише боротися, але й перемагати) вже суттєво інші.
Суспільство й держава вже навчилися жити окремо одне від одного. Держава не надто переймається добробутом суспільства, а суспільство, в свою чергу, не надто цікавиться: а що там відбувається на вищих щаблях державної машини? Зате перекриті автошляхи це суспільство відчує. Й охоче допоможе міліції, яка усуватиме з проїжджої частини народних депутатів від опозиції, що не дають громадянам змоги вчасно потрапити на базар.
Боронь Боже, я зовсім не закликаю опозицію до угодовства чи бездіяльності. Вона повинна якнайактивніше реагувати на все, що відбувається – використовуючи для реагування адекватні засоби, які викличуть розуміння, а не роздратування й страх більшості обивателів (що, як відомо, масово незадоволені життям і прагнуть змін на краще).
Тому цілком доречним буде депутатське "ходіння в народ" (щоб пояснити якомога більшому числу громадян, що ж таки відбувається). І абсолютно недоречними – спроби змавпувати грузинський сценарій. Бо українці (кажу це тоном констатації, а не оцінки) – таки не грузини. І не білоруси. І не росіяни з їхнім прагненням "міцної руки".
Відтак, найпродуктивнішим для опозиції залишається саме працювати на перемогу на майбутніх виборах-2004 (навіть якщо цього президента обиратимуть лише на півтора роки). Якщо опозиція (у форматі "трійки") виявить себе злагодженою командою, що підпорядковує свої дії насамперед національному інтересові – в неї будуть десятки можливостей відіграти все програне сьогодні.
Якщо ж цього не станеться – всесвітньої (і навіть національної) катастрофи теж не буде. Шлях України до Європи й демократії виявиться триваліший і складніший, з більшими втратами - але його неминуче буде пройдено. Хіба що зробить це вже інше покоління політиків, що прийде на зміну тим, хто сьогодні виявився не на висоті своїх завдань.
Автор: Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник
І поки що ця тактика тотального тиску приносить їм успіх: опозиція, попри небачену раніше активність і злагодженість, не зуміла ані перешкодити фарсу голосування руками в сесійній залі, ані захистити Мукачеве від адміністративно-поліцейського терору.
Більше того, обрана парламентською опозиційною "трійкою" ("Наша Україна", БЮТ та СПУ) тактика тотального блокування роботи сесії мала наслідком маргіналізацію самої опозиції, її цілковите усунення від можливості впливу на ухвалення кардинальних рішень.
Сьогодні, схоже, перед опозицією з усією нещадністю постав вибір: або ж остаточно відмовитися від легальної парламентської роботи, надалі блокувати сесію, прагнути радикалізувати ситуацію в державі й скерувати її за "грузинським сценарієм", або ж надалі використовувати парламентську трибуну як один із важливих елементів агітації напередодні виборів-2004 (вони майже напевно відбудуться) - не роблячи наголосу на проведення запальних вистав, які неоднозначно сприймаються суспільством (що черпає інформацію переважно з соцдеківських електронних ЗМІ).
Звичайно, спокуса бойкоту всіх офіційних інституцій сьогодні аж надто велика. Який сенс брати участь у роботі парламентської сесії, де все одно переважить тупа "машина голосування" комуністів та "більшовиків"?
Яка користь від надсилання чергових запитів урядовцям (на які, в кращому разі, надійдуть звичайнісінькі відписки)? Чи не краще натомість блокувати залізниці й автошляхи, щоб спробувати натомість хоч якось розбудити це сонне суспільство? Переконаний: такі, або приблизно такі думки снують сьогодні в багатьох опозиційних головах.
Автор цих рядків добре пам’ятає: сучасна європейська демократія розпочалася майже 800 років тому саме з офіційного визнання права підданців повставати проти утисків монарха-тирана.
Але неодмінною передумовою успіху повстання має бути готовність суспільства підтримати (бодай пасивно) його ватажків. А бойкот офіційних інституцій принесе результати лише тоді, коли влада достатньо слабка і розгублена, нездатна продовжувати своє правління в умовах прямої конфронтації. В іншому разі, переконавшись у безплідності бойкотів, опозиція однаково змушена буде повертатися до парламентської діяльності. Але вже за значно гірших стартових умов.
Переконливий приклад цьому демонструє новітня історія сусідньої Білорусі. Нагадаю: тамтешня націонал-демократія 1990-91 років досягла не менших успіхів, аніж українська. Щоправда, 1994 року вона не змогла протидіяти приходові до влади Лукашенка, на якого поставила молода комсомольська номенклатура, обійдена при тодішньому розподілі владного "пирога".
Але й у парламенті, сформованому в 1995-96 роках, "лукашенківці", стара номенклатура, комуністи й демократи були представлені приблизно порівну.
Після конституційного перевороту 1996 року, оформленого через наскрізь сфальшований референдум, націонал-демократи опинилися поза офіційними структурами – і вирішили ці структури ігнорувати, символічно продовжуючи збирати сесії розігнаної Верховної Ради ХІІІ скликання й намагаючись апелювати безпосередньо до народу.
Парламентські вибори 2000 року опозиція бойкотувала – і, як наслідок, сильно полегшила Лукашенкові перемогу на президентських виборах наступного року.
2003 року опозиція вже з усією серйозністю поставилася до виборів до місцевих рад – і в результаті здобула півтори сотні (!) з понад двадцяти тисяч (!) місць (у тому числі жодного – в Мінську).
Нарешті, сьогодні ця опозиція ретельно готується до виборів до "Національних зборів" (тих самих, маріонеткових, багато і справедливо нею ж критикованих). Але за роки перебування поза офіційними представницькими структурами ця опозиція настільки маргіналізувалася, що й 2-3 місця (з 110) буде для неї неабияким успіхом.
Та й на опозиційному фланзі увага прикута вже до інших – депутатів, які 2000 року пройшли до лукашенківського парламенту, але пізніше порвали з диктатором і утворили невелику опозиційну групу "Республіка".
Наводжу цей невеликий історичний екскурс для того, щоб іще раз продемонструвати: емоційне рішення в політиці рідко коли буває найкращим.
Досі переконаний: національно-демократична правиця вчинила велику помилку, коли в силу відомих причин побоялася піти шляхом радикалізації ситуації взимку 2000-2001 року.
Тоді справді існували об’єктивні й суб’єктивні умови для швидкого відходу дискредитованої владної верхівки. Але сьогодні – січень 2004-го, й суспільні настрої (зокрема й у силу дотеперішньої нездатності опозиції продемонструвати своє вміння не лише боротися, але й перемагати) вже суттєво інші.
Суспільство й держава вже навчилися жити окремо одне від одного. Держава не надто переймається добробутом суспільства, а суспільство, в свою чергу, не надто цікавиться: а що там відбувається на вищих щаблях державної машини? Зате перекриті автошляхи це суспільство відчує. Й охоче допоможе міліції, яка усуватиме з проїжджої частини народних депутатів від опозиції, що не дають громадянам змоги вчасно потрапити на базар.
Боронь Боже, я зовсім не закликаю опозицію до угодовства чи бездіяльності. Вона повинна якнайактивніше реагувати на все, що відбувається – використовуючи для реагування адекватні засоби, які викличуть розуміння, а не роздратування й страх більшості обивателів (що, як відомо, масово незадоволені життям і прагнуть змін на краще).
Тому цілком доречним буде депутатське "ходіння в народ" (щоб пояснити якомога більшому числу громадян, що ж таки відбувається). І абсолютно недоречними – спроби змавпувати грузинський сценарій. Бо українці (кажу це тоном констатації, а не оцінки) – таки не грузини. І не білоруси. І не росіяни з їхнім прагненням "міцної руки".
Відтак, найпродуктивнішим для опозиції залишається саме працювати на перемогу на майбутніх виборах-2004 (навіть якщо цього президента обиратимуть лише на півтора роки). Якщо опозиція (у форматі "трійки") виявить себе злагодженою командою, що підпорядковує свої дії насамперед національному інтересові – в неї будуть десятки можливостей відіграти все програне сьогодні.
Якщо ж цього не станеться – всесвітньої (і навіть національної) катастрофи теж не буде. Шлях України до Європи й демократії виявиться триваліший і складніший, з більшими втратами - але його неминуче буде пройдено. Хіба що зробить це вже інше покоління політиків, що прийде на зміну тим, хто сьогодні виявився не на висоті своїх завдань.
Автор: Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник
