Зеленський на порозі кризи влади

Вівторок, 3 березня 2020, 00:40
фото: пресслужба президента

Під час президентської кампанії у Володимира Зеленського був цікавий ролик. 

Володя, як він тоді просив себе називати, на селфікамеру в телефоні розповідав, що всі старі чиновники залякують людей, щоб прийти до влади. 

Він, по-справжньому нове обличчя, нікого лякати не збирався, а пропонував відпочити від усіх "старих". І справді кілька секунд до кінця ролика вся країна разом відпочивала

Від воєн, розбратів, релігійних і лінгвістичних сварок, геополітичних заруб, тотальної зради і таких обридлих політиків. Власне, саме на цій емоції Зеленський і зміг тріумфувати на президентських і парламентських виборах.

Але, як то кажуть, відпочили і досить. 

На дев'ятий місяць свого президентства Володимир Олександрович стоїть на порозі великого перелому. 

Збудована ним система влади поступово наближається до колапсу. Молоді, нові, але часто випадкові люди на державних посадах, очевидно, не справляються з викликами.

А інших "нових", але ефективних, на горизонті немає. 

Тож volens nolens Зеленський кидає погляд на колишні еліти. Президенту навіть здається, що "незашкварений" сильний господарник на посаді прем'єра міг би врятувати ситуацію.

От тільки проблема не в персоналії прем'єра, хоч і в ній теж. 

Головна проблема нового керівництва держави у тому, що воно отримало атрибути влади, але не її саму.

Ні в уряді, ні в Раді, ні в силовій чи судовій системі, ні в регіонах ніде Зеленський так і не збудував справжньої, керованої системи.

Поруч з формальними лідерами і держапаратом існує паралельна, реальна влада. Вона десь сконцентрована в руках олігархів, десь її тримають регіональні князьки, а десь уся влада – суддя райсуду. 

Кожен – сам собі президент. Об'єднує їх хіба те, що ніхто навіть не намагається зважати на президента формального.

Криза влади. Ідеальний шторм

"Я не ваш опонент, я – ваш вирок", – від цієї фрази Володимира Зеленського під час дебатів із Петром Порошенком на "Олімпійському" можна починати відлік нової доби в українській політиці.

Обрання Зеленського президентом стало наслідком складного комплексу тотальної зневіри українців в усіх попередніх владах разом взятих та неоформленої надії на можливе оновлення політичного класу.

З одного боку, народ сформулював запит на тотальне оновлення, з іншого – знайшовся зрозумілий йому кандидат, який готовий був увійти в історію, приміряти роль народного героя, як це не раз уже робив у "Кварталі". 

Несподівано цей мікс запиту та пропозиції вистрілив. Зеленський став президентом й оголосив перевибори в Раду.

Яким був головний, якщо не єдиний, критерій для потрапляння до лав партії Зеленського? Новизна! 

Відсутність депутатського мандату у минулому відкривала дорогу в політичне майбутнє. Нечуване оновлення було сприйняте електоратом із таким захопленням, що навіть "апостол" Мунтян міг би позаздрити.

Пізніше цей же принцип – пошук активних і готових брати відповідальність новачків – став домінуючим під час більшості кадрових призначень Зеленського чи то в уряд, чи то в регіони. 

У багатьох випадках рішення приймались після особистої співбесіди у Зеленського і були, як зізнавались у команді президента, продиктовані особистим враженням: "Зеленський дуже відчуває людей. Він покладається на свою інтуїцію".

Такий кадровий підхід має кілька важливих наслідків, які тепер визначають нову політичну культуру.

По-перше, більшість кадрових питань вирішується президентом на користь людей, з якими йому комфортно

Часом особиста симпатія і відданість, підкреслена лояльність і готовність іти на "пацанські" компроміси ставали більш пріоритетними, ніж професіоналізм кандидатів.

Наприклад, газовикам Андрію Коболєву та Юрію Вітренку дорога до високих урядових призначень була закрита. Чому? Вони не погодились на прохання Зеленського відмовитись від скандальних премій. 

І хай би вони були в тисячу разів професійнішими за половину уряду, важливіший особистий і понятійний дисконект з президентом.

Натомість безумовна готовність чути Зеленського, яку можна назвати тотальною лояльністю, зробила Олексія Гончарука прем'єром. 

По-друге, головною консолідуючою силою нової влади став комплекс вдячності Зеленському

Парламентські вибори 2019 року стали найстрімкішим соціальним ліфтом за всю історію української незалежності. Депутатський мандат отримали люди, які кілька місяців тому шукали роботу на сайтах вакансій. 

Їм дали квиток у політику, легко призначали в комітети та на інші посади. Зеленський дав їм кредит довіри.

Вдячність Зеленському стала клеєм, який утримував абсолютно різних, незнайомих між собою людей, в рамках єдиної фракції, а того ж Гончарука – у кріслі прем'єра. 

Точніше, утримувала до останнього часу. 

Зараз влада у трикутнику президент–уряд–парламент поступово, але неухильно входить у глибоку системну кризу.

Перші її прояви почалися восени минулого року і були пов'язані з "дорослішанням" Ради. Нові депутати швидко увійшли у курс справ і почали групуватись навколо неформальних лідерів, шукати канали зв'язку з олігархічними групами і раз за разом пропускати повз вуха прохання Банкової. З усією вдячністю.

Нейтралізувати такі відцентрові рухи вдавалось силами глави Офісу президента Андрія Богдана, який у команді Зеленського грав роль "поганого поліцейського". 

Саме Богдан, наприклад, відповідав за придушення "повстання Павлюка" чи жорстку мотивацію депутатів голосувати за потрібні ОПУ рішення.

Система, творцем якої був Богдан, не ідеально, та працювала. 

Однак після його відставки вона втратила свою функціональність.

"Така схема працює, поки є і поганий, і хороший поліцейський. Якщо поганий випадає, то два хороших нічого вирішити не можуть. Їх однаково ніхто слухати не буде", – прогнозує один із наближених до Богдана співрозмовників УП. 

"В Офісі ще не розуміють, але фракція усе глибше ділиться. Тримати її разом і змушувати працювати буде все складніше", – додає він.

Прикладом таких складнощів може бути збір голосів за кадрові ротації в уряді. Формально у "Слуги народу" є понад 250 голосів, але без погодження з малими групами всередині фракції Банкова не може провести через Раду принципові рішення.

Доходить до того, що на пленарних засіданнях рішення приймаються тільки тому, що "Слузі" підголосовує котрась із "малих" фракцій. Через внутрішні неузгодженння "монобільшість" взагалі провалила масу законодавчих ініціатив свого ж уряду.

Не менш складна ситуація – в роботі самого Кабміну, виклики перед яким без перебільшення колосальні.

Залежна від МВФ Україна має виконувати жорсткі умови кредитора. Серед іншого у Фонді очікують законопроєкт, що унеможливлює повернення "ПриватБанку" олігарху Ігорю Коломойському.

За перший місяць 2020 року падіння промисловості склало 5,1%. 

Цей показник ризикує погіршитися на фоні епідемії коронавірусу у Китаї. Китайський ринок є одним із ключових для українських металургів та аграріїв, що забезпечують левову частку валютної виручки в Україні. 

Глибокі структурні проблеми нашаровуються одна на одну. Україна опинилась в ситуації так званого ідеального шторму, коли різні за своєю природою стихійні катастрофи сходяться в одній точці, примножуючи руйнівну силу одна одної.

Читайте також: Гончарук все? Що відбувається між Зеленським і Кабміном

Криза системи. Сакральні посадки 

"Весна прийде саджати будемо" – ще одне з гасел передвиборчої кампанії Зеленського. Арештів серед колишньої політичної еліти чекали і люди. Через 9 місяців можна констатувати, що серйозного зсуву на цьому фронті не сталося.

Формування керівництва правоохоронних органів відбувалося на такій самій філософії, що і формування Кабміну – на особистих симпатіях Зеленського та інтуїції. 

"На 100 відсотків мій хлопець", так Володимир Зеленський характеризував генерального прокурора Руслана Рябошапку ще до призначення на посаду під час своєї скандальної розмови із Дональдом Трампом.

"Свій хлопець" мав забезпечити не тільки бажаний для команди Трампа фактаж проти його основного конкурента на президентських виборах Джо Байдена, але і реальні посадки чиновників колишньої влади. 

Рябошапка виявився не настільки ручним та своїм хлопцем, як цього хотіли в Офісі президента. Ставши генеральним прокурором, він передусім взяв курс на оновлення Офісу генерального прокурора. 

Внаслідок реформи прокуратури її кадровий склад оновився майже на 60%. Але в Офісі президента це не вважають великим досягненням. Там єдиним критерієм ефективності завжди будуть конкретні кримінальні справи.

"Порошенка є, напевно, за що посадити, але ті підозри, які зараз є в ДБР, не витримують жодної критики", розповідають "Українській правді" в ОГПУ.

Забезпечити посадки за рахунок інших керівників правоохоронних органів Зеленському також не вдалося.

Впливу на керівництво НАБУ та САП влада не має. Арсен Аваков на базі міністерства внутрішніх справ створив особисте феодальне князівство, в життя якого ОП воліє не втручатися.

Деякий час надією Зеленського був колишній керівник ДБР Роман Труба, який реєстрував кримінальні провадження за інформаційного супроводу Андрія Портнова. Але і він виявився профнепридатним.

У результаті керівника ДБР у турборежимі довелося замінити на Ірину Венедіктову.

Втім і ця заміна поки що не принесла потрібних результатів. Приклад системної кризи в силовому блоці – нещодавна історія із поданням на Петра Порошенка. 

У п'ятницю, 28 лютого співрозмовник УП в ДБР розповів, що відомство готувало проєкти підозр п'ятому президенту України, але Офіс генерального прокурора їх завернув. 

Зі своїх джерел у правоохоронних органах УП стало відомо, що новопризначений керівник ДБР Ірина Венедіктова жалілася президенту, що прокурори САП зареєстрували проти керівників ДБР кримінальне провадження. Вона навіть продемонструвала йому цей документ під час зустрічі на Банковій. 

Це, за словами Венедіктової, є доказом тиску на її відомство з боку колег через провадження проти Порошенка.

Через цю ситуацію, за інформацією УП, Зеленський у п'ятницю викликав на килим генпрокурора Рябошапку. Він довго розпитував про успіхи відомства та конфлікт із ДБР на тлі справ проти Порошенка. 

Пізніше виявилося, що документ, яким оперувала Венедіктова під час свого спілкування із Зеленським, був фейком.

"Війна всіх проти всіх", – так коротко описує ситуацію в силовому блоці один із керівників правоохоронних органів. – Тотальна недовіра між усіма відомствами проходить по всіх резонансних справах. Починаючи від справи Катерини Гандзюк, закінчуючи справою Павла Шеремета. Це сильно ускладнює роботу на результат, ще до етапу розгляду цих справ у недореформованих українських судах".

Криза країни. Санжарський синдром

Якими б складними не були проблеми влади у Києві, вони ще більші у регіонах.

Чим далі від столиці, тим радикальніше зменшуються вплив і можливості адміністрації Зеленського і його політсили.

Влада в Україні структурована таким чином, що вплив центру на периферію здійснюється через інститут державних адміністрацій. На цю вертикаль, яка пронизує країну від Банкової до кожного райцентру, і покладені функції перетворювати окремі регіони на єдину країну.

На місцях влада здійснюється за рахунок балансу місцевих еліт, які формують виборні ради, та держадміністрацій, що представляють центральну владу. Функціонал і можливості адміністрацій дуже широкі. Якщо ними вміти грамотно користуватись.

З цим у нової влади чи не найбільші проблеми. Точніше, на рівні регіональної політики вони проступають найбільш яскраво.

По-перше, місцеві ради не були оновлені, як парламент. Всі регіональні еліти, які керували за Порошенка, продовжують утримувати владу у своїх руках.

Більше того, команда Зеленського досі, за 9 місяців при владі, не спромоглась якісно оновити свою вертикаль ОДА-РДА. В деяких областях все ще не змінили голів адміністрацій. А в інших навпаки – встигли замінити по кілька разів. 

Комунікується це владою доволі просто – мовляв, люди усі нові, не впоралися – на вихід, знайдемо інших. 

Однак замість нарощення впливу, кожен наступний губернатор стає усе більш делегітимізованим. Його авторитет уже на вході в регіон дорівнює нулю, у відповідь місцеві еліти все більше самоконсервуються і дистанціюються. 

Як наслідок губернатори, які по факту представляють у регіонах центральну владу, перетворюються з реальної влади на атрибут, і у кризових ситуаціях не вони визначають, що і як відбувається у них в регіонах.

Яскравий, може найяскравіший, зразок такої безпорадності державної машини Зеленського можна було спостерігати у Винниках, Медоборах, Нових Санжарах.

Організовувати такі події на місцях, комунікувати з жителями і запобігати напрузі – робота адміністрацій. Але це можливо єдино і виключно тоді, коли адміністрації мають авторитет і вплив.

Що може статись у протилежному випадку в межах одних конкретно взятих Санжар, країна спостерігала наприкінці лютого. 

І проблема не в тому, що на Полтавщині щось не так з губернатором. 

Проблема в тому, що події у Нових Санжарах легко масштабуються на будь-який регіон, а то й країну загалом. Як і паніка та безпорадність влади усіх рівнів. 

* * *

Підсумок дев'яти місяців президентства Володимира Зеленського виглядає доволі неоднозначним. 

Прийшовши до влади на гаслах оновлення, він поступово оточив себе молодими, творчими, креативними і навіть часто успішними людьми. 

Але на повірку компетенція кожного з них виявилась дуже сегментарною. 

Поруч із президентом так і не з'явилось людини, наділеної критично важливою для його політичного виживання рисою – системністю і масштабністю бачення. 

Україна, вписана у глобальний контекст, входить разом зі світом у зону великої політико-економічної турбулентності. 

Питання появи в Україні коронавірусу – це питання тижнів, якщо не днів. Як і паніка, яка неминуче прийде разом з ним.

На тлі зовнішніх викликів українська влада переживає складний внутрішній конфлікт. Народне захоплення поступово гасне, а пожежі політичних криз розгортаються щоразу яскравіше.

Єдиним виходом могло б стати чітке стратегування і жорстка виконавська дисципліна. 

Поки алгоритм дій президента Зеленського зводиться до пошуку чергового "месії" на пост прем'єра.

Севгіль Мусаєва, Роман Романюк, УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді