Мировой прагматизм. Как США и Европа могут использовать войну в Украине

Четверг, 17 марта 2022, 06:00

Росія зайняла перше місце у світі за кількістю введених проти неї санкцій.

До початку відкритого вторгнення в Україну, станом на 22 лютого 2022 року, проти Росії вже було введено 2754 санкції, але протягом тижнів після нападу було запроваджено додаткові 2778, що подвоїло загальну кількість санкцій до 5532.

 

Для порівняння, на Іран, який до цього часу тримав санкційне лідерство, накладено всього 3616 санкцій.

Виникає логічне питання, чому саме зараз світова спільнота почала так активно діяти? Адже вторгнення Росії до інших країн і її масштабні воєнні злочини, за останні 15 років не є новиною для світу: 

  1. бомбардування Росією Грузії та захоплення Південної Осетії у 2008 році – загинуло 850 людей, 18 500 етнічних грузинів силою переміщені;
  2. захоплення Росією українських східних територій та Криму у 2014-21 роках – лише цивільних загинуло 3375 людей;
  3. російське бомбардування міст Сирії, в у 2015-2017 роках – загинули 5783 мирних мешканця, включно з жінками і дітьми. 

Щоб зрозуміти геополітичну логіку реакції Заходу на російсько-українську війну 2022 року, важливо розібратись у тому, хто, коли і скільки санкцій наклав на Росію, а головне, що цьому передувало.

Отже згідно з санкційною базою даних, після початку війни з Україною 2022 року, почалося масове накладення санкцій на РФ. За обсягом санкцій, застосованих до Росії протягом останніх тижнів, лідерами стали Швейцарія – 568, ЄС – 518 і Франція – 512, в той час як США наклали 243 санкції і разом з Великобританією фактично пасли задніх. 

На перший погляд може скластись враження, що Європа негайно кинулася в бій на захист власних цінностей і своєї європейської України. По факту, в загальному обсязі санкцій, накладених на РФ починаючи з 2014 року, лідирують саме США – 1194 санкції, далі йде Канада – 928 і Швейцарія – 824 санкції. Натомість ЄС, Франція та Британія замикають цей перелік.

 

Виглядає дивно, але справа у тому, що після анексії Росією Криму та окупації східних територій України саме Сполучені Штати наклали на Росію основну частину санкцій, а у 2022 році лише додали ті, які вважалися "крайніми заходами". 

Натомість країни Європи після початку агресії РФ по відношенню до України у 2014 році майже не вводили санкцій, переважна більшість їхніх санкцій була введена лише зараз, що є фактично надолуженням втраченого часу. 

Більше того, країни ЄС до останнього моменту уникали санкційної політики та вели з агресором бізнес "as usual" (як завжди). 

Найцинічнішим прикладом такої бізнесової логіки став проект "Північний потік-2", повністю завершений за час війни Росії з Україною на Донбасі та заморожений Німеччиною лише за день перед масштабним вторгненням в Україну. 

Логіка зрозуміла: санкції – це дорого і непопулярно для виборців, до того ж ті ж самі санкції, які накладає США, для Європи коштують дорожче, а на хліб мажуть не цінності, а російський газ.

За останні 15 років державного тероризму Росія забрала близько 10 тисяч життів мирних людей на планеті, чому ж саме зараз "занепокоєння" Європи і США набуло більш помітних, дієвіших форм?

1. Медіа визначають реальність

Мало хто з європейських мешканців знає, що сьогодні на планеті відбувається одночасно 56 збройних конфліктів. Проте актуальними для громадян завжди були і будуть ті, які майорять на перших шпальтах видань, ті, про які говорять у телевізорі та лише ті, які піднімаються в ТОП Твіттера і Ютуба. 

Висвітлюючи війни у будь-якому куточку світу, медіа застосовують цинічне правило для оцінки їх привабливості для своїх читачів – умовне правило "трупо-кілометрів" – коли кількість трупів в інциденті ділять на кількість кілометрів від місця події до споживача новин. 

Таким чином 1000 загиблих іноземців у сусідній країні стають еквівалентними одному вбитому сусіду по вулиці або 10 вбитим мешканцям міста проживання споживача. Для привернення уваги до смерті на іншому куточку материка через віддаленість подій необхідно мінімум 10 тисяч загиблих. 

Ці закони сприйняття стосуються як громадян, так і політиків, але різним чином. Для перших це співчуття і емоція, для других – голоси виборців і PR.

Важливо, що в західних демократіях упродовж останніх десятиліть політичний істеблішмент став значною мірою заручником того, що Збігнєв Бжезінський називав "політичним пробудженням мас". Явища, коли значна частина населення західних країн бере участь в політичному житті та впливає на зміну політиків. Маси голосують, керуючись медійним порядком денним, тому з ним доводиться рахуватись. 

Як ми знаємо, починаючи з листопада 2021 року, українська розвідка та Сполучені Штати Америки почали публічно сигналізувати про ймовірне вторгнення Росії в Україну на початку 2022 року. 

Відбувались регулярні "зливи" та заяви у ЗМІ від американських та українських військових структур щодо деталей російського наступу. Цю тему активно висвітлювали ключові світові медіа. Відповідно, формувався запит суспільства на зустрічні дії урядів, легітимізувалась необхідність фінансової та військової допомоги Україні, виникало політичне підґрунтя для майбутніх, дороговартісних санкцій. 

Кожен мільярд доларів західної допомоги Україні – це конкретний незʼїдений гамбургер середньостатистичного обивателя, а кожна санкція – це незʼїдена піца. У цей же час сама по собі віддалена війна для пересічного жителя це лише картинка в газеті, або пост у Твіттері. 

Саме тому будь-які санкції та допомога неможливі без масштабної інформаційної кампанії, коли, образно кажучи, шматок піци в горлі починає застрягати при погляді на новини. Саме тоді легітимізується затратна допомога. Ця умова медійного підігріву була виконана вчасно. 

Сьогодні ж над підтримкою української теми в світовому інформаційному просторі працюють вже сотні тисяч українців. У рядах інформаційних військ – сотні дипломатів, депутатів, міжнародників. Мільйони біженців в ЄС зробили війну в Україні вже не такою далекою для європейців, а західні політики почали використовувати українську тему у власних передвиборчих змаганнях.

Останні соціологічні опитування показують, що 79% європейців підтримують серйозні санкції світу проти Росії, 67% європейців підтримують постачання озброєння Україні, понад 70% підтримують вступ України до ЄС.

Внутрішні проблеми Заходу та корисний ворог у воріт

Протягом останнього десятиліття на самому Заході спостерігалось збільшення соціально-політичного напруження: критичне зростання рівня економічної нерівності населення, падіння реальних доходів середнього класу, критичне зниження довіри до політиків та усіх державних інституцій. 

У більшості західних країн рівень довіри опустився нижче 50%, зникла можливості для абсолютної більшості громадян володіти власним житлом, різко зросли борги домогосподарств, а технологічне безробіття вселило невпевненість у завтрашньому дні.

Ці проблеми не тільки не вирішувались роками, але й мають тенденцію до загострення, створюючи грунт для приходу до влади популістських, радикальних сил. Про це з року в рік красномовно свідчать результати виборів у Європі. 

Саме це слабке місце західних демократій, на фоні "політичного пробудження мас", використовує російська влада для ведення інформаційних війн, втручання у вибори, поляризації та внутрішньої дестабілізації західних суспільств.

Епідемія Covid-19 вдарила по середньому класу та по найбідніших, тому лише загострила проблему нерівності. Це показало неспроможність державних інституцій піклуватись про людей і підняло питання вибору між безпекою та свободою, чим активно маніпулювала Росія.

Таким чином, консолідація народів в середині країн і в рамках міжнародних альянсів навколо спільного ворога під гаслом давно заговорених європейських цінностей стала ідеальним засобом для зміщення уваги виборців від "схудлого холодильника" до фізичної оборони. А також – ідеальною нагодою для істеблішменту підірвати позиції популістів, традиційно лояльних до Росії. 

"Росія – ворог у воріт Європи" – що може бути краще для вирішення Заходом власних внутрішніх політичних проблем? І політики вміло цим скористались, принагідно здобуваючи підтримку виборців в тренді вищезгаданого суспільного запиту.

3. Вирішення кліматичних проблем та локалізація виробництва

Ні для кого не секрет, що найбільшою довгостроковою проблемою людства протягом останнього десятиліття вважались кліматичні зміни. 

 

У звіті Всесвітнього економічного форуму 2021-22 років найбільш імовірними та найбільш впливовими ризиками були зазначені процеси глобального потепління, зокрема, провал дій урядів та міжнародних організацій у подоланні кліматичних проблем, руйнування людиною навколишнього середовища, поряд з нещодавньою епідемією. 

Натомість ризики застосування зброї масового ураження, які традиційно займали високі позиції щодо потенційного впливу на людство, мали майже нульові оцінки щодо реалістичності застосування.

Масштабна агресія Росії проти України явно змінила розстановку акцентів. Війна подарувала нагоду західним урядам – жорстко впоратись із кліматичними викликами під егідою боротьби з ворогом та під оплески суспільства.

У 2021 році, після багатьох років обговорень Європейська комісія оприлюднила свої плани, згідно з якими імпортери та виробники мають платити за викиди вуглецю, пов'язані з товарами та матеріалами, які вони продають у ЄС. Податок запрацює на повну у 2026 році. Спочатку – на сталь, цемент, алюміній, хімікати та електроенергію. Виробники цих ресурсів повинні будуть заплатити близько 75 євро за метричну тонну викидів CO2. 

Це збільшить вартість матеріалів, виготовлених вуглецево неефективними виробниками. Так, вартість російської продукції мала б зрости на 26%, у той час як для США всього на 6%. До 2030 року вуглецевий податок наблизиться до 100 євро за метричну тонну, і торкнеться більшого переліку продуктів. 

 

Але податки – це лише одна складова так званої "Зеленої стратегії Європи" (The European Green Deal). Йдеться про концепцію перетворення Європи до 2050 року на перший кліматично-нейтральний континент планети, що торкнеться всіх пострадянських країн. 

Декарбонізація ЄС невідворотно призведе до скорочення доходів усіх експортерів викопного палива. Чого лише варта ставка на "зелений водень" замість нафти, газу та вугілля для автомобілів, для виробництва тепла, як пального для поїздів і в якості сировини для промисловості.

Інша важлива деталь економічної трансформації ЄС – курс на імпортозаміщення та локалізацію виробництва. 

По-перше, це скорочує викиди СО2 при транспортуванні продукції. 

По-друге, створює нові робочі місця та додану вартість всередині ЄС. 

По-третє, є фактором економічної безпеки та стійкості ланцюжків постачання до таких викликів як пандемії.

За останні 4 роки кількість державних субсидій, які уряди застосовують для підтримки національного виробника, зросла у 6 разів, а кількість дискримінаційних заходів у міжнародній торгівлі потроїлась.

 

Зменшення залежності від російського імпорту та переорієнтація інвестицій на внутрішній ринок ЄС – це не несподіванка, а продовження тренду і затверджених стратегій. 

Військова агресія РФ дала можливість надзвичайно прискорити заходи "озеленення" та локалізації економіки. Ця війна дозволила нівелювати проблему суспільного сприйняття, коли відповідальність перед виборцями за великі термінові витрати легко пояснюється конкретною загрозою зовнішнього ворога, а не абстрактними довготерміновими наслідками зміни клімату. 

Різноманітні санаційні ембарго на енергетичні та промислові товари з Росії – це ні що інше, як пришвидшений та більш радикальний варіант "зеленої" і локалізаційної стратегій.

По суті Україна бере на себе не лише воєнний удар, а й вимушено робить велетенську кліматичну послугу для усього світу, стимулюючи Захід швидко перебудувати свою економіку в сторону меншої залежності від викопних енергоресурсів та СО2містких виробництв у бік більшої стійкості до глобальних викликів.

4. Знищити загрозу чужими руками

Протягом століть Росія була значним фактором небезпеки для країн Європи. Численні воєнні втручання, окупація, ядерна загроза, інформаційні війни, суспільно-політична дестабілізація, підтримка авторитарних режимів, викривлення роботи міжнародних інституцій та газовий шантаж – все це лише незначний перелік шкоди, нанесеної Росією цивілізованому світові. 

Проте західні еліти завжди, хоч і "занепокоєно", але терпіли цю шкоду взамін на короткострокові вигоди. Важливіші були бізнес-інтереси корпорацій, легкодоступні енергоресурси, марнотратні гроші російських олігархів та страх перед так званою "недопустимою шкодою" (те що зараз переживає Україна), яку могла заподіяти Росія у випадку збройного конфлікту. 

Таким чином роками зберігався статус кво, а європейські лідери ніколи навіть не називали злочинні дії Путіна своїми іменами. Звучала суцільна "стурбованість" "розбіжностями поглядів".

Повномасштабна війна Росії проти України розрубала цей "гордіїв вузол" – ситуацію, коли ніхто в європейській спільноті не хотів першим ввязуватись у конфлікт та кожен прагнув якомога довше заробляти на співпраці з Росією, свідомо наражаючи на небезпеку майбутнє Європи. 

Початок війни став довгоочікуваним "казусом белі" (casus belli), формальним приводом для звільнення Європи від Росії. В один момент у європейських країн з’явилась нагода порівну розділити між собою витрати на знищення ворога і при цьому не понести жодних людських втрат власних громадян. 

Все, що потребується сьогодні від Заходу – озброювати і фінансувати Україну – така собі "акційна пропозиція" великого звільнення для Європи.

Чому "акційна"? Тому що у 2020 році країни-члени Європейського Союзу витратили 198 мільярдів євро на оборону, незважаючи на вплив COVID-19. 

 

Сума оборонних витрат усіх союзників НАТО у 2021 році становила більше трильйона доларів США, із цієї суми частка США складала близько 800 мільярдів доларів. 

Восени 2021 року у Брюсселі представили проект "Стратегічного компасу безпеки та оборони". Там зазначено план дій щодо забезпечення внутрішньої безпеки Євросоюзу в довгостроковій перспективі. Польща, Естонія та Литва заявили що підтримають документ лише за умови, що в ньому буде визначено загрозу, яку представляє Росія та меншою мірою Китай. 

У той же час Сполучені Штати у своїй Стратегії нацбезпеки, затвердженій навесні 2021 року, відвели Росії "підривну роль", а Китаю – роль ключового супротивника.

Незважаючи на такі обсяги фінансування власної оборони та розуміння російської загрози, військова допомога Україні у 2021 році з боку США склала лише 450 млн доларів: з них 275 млн доларів – в рамках програми "Ініціатива сприяння безпеці України" і 115 млн доларів – за програмою "Іноземне військове фінансування". 

Ця сума складає 0.06% (шість сотих відсотка) оборонного бюджету США. 

За вісім років війни, із 2014 року, США надали Україні допомогу у розмірі 2,5 мільярда доларів – 0.3% (три десятих відсотка!) однорічного оборонного бюджету США (за даними станом на 14 березня). 

Щодо ЄС, то лише окремі країни Європи у 2021 році, як і в попередні роки, надали поодинокі автомобілі та партії спорядження, що також складає соті долі відсотка від їхніх оборонних бюджетів, а допомога від Єврокомісії коливалась від 5 до 60 мільйонів євро на рік. 

 

Але сьогодні саме Україна стоїть за весь світ проти агресії Росії – стратегічного ворога Європи та США, воює ціною тисяч життів власних військових. Воює за майбутнє, де "бензоколонка" більше не шантажуватиме цивілізацію, де зло будуть називати злом, а не "занепокоєнням", де робота міжнародних інституцій перестане бути номінальною і беззмістовною. 

У цинічному світі розрахунку – це останній шанс для Заходу "відкупитись" малою ціною від неминучої російської загрози та розгромити ворога раз і назавжди чужими руками. 

Це звернення звучить не до політиків Заходу. На фоні тотального розчарування народами у власних інституціях, президент України Володимир Зеленський став сьогодні для них уособленням нового лідера, уособленням волі та цінностей, які розчинилися у фінансовій звітності банкірів та дешевих чізбургерах споживачів за останню половину століття. Сьогодні ці виклики повинні зрозуміти безпосередньо народи Європи та США і примусити власні уряди діяти рішуче. 

Перефразовуючи слова Уїнстона Черчилля, сказані під час Другої світової війни у 1944 році, "по один бік від мене сидів, розкинувши лапи, величезний російський ведмідь. А з іншого боку – величезний американський буйвол. А між ними причаївся бідний, маленький український (в оригіналі англійський) ослик, і тільки він, один із трьох, знав дорогу додому".

Олексій Жмеренецький, народний депутат України,

член тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування можливих протиправних дій представників органів державної влади та інших осіб, що могли сприяти порушенню державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності України і становити загрозу національній безпеці України

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде