"Мамочка, я тебя люблю". Тот самый мальчик с Майдана, который был готов умереть за Украину

Понедельник, 15 февраля 2021, 05:30
Коллаж: Андрей Калистратенко

20 лютого 2014 року школяр зі Львова Діма Голубничий приготувався до смерті.

На восьми хвилинах відео, яке зняв і виклав в YouTube його батько, – один з найбільш пронизливих епізодів української революції. В зеленій касці та шарфі з принтом Бандери, під пострілами снайперів і крики поранених юний Діма, який зустрів своє 16-річчя на Майдані, телефонує мамі.

В його погляді – здивування, кураж, смиренність. Але не видно переляку.

– Алло, я тільки що встав, зараз ми з татом в їдальні, – обманює він матір. – Я чув, що наші там щось, типу, на Інститутській…

– Сука-а-а-а! – кричить від болю і страху хтось на Інститутській, поряд з Голубничим.

– Мамцю, я хочу, щоб ти знала: я тебе люблю, – каже хлопець і вимикає телефон.

– Не ламаємо стрій, не ламаємо стрій! – наказує голос за кадром.

 – Всьо, вбили, – якось буденно констатує Діма.

Останню хвилину записи камера зосереджується на чоловікові, який впав замертво. Він схожий на манекена з неприродно великою головою, що додає ірреальності тому, що відбувається.

– Не знімай це, будь ласка, – просить батька син. – Потім будеш це мамі показувати?

Через кілька секунд запис переривається.

– Напишіть, будь ласка, про долю цього хлопця. Благаю, відгукніться! – коментував хтось під відео в 2014-му.

Голубничий вижив. Повернувшись до рідного Львова, син працівників філармонії відчув те, чим страждають після повернення з війни.

Посттравматичний синдром накрив школяра за класичною схемою: бажання повернутися на барикади, замкнутість, відчуття тотального нерозуміння з боку оточуючих. І спроба позбутися реальності за допомогою алкоголю.

Боротьба з рефлексією по Майдану, переосмислення подій 2014-го стане ще одним етапом дорослішання Голубничого після того, як зовсім юним в центрі столиці він прийняв неминучість смерті.

Видертися зі спогадів про розстріли йому допомагає музика і любов. Уже кілька років він грає на вулицях на бандурі, співає і віднедавна носить обручку.

Ми зустрілися з 23-річним Голубничим у засніженому Львові через день після його весілля. Від того безстрашного хлопчика в ньому залишилося головне: виразні сіро-зелені очі.

"Українська правда" публікує від першої особи історію про те, яким був шлях школяра до Майдану, що відбувалося під час розстрілу, як змінилося його життя через сім років, і що він думає про результати Революції Гідності.

Родина

Я народився у Львові 25 січня 1998 року. 

Батьки працюють у філармонії. Мама – вокалістка. Тато – цимбаліст. Брат зараз у Словаччині вчиться. Ще три сестри є. Я – старший серед всіх. 

В дитинстві багато часу проводив у селі. Бабуся брала мене в поле, коли там сапала. Це був Минай, біля Ужгорода.

Я дуже любив телебачення, запам'ятовував різні програми. Бабця брала мене замість телевізора. На ICTV був класний ведучий погоди з коронною фразою: "Нехай нещастя і незгоди не роблять вам в житті погоди". І я все таке в полі переказував. 

 
Дмитро: "Я боюсь висоти і павуків. Павуки для мене – страшна річ, краще під кулями пройду".

Не знаю, як це – народитися в Радянському Союзі. Рідні трошки розповідали. Єдиним, так розумію, плюсом було відчуття впевненості у завтрашньому дні. 

Людям казали: "У нас є план на п’ять років вперед. Все буде добре! Завжди будуть робочі місця". Але ж було й інше: репресії, цькування українців, заборони.

Під час Помаранчевої Революції мені було шість років. Пам’ятаю, як тато їздив у Київ, ночував у палатках. З собою брав нашого песика – той дуже класний, розумний. Я назвав його "Лу" на честь героя фільму "Кішки проти собак".

Тато надягав на Лу шапочку з символікою БЮТ (Блок Юлії Тимошенко) і фоткав – дуже прикольно. Тоді батьки підтримували Юльку, Ющенка, ось цю всю двіжуху. Ясно, що потім багато чого помінялось. І політичні смаки теж. 

Вважаю, що Ющенко – найбезхарктерніше з усього, що у нас сталося. Тоді, у 2004-му, єдине, що я розумів: люди чогось хочуть, проти чогось протестують. В деталі не вдавався. Мене інше цікавило – машинки, іграшки. Плюс у перший клас треба йти. Але я переживав, тому що мама переживала, щоб з татом все було добре. 

Моя мама – дуже великий молодець. Вона змогла вистояти ось ці дві революції. І всі ми повернулися, слава богу, живі додому.

Гопники

До шостого класу я навчався у 20-й школі Львова, на вулиці Донецькій. Потім перейшов у спеціалізовану музичну школу-інтернат імені Крушельницької. Мені подобалося ходити на виступи батьків у філармонію. І я так само хотів співати, грати.

Коли вперше взяв бандуру, спочатку не давалося дуже. Потім трошки пішло. В мене була проблема – порізав руку, пошкодив вени, сухожилля. Не міг грати, поки воно все заживало. 

Це років у тринадцять в скло необачно вдарив. Водій "швидкої" гнав просто капєц, ніколи я так не їздив! Був, звичайно, тваринний страх, що можу померти. Швидко кров витікала. Велика дяка моєму двоюрідному брату – взяв всяких полотенець, замотав. Якби не він, мене, можливо, вже б у живих не було...

 
"Найбільший мій страх – повномасштабна війна, Третя Світова, щось таке"

Є історія, яку постійно розказую друзям, знайомим, але журналістам ще жодного разу. В класі був ватажок банди, так би мовити. У нього четверо чуваків підручних. І завжди, коли я виходив на перерву, вони мене хотіли побити. 

Якось у нас відбулося красиво – билися по черзі, від найменшого до найбільшого. Чотирьох побив, а боса їх, Богдана, жодного разу не вдалося. Він був дуже високий. Але я радів, що побив його прихвостнів. Потім певний час ходив на кікбоксинг. 

Різні бійки були на вулицях, стінка на стінку. Це ще в двохтисячних – відголоски 90-х, всі ці гопники у Львові. Для мене ця тема якось в один момент пропала. Пам’ятаю, йду по вулиці і раптом розумію: все, цього в моєму житті вже нема!

Чи можна порівнювати "Беркут" і гопників? У гопників немає такої зброї, захисту, екіпіровки. Гопник взяв (гроші – УП), і ви пішли собі спокійно. А ці життя можуть забрати. 

Думаю, у гопників є хоча б якісь свої поняття честі, принципи. А у "Беркута" – ні. Стара людина чи дитина – "Беркут" всіх поб’є.

Ініціатива

Перший раз поїхав на Майдан у січні 2014-го. Там мені виповнилося 16 років.

Добирався сам, на попутці, ніяких речей не брав. 

Робив, що міг: підтримував вогонь, носив їжу; коли будували барикади, снігом наповнював мішки. Намагався бути корисним, але до жодної сотні не належав – така собі вільна одиниця. Потім десь надибав палку, десь каску.

Там були хлопці молодші за мене – 14, 15 років. Але через бруд та сажу на лиці ніхто не розумів, що ми неповнолітні.

 
"Беркут" втік в РФ. Вони – як проститутки. Хоча – ні! Проститутки краще виконують за гроші свою роботу.

Після дня народження повернувся додому. Вдруге вирішив їхати у лютому, коли в новинах показали, що Майдан звузився аж до стели. Це капєц! У нас до того була велика територія, а її забрали. 

Тато сказав, що на цей раз вже точно самого не пустить. Але я більше переймався за нього, а не за себе. Він – голова сім’ї, основний годувальник. 

Тато переживав за мене, я – за нього. Мама – за нас обох.

Я відчував громадянський обов’язок. З уроків історії знав, як пригнічували українців, насаджували "меншовартість". До того ж такий у нас президент, "диктаторські" закони, голосування руками-ногами.

Ті, хто вибрав Янека, вважали, що це нормальна країна, коли президент із судимістю. Але я так не вважав!

 
"Я пішов на Майдан, тому що несправедливо побили студентів"

Чому я не вступив в якусь сотню? Для мене це складне, окреме питання. Суть не в тому, що я так люблю свободу. Суть в тому, що бували якісь дивні накази, які мені не подобалися. Я більше намагався сам ініціативу проявляти. 

Йти вперед мотивували звичайних людей, без спеціальних навичок. І вже потім інші підтягувалися, тримали місця. Не у всіх сотнях таке було, але у багатьох – так.

Плацебо

Напередодні розстрілу 20 лютого я цілу ніч не лягав спати. Перед тим нас ще поливали з водометів. 

Хтось питає, навіщо ми пішли вгору по Інститутській? Навіщо лізли під кулі? Суть проста – відновити нашу територію, встановити контроль, повернути барикади, щоб можна було б оборонятися та віддалити від людей контакт з "Беркутом".

"Беркут" дивним чином почав відступати. У нас – щити, коктейлі. У них – зброя та навченість. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Натовп сунув наверх, на Інститутську. 

Потім хтось казав, що "Беркут" спеціально це робив, щоб ми дійшли до Ради, спробували її захопити – і тоді була б причина нас всіх розстріляти. Але ми не мали бажання захоплювати Раду. Ми хотіли лише одну людину прибрати.

 
"Коли почалася окупація Криму і війна на Донбасі, я думав, що зараз нас цейво – вже хлопнуть"

Ми зупинилися, зайняли позиції. З другом коктейлі підносили. Почалися перші поранення. У одного з дірки в животі кров хлестала. Я його за ноги взяв. Друг – за руки. Ще хтось допомагав нести до медиків.

Щити від куль не захищали. Вони – лише для того, щоб себе заспокоїти, ніби ти в безпеці. Вони – як ефект плацебо.

На відео зі мною видно, як одного застрелили. Ви бачили колись, як куля попадає в голову? Ні? Якщо це снайперська потужна гвинтівка, воно трошки зсередини все розбухає. Мозок нібито надвое розпадається, черепушку роздуває. Очевидно, після пострілу голову у нього трошки роздуло.

 
"Якщо б пішов на Донбас, то, скоріш за все, десь у першій атаці загинув. Майдан і війна – різні речі" 

Досі питають, хто стріляв? Типу на одному з відео чути: "Це наші чи по нам?". Буду говорити за себе: на Майдані я бачив тільки одну нашу людину зі зброєю. Зі звичайним травматичним пістолетом.

Чи були серед силовиків росіяни? З другом я знайшов якусь нашивку з прапором РФ. Вже після розстрілів принесли її до чуваків біля сцени, щоб вони про це розказали. Може цю нашивку і підкинули, не знаю...

Думаю, Януковичу було не складно домовитися з Путіним про партію силовиків з РФ. Але Янек злякався, зібрав все по-биріку та втік. Очевидно, хорошу допомогу Путін не встиг йому надати.

Прощання

Під час розстрілу на мені був шалик з Бандерою, він вдома завжди лежав, як сувенір. Взяв його, тому що холодно. Не мав мети щось спеціально комусь показати. 

Ще куртка на мені з кольорами українського прапору. Теж співпадіння. Мама мені її купила буквально за два місяці до Майдану.

В той момент, коли під кулями розмовляв з мамою по телефону, намагався її заспокоїти. В ті хвилини вже змирився: "Скоріше за все, зараз загину". Це було прощання, розумієте? Дуже хотів сказати, що маму люблю. І був вдячний, що маю можливість поговорити з нею.

 
"Під час розмови по телефону мама повірила, але після вже почала здогадуватися, що я на Інститутській"

Чи боявся? Було дуже дивне відчуття. Вам будь-який військовий пояснить, що коли довгий час знаходишся в зоні ризику, все грає іншими фарбами. Складно передати словами, що я відчував в той момент. Кожну секунду в голові: "Зараз, зараз в мене куля влучить!".

Таке враження, що все в тумані. Фактично нічого не бачиш. Засвічена картинка – знаєте, ефект такий є на фото? 

Я розумів, що нічого ще не встиг побачити в свої 16. Я хотів жити. Але вищою ціллю було закінчити те, для чого прийшли на Майдан. На жаль, сьогодні можу сказати, що не вийшло так, як мало б.

У ті хвилини ще думав: "Можливо, коли помру, то приверну увагу. Можливо, скажуть: "Ось, бачите? А ви там, дядьки дорослі, по домам ховаєтесь, і вам байдуже, що в країні відбувається". 

Я думав, що своїм прикладом якось цих людей змотивую. 

 
"Я намагаюсь забути те, що було зі мною 20 лютого 2014 року"

На барикаді нас залишилося п’ятеро-шестеро. Інших вбили, робити там вже нічого, треба вертатися назад. Я взяв щит на спину – і біжу. Ту зону ще прострілювали.

Перед очима зараз кожний крок. Кожний крок – як ціле життя. Як у фільмах, якесь слоу-мо. Ти фізично відчуваєш, що тобі в спину ціляться. В голові: "Прям зараз, прям зараз, прям зараз!".

Те, що я залишився живим, – найбільше везіння в моєму житті. Я вже змирився зі своєю долею, коли з мамою говорив. Думав, що нас просто всіх перестріляють.

Я – не віруюча людина. І навіть у той момент не вірив. Хоч я і музикант, намагаюся керуватися логікою, здоровим глуздом. Там все сприймав так: "Я це маю робити". І якщо помру, то помру. Але в ті хвилини я відчував себе на своєму місці. Принаймні, мені так тоді здавалося. 

Коли добіг вниз, присів і вперше відкрито закурив при татові. Мимо несли чувака з кульовим отвором прямо в маківці, з якого витікали мізки. І в якийсь момент я зрозумів – всьо, то був пік, розстріли закінчилися.

Травма

Коли повернувся до Львова, мама відео ще не бачила. Ми сіли разом, подивился. Мама – в шоці, яка може ще реакція бути? Плакала. Обійняла. Сварила трошки.

Після Майдану в мене був посттравматичний синдром. Приходжу в школу, перед очима кров, смерть. На уроці сльози починають литися. На перерві підійшла вчителька української мови, дуже хороша людина. Сиджу, дивлюся в одну точку. Вона обіймає: "Ти – молодець! Все буде добре".

 
"Білоруси спробували піти іншим шляхом, але було очевидно, що воно в них не спрацює"

Хотів повернутися туди, на Майдан. Дивився, як люди просто ходять по вулиці, по магазинах, думав: "Як можуть бути такі різні два світи в одній країні?". Здавалося, що всім байдуже. Хоча тепер я розумію, що вони не зобов’язані мені співчувати. Але тоді мені хотілось, щоб мене хтось зрозумів.

Закрився в собі, мало з ким спілкувався – стандартна ситуація. Я тоді якось на навчання не сильно звертав увагу, рідко ходив в школу. Намагався навіть відволікатися алкоголем, якимись тусовками. Алкоголь допомагав тільки певний час. 

Не знаю, як я це пережив, але досвід Майдану був неоціненний. Потихеньку, потихеньку моє життя налагодилося. Я зміг все подолати.

Коли Янукович втік, було образливо. Хотілось, щоб все зробили правильно, щоб його схопили, осудили, посадили шайку. Але більш образливо стало, коли я побачив, хто потім прийшов до влади.

Не було такого політика, за якого я стояв на Майдані. Просто я не хотів, щоб люди з грошима приходили до влади. Враховуючи, ким є Порошенко...

Олігарх в першу чергу думає про свої статки, навіть Ілон Маск. Мене ніхто не переконає в іншому! Навіть якщо він щось робить корисне, то робить, щоб продати, а вже потім допомогти людям. 

 
"Найгірше у 2014-му, що в Криму і Донбасі нас зрадили люди, які давали нам присягу. Я присягу не давав, але був готовий померти"

Коли на суді з "Беркутом" я побачив, що судять всього п’ятеро-шестеро, подумав: "Значить всьо! Велику кількість всього, за що боролися, ми профукали". 

Це – не вина людей. Людей за великим рахунком просто використали та викинули на помийку. А далі на верхівці почали між собою розбиратися. 

Так, в мене є відчуття, що Майдан киданули. Але це не деморалізує. Це потрібно усвідомлювати, щоб зробити певні висновки. 

Революція без використання людей неможлива, нема іншого механізму. Більшість революцій призводить до плачевних наслідків. 

Так, не все ми зробили, але рух є. Наша держава ще тримається. У нас багато проблем, але ми є і ми можемо відкрито говорити. Так що не все погано. 

Музика

Востаннє я переглядав то відео десь півроку назад. Сам себе не впізнав. І зовні, і по поведінці якісь дві різні людини. 

Після Майдану я відучився. Ну, як…По суті не довчився два роки в університеті Поплавського. Коли туди поступав на бандуриста, не розумів, куди йду, чесно. Нікому не раджу, нє, нє, нє! Не дивіться ТikТок Поплавського. Це – просто жах!

Музика – один із стовпів мого життя, на який можна спертися. Додатковий орган, яким можна відчувати навколишній світ.

Я – вуличний музикант. Після революції працював на Майдані, в підземному переході. Кожен день. Але зміг піти далі, покинути це місце. Вернувся додому.

Люди в Києві холодніші, ніж у Львові. З ними важко спілкуватися. Пасивно-агресивні, кудись спішать. Мене там часто діставали сусіди: шуміли, бухали. 

У Львові більше можливостей для спокійного існування. Мені тут тепліше, приємніше, зручніше, комфортніше. Дешевше життя, до речі, ніж в Києві. 

 
"Навіть у Львові є україномовні люди, які голосують за ОПЗЖ. Я цього не розумію"

Мій тато – музичний майстер. На 18 років подарував бандуру, яку сам змайстрував. 

Мій репертуар – народні пісні, Армстронг, Преслі, "Океан Ельзи", "Бумбокс". Репчик дуже заходить і мені, і людям. Alyona alyona, Kalush мені не подобаються. Люблю сенс в словах. В цьому найкращий для мене Eminem – найвидатніший в цьому жанрі. 

Сучасна українська музика – це вже не розквіт, а декаданс. Для мене все адекватне закінчилося на Скрябіні. 

Є багато нових гуртів, але мені вони не заходять. Все тирять із Заходу, це вже зближення з інородною музикою. Вакарчук – гарно, але одне й те саме. "Бумбокс" – також красиво, але одне й те саме. 

Основний мій заробіток зараз на вулиці. Все залежить від місця, погоди, але в середньому за місяць в мене виходить десь від 13 до 19 тисяч.

 
"У Львові бояться різких змін, тому більшість у 2019 році підтримувала Порошенка"

Стандартно у вихідний день у Львові десь тисяча за годину. Я багато не сиджу, зазвичай дві години – голос сідає, все таке. Тобто стабільно вдається заробити за вихідні десь 8 тисяч щомісяця. У будні – 500-700 гривень за дві-три години. 

Якщо говорити загально, то грошей не буває забагато. Але мені поки вистачає. 

Планую далі творити, писати музику. Пробував вести типу власного відеоблога з оглядом подій. Щось не пішло, мені не сподобалося – видалив. Я дуже критичний в цьому плані, мені важко себе сприймати. Але думаю, що з часом буде можливість цим займатися в YouTube більш професійно. 

Мета

Надметою Майдану для багатьох був ЄС, але для мене це взагалі не мета. Я хочу, щоб Україна була дійсно самостійною, без всяких союзів. У нас самих є можливості і ресурси, щоб продавати не тільки сировину, а й виробляти, створювати нові заводи та робочі місця. 

Мене не цікавить, хто там в Америці став президентом. У нас своїх проблем вистачає.

Україна профукала шанс в 90-х, коли не обрала президентом Чорновола. Але тоді я ще не народився.

 
"Ми вигнали диктатора, але суть не помінялась: при владі ті самі люди"

Зараз для мене єдиний варіант, щоб все більш-менш запрацювало – прихід до влади технократів. Не політиків, юристів, а науковців вищих ступенів, лауреатів премій, все таке. Але не варто музикантів брати. По Вакарчуку вже побачили, що це не працює.

Я – музикант, тому в політику не піду. Людина творча – людина настрою. Так не можна у владі! Сьогодні у нього є яйця, він говорить: "Все, закриваємо канали!". А завтра в нього вже немає яєць: "Поки ми не приймаємо закон про медичний канабіс, не зменшуємо кількість депутатів".

Закони треба приймати, відштовхуючись від того, що потрібно народу – всьо! Але вони все ускладнюють насадженням термінології, першим, другим, третім читанням. Люди просять медичний канабіс, в чому проблема? Ніхто не просить вас легалізувати просто траву. Дайте можливість, щоб людині стало легше перед смертю!

 
"Навальний для мене – муляж. Ну, посадили, вони вийшли – і що далі? Яка там опозиція?!"

При владі ті ж самі "регіонали". Медведчук літає до Путіна, тисне йому руку, а потім в Верховну Раду приходить. Як так? Я не розумію, чим займається СБУ. За що вам гроші платять?

Хтось з "біло-голубих" в "Європейській солідарності" тепер розповідає, як він країну любить. Я не хочу йти на вибори в даній системі. У 2019-му я вперше в життi мiг проголосувати, але не пішов.

Коли спілкуюсь з друзями – хтось з них за Порошенка, хтось за Зеленського – вони називають мої думки про технократів утопічними. Так, але ж у нас вже відбувалося те, чого не було у світі: по суті без програми, без зустрічей з виборцями Зеленський взяв 73%. Чому б ще якомусь диву не статися?

Кохання

Після Майдану почали мені писати, спіймав, так би мовити, хвилю. Тоді з’явилася перша в житті дівчина. Познайомився у ВКонтакте, але потім розсталися, тири-пири...

До того було таке кохання дитяче. Перші поцілунки, стандартні переживання. Я в YouTube ролики дивився, як правильно цілуватися. У дівчини вже були хлопці, а я нічого не знаю, не вмію.

 
"Після весілля відчуття не помінялися. Ми з дружиною вже встигли притертися"

Позавчора в мене було весілля. 

З Настею знайшлись також через інтернет. Вона родом з Іванківа, Київської області. На два роки старше за мене, за освітою психолог-соцпрацівник. Ми вже з нею п’ять років.

В якійсь групі у ВКонтакте типу конкурс був: хто лайкне, тому маєш написати. Так і зробив. Слово за слово, почали спілкуватися. Перше наше побачення було на Майдані, біля стели.

Коли вона приїхала додому, в рекомендаціях YouTube висвітило інтерв’ю зі мною, на "Львівській Хвилі" з Андрієм Великим. Написала: "Невже це ти?". І на другому вже побаченні про це з нею говорили, поки йшли через сніги і сугроби до Батьківщини-матері. 

 
"У нас вдома собака, кішка та кролик"

То відео з Майдану та інтерв’ю ніяк на моє спілкування з людьми не вплинуло. Раніше мене впізнавали багато. Намагався змінити зовнішність, бороду відпустив. Не хочу, щоб мене впізнавали. Мені це ні до чого. Не хочу, щоб мене асоціювали з Майданом. Хочу, щоб асоціювали з моєю творчістю, звичайними людськими вчинками. 

Кожного року, на чергову річницю розстрілів, стараюсь абстрагуватися від того дня. Ну, вже воно було, це вже минуле. Згадками нічого не зміниш. Краще рухатися вперед. Реагувати на щось нове і нове творити.

Воля

Третій Майдан за Зеленського неможливий. Немає тієї точки кипіння, яка б могла спровокувати революцію. Для більшості людей зараз занадто мало поганого. Але для мене – багато.

Якщо б я виходив, то проти Авакова, проти Дубинського. Проти Киви, нарешті. Я не знаю, запишете ви чи ні, але б я Киві голову розбив, була б така можливість. За все, що він робить.Так дістав, ну! Приїдь ти до Львова, чоловіче, у тій шапці з радянською символікою, а не викладай фото з київського спортзалу!

Чому "ватне" чмо у Раді? Медведчук, Рабінович розказують про "зелений фашизм", СБУ розводить руками.

 
"Чому закрили тільки три канала? В Україні ще багато помийок, які постять фейки"

Одна з головних проблем для Украïни – старше покоління, яке голосує за ОПЗЖ, люди, які легко піддаються маніпуляції. Вам стільки обіцяли зменшити тарифи, підняти зарплати, а ви продовжуєте вестись. Скільки вже можна?!

Якщо в мене буде син і якщо буде новий Майдан, я його до 18 років, скоріше за все, туди не відпущу. Від такого, що я пережив, хотів би свою дитину огородити, чесно. Але якщо б він захотів стати військовим, мав би якісь навички…

Тепер я можу зрозуміти свою маму, як вона почувалася, коли старший син і чоловік поїхали. Чи пішов би я на Майдан у 2014-му, якби знав наперед, що станеться? В мене не було вибору. Я не міг сидіти після побиття студентів, такий в мене характер.

 
"Зеленському не дають зробити погані люди? Тобто як? В тебе по суті вся влада – бери і роби! Для мене він просто слабка людина"

Бачу два варіанти нашого майбутнього. Перший – оптимістичний: приблизно середній рівень життя, не гірший, не найкращий в Європі. Але для цього мають бути технократи при владі.

Другий – песимістичний: повний крах, розвал економіки, і тоді вже керування іншою державою або державами, розпад на території. В такому разі ми маємо мобілізуватися, взяти в руки зброю, зробити все можливе, щоб цього не допустити. А далі – як піде. 

Думаю, перший, оптимістичний варіант я вже не застану. І мої діти – нє. Але от внуки, скоріше за все, так. Все одно у нас сил вистачить. Ми стільки всього пережили. Потихеньку, але стаємо чуть кращими. У нас є свобода слова. Я спокійно можу сказати "Зеленський – лох" і мене не посадять.

 
"Путін – той лідер, на якого заслужили росіяни"

Якщо чесно, те, що було (на Майдані і після – УП) я сприймаю як одну з наших невдач. Тому що кардинальних змін не відбулося. Але ми хоча б щось зробили. Тепер ми, принаймні, знаємо, що можемо. Якщо треба буде знов, у нас волі вистачить.

Бачили, як в Росії ОМОН закидали сніжками? Або як вони там штовхали автозак? Їх б’ють, саджають – вони терплять. Рабська ментальність.

Ні, штовхати автозак – не мій варіант! Я би просто проколов шини, ми би з хлопцями той автозак перевернули та розігнали всіх. 

Все б зробили, щоб тільки не попасти за грати.

Євген Руденко, Дмитро Ларін, УП

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Євген Руденко, журналіст УП
Правда – це не завжди наші з вами переконання, якими б порядним та шляхетними вони не були. Щоб знайти правду, треба вміти чути не тільки себе, а й інших. В пошуках правди журналісти УП виходять за межі затишних столичних офісів , сторінок соцмереж та власного світогляду. Ми багато їздимо країною, щоб відповісти на питання: "Яка вона, справжня Україна? Чого ми прагнемо та що робимо не так?". Підтримуйте Клуб УП, якщо вважаєте, що це важливо.


powered by lun.ua
Главное на Украинской правде