"Якщо не стане України – нахєра мені це все". Павло Маков про Харків, сади війни, політиків-одноденок і Росію-людожера
"Відповідальний за пожежну безпеку Маков П.М." – повідомляє табличка на дверях художньої майстерні в Харкові. Дещо неочікуване про людину, чиї роботи можна побачити в найкращих музеях світу – від Victoria and Albert Museum в Лондоні до нью-йоркського The Metropolitan Museum.
65-річний академік Національної академії мистецтв і лауреат Шевченківської премії Павло Маков зустрічає мене у светрі з ведмедями, жакеті, теплих хутряних чунях. Холоднечі в майстерні радіють хіба що ведмеді на светрі Макова.
Приміщення не опалюється. Так само як не освітлюються довгі коридори-лабіринти радянської будівлі. За давньою традицією, художники мають бути не лише голодними, а бажано ще й мерзнути й блукати в темряві.
Пережити чергову "зиму незламності" Маков міг би не в Харкові, який сьогодні щодня потерпає від російських обстрілів, а, приміром, в Італії. Саме там художник жив якийсь час після того, як у березні–квітні 2022-го готував український проєкт "Фонтан виснаження. Висока вода" на Венеційській бієнале.
– Моя улюблена Італія – але мені стало ніяково. Я почав втрачати там сенси. Зрозумів, якщо не стане України – нахєра мені оце все?
З-за кордону інколи питають: "Ви зараз safe?" Я відповідаю: "Safe ти чи не safe залежить від твого почуття чорного гумору і самоіронії. Харків в 25 кілометрах від кордону з Росією. Ракета летить 45 секунд, повітряна тривога лунає водночас з вибухом".
Але, знаєте, коли я повернувся, мені стало набагато легше і цікавіше працювати. В березні робимо велику виставку разом з ЄрміловЦентром.
Власники тварин зазвичай схожі на своїх улюбленців. Маков схожий на свої офорти. Багато шарів і сенсів, складених у композиції, де немає зайвого і випадкового.
Техніка багаторазового інтагліо – глибокого друку, – в якій працює Маков – це послідовність дій, коли все за планом і на жодному етапі нічого не можна пришвидшити. На все свій час і година своя кожній справі.
– Якщо дуже поталанить, то можу закінчити дошку в три етапи, покривати лаком, царапати, травити, змивати лак, покривати, царапати, змивати. І от третій раз змиваєш, друкуєш відбиток – все гаразд. А зазвичай буває від 5 до 7 таких змивань і процарапувань.
Дошка 10 на 10 сантиметрів – це 2–3 тижні постійної роботи. Інколи роками можу друкувати одну роботу, як оцю. Тут більш як 3 тисячі відбитків з 40 різних дошок.
Це викарбовує певне ставлення до життя. Я ніколи не беруся робити щось нове, доки не зрозумію, як воно пов'язане зі старим. Наче нова гілка, але від того ж дерева, і я маю зрозуміти, як ця гілка з деревом пов'язана.
Те, чим займається Маков, нагадує щоденний труд садівника. Це завжди гра в довгу – сади швидко не ростуть.
Сади цікавлять Макова з початку 2000-х. Гра "Прогулянка чужим садом". Артбук "Донроза" – реконструкція генерального плану розарію Донецька. Плани садів, де за основу він брав неповторний відбиток пальця людини.
Разом з Павлом Маковим вирушаємо на прогулянку садами війни та виснаження, надії та розпачу, пам'яті та пам'ятників, гідності та байдужості.
Зупинка перша: ботсад і квітник на асфальті
За 25-30 хвилин пішої прогулянки від майстерні Макова розташований найстаріший в Україні ботанічний сад, заснований 1804-го року.
– Як пройти до ботанічного саду? – питаю перехожого, літнього харків'янина зі слідами жорсткого недосипу на обличчі після чергового нічного обстрілу Харкова ракетами С-300.
Він дивиться на мене так, наче я посеред ночі й комендантської години цікавлюсь, як пройти до бібліотеки.
– Так ось він, спускайтеся під землю.
Пояснюю, що шукаю не станцію підземки "Ботанічний сад", а вхід до цілком земного саду.
З початку повномасштабної війни росіяни не раз обстрілювали ботсад. Зруйнували покриття оранжерей, тут повилітали шибки. Під час минулорічних блекаутів через зниження температури в приміщеннях найбільше потерпали тропічні рослини.
Головна тутешня знаменитість і символ незламності – 20-метрова і майже 90-річна фінікова пальма. Ця війна для неї друга – вона пережила окупацію Харкова німцями під час Другої світової.
Перше, що впадає в око в ботсаду – табличка-попередження про те, що територія охороняється собаками. Дивно, що нікому не спало на думку дописати "охороняється Жаданом і собаками". У Харкові це було б доречно. І графіті, і Жадан є головними прикметами місцевого культурного ландшафту.
З темою саду місто має давній і міцний зв'язок. Причому саме через графіті.
Після бурхливих подій 2014-го на стінах харківських будинків і парканах раптом почали з'являтися дивні написи. Такий, наприклад: "Синку, здається, що я заходжу у наш сад". Згодом з'ясувалося, що це була частина арт-проєкту "Війна написів" Андрія Рачинського та Данила Ревковського. 2019-го ця фраза стала назвою 2-ої Бієнале молодого мистецтва, який проводили в Харкові.
А вже після лютого 2022-го на міському асфальті проріс квітник Гамлета Зіньковського. Обведені білою фарбою сліди від уламків російських касетних бомб із написами: "Ці квіти не забудеш", "Квітка смерті", "У загарбника свої квіти, касетні".
Зупинка друга: сад без садівників
– Сад – це, можливо, найбільш універсальна метафора присутності людини на землі, – починає розмову Павло Маков. – Тому що без людських зусиль він не існує. Сельва існує, дика природа, а сад не існує.
Сад – завжди щось довше за людське життя. Садівник, навіть молодий, розуміє, що не побачить свого проєкту в закінченому вигляді – не вистачить часу життя. Хіба що його онуки побачать.
До цієї гри в довгу долучається багато людей і багато грошей. Той самий Людовик ХIV розорив казну своїм садом. Але сад Версаля став одним із символів Франції. І врешті решт країна від цього виграла, економічно теж, бо стала привабливішою, цікавішою.
А наші "садівники" не мають стратегічного бачення. Які дерева і кущі де посадити, що робити з тим, що посадили до них, як "перетравити" минуле і спланувати майбутнє. Окремі приватні намагання доглянути наш суспільний сад не впливають на загальну картину. Це не системний підхід, не бачення саду через 200-300 років, навіть через 30.
Тому ми живемо в занедбаному саду і не лише через війну.
Ми наразі сконцентрувалися на боротьбі із зовнішнім ворогом. Це природно і зрозуміло. Але ми можемо програти війну не Росії, ми можемо програти самі собі.
Один наш музей Сковороди разворотила російська ракета. Але інший дім, у Бабаях, де він довго жив і написав "Байки Харківські", як був з розваленим дахом задовго до війни, так і стоїть з розваленим дахом. Чому? Тому що суспільству було, вибачте, пох*й на цей дах і на Сковороду пох*й весь цей час.
Колишній харків'янин Юрій Шевельов писав, що Україна має трьох головних ворогів. Росія – зовнішній ворог, "кочубеївщина" – внутрішній, п'ята колона. І третій ворог – провінціалізм. Один із тяжких наслідків цього провінціалізму – невміння цінувати своє.
Я з трьома кураторами "Фонтану виснаження. Висока вода" навесні 2022-го фактично робив український державний проєкт на Венеційській бієнале за приватні гроші та гроші галереї The Naked Room. Все, окрім оренди павільйону, яку держава виплатила ще до 24-го лютого.
Зараз те саме повторюється – в березні 2024-го переможцям українського конкурсу треба їхати до Венеції робити проєкт на бієнале, а в кінці квітня відкриття. І знову те саме, кожного разу: наразі війна – не до культури.
Ідіоти ви, так через те і війна, що вам 30 років було не до культури. Якби весь цей час Європа відчувала, що ми її частка, якби вони бачили наші виставки, чули нашу музику, читали наші книжки, війна скоріш за все не почалася б. Бо вони б не Україні допомагали, хто чим може. Вони б своє захищали.
Коли була пожежа в Нотр-Дам у Парижі, я сидів в Україні і відчував, що палає частка мене. Я був у Нотр-Дам, я його бачив. І цю частку мене знищувала пожежа.
Наразі один німецький культурний часопис попросив мене відповісти на 10 запитань. Одне з них: "Скажіть, будь ласка, чого західна Європа може навчитися у східної культури?" Я їм пишу: "Вибачте, а чого ви мене це питаєте? Мені дуже цікава японська, китайська, арабська культура, особливо килими. Але я не належу до східної культури і не знаю, чого ви можете навчитися у неї. Я живу і працюю в країні, яка була хрещена в Х сторіччі". Розумієте? Ми для німців дотепер східна культура, бл*дь.
Мені в Італії один тамтешній хлоп пояснював: "Ти ж знаєш, що на Донбасі багато газу, мені вас дуже шкода, але це Зеленський з Путіним воює за той газ".
Отак вони нас розуміють. І це провина нашої держави, яка нічого не зробила, щоб Україна стала для світу, хоча б для Європи, частиною загального простору, а не "східною культурою" і утопією – місцем, якого не існує.
Закінчиться війна – і про нас за кордоном знову забудуть. В очах Європи ми дотепер не є садом. Для Європи ми сельва, пустош, степ. Ти ж не посадиш всіх примусово читати "Криваві землі" Снайдера.
Зупинка третя: сад контейнерів
– Існують міста-сади, міста-підворіття, міста-набережні. Що може бути головною метафорою Харкова? – питаю в Павла Макова.
– Ринок "Барабашово". В 2004 чи 2006 роках у Франківську я побачив рейсовий автобус, котрий проїздив повз. І на ньому була табличка "Івано-Франківськ – Барабашово", – згадує Маков. – Мені було і смішно, і водночас плакати хотілося.
Навіть у назві цього ринку страшна метафора втрати Харковом своєї інтелектуальної ідентичності. Барабашов був академіком, астрономом. Він на зірки дивився! І його ім'ям назвали ринок – звісно, не умисно, а через те, що поряд була станція метро "Барабашова". Я не проти ринків, ринки є всюди, і хай вони працюють. Але не це має бути обличчям Харкова.
Проєкт Макова початку 2010-х – "Башта. Мрія". Вона складається з 1800 відбитків контейнерів з ринку "Барабашово".
"І це тільки поверхня, а скільки ж їх ще всередині стоїть. Вони не віддруковані, але вони там є, у великій кількості. І цей великий страшний контейнер, в котрий сам себе поміщаєш – мрія", – пояснював свою роботу Павло Маков.
17 березня, 20 травня, 21 липня 2022-го – ці три дати стали "чорними" в майже 30-річній історії "Барабашово", який харків'яни з гордістю називали найбільшим ринком Східної Європи.
В березні територія ринку вперше потрапила під російські обстріли. Частина торговельних майданчиків вигоріла, алюміній плавився, по території літали й вибухали балончики та балони для заправки газом.
21 липня, коли після весняних обстрілів ринок ледь оговтався і почав оживати, росіяни вкотре вдарили по ньому – з реактивних систем залпового вогню "Ураган". Троє людей загинули, 17 поранених.
Нині "Барабашово" нагадує не так покинутий сад, як розтоптаний мурашник.
Зупинка четверта: сад небайдужих
Одна з улюблених цитат Макова – з роману "Невидимі міста" Італо Кальвіно. Про пекло на землі, в якому ми живемо щодня, і два способи взаємодіяти з ним.
"Перший багатьом дається легко: прийняти пекло і стати його частиною до такої міри, щоб його вже більше й не бачити.
Другий ризикований і вимагає постійної пильності й вивчення: шукати і вміти розпізнавати – хто і що серед цього пекла не є пеклом, і робити так, щоб вони продовжувалися, і створювати для них місце".
Ці два шляхи в часи випробувань втрачають відтінки сірого. Суцільний монохром.
– В людині багато всього намішано. Але під час війни перемагає те головне, що колись було закладено, вкоренилося і проросло. В мирні часи ти можеш бути ким завгодно, під час війни – тільки собою.
Я бачу це на прикладі Тати Кеплер. Як у неї дах не їде від того, що вона робить, але вона робить і робить, робить і робить.
Нашу групу митців-волонтерів "Фронт Арт" організував Ігор Абрамович. Він родом з Донбасу, але в нього навіть сумніву не було, по який бік барикади ставати. Він арт-дилер, людина, яка спочатку виховує колекціонерів, потім зводить їх з мистецтвом і митцями, продає їхні роботи, формує колекції і отримує за це гроші. У нього великий парк скульптури під Києвом. Він має куди поїхати за кордоном, в нього троє дітей, всі молодші 18 років. Він міг поїхати, плескатися собі в морі і забути про все. Але чомусь сидить в Україні, збирає гроші, їздить по Херсонах, Куп'янськах, по фронтах, розвозить ці машини, дрони, керує нашою волонтерською групою.
Ми збираємо гроші в групі, але я маю окремо своїх хлопців, яким допомагав ще до повномасштабного вторгнення, коли відчував, що буде дупа. Якось зв'язався з Гамлетом Зіньківським і кажу: "Слухай, я не хочу кудись там в інтернетах кидати гроші на рахунки. В тебе є людина, щоб я вживу побачив, що їй потрібно?". Так я познайомився з Тарасом, він розвідник, воює з 2014 року. Приніс йому 3 тисячі доларів. Думав, що це великі гроші, а виявилося, щоб добре екіпірувати солдата-розвідника, потрібно 8-9 тисяч.
У лютому 2022-го я кажу Тарасу: "Я ж в армії служив давно, ще за Радянського Союзу. Хочу згадати, як стріляти з цього бл*дського автомата". І він домовився, що я в п'ятницю зранку, 25 лютого 2022-го, йду стріляти. А в четвер почалося вторгнення.
О 5-ій ранку 24-го лютого росіяни почали, а о 8-ій вони були вже на окружній дорозі під Харковом. Багато сіл страшенно постраждали, все було розворочено. Напевно, всі чули про Циркуни. Руські Тишки і Черкаські Тишки. А потім вже Липці і наша дача.
2001-го року ми з дружиною Мариною Глущенко купили шість соток землі і абсолютно радянський, маленький будинок. Під Липцями – це 8 кілометрів від кордону з Росією і 20 кілометрів від окружної.
Добудовувати не стали, але всередині переробили все. Там дуже красиво, багато мистецтва. невеликий сад, троянди.
Вздовж окружної дороги бої йшли, а дачі стоять на Муромському водосховищі. Багато людей не встигли виїхати і фактично залишилися в окупації. Здебільшого приходили грабувати "ДНРівці" – казали: "У нас тут 8 років війна, а ви жируєте".
Нашу дачу теж ламали, прострелили скляні двері, але не зламали чомусь, кинули і пішли. Залишилися простріляні двері, сліди від куль.
На зиму ми завжди захищали кущі троянд плівкою. В березні 2022-го евакуювалися, а троянди ж треба відкривати. І ми вважали, що нашим трояндам гаплик. Якщо вони пролежать все літо під плівкою, то загинуть від спеки.
На щастя, голова нашого кооперативу, між іншим, Палієнко Валерій Федорович – так само, як і Залужний, – йому під 70, у нього одне коліно залізне, штучний сустав, ходив по всіх участках, де не було людей, і розкривав троянди. І всі наші троянди вижили.
Уявіть, хазяїв нема, навколо ходять по хатах озброєні мародери-"ДНРрівці", а ця людина розкриває кущі троянд, бо інакше загинуть.
Зупинка п'ята: сад пам'ятників
23 серпня 2019-го під час святкування Дня міста в харківському саду Шевченка відбулася урочиста подія – відкриття фонтану з 13 мавпами, які грають на музичних інструментах. Скульптурна група в стилі пізнього "кернесансу" коштувала платникам податків близько 51 мільйона гривень і одразу отримала від містян безліч варіантів назв. Найстриманіша з них – "Вісники Апокаліпсису".
На запитання одного з місцевих депутатів, хто автор проєкту і що ці мавпи символізують, тодішній міський голова Геннадій Кернес відповів, як завжди, вишукано: "Автор цього проєкту – той, хто робить фонтани", а мавпи "символізують те, що неподалік знаходиться наш місцевий зоопарк".
Якщо мавпи символізують зоопарк, то розташований неподалік від них 16-метровий пам'ятник Кобзарю, безумовно, символізує сад імені Шевченка.
Павло Маков проводить розлогий лікнеп на тему пам'ятників у міському просторі.
– Розумію, що наразі таке казати публічно – це просто мене з'їдять. Але що закарбовано в цьому пам'ятнику? Як прочитаний Шевченко?
Це не те, що маркер імперії, це набір усіх можливих російських маркерів. Хто там на цьому пам'ятнику, окрім самого Шевченка? Селянка, робітник, і хто третій, хто цей "вінець творчості" Шевченка? Воїн червоної армії, той самий, котрий знищував Україну. Це що як не маркер імперії? Ну то що, зноситимемо? Чи ні?
Ще жахливіше, коли замість того, щоб шукати нові сенси і символи, намагаються "освіжити" старі й радіють тому.
Саме це сталося з київською "бабою" (монумент Батьківщині-матері – УП). Доки в неї на щиті був герб Радянського Союзу, ми казали, що це приклад тоталітарної естетики. В так званих інтелігентських колах цю "бабу" доби пізнього Брежнєва не обпльовував тільки той, хто спав.
Потім на неї довго не звертали уваги. Звикли, стоїть собі і стоїть. Доки там був герб Радянського Союзу, ми могли казати: воно страшне, але це ж належить естетиці й менталітету тоталітарного режиму.
А тепер ми повісили свій герб на той щит і тим самим підписалися під тоталітарною естетикою, себто ми спадкоємці цього режиму. Але ментально ми ж не спадкоємці, ми ж за щось зовсім інше воюємо.
Проте починають шукати сенси, яких там немає і не було ніколи. "Баба" нібито дивиться на схід через те, що хтось колись передбачив, що зі сходу прийде до нас російська навала. Та ні, це просто нормальне архітектурне рішення. Вона ж закрита схилами, ніхто її із заходу не бачить, якщо ти не живеш у багатоповерхівці там. А зі сходу ми всі її бачимо. Нікому ця "баба" з її дупою на Дніпро не потрібна була, потрібне було обличчя. Тому вона дивиться на схід, а не на захід…
Я не до того, що треба і це все ламати разом з Пушкіним – хай воно буде, бо це наша історія, і треба мати силу перетравити це, не лякаючись і не "замазуючи", ніби нічого не було, ніби самі українці не співробітничали з російською чи радянською владою. Але що ж за така вибірковість у пошуках маркерів, що ж ми так злякалися саме того трубадура імперії Пушкіна, я не розумію.
Ми з Жаданом разом книжку робили, я визнаю, що він фантастичний поет. Але коли один поет провокує зносити пам'ятники іншому поету, як на мене, це вже занадто, яким би маркером він не був. Бо принаймні половина поетів у світі були трубадурами різних імперій.
З пам'ятниками в міському просторі взагалі біда в Україні. Подивіться на новий пам'ятник загиблим дітям у Харкові. На відкриття приїжджає дружина президента. Вона плаче. Плаче, звісно, через загиблих дітей, думаючи про них, і, напевно, робить це щиро. Але і сам по собі пам'ятник примушує заплакати. Тому що це жахливо – естетика типових надмогильних пам'ятників "пацанам" доби 1990-х.
Що, в Україні немає скульпторів гарних? Є дуже гарні скульптори. Але чомусь знаходять якихось таких кладбищенських і ставлять пам'ятники саме в цій естетиці.
І саме таке естетичне ставлення до загиблих дітей ми закарбовуємо в майбутнє. Тому що ти цей пам'ятник уже не прибереш. Бо це святе. Як ти прибереш пам'ятник загиблим дітям? Який би поганий не був, він стоятиме.
Зупинка шоста: сад двох троянд
– В листопаді 2022-го у флорентійській галереї Cartavetra я зробив виставку "Дві троянди". Головних було дві роботи. Одна троянда з нашої дачі, я почав її малювати ще до повномасштабного вторгнення. Зробив цей малюнок не так, як завжди – гіперреалістичним, чомусь кортіло намалювати кожен листочок.
А інша троянда – російська. Це вибух у вигляді квітки, яка своєю формою нагадує часи російського авангарду. Наша природна і та, абсолютно штучна, жахлива, яку принесла з собою Росія. Це і є та культура, яку вони приносять із собою на наші терени.
Століттями Росія вкладала шалені гроші й зусилля в просування своєї культури, в ту саму м'яку силу. Джонсонюк (експрем’єр Британії Борис Джонсон – УП), якого у нас так всі обожнюють, казав у жовтні 2023-го, що досі захоплюється російською цивілізацією. Тому що вона його певною мірою сформувала.
Але всі ці інструменти впливу Росія здебільшого спрямовувала на експорт, на створення свого образу назовні, а не заради змін зсередини. Література, музика, живопис не зробили Росію цивілізованою країною. Достоєвські, Пушкіни, Чайковські, Чехови – вони програли свою битву за Росію. Труп виявився трупом, оживити його не вдалося. Це дике поле, страшне дике поле. І саме з ним ми наразі маємо справи.
В перші два місяці повномасштабної війни я вважав, що взагалі працювати не зможу, настільки мене захопила ненависть. І на цих емоціях я "скасовував" все російське, що бачив. Але коли перші емоції зійшли нанівець, зрозумів, що енергії руйнування надовго не вистачить.
Навіть якщо Росія розпадеться на друзки, мріями про що ми намагаємося підживлювати себе, вона нікуди не зникне, розумієте? Просто замість однієї великої Росії-людожера з'явиться багато маленьких Росій-людожерів.
Вона завжди буде поруч. І з нею треба буде завжди якось жити, хочемо ми того чи не хочемо. І жоден рів із крокодилами не допоможе.
Не можна надихатися лише тим, що кричати "Cancel Russia!". Протистояти їй можливо, тільки будуючи своє – сильну армію, культуру, державу. Треба робити своє, потужне своє і навчитися цінувати своє.
Зупинка сьома: тяглість садівників
– В 1990-х роках мені всі казали: "Павлику, та відмовся ти від цієї графіки, кому вона потрібна! Зараз живопис всі купують – давай сюди, тут усі гроші".
Я живописом займався, закінчив живописне відділення художнього училища. Але мені стало нецікаво, тому що в живописі я не бачив для себе перспектив. Добре, я можу його написати, отримаю гроші, а далі що? Навіщо мені ці гроші, якщо я роблю те, що мені не цікаво? І який тоді сенс цього життя, якщо ти робиш те, що нецікаво, заради грошей.
Незадовго до повномасштабного вторгнення ми з дружиною (вона дизайнерка) були на виставці "Футуромарення" про український футуризм 1910–1920-х років. Я сказав їй: "Уявляєш, якби учні цих людей були нашими вчителями?" Це була б інша історія. Але не сталося. Наші вчителі були люди з 1960–1970-х, котрі щось уривками пронесли, але це не була повноцінна традиція.
Від бойчукістів залишилися ескізи або якісь гравюри, або маленькі офорти, це і все. Від архітектурних проєктів взагалі нічого не залишилося або якісь креслення. Так само і від театру не залишилося акторської школи, теж все було знищене, той самий Курбас. І що ми наразі маємо? Навіть живої розповіді вже не маємо, бо не залишилося тих, хто це бачив на власні очі.
Проте вперше в історії незалежної України ми маємо тяглість у мистецтві. Жива моя генерація – 60 плюс. Живе покоління 40-річних. І нова дуже потужна генерація, котрим 25-30 років. Ми спілкуємося, перетинаємося.
Якщо молода генерація хоче витерти об мене ноги або ще об когось, це абсолютно нормально. Але щоб витерти ноги, треба ж цю ганчірку, об яку витирати, побачити. А цього немає.
Ми дотепер не маємо музею сучасного мистецтва. Щоб подивитися, наприклад, мої роботи, куди вам треба приїхати? Ну, в майстерню, щось побачите. Але здебільшого мої роботи по музеях не в Україні.
Вибачте, єдиний український музей, котрий в мене купляв роботи, підкреслюю, у 1988-му році, ще за Радянського Союзу, це був музей у Сумах. Національний художній музей купляти не міг, вони грошей не мали, я їм дарував роботи, звісно, це святе. Так само, як і колишньому Музею російського мистецтва – зараз це Київська картинна галерея – теж дарував. І так було практично з усіма митцями моєї генерації.
Найвідоміший на сьогоднішній день митець з України за кордоном – фотограф Борис Михайлов. Він став відомим ще в середині 1990-х, а в 2000-х вже був надвідомим, виставка в Tate Modern, виставка в МоМА. Де в Харкові музей Михайлова? Він же весь про Харків. Де музей Михайлова? Немає.
Він дуже неприємні речі інколи фотографував про Україну. Я не з усім згоден з того, що він робив. Але він дуже потужна талановита людина. Доки він живий, в Харкові має бути музей Михайлова, бо після його смерті у міста грошей не вистачить придбати ці роботи… І це знову ж таки про подолання провінційності.
Особисто мені музей не потрібен, бо я вже не в горку, а з горки кочусь. Єдине, що мене ще цікавить – більше вільного часу, аби встигнути ще щось зробити. Час – це головна цінність. Я завжди кажу, що гроші потрібні мені, щоб купити собі вільний час. Заробив гроші і знаю, що їх мені вистачить на три місяці, протягом яких можу жити і робити те, що я хочу.
Зупинка восьма: сад війни
Сад війни – це "герані", "гіацинти", "акації". Системи знищення, названі так, можливо, через те, що при пострілі стовп вогню при виході зі ствола нагадує квітку.
– В мене були ідеї використати це у своїй творчості. Але відмовився – нецікаво, надто на поверхні лежить.
Лякати реальністю – це не завдання мистецтва. Воно в будь-якому разі своїми "жахами" не може конкурувати з тим, що ми щодня бачимо в телеграмі, не кажучи вже про те, що навкруги в реальності.
Завдання мистецтва зробити так, щоб показати сенс життя, попри його жах. Не згладжувати, ні. Мистецтво завжди про драму життя. Але і про розуміння того, як із цією драмою жити.
З 1992 по 2005-й рік Маков створював хроніки Утопії (від грецької ού + τόπος – місце, якого нема). України як місця-примари для світу та й зазвичай для самої себе теж.
Деутопізація України – те, що відбувається наразі. Надвисокою ціною. В лійках фонтану виснаження вода змішується з кров'ю, крові стає все більше, води все менше.
З Маковим можна погоджуватися або сперечатися, але зрештою країна існує, доки лишаються "відповідальні за пожежну безпеку" на фронті й у тилу – ближньому й далекому.
Доки в пораненому, остиглому Харкові під щоденними обстрілами хтось вишкрябує голкою на мідній дошці плани садів, які бачить лише він.
Михайло Кригель, УП
