Армія чиновників
Вівторок, 17 лютого 2004, 14:49
Виявляється, статистика про притягнення держслужбовців за корупційні діяння до адмінвідповідальності є в Україні "конфіденційною", а то й взагалі "державною таємницею". Принаймні, так вважають у більшості обласних держадміністрацій. В цьому переконався Комітет виборців України, здійснюючи програму комплексного дослідження державної служби в Україні.
Загалом законів і актів про відкритість держслужбовців видано із запасом на кілька років наперед. Почалося все із ухваленого в 1992 закону "Про інформацію".
Після того транспарентністю влади переймався Кучма – прихід Медведчука в його адміністрацію супроводжувався невиконуваним указом "Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади".
Наприкінці серпня 2002 була ще і постанова Кабміну – "Про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади".
Перший і останній з названих документів розділяє відстань у десять років. Втім, наростання кількості нормативного паперу, де гарантується відкритість влади, так і не призвела до декларованого результату.
І питання не лише в тому, чому статистика правопорушень серед держслужбовців є, на думку більшості місцевих органів державної влади, закритою інформацією. Це був, зрештою, лише один із багатьох пунктів у офіційному запиті всеукраїнської громадської організації до органу державної влади. Поданому, наголосимо, відповідно до закону.
Чим пояснити, що лише сім облдержадміністрацій (Вінницька, Івано-Франківська, Львівська, Миколаївська, Тернопільська, Харківська, Чернівецька) надали вичерпні відповіді на згаданий запит? Ну, нехай ще дві ОДА (Сумська і Черкаська) подали, за оцінкою КВУ, "достатньо вичерпні" відповіді. Тобто, разом буде дев'ять.
Але ж решта вісімнадцять (враховуючи Київську й Севастопольську міські держадміністрації) в отриманні інформації – під різними приводами – відмовили.
Та навіть більше того – сім облдержадміністрацій (Дніпропетровська, Закарпатська, Кіровоградська, Рівненська, Хмельницька, Чернігівська та АР Крим) просто проігнорували запит КВУ. Порушивши тим самим, між іншим, законодавство.
Що дозволено Юпітеру…
Зрештою, "конфіденційну" інформацію про кількість "несвятих" держслужбовців таки вдалося отримати. Обласні боси, мабуть, здивуються, але надало її Головне управління державної служби.
Щоправда, дані ці стосуються лише адміністративної відповідальності держслужбовців – випадки корупції, що підпадають під дію кримінального законодавства, Головдержслужбою чомусь не враховуються.
Отже, ці дані ще раз підтверджують: влада є одним із чинників стабільності. Щоправда, у даному випадку йдеться про стабільність дещо своєрідну - стабільність рівня корупції. Так, у 1998 році було виявлено 4505 таких випадків, у 2002 році – 4027.
Причому – і це втішає – вчинення держслужбовцями власне корупційних діянь знижується. Натомість майже вдвічі (з 920 до 1589 випадків), у порівнянні з 1998 роком, зросла кількість випадків порушення державними службовцями спеціальних обмежень – йдеться, як сказано у звіті КВУ, "насамперед про "економічну діяльність" службовців".
З одного боку, таку динаміку можна вважати навіть позитивом – все ж таки менше прямих хабарників у владі. А якщо такий держслужбовець має свій напівлегальний "бізнес", суспільство, певно, готове було б зрозуміти – бо хіба ж не нонсенс, що пенсія переважної частини державних службовців, як свідчить дослідження КВУ, є значно вищою, аніж їхня заробітна платня.
Але наступні цифри вносять певні сумніви в адекватності поданих цифр. Судіть самі, порівняно з 1998 у 2002 році кількість випадків, коли було припинено провадження у корупційних справах, зросла майже вдвічі – з 634 до 1009.
А кількість осіб, які були звільненні з посад державних службовців рішенням суду за протиправні діяння, скоротилася більш ніж вчетверо.
То ж зменшення зафіксованих випадків хабарництва може бути як результатом "моральнішання" чиновництва (у що віриться слабо хоча б тому, що, сказано ж, "їсти хочеться завжди"), так і наслідком свідомо притупленої уваги та прискіпливості з боку "караючої руки".
Не секрет, що дохідність державної служби тим вища, чим значимішу посаду займає держслужбовець. І не лише в сенсі вищої зарплати, а й можливості "вирішувати питання". Що, у свою чергу, позначається на "позазарплатному" доході.
Зрозуміло, що внизу чиновницької ієрархії обидві складові такого "консолідованого особистого доходу" будуть мінімальними. То ж чи варто дивуватися, що на посадах найнижчих 6-7 категорій плинність кадрів така висока, що, як правило, державні службовці на них не затримуються і року.
Особливо це помітно на обласному і центральному рівнях. Причому "найнижчі з нижчих" категорії державних службовців – як на регіональному, так і на центральному рівні державного управління – представляють переважно жінки (попри те, що в системі державної влади сьогодні на одного чоловіка припадає три жінки – відповідно, 24,7% проти 75,3%).
"Мєстні" давлять центрових"
Попри усі неодноразово проголошувані рішення про "скорочення", "оптимізацію", "підвищення ефективності" й т.д. кількість державних службовців в Україні зростає – станом на 2002 рік їх число у порівнянні з 1998-м збільшилося на 24%.
А на 1.01.2003, за даними Головдержслужби, кількість державних службовців в Україні становила 226 985 чоловік (без врахування державних службовців силових структур – 216,9 тисяч осіб). Ішов як раз N-ний рік адміністративної реформи.
Але не поспішайте пускати стріли в чиновників місцевих держадміністрацій – їх чисельність, навпаки, протягом 1998-2003 років навіть скоротилася на 5% (з 68,2 до 64,7 тисяч осіб). Незначним також є зростання чисельності і центральних органів виконавчої влади: у розглядуваний період кількість державних службовців у них зросла на 19,4% (з 10,2 до 12,2 тисяч осіб).
У чому ж справа, запитаєте ви? А в тому, що зростання чисельності держслужбовців відбувається за рахунок збільшення службовців територіальних управлінь органів виконавчої влади, і насамперед – податківців.
Так, з 1998 по 2003 рік кількість державних службовців територіальних управлінь збільшилась на 31,58 тисяч осіб (40,2%!).
У 1995 році в місцевих держадміністраціях працювало 68,6 тисяч осіб, а в територіальних управліннях – 49,78 тисяч осіб. Через п'ять років, у 2003, це співвідношення є іншим – в місцевих адміністраціях працює 64 716 державних службовців, у територіальних управліннях – 110 092 особи.
Тобто… майже половина усіх чиновників.
І наостанок. Про те, що в Україні один з найнижчих показників кількості державних службовців відносно кількості населення, доводилося чути не раз, в тім числі й у дослідженні КВУ.
При цьому, правда, якось випадає з уваги, що у тій же Німеччині, наприклад, держслужбовцями є й учителі…
Про що це свідчить? Про те, що голих цифр недостатньо, потрібні універсальні критерії. "Українській правді", наприклад, було б цікаво знати, яка частина держслужбовців територіальних управлінь органів виконавчої влади (отієї "половини" від усіх) є податківцями. І наскільки відповідають ці пропорції світовим…
Загалом законів і актів про відкритість держслужбовців видано із запасом на кілька років наперед. Почалося все із ухваленого в 1992 закону "Про інформацію".
Після того транспарентністю влади переймався Кучма – прихід Медведчука в його адміністрацію супроводжувався невиконуваним указом "Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади".
Наприкінці серпня 2002 була ще і постанова Кабміну – "Про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади".
Перший і останній з названих документів розділяє відстань у десять років. Втім, наростання кількості нормативного паперу, де гарантується відкритість влади, так і не призвела до декларованого результату.
І питання не лише в тому, чому статистика правопорушень серед держслужбовців є, на думку більшості місцевих органів державної влади, закритою інформацією. Це був, зрештою, лише один із багатьох пунктів у офіційному запиті всеукраїнської громадської організації до органу державної влади. Поданому, наголосимо, відповідно до закону.
Чим пояснити, що лише сім облдержадміністрацій (Вінницька, Івано-Франківська, Львівська, Миколаївська, Тернопільська, Харківська, Чернівецька) надали вичерпні відповіді на згаданий запит? Ну, нехай ще дві ОДА (Сумська і Черкаська) подали, за оцінкою КВУ, "достатньо вичерпні" відповіді. Тобто, разом буде дев'ять.
Але ж решта вісімнадцять (враховуючи Київську й Севастопольську міські держадміністрації) в отриманні інформації – під різними приводами – відмовили.
Та навіть більше того – сім облдержадміністрацій (Дніпропетровська, Закарпатська, Кіровоградська, Рівненська, Хмельницька, Чернігівська та АР Крим) просто проігнорували запит КВУ. Порушивши тим самим, між іншим, законодавство.
Що дозволено Юпітеру…
Зрештою, "конфіденційну" інформацію про кількість "несвятих" держслужбовців таки вдалося отримати. Обласні боси, мабуть, здивуються, але надало її Головне управління державної служби.
Щоправда, дані ці стосуються лише адміністративної відповідальності держслужбовців – випадки корупції, що підпадають під дію кримінального законодавства, Головдержслужбою чомусь не враховуються.
Отже, ці дані ще раз підтверджують: влада є одним із чинників стабільності. Щоправда, у даному випадку йдеться про стабільність дещо своєрідну - стабільність рівня корупції. Так, у 1998 році було виявлено 4505 таких випадків, у 2002 році – 4027.
Причому – і це втішає – вчинення держслужбовцями власне корупційних діянь знижується. Натомість майже вдвічі (з 920 до 1589 випадків), у порівнянні з 1998 роком, зросла кількість випадків порушення державними службовцями спеціальних обмежень – йдеться, як сказано у звіті КВУ, "насамперед про "економічну діяльність" службовців".
З одного боку, таку динаміку можна вважати навіть позитивом – все ж таки менше прямих хабарників у владі. А якщо такий держслужбовець має свій напівлегальний "бізнес", суспільство, певно, готове було б зрозуміти – бо хіба ж не нонсенс, що пенсія переважної частини державних службовців, як свідчить дослідження КВУ, є значно вищою, аніж їхня заробітна платня.
Але наступні цифри вносять певні сумніви в адекватності поданих цифр. Судіть самі, порівняно з 1998 у 2002 році кількість випадків, коли було припинено провадження у корупційних справах, зросла майже вдвічі – з 634 до 1009.
А кількість осіб, які були звільненні з посад державних службовців рішенням суду за протиправні діяння, скоротилася більш ніж вчетверо.
То ж зменшення зафіксованих випадків хабарництва може бути як результатом "моральнішання" чиновництва (у що віриться слабо хоча б тому, що, сказано ж, "їсти хочеться завжди"), так і наслідком свідомо притупленої уваги та прискіпливості з боку "караючої руки".
Не секрет, що дохідність державної служби тим вища, чим значимішу посаду займає держслужбовець. І не лише в сенсі вищої зарплати, а й можливості "вирішувати питання". Що, у свою чергу, позначається на "позазарплатному" доході.
Зрозуміло, що внизу чиновницької ієрархії обидві складові такого "консолідованого особистого доходу" будуть мінімальними. То ж чи варто дивуватися, що на посадах найнижчих 6-7 категорій плинність кадрів така висока, що, як правило, державні службовці на них не затримуються і року.
Особливо це помітно на обласному і центральному рівнях. Причому "найнижчі з нижчих" категорії державних службовців – як на регіональному, так і на центральному рівні державного управління – представляють переважно жінки (попри те, що в системі державної влади сьогодні на одного чоловіка припадає три жінки – відповідно, 24,7% проти 75,3%).
"Мєстні" давлять центрових"
Попри усі неодноразово проголошувані рішення про "скорочення", "оптимізацію", "підвищення ефективності" й т.д. кількість державних службовців в Україні зростає – станом на 2002 рік їх число у порівнянні з 1998-м збільшилося на 24%.
А на 1.01.2003, за даними Головдержслужби, кількість державних службовців в Україні становила 226 985 чоловік (без врахування державних службовців силових структур – 216,9 тисяч осіб). Ішов як раз N-ний рік адміністративної реформи.
Але не поспішайте пускати стріли в чиновників місцевих держадміністрацій – їх чисельність, навпаки, протягом 1998-2003 років навіть скоротилася на 5% (з 68,2 до 64,7 тисяч осіб). Незначним також є зростання чисельності і центральних органів виконавчої влади: у розглядуваний період кількість державних службовців у них зросла на 19,4% (з 10,2 до 12,2 тисяч осіб).
У чому ж справа, запитаєте ви? А в тому, що зростання чисельності держслужбовців відбувається за рахунок збільшення службовців територіальних управлінь органів виконавчої влади, і насамперед – податківців.
Так, з 1998 по 2003 рік кількість державних службовців територіальних управлінь збільшилась на 31,58 тисяч осіб (40,2%!).
У 1995 році в місцевих держадміністраціях працювало 68,6 тисяч осіб, а в територіальних управліннях – 49,78 тисяч осіб. Через п'ять років, у 2003, це співвідношення є іншим – в місцевих адміністраціях працює 64 716 державних службовців, у територіальних управліннях – 110 092 особи.
Тобто… майже половина усіх чиновників.
І наостанок. Про те, що в Україні один з найнижчих показників кількості державних службовців відносно кількості населення, доводилося чути не раз, в тім числі й у дослідженні КВУ.
При цьому, правда, якось випадає з уваги, що у тій же Німеччині, наприклад, держслужбовцями є й учителі…
Про що це свідчить? Про те, що голих цифр недостатньо, потрібні універсальні критерії. "Українській правді", наприклад, було б цікаво знати, яка частина держслужбовців територіальних управлінь органів виконавчої влади (отієї "половини" від усіх) є податківцями. І наскільки відповідають ці пропорції світовим…
