Не Рубаном единым: чему власти и оппозиции надо поучиться у Черногории

3555 просмотров
Понедельник, 12 марта 2018, 15:00
Остап Крывдык
политолог, активист

16 жовтня 2016 року – день, коли невелика балканська країна Чорногорія пройшла по лезу бритви.

У цей день у країні були парламентські вибори. До того вже рік тривали протести проти вступу Чорногорії в НАТО і проти неоднозначного прем'єра Міло Джукановіча, котрий беззмінно керував країною з 1991 року. У січні 2016 року урядова коаліція розпалася, і країна опинилася в політичній кризі.

Паралельно йшли переговори про вступ Чорногорії в НАТО. Формально її запросили в грудні 2015 року, у травні 2016-го – підписано протокол про вступ. Опозиція вимагала загальнонаціонального референдуму, представники влади наполягали, що ратифікації угоди парламентом буде достатньо.

Питання НАТО було одним з ключових у парламентській кампанії. Соціологія показала, що число прихильників і противників було приблизно рівним.

У день виборів перед парламентом зібрався великий за чорногорськими мірками мітинг опозиції в кілька тисяч осіб. Протест минув досить спокійно – але був і інший сценарій.

Група з 20 сербських громадян, котрі пройшли вишкіл на окупованому українському Донбасі, мала чіткий план на цей вечір. Перевдягнуті у спецформу внутрішніх військ Чорногорії, вони мали вийти перед парламентом і впритул розстріляти протест з автоматів.

Розрахунок нападників був простим: після десятків смертей і сотень поранених "владою" протестувальників мало б початися щось схоже на народне повстання.

А далі – незграбні виправдання чинних очільників, спроби розпочати розслідування, змазана реакція в західних медіа, співчутливо-нейтральні вирази "глибокої стурбованості" і заклики до мирного політичного діалогу...

Ціль було б досягнуто: параліч влади, зупинка євроатлантичної інтеграції Чорногорії на невизначений період, можливість продовжувати дестабілізацію в інші способи.

У радикальнішому варіанті – вбивство або вигнання керівництва, перехід влади до рук проросійської опозиції. Потенційно – створення ще однієї "Сирії", тільки тепер на Адріатиці.

До реалізації плану не вистачило півгодини. Нападників зі зброєю й уніформою затримали перед самим виходом. Разом з ними арештували Едуарда Шишмакова і Володимира Попова, працівників російської військової розвідки ГРУ.

По Попова і Шишмакова прилетів домовлятися сам Микола Патрушев, секретар російської Ради національної безпеки. Частина нападників визнала свою вину. Двоє лідерів проросійської опозиції також сіли за ґрати.

Ця історія закінчилася добре. 28 квітня 2017 року парламент ратифікував Угоду про вступ, а 5 червня Чорногорія стала 29-м членом НАТО.

Чому нам варто про цей досвід згадати зараз?

Люди, що симпатизують опозиції, розчаровані руйнуванням наметового містечка під Верховною Радою. Злорадство окремих представників влади посилює негативну емоцію.

Агресія зростає, і ескалація конфлікту може бути тільки питанням часу. Просування імпічменту і дострокових парламентських виборів можуть серйозно похитнути ситуацію в країні.

Політична зброя – це основний засіб гібридної війни Росії проти України. Саме на нестабільність і подальшу зміну влади в нашій державі на прихильну до Путіна націлені дії Кремля.

Яким чином це простимулювати – питання тактики. Чи повинна була велика партія зброї, контрабанду якої приписують Рубану, вистрелити на опозиційному мітингу наступної неділі?

Скоро в нас президентські і парламентські вибори, які визначать долю нашої держави на 4-5 років вперед. Тому і влада, і опозиція вже сьогодні повинні домовитися, як правильно проводити масові акції в час війни.

Влада – як дати людям висловити свої погляди і як забезпечити безпеку. Опозиція – як протестувати в ненасильницький спосіб, гарантований Конституцією.

Разом – як виявити і знешкодити агентуру і провокаторів, котрі хочуть крові.

Паралелі ніколи не будуть повними. Порошенко – не Джукановіч. "Демократичний фронт" – не прихильники Саакашвілі чи Семенченка. Наш статус "аспіранта" – це ще дуже далеко до вступу в НАТО.

Тільки от Росія залишається Росією.

Винний Рубан чи ні – встановить суд. А ми – і влада, і опозиція, і громадяни – повинні бути готові до найпаскудніших сценаріїв. Буйнакськ, Москва, Волгодонськ – "Вовка-гексоген" цю історію вже проходив у 1999-му...

Остап Кривдик, політолог, активіст, студент Королівського коледжу оборонних наук (Лондон)

Спеціально для УП



powered by lun.ua
В чем логика "земельного Зазеркалья" в отношении иностранцев
Запрет иностранцам покупать землю в Украине не будет. Найдется ряд механизмов и структур в Украине и за ее пределами, чтобы это обойти. Для кого же иностранцы составляют риск? (укр.)
Почему всем нам стоит посмотреть "Поет Ивано-Франковсктеплокоммунэнерго"
В Украине мы не пользуемся инфраструктурой как чем удобным и полезным, не задумываясь – наоборот, мы, сами того не замечая, тратим огромное количество энергии, чтобы компенсировать ее разруху. (укр.)
Синдром политического интеллекта
Так что же у нас не так с политическим интеллектом? Должность президента сквозь призму теории поколений. И можно ли взять виртуальный мастер-класс у американских президентов? (укр.)
Этический бизнес глобальных корпораций
Предприятия на Западе постепенно меняют свои подходы к ведению бизнеса. Почему и как это происходит? (укр.)
"Реформа" прокуратуры: очень приятно, царь
Почему бизнесу и чиновникам стоит бояться ручного управления Офисом генпрокурора.
"Укрзализныця" – мертвый актив или лакомый кусок для инвесторов?
"Укрзализныця" воплощает в себе парадоксальную разницу между потенциалом для частных инвесторов и реальностью. В чем риски и перспективы ее приватизации? (укр.)
Обличитель коррупции – не только заявитель: что не учли законодатели
Несмотря на в целом позитивный характер закона о обличителях коррупции, законодатели избрали суженный подход к урегулированию статуса обличителя. А это будет иметь значение для разоблачения возможных коррупционеров и защиты тех, кто их разоблачает. (укр.)