"Наш президент, ваш прем’єр", або що Польща 1989 року може підказати сьогоднішній Україні

Почну з історії: 4 червня 1989 року "Солідарність" максимально використала всі шанси, які надавали їй домовленості знаменитого "круглого столу" між опозицією і владою. Вона завоювала всі 35% місць у Сеймі, за які точилася вільна боротьба (решту 65% було зарезервовано за комуністами з ПОРП та їхніми сателітами). Водночас "Солідарність" здобула 99 зі 100 місць у Сенаті, який обирали без жодних квот.

Відразу по виборах влада почала "сипатися". Чимало новообраних депутатів з правлячого табору заявили про готовність перейти на бік опозиції, якій належали безсумнівні симпатії народу.

З’явилася реальна можливість провести в президенти (якого тоді обирали на спільному засіданні Сейму й Сенату) лідера "Солідарності" Леха Валенсу.

Проте опозиція відкинула цю можливість. І не лише через примару радянського військового втручання (кремлівське керівництво було вже заклопотане безнадійною, як виявилося, справою збереження власної імперії, що почала тріщати по всіх швах).

Головною причиною (це визнає в своїй останній книзі "ПНР для початківців" легендарний Яцек Куронь) було те, що польська комуністична влада все ще мала значний внутрішній "сектор підтримки", - потужний багатосоттисячний партійно-державний апарат, армію, службу безпеки.

За таких умов спроба здобути "все і відразу" могла б закінчитися небезпечною суспільною дестабілізацією і, можливо, навіть військовим переворотом, за якого ще неокріплу польську демократію розтоптали б не "совєти", а власні польські військовики й поліцаї.

Усвідомлюючи це, Адам Міхнік 3 липня (через місяць після переможних виборів) запропонував у редагованій ним "Газеті виборчій" знамениту формулу компромісу: "ваш президент – наш прем’єр". Далеко не всі серед активу "Солідарності" (особливо серед тих, хто десятиліттями боровся проти ненависних комуністів) пристали на неї.

Пролунали звинувачення в зраді й погрози внутрішнього бунту. Але серед керівництва опозиції реалістичний розрахунок переміг.

"Солідарність" погодилася на обрання президентом першого секретаря ПОРП генерала Ярузельського – того самого, який вісьмома роками раніше запроваджував військовий стан і запроторював до в’язниць і таборів майже всіх опозиційних лідерів.

Натомість прем’єром (попервах – із доволі обмеженими повноваженнями, без контролю над "силовиками") став один із поміркованих провідників опозиції Тадеуш Мазовецький.

Запропонований Міхніком компроміс блискуче виправдав себе. Він не законсервував (як дехто побоювався) двовладдя комуністів і антикомуністів, а дозволив з мінімальними втратами і в дуже стислий час мирно демонтувати комуністичну державну махину.

Вже через рік Ярузельський склав свої повноваження і на всенародних виборах президентом Польщі було обрано Валенсу. І сьогодні Польща (попри численні труднощі й помилки) є однією з найдинамічніших щодо темпів розвитку держав об’єднаної Європи.

Нинішня передвиборча ситуація в Україні має чимало спільного з польською ситуацією 1989 року. З одного боку, коаліція "Сила народу" на чолі з Віктором Ющенком уособлює прагнення тих, хто хоче демократичних змін і гідного життя за європейськими стандартами.

З іншого боку, за кандидатом від влади Віктором Януковичем стоїть величезний державний репресивний апарат і великий олігархічний капітал. Ці люди підтримують чинного прем’єра не з гарячої любові до висуванця "донецьких", а з елементарного страху втратити все.

Для автора немає жодного сумніву, як саме закінчаться українські вибори в тому разі, якщо вони відбуватимуться бодай відносно вільно й демократично. Але перші півтора місяці винятково жорсткої й брудної виборчої кампанії лише посилили побоювання тих, хто вважає, що влада врешті-решт обере сценарій брутального поширення мукачівського досвіду на всю Україну (як про це тоном цинічного жарту заявив на липневому партійному форумі лідер соціал-демократів об’єднаних і за сумісництвом – всевладний голова президентської адміністрації).

І, якщо згуртована страхом влада спробує перетворити Україну на одне велике Мукачеве, то чи спроможеться опозиція на адекватні дії, щоб захистити народне волевиявлення (бодай так, як це зробила грузинська опозиція, що не допустила початку роботи сформованого в "ручному режимі" парламенту й домоглася відставки дискредитованого фальшуванням виборів Шеварднадзе)?

З вуст лідерів "Сили народу" вже пролунало чимало рішучих оптимістичних заяв, але досвід останніх трьох років, коли послідовно видохлися й зійшли нанівець акції "Україна без Кучми" й "Повстань, Україно!" (в обох автор брав участь), змушує чесно визнати: це питання наразі залишається відкритим.

Тому необхідною гарантією демократичних змін в Україні може стати не лише згуртованість "Сили народу", а й готовність принаймні частини владного табору відкинути найжорсткіші силові сценарії протидії цій демократизації.

А для цього бодай частина нинішніх еліт (управлінських і бізнесових) повинна не ототожнювати демократичні зміни з неминучою й цілковитою втратою своїх позицій. Це, в свою чергу, потребує вироблення певної моделі компромісу.

На жаль (і це слід чесно визнати!) постаті, які діють на сьогоднішній українській політичній сцені, за масштабами особистості, освіченістю, здатністю широко й реалістично дивитися на речі у масі своїй відчутно поступаються тим, хто діяв на польській сцені 15 років тому.

Не говорю вже про те, що комуністи Ярузельський, Раковський і Чосек були польськими патріотами – не меншими, аніж Валенса, Мазовецький, Куронь, чи Міхнік.

Проте не лише відповідальність за майбутнє України, але й елементарний інстинкт самозбереження повинні підказати лідерам по обидва боки барикад: азартна ставка "пан або пропав" справді може привести до тріскучої поразки.

Але майже ніколи – до цілковитої перемоги (якщо розуміти під цією перемогою не тотальний перерозподіл сфер впливів, а запровадження якісно іншої, справедливішої моделі суспільного розвитку).

Якою ж може бути модель компромісу сьогодні?

Автор усвідомлює, що багато хто сприйме все подальше як єресь. І все ж йому здається, що модель, запропонована колись Міхніком для Польщі, може виявитися плідною й для України, дозволивши усунути реальну небезпеку її "мукачевізації" й неминучої подальшої "лукашенковізації", встановлення пострадянського за ментальністю кримінального автаркічного диктаторського режиму.

Лишень складники Міхнікової формули необхідно при цьому поміняти місцями: "Президент – наш, прем’єр – ваш".

Всім зрозуміло: безкомпромісність нинішніх виборів пов’язана з місцем постаті президента в сьогоднішній Україні (не з широкими президентськими повноваженнями, окресленими назагал демократичною Конституцією, а з фактичною майже необмеженою владою, яку перебрав на себе упродовж років свого президентства Леонід Кучма).

Конституційна реформа (і за проваленим у квітні законопроектом 4105, і за його "двійником", законопроектом 4180) робила б з президента "українського Кваснєвського" – постать впливову й шановану, але нездатну безпосередньо впливати на перерозподіл сфер впливу в політиці й бізнесі, а відтак різко знімала б ступінь напруги, пов’язаної з боротьбою за президентство.

(Принагідно ризикну спрогнозувати: ймовірний провал законопроекту 4180 у вересні буде зумовлений рівною мірою як опором депутатів із "Сили народу", так і амбіціями тих "донецьких", які щиро вірять у свою близьку перемогу).

Тому сильним контрходом з боку опозиції (контрходом, який сплутав би владі всі її карти!) могла б стати підтримка "Силою народу" законопроекту 4180, що робило б його законом навіть попри опір "Регіонів". За умови, якщо президент Леонід Кучма перед набуттям чинності новою редакцією Конституції замінить Віктора Януковича в прем’єрському кріслі на іншого представника владного табору, не такого одіозного в очах вітчизняної й міжнародної громадськості.

Ще однією складовою компромісу може стати надання Кучмі гарантій особистої безпеки – на що варто погодитися в ім’я усунення значно серйозніших небезпек, що постали перед Україною (хоч "попіл Гії" справді стукає в мільйони сердець).

За такої умови українські вибори гарантовано стають майже вільними й демократичними. І їхній результат легко спрогнозувати.

А прихід на Банкову нової людини з демократичним світоглядом (нехай навіть із обмеженими повноваженнями!) уже зробить Україну іншою.

І не варто применшувати значення тих важелів, які залишатимуться в руках президента – права законодавчої ініціативи, права вето, права розпускати парламент і, нарешті, права безпосередньо звертатися до народу (адже це вже гарантуватиме інформаційний плюралізм, якого Україна позбавлена сьогодні).

І не треба лукавити, що центр влади при цьому просто переміститься з Банкової на Грушевського. Будь-який прем’єр (байдуже, зватимуть його Тігіпко, Пустовойтенко, Кінах чи ще якого по-інакшому) вже ніколи не зможе керувати тими методами, якими діють сьогодні Кучма, Медведчук і Янукович.

Не кажу вже про те, що неминуча зміна конфігурацій у парламенті зробить цей уряд перехідним і вже виключно від згуртованості й розуму самої демократичної опозиції залежатиме, хто саме керуватиме державою після парламентських виборів 2006 року.

І насамкінець. Автор чудово розуміє утопічність усього написаного вище. Надто далеко зайшло протистояння. Надто великими є суспільні очікування різких і негайних змін. Надто закорінена в суспільну свідомість потреба харизматичного лідера, месії, "доброго царя", здатного стинати злочинні голови, не зважаючи на обтяжливі правові процедури. Надто велике нетерпіння тих, хто вже витратив на вибори величезні кошти, і сьогодні рахує майбутні дивіденди з цих капіталовкладень.

Але, як здається авторові, обов’язком інтелігенції є висловлювати свою думку, - навіть далеку від загальноприйнятої, навіть без особливої надії бути почутим.

Як говорить Вічна Книга, dixi et animam meam levavi. Сказав і тим полегшив свою душу.

Автор: Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник