Танкіст Богдан Пантюшенко про життя після полону, війну і мир, мову, Майдан та владу та зрадників

Понеділок, 31 серпня 2020, 05:30
Фото: Віктор Ковальчук

Останні п’ять років 36-річний програміст з Білої Церкви Богдан Пантюшенко прожив на окупованих територіях Донбасу. Не з власної волі – у січні 2015 року у складі 1-ї танкової бригади він опинився у районі Донецького аеропорту та потрапив у полон до незаконних збройних формувань. Україна звільнила Богдана 29 грудня 2019 року під час так званого великого обміну

З того часу минуло понад півроку – Пантюшенко отримав меддопомогу у військовому шпиталі, де по кісточкам склали розбитий бойовиками ніс, записався на курси програмування – прагне наздогнати втрачене. А ще увійшов до складу консультативної ради у справах ветеранів війни, сімей загиблих захисників України при президентові.

УП вдруге після звільнення зустрілася з колишнім полоненим, аби запитати, чим живе на свободі та спробувати подивитися на події останніх місяців очима людини, яка п’ять років була відірвана від українських реалій, дізнатися, як змінилась Україна за час полону та на які ключові події він звертає увагу зараз.

Домовилися про зустріч на Алеї Небесної Сотні, адже для Богдана, як і для багатьох мобілізованих та добровольців перших хвиль, війна почалась саме на Майдані. 

Проте почав накрапати дощ, поки шукали місце, де сховатися, потрапили під зливу. Під глухий гуркіт краплин об парасолю біля Кабміну починаємо розмову.

 
Всі фото: Віктор Ковальчук

Мовне питання

"Мова має значення! Не знаєш мову – їдь до Ростова!", – так написав Богдан у день мітингу під Верховною Радою та запостив фото з акції у фейсбуці.

"Україномовні все ще відчувають себе чужими в своїй країні. Під час акції біля парламенту виступав кримчанин, який виїхав з сім’єю після початку окупації півострова. 

Чутно було, як йому важко говорити українською, але він старався. І скаржився на те, що йому, російськомовній людині, яка намагається вивчити державну мову, не вистачає можливостей. 

Так, у Києві російської мови стало чутно менше. У столиці, можливо, 50% вже говорять українською. Моя рідна Біла Церква більш україномовна. 

Але якщо і у Києві, і у Білій Церкві запитати навіть російськомовних, чи хочуть другою державною російську, впевнений, почуємо "ні". Як і не буде історій як мову сусіда тут утискають", – говорить Пантюшенко.

Він упевнений: поступово за шість років Україна ментально та культурно віддаляється від "недолугого сусіда". І це роз’єднання неможливо не помітити. Хоча процес відбувається і не так швидко, як би хотілося.

"Особливо в останній час, коли у парламенті до старих "адептів" русского міра додалися нові з числа "Слуги Народу", – говорить Богдан. – Наприклад, Макс Бужанський, який хоче хоче скасувати закон про мову. Не думаю, що він сам придумав таку ідею, напевно, його хтось підштовхує ставити палки у колеса нашому культурному становленню. 

Але штучну русифікацію повторити вже важко. Рано, чи пізно діти, онуки погано знатимуть російську мову і не використовуватимуть її у побуті. 

А таким як Бужанський можу порадити: припинити провокувати український народ. Є бажання щось змінювати – нехай працює на користь держави. Спекулювання мовним питанням – річ небезпечна, на вулиці можуть вийти мільйони. Мовне питання у тилу – мабуть, найважливіше".

Сам Пантюшенко говорить винятково українською, хоча часто використовує суржик.

"І до полону російські слова проскакували, а після п’яти років у Донецьку, де російську "ущемляють" не знаю як, але там так кажуть – треба знову відчути мову", – пояснює програміст.

 

Богдан переконаний: розвитку мови допомагає законодавче врегулювання. Мовляв, ввели квоти, і всі звикають до них – навіть ті, хто міг би сперечатися, слухають українську музику в ефірі, дивляться фільми у кінотеатрах українською.

"Чим ми відрізняємося від інших держав? Ми досі будуємо свою Соборну Українську Державу, – продовжує Пантюшенко. – І українець за століття пройшов такі трансформації, що поняття трохи змінилися. 

Зараз українець не тільки той, хто по крові українець, і не обов’язково громадянин. Це той, хто живе в Україні, за нашими законами, поважає мову та культуру. 

Ключові моменти становлення нації дуже важливі, і мова – один з них. Якщо у народу забрати все майно, він відбудує. А якщо забрати мову, то заново її ніхто не вигадає. У мові закладено генетичний код. І у Донецьку заговорять українською, коли відчують єдність".

Воєнні злочинці

Тим часом разом з дощем починає сипати град. На Грушевського калюжі міряють люди з жовто-синіми прапорами. 

Зранку біля ВР відбувалась акція на підтримку законопроекту про воєнних злочинців. Цей документ пропонує встановити у Кримінальному кодексі покарання за злочини проти людяності та воєнні злочини.

Чи вважаєш ухвалення його важливим, адже і з українського боку можуть бути названі порушники законів та звичаїв війни? – запитуємо Богдана. Він робить паузу, звертаючи увагу на мокрі державні стяги.

Перш за все, аби покарання отримали проросійські ватажки "республік", польові командири, російська верхівка, причетна до агресії, та й сам Путін. 

Але при цьому дуже важливо, аби правоохоронні органи працювали чітко, об’єктивно та незалежно. А не так як у нас буває: хтось сказав когось закрити – знайшли випадкових людей, закрили, лише б продемонструвати результат. 

Треба одна велика справа – буде одна велика, кілька маленьких – буде кілька маленьких. Коли я був у полоні, цікавився справою генерала Назарова (суд першої інстанції визнав Віктора Назарова винним у службовому недбальстві через загибель 49 українських десантників у збитому бойовиками літаку 14 червня 2014 року – УП). 

В одному з інтерв’ю він розповідав про ймовірну причетність кількох військових. Я не можу нічого стверджувати, але якщо генерал називає прізвища, то, мабуть, дії цих осіб варто було би розслідувати також…"

 

Як думаєш, важливо з’ясовувати зараз чи після закінчення війни, чи припускалося помилок українське командування?

– Закон повинен бути один для всіх: якщо є злочин, він має бути розслідуваний, а злочинець покараний. Щодо подій біля Іловайська, у районі Дебальцевого, вважаю, що суспільство хотіло б знати, як так сталося, чи є склад злочину. 

Але варто бути готовими до того, що ситуація може повернутися несподівано – покарані будуть невинні люди, а винні уникнуть відповідальності. Правосуддю по-українські довіри особливо нема.

Ти особисто як учасник бойових дій та колишній полонений почуваєшся у безпеці? Адже може змінитися влада, і герої можуть перетворитися на обвинувачених.

– Вини за собою не відчуваю. Але якщо зміниться політична ситуація в Україні, прийдуть проросійські сили, то вони зможуть знайти способи, аби нав’язати будь-кому будь-що, і мені теж. Але я у це не вірю. 

Вірю у покарання для тих, хто прийшов в Україну з війною, хто вбивав українських військових, знущався над мирним населенням, зруйнував частину країни.

Відчуття війни

 

Нині військову форму Богдан надягає рідко, лише на рідкі офіційні заходи.

"Коли йшов на війну у серпні 2014 року, увага до військових була велика – кожен намагався допомогти, велика кількість людей розуміли, що Росія напала на Україну. 

Та й зараз є волонтери та небайдужі люди, які допомагають, але більшість громадян цю війну не помічають, і тому не розуміють військових. 

У Білій Церкві є знайомі, яким байдуже, що відбувається на Сході. Їм зручно у такому будиночку (складає руки над головою) та з нього не виходити. А війна нехай там сама собою закінчиться. Але так не буває", – різко відповідає на запитання про повагу та розуміння військових.

І одразу ж по-філософськи намагається виправдати тих, для кого війна далеко. Мовляв, навіщо всім жити у страху: якщо Путін піде далі, краще усвідомлювати, що є військові, і вони захистять країну:

"Коли був ще у військовому шпиталі, до нас приходили американські ветерани. Під час спілкування дійшли висновку, що ми – солдати, не герої, медалі не потрібні, а лише те, аби звичайні громадяни поважали захисників. Всього-на-всього. 

Якщо бачиш людину у формі, просто ставитися до нього як до захисника у будь-якому випадку. Зараз навколо все спокійно, але раптом щось трапиться, то він першим прийде на допомогу. 

І деякою мірою таке ставлення є. Ми ж знаємо, що соціологи складають рейтинги довіри населення до державних інститутів. Армія на перших позиціях. Не думаю, що років десять тому була така довіра. З якого це дива – були якісь частини, десь далеко, і не відомо, чим займаються люди у них. Зараз ситуація інша".

Хоча Богдан і зізнається: "Інколи так хочеться телепортувати тих, хто особливо не відчуває війну, на передок на "екскурсію".

 

Після Майдану

Дощ поступово припиняється. Ми йдемо Маріїнським парком, під ногами калюжі та зламані гілки дерев.

"Пам’ятник Ватутіну ще стоїть? – помічає Пантюшенко. – Чому не знесли!? Ось ця незміна за п’ять років моєї відсутності у Києві не радує".

Насправді, пам’ятник вже намагались знести у 2018 році, але на заваді стала поліція. Ім’я генерала Миколи Ватутіна не потрапило до списку осіб, причетних до боротьби проти незалежності України та політичних репресій. Окрім того, що був комуністом, Ватутін звільняв Київ під час Другої світової війни. До того ж, у Маріїнському під монументом могила генерала.

"А цей революціонер чому стоїть? – Богдан вказує на пам’ятник учасникам січневого повстання більшовиків проти Української Народної Республіки 1918 року. – Тут теж могила? Треба прапор перефарбувати бодай – нехай стоїть (жартує)".

Пантюшенко швидко переходить від подій сторічної давнини до сучасних. Він помічає, що навколо у Маріїнському чорна земля без трави: "А колись тут демонтували дуже швидко бруківку".

18 лютого 2014 року Богдан разом з батьком у складі четвертої сотні був у парку – навпроти Будинку офіцерів. Коли питаєш його про той день, говорить:

"Тут стояв кордон. Камази. Біля них хлопці зі "Свободи" підпирали. Інші заходили і шикувалися біля дороги. По той бік, за фонтаном, стояли "срочнікі", а за їх спинами "тітушня" з трьохметровими дерев’яними загостреними палицями, якими через кордон намагалися попадати по нас. 

За "тітушками" тусувались загони "Беркута". Спочатку все було ніби мирно. Але раптом все закрутилося. Почалися сутички. Все полетіло у різні боки. "Беркут" почав наступальну операцію. Людей затисли з різних боків. У тих суточках дісталося батькові".

 

Цілі Майдану досягнуто?

– Не всіх. Але майже кожна революція закінчується так – у повній мірі не досягається те, чого люди прагнуть. Зміни можливі лише частково. 

У нашому випадку ми домоглися зміни антиукраїнської злочиної влади, перезавантажили країну та задали їй чіткий напрямок руху від застояної совдепії до Європи. Питання української культури загалом перейшло на більш якісний рівень. Корупцію не побороли, але це питання і країни загалом і кожного з нас особисто – не бери та не давай хабарі. 

До 2014 року країна буксувала, стояла на одному місці, а Майдан став поштовхом для руху. Зараз, які б процеси не відбувалися у країні: написання нових законів, вибори, зміна влади, перемовини з Росією, пошук партнерів на Заході, ми весь час рухаємося. І це, я вважаю, завдяки Майдану. 

Єдине, що треба пильнувати, аби хтось раптово нас не розвернув у іншій бік.

– Нині часто доводиться чути про третій Майдан, за яких умов він можливий?

– Не думаю, що Майдан може повторитися, для нашого народу це вже пройдений етап, який зробив нас сильнішими. 

Якщо буде всеукраїнський протест, це вже буде по іншому – ми засвоїли уроки і набули певний досвід. Ми – країна, яка воює вже шість років. 

Сколихнути країну можуть лише питання національної гідності, і тільки тоді, коли чаша терпіння переповниться. Не дай Боже побачити ті часи тим, хто провокує українське суспільство...

 

У Донецьку тобі "дорікали" Майданом?

– Коли я потрапив в полон, трохи оговтався – вирішив, що не буду приховувати своїх поглядів та ставлення до подій, бо у протилежному випадку почував би себе зрадником, хоча б для себе. 

Доводилося спілкуватися з різними людьми, особливо з "наглядачами". Іноді згадували Майдан. Їх ставлення – вороже. Але помітно, що воно сформоване на брехливій пропаганді. 

Різні люди часто говорили: на Майдані все було проплачено, люди постійно пили чай з наркотиками. І це все вони знають точно, бо у кожного тітка знайомого, яка була на Майдані, а потім лікувалась від наркозалежності. Довести зворотне було неможливо.

Зміни у владі

Ми наближаємося до Kyiv Food Market та кількох ресторанів, які розміщені у будівлях столичного заводу "Арсенал". Саме в одному з них у жовтні 2019 року відбувався 14-годинний прес-марафон президента Володимира Зеленського.

"Так, ми його дивилися в Макіївській колонії. Кілька годин. Потім обговорювали", - згадує Пантюшенко.

Колектив розділився на два табори: одні - за Порошенка, інші - за Зеленського. Хтось чекав змін, хтось - говорив, що було краще. "Розмови про політику як на ринку. Хоча всіх об’єднувало одне питання: чи буде великий "обмін", - додає він.

Заходимо в італійське кафе. Зала майже порожня, сідаємо за столик. Богдан помічає визитівку з QR-кодом за підписом: "Скануйте та вибирайте улюблені страви".

"Меню російською", – щиро дивується він. Згодом він зробить зауваження офіціантці, яка спочатку говоритиме російською, а потім перейде на українську. Вона обіцяє дізнатися, чому так. Замовляємо каву.

Запитую про участь у Раді ветеранів та враження від особистої зустрічі з Володимиром Зеленським.

"Не хочу говорити шаблонами чи кальками, але мені здалося, що він прагне щось змінити: бачить задачу – реагує. На першій ж зустрічі сказав: є пропозиції, кажіть,будемо робити", – зазначає він.

 

Можеш пояснити, для чого була створена Рада, адже подібна була вже при міністерстві ветеранів?

– Президент хотів піти на діалог з ветеранською спільнотою. Це перший досвід президентського рівня. Очевидно, що є низка проблем: від соціального захисту та охорони здоров'я до психологічної та соціальної адаптації учасників бойових дій та їх родин, які варто вирішувати. 

А ще важливо знайти кожного зниклого безвісті та повернути додому кожного полоненого. Усі ці питання одне міністерстов вирішити не може, має бути комплексний підхід.

Яка твоя роль?

– У Раді всього 25 людей, поділені на сім підгруп. Я займаюсь питаннями обміну полоненими. Ця тема мені близька. 

Коли запросили на співбесіду, подумав: я утримувався у Донецьку у різних умовах і місцях, різними людьми, моя дружина боролася за мене тут, тож я розумію ситуацію і, сподіваюсь, мої знання будуть корисними. 

Якщо не я, то хто? 

Приміром, я не зовсім розумію, чому полонених військових держава все ще називає заручниками? Необхідно змінювати цей статус, а для цього ухвалити відповідний закон. Зараз ми якраз розглядаємо проект. 

Важливо напрацювати критерії щодо визначення людей, які можуть вважатися військовополоненими, а також особами, які позбавленні свободи внаслідок збройної агресії проти України. Тоді легше буде складати списки на "обмін". 

Важливо, аби люди, які були затримані у зв’язку з конфліктом – військовослужбовці та ті, хто вчиняв певні дії у співпраці з військовими, СБУ – були захищені на всіх рівнях. 

Зрештою, статус важливий для Гааги. Якщо ми в Україні – заручники, то чому ми для міжнародного права маємо бути військовополоненими?

 

Як члену Ради тобі вже доводилось дивитися в очі мамам українських військових, сини яких у полоні? Що ти їм відповідаєш на запитання: коли обмін?

– Правду: я не знаю, коли. Тривають перемовини. І вони важкі. Ускладнено все тим, що Росія, яка де-факто воює на нашій території, не зацікавлена в "обміні". 

Незважаючи на те, що в українських тюрмах перебувають люди, засуджені за державну зраду та шпигунство, навіть громадяни РФ, яких би Росія могла забрати. 

Люди Путіну не цікаві. І обмін буде лише тоді, коли він побачить для себе інший інтерес. А задача нашої сторони – шукати привід, аби змусити Росію до обміну. Тобто тиснути через міжнародну спільноту. Але й самим не пасти задніх. 

Нещодавно у Києві були затримані два росіянина, яких поліція підозрювала в організації тяжких злочинів, обох замість того аби затримати, вислали з країни. Ці дві людини могли поповнити "обмінний фонд", аби поміняти на українських військових. 

Помилка чи халатність? І це факт, про який стало відомо публічно. А скільки таких невідомих? У нас маленький "обмінний фонд".

Чула, не всі твої знайомі військовослужбовці схвалили залучення тебе до цієї Ради. Дехто вважає, що військових можуть використовувати, та за допомогою об’єднання легалізувати ідеї влади. Мовляв, ветерани ж погодилися.

– Кілька людей писали: будь обережним, не піддавайся, тебе можуть використовувати. Але я поки нічого такого не бачу. Навпаки, Рада – можливість вирішити питання реабілітації, юридичні, соціальні та інші.

 

Слухаю тебе, і бачу, що ти – ідеальний "Зе-кандидат". Напередодні місцевих виборів ще не пропонували балотуватися, приміром, у рідній Білій Церкві?

– Політика мене не цікавить. Сучасні політичні процеси – провокація на провокації. Хтось малює червоні лінії, хтось упевнений, що треба лише припинити стріляти. А політики навколо лише і думають, як використати слова інших. 

Реально, спостереження за цим дуже втомлює. Я не "зебот", не "порохобот". Просто бачу, що країна розвивається незалежно від того, хто президент. 

При двох президентах працювали команди. Дещо вдавалося краще, у дечому – недопрацьовували.

Ти весь час повторюєш, що країна змінюється. Що за п’ять років можна було зробити краще?

– Приміром, навіщо було декларувати мовне питання як пріоритетне, а ухвалити закон про мову в останній момент? Якщо б це сталося у 2014-му, ситуація вже б укріпилась, і її ніхто не міг би змінити. 

Або ж ми можемо говорити: українська армія зміцнилась. Але наскільки вона наблизилась до стандартів НАТО? На декілька пунктів. Так можна було набагато краще! А від того, що ми купили неякісні тактичні окуляри і пошили рюкзаки, схожі на американські, змінилося мало.

Ще мене хвилює питання: чому відверті державні зрадники спокійно почуваються, та навіть стають народними депутатами? Щодо них не відкриваються провадження за державну зраду. 

Їздили домовлятися щодо газового питання у Москву, пропонували здати національні інтереси. Мені кажуть, Медведчук потім звільнив кількох заручників. Так кум йому віддав кілька людей! Але це не виправдання. 

У будь-якій демократичній країні наслідки такої поїздки були б інші. Популяризація і підтримка держави-агресора – це ненормально.

 

Про мир

"Не знаю, чи розуміють зараз більшість громадян, що закінчити швидко війну – означає капітулювати. Україна не вирішує, коли настане мир, бо лише обороняється", – говорить Богдан. 

Ми знову йдемо Маріїнським парком. Дощ закінчився і крізь листя дерев проглядає сонце.

Говоримо про червоні лінії. Богдан переконаний: треба наполягати взяти під контроль державний кордон. Він свідомий, що це не буде легко – провести вибори за українським законодавством та з дотриманням міжнародних норм, та не допустити входження в українських парламент людей, які причетні до розв’язання та підтримування конфлікту на Донбасі. 

Але найкраща стратегія боротьби за території і людей Донбасу – показати, що в Україні жити краще, ніж у Донецьку чи Луганську, а й Росії.

"Люди на окупованих територіях розуміють, що потрапили у ситуацію як у Придністров’ї, – говорить колишній полонений. – Коли з окремими людьми спілкуєшся, вони усвідомлюють, у якій патовій ситуації опинилися. І реально вже зараз заздрять нам. 

Але разом з тим частина намагається себе перепрограмувати, перепрошити – "ми стремимся в Россию", "в России лучше, чем на Украине". А Росія для них – це кілька міст мільйоників, де люди живуть більш-менш комфортно. 

Чогось беруть їх за еталон, і думають, що вся Росія така, і вони б могли так жити. Але жебрацькі села та регіони з їх проблемами зовсім не бачать. І це результат пропаганди. Негативні приклади не показують їх "журналісти". 

Але мені здається, люди докопаються до правди. Щоправда, у кожного свій рівень правди. Хтось захоче бути вільним, бо живемо у демократичній країні, на відміну від РФ, а хтось просто смачно поїсти – недарма ж говорять, що у Маріуполі супермаркети порожніють від постійних набігів з ОРДЛО".

Скільки часу необхідно на повернення, Богдан оцінювати не береться. Можливо, коли Україна вийде на рівень країн Балтії. Але переймається, що до того ОРДЛО безнадійно відстане, треба буде створювати адаптаційні, реінтеграційні програми. 

Зважаючи, що більшість місцевого населення і до війни ніколи не виїздила за межі своїх населених пунктів, ситуація в Україні для них буде шоком як колись шоком була Західна Європа для мешканців країн соціалістичного табору.

 

– Які мають бути стосунки з РФ?

– Треба запровадити візовий режим, посилити кордони, створити надійну лінію оборони впродовж усього кордону з Росією та Білорусію. Бо Білорусь зараз не суб’єкт, і не відомо, яка доля на неї чекає найближчим часом, чи буде вона Росією. 

А взагалі, українці, поляки та країни Балтії мають створити свій безпековий альянс, адже ми – реальний редут на кордоні між двома цивілізаціями. І Центральна Європа має цьому процесу сприяти, адже тримаємо своєрідну парасольку безпеки не тільки над нашою країною, а й над всією Європою.

Тетяна Катриченко, журналіст, координатор "Медійної ініціативи за права людини", для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді