По своїх. Як "дружній вогонь" вбиває військових і чи є в цьому винні
Friendly fire, "дружній вогонь", фратрицид – різні назви одного явища, яке супроводжує всі війни в історії людства. Це відбувається, коли військові починають бити по своїх через погану координацію, відсутність зв'язку, брак досвіду, інформаційні вкиди ворога і загальний "туман війни".
"Дружній вогонь" – одне з облич війни, від якого зазвичай відводять очі. Занадто безглузде, занадто незручне, занадто потворне.
"Надто вже чутлива тема. Суспільство не готове сприймати правду про "дружній вогонь"", – багато разів чули ми від співрозмовників, поки готували цей текст. Навіть ті, хто погоджувався говорити на цю тему, робили це винятково за умов анонімності.
Насправді ж про "френдлі фаєр" знають всі, хто воює – і з 2014-го, і з 24 лютого 2022-го. І навіть ті, хто воює в котлах соцмереж, теж знають – із фільмів про інші війни.
– Для цивільних friendly fire − це шок. Я розумію, що відчувають родини, коли дізнаються, що їхні близькі загинули не від куль ворога, а від своїх. Зрозуміло, що вони хочуть справедливості, − каже один із співрозмовників УП, офіцер, для якого ця війна почалася в 2014-му.
− Але люди, які пройшли через передову, про справедливість на війні не мріють. Бо знають, що війна – це про що завгодно, про рівень підготовки, про злагодженість, про якість техніки і кількість снарядів, про логістику, про зв'язок, про фарт, але точно не про справедливість, − пояснює він.
"Сомалі" на блокпостах
На блокпосту в центрі Києва український військовий, оточений озброєними тероборонівцями, читає напам'ять "Гамлета" Леся Подерв'янського.
"...Не можна мстить. Повиннi ми любити всiх пiдорасiв, злодiїв, убивць. Бо кожний з них – народ i богоносці", – декламує він.
За інших обставин ця сцена могла виглядати, як вишуканий сюр.
Насправді кумедного було небагато, якщо додати, що ця історія сталася 26 лютого 2022-го. Військовий щосили намагався довести пильним терооборонівцям, що він − не диверсант. Не допомагала ні перепустка на лобовому склі автівки, ні посвідчення співробітника одного із силових відомств.
Проте стали у пригоді вміння вишукано лаятися, професійні навички переговорника і любов до творчості Подерв'янського. Останній пункт виявився вирішальним фактором у системі розпізнавання "свій – чужий": військовому дозволили їхати далі.
− Сомалі, − згадує він східноафриканську країну, яка стала синонімом хаосу, у відповідь на наше прохання одним словом описати атмосферу на вулицях Києва наприкінці лютого 2022-го. − Усі озброєні і ніхто нікого не знає.
26 лютого він вважає своїм другим днем народження. Того ж дня на іншому блокпосту в районі Шулявки лише диво врятувало його від "дружнього вогню". Куля на 20 сантиметрів розминулася з його скронею, коли він сидів за кермом.
− Якісь із блокпостів підпорядковувалися Нацгвардії, якісь – Нацполіції, якісь – ТрО, якісь – ДФТГ (добровольчі формування територіальних громад – УП), – розповідає нам співробітник одного з українських благодійних фондів, що допомагають військовим. Наприкінці лютого минулого року він залишався в Києві і багато пересувався містом.
− Цивільним, які лише вчора отримали зброю, поставили задачу: перевіряти всіх. Вони навіть ще не знали, як має виглядати та "корочка"-посвідчення чи перепустка. Тому перевіряли методом "обличчям в капот".
Жертвами "всеохоплюючої оборони" став принаймні один міністр:
"Дзвонить Герман Галущенко (міністр енергетики – УП). І каже: "Я не можу проїхати, мене обличчям в асфальт поклали. Я кажу: "Я – міністр енергетики". А їм байдуже". Він дзвонить покійному Монастирському, каже: "Денисе, когось можна мені, Нацпол якийсь, щоб провели мене, бо я не можу проїхати". А Денис каже, що "напевно, зараз я тобі не організую безперешкодний проїзд, бо більшість блокпостів неконтрольовані".
Тобто Гуляйполе таке от почалося. Ну, Германа, слава богу, відпустили. Добре, що не пошкодили нам міністра", − розповідав в інтерв'ю УП міністр оборони Олексій Резніков.
За його словами, лише в Києві за дві доби наприкінці лютого 2022-го роздали понад 20 тисяч автоматів Калашникова.
− Це було в кінці лютого 2022-го в Києві на Оболоні, − згадує офіцер-психолог Дмитро. − З боку Гостомеля до блокпосту під'їхала вантажівка з українськими військовими. Водій не вписався в проїзд між бетонними блоками, і його трохи занесло. ТрО-шник без попередження відкрив вогонь на ураження. Один боєць з вантажівки загинув, другий отримав поранення в ногу. На той час я займав посаду бойового медика і надавав пораненому першу допомогу.
Навіть тоді я розумів, що навряд чи "орки" так зухвало заїдуть в Київ на одній вантажівці і будуть ганяти містом. Це був типовий переляк людей, які тримали зброю в руках вперше в житті. Через істерику в інформпросторі в кожній вантажівці вони бачили диверсантів…
Вночі 25 лютого 2022-го разом з іншими бійцями ДФТГ на той час студент Денис чергував на Оболоні.
– Раптом побачили якийсь вогник у повітрі – щось летить, якийсь дрон, – згадує він. – Почали стріляти з усього, з чого могли стріляти, і це "щось" підбили. Продовжили "стрілкотню" вдогонку по цій вже падаючій мішені. А попереду теж були наші позиції, поліцейський блокпост. І так вийшло, що стали "насипать" по поліцейським. Настріляли їм за шиворот. На щастя, тоді ніхто з них не постраждав.
Ані Дмитру, ані Денису, які з перших днів великої війни взяли до рук зброю, не відомі випадки, коли за вчинення "дружнього вогню" когось притягнули би до відповідальності.
Проте принаймні одну таку справу з 28 лютого 2022-го й досі розслідує Державне бюро розслідувань.
"Дружній" бій на Берестейській
"Не читати новин зранку. Не читати новин перед сном. Не збирати тривожну валізу. Не переходити на російську. Не переживати, коли ти не береш слухавку. Не звинувачувати нікого в тому, що тебе тижнями немає вдома. Не плакати. Не лякатись. Всі вірять у #ЗСУ, а дружини військових – у своїх чоловіків!"
Цей пост дружина 32-річного лейтенанта Юрія Сироти написала 22 лютого 2022-го. Того дня Дарця провела чоловіка на службу востаннє.
Подружжя жило у гуртожитку на території військової частини поблизу столичної станції метро Берестейська. Там розміщується 101-а окрема бригада охорони Генштабу. В ній Юрій останні 2 роки служив заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення.
За два дні після початку війни підрозділ Сироти отримав наказ повертатись з чергового караулу в частину. Але не доїхав лічені сотні метрів, потрапивши під обстріл.
"Військові злочинці рф атакували одну із військових частин в Києві на проспекті Перемоги. Напад відбито", – о 4 ранку прозвітували Сухопутні війська.
А ще за дві години додали:
"101-ю бригадою знищено колону: 2 легковики, 2 вантажівки з бк, танк. Все спокійно, всіх поклали".
Ця звістка, поширена ЗМІ й іншими посадовцями, досі залишається на їхніх офіційних сторінках. Співрозмовник УП у Сухопутних військах пояснює: у перші дні великої війни вони використовували, зокрема, інформацію з відкритих джерел, яка могла бути неточною.
Насправді ж у friendly fire тієї ночі загинуло не менше десяти людей. Серед них був Сирота й іще 7 бійців з його бригади. Також під обстріл потрапили військові з іншої частини, які, за збігом обставин, їхали поруч. Їхня точна кількість УП невідома. Більшість полеглих були строковиками.
"26 лютого в обід мені подзвонив невідомий чоловік, як виявилось потім, доброволець. Він мені сказав: ваш чоловік загинув, він віз кудись воду і попав під обстріл ДРГ, – пригадує у розмові з УП Дарця Сирота. – Після цього я дзвонила в частину; сказали, що це правда. Однак мені не говорили, що це сталось на Берестейській. Називали різні варіанти: на Шулявці, на Оболоні, ще десь".
Далі, за словами жінки, командування частини намагалось схилити її до кремації тіла чоловіка:
"Мені розказували, що він згорів у попіл, що зараз немає можливості привезти тіло для поховання через військові дії на Київщині. Я відмовилась кремувати, і через 10 днів, коли його привезли, виявилось, що він впізнаваний".
Разом із тілом Дарці привезли лікарське свідоцтво про смерть. У ньому була вказана неправдива дата і місце загибелі. Замість лютого – березень, замість Берестейської – вулиця Госпітальна, де розташована військова лікарня.
Жінка добилась того, щоб документи переробили.
"Потім, коли я спілкувалась з іншими родичами загиблих на Берестейській, виявилось, що це не просто помилка. Неправильне лікарське свідоцтво спочатку прийшло всім".
Офіційне розслідування було розпочате за два дні після трагедії. Як повідомили УП в Офісі генпрокурора, цей випадок розслідує ДБР з кваліфікацією "перевищення повноважень в умовах воєнного стану".
Про підозру наразі нікому не повідомляли. Інші деталі правоохоронці відмовились розповідати, пославшись на таємницю слідства.
"Українська правда" отримала документ зі справи, датований ще червнем 2022-го. Там коротко описані події на Берестейській.
За даними слідства, приблизно о 4-ій ранку кілька військових автомобілів не зупинились на вимогу на блокпосту. Військові тієї ж 101-ої бригади, де служили загиблі, відкрили по них вогонь. Автівки, деякі з яких, імовірно, перевозили боєприпаси, були вщент знищені.
За рік Дарця Сирота дізналась набагато більше з даних внутрішнього розслідування 101-ої бригади. Близько 2-ої ранку 26 лютого підрозділу Юрія Сироти наказали повертатися з караулу. За ними виїхав автобус, який за дві години вже під'їжджав до частини. Всередині було два десятки людей.
У той же час попереду автобуса проспектом Перемоги (нині вже Берестейський) їхали дві вантажівки іншої бригади – 72-ої. Вони везли боєприпаси. На блокпосту їх намагались зупинити, але вантажівки не відреагували. І на під'їзді до метро "Берестейська" по них відкрили вогонь вартові.
У цей момент автобус 101-ої бригади опинився між вантажівок. Водій автобуса встиг заїхати під міст. Сирота наказав усім вибігати і ховатись під опорами.
Ті, хто не встиг, згоріли прямо в автівці. Сам офіцер загинув, судячи з висновків лікаря, від вогнепального поранення.
Мовляв, йому, єдиному офіцеру в автобусі, передали по рації про ДРГ попереду. І Сирота наказав обігнати вантажівки, нібито щоб подивитись, що відбувається.
"Як сказали мені очевидці, які вижили, вони їхали за повної тиші, рація мовчала. Якби вони знали, що попереду "ДРГ", то не наближалися би", – обурюється жінка версії з рацією.
Вона впевнена, що відповідальність має понести керівництво частини, де служив її чоловік. У словах Дарці немає бажання помсти, а думка про в'язницю для винуватих її не тішить. Не бореться вона і за виплати – їх родина отримала, оскільки 32-річний лейтенант має статус загиблого в бойових діях. Він також посмертно нагороджений орденом "За мужність".
"Рік пройшов, а справа досі стоїть. Я не хочу помсти, я хочу справедливості за невинно забрані життя, за моє вбите кохання і майбутнє! Я хочу, аби це не повторилось ні з ким", – пише вона тепер в соцмережах.
Як пояснюють співрозмовники УП у правоохоронних і правозахисних колах, у справах про "дружній вогонь" багато залежить від того, де він стався. Якщо у бойовій обстановці на фронті, то довести чиюсь провину важко, а загиблих записують у бойові втрати. Якщо в тилу, то за такими випадками порушують справи, наприклад, про вбивство.
Схоже, історія "Берестейської" зависла десь посередині.
"Случайний ТрО-шник з "Іглою" в посадці"
− Бачиш тих чуваків? Вони прямують в наш бік. Шо робимо?
− Ніхто із наших не попереджав про вихід. Ї*ашим.
За кілька секунд після діалогу кулеметника і снайпера лунає черга. Один із силуетів вдалині падає. Другий присідає.
В радіоефір вривається: "Не стріляти − свої!".
− Вони вдвох вийшли в розвідку. В ефірі про це не попередили, а поки ходили, змінилися бійці на опорному пункті, які були в курсі. В результаті один 200-й. Звісно, відповідальності ніхто не поніс, вбитого записали як бойові втрати. А хто, власне, винний? Той, хто стріляв, чи ті, хто не попередили про свій вихід? − розповідає боєць одного з підрозділів розвідки Денис про "дружній вогонь", свідком якого став у Рубіжному на Луганщині.
За десять днів до повномасштабного вторгнення, Денис записався до ТрО. В березні воював під Броварами, в Рубіжному, Сєвєродонецьку, в районі Бахмута.
Про "дружній вогонь" на передовій чоловік розповідає, як про щось цілком рутинне. Улюблений персонаж його розповідей – "случайний ТрО-шник з "Іглою" (переносний зенітно-ракетний комплекс – УП) в посадці".
− Коли ти приїжджаєш у свій сектор на передовій, перш за все намагаєшся зрозуміти, хто із своїх стоїть ліворуч, праворуч, попереду, позаду. Але між ними, за ними, навіть за лінією фронту в тилу ворога можуть бути підрозділи чи окремі бійці, які заблукали.
"Случайний ТрО-шник з "Іглою" в посадці", приміром, отримує команду збивати все, що летить. Команда "Гроза!". Він чує шум гвинтокрила, що наближається, у нього немає інформації, що це свої, і через 10 секунд полетіла ракета.
− Про випадки "дружнього вогню" зазвичай не кажуть вголос, − розповідає УП офіцер воєнної розвідки, який воював з часів, коли в Україні війну ще називали антитерористичною операцією. − Але для тих, хто у війську з 2014-2015-го, такі випадки – взагалі не новина. Цинічно звучить, але для мене це невід'ємна реальність війни.
За його спостереженнями, найчастіше страждає від "вогню по своїх" піхота. Чим ближче до передової, тим такі випадки частіші. Особливо в місцях, де нестабільна лінія фронту і висока інтенсивність боїв.
Буває, що під роздачу потрапляють групи спецпризначенців ССО, тому що вони зазвичай йдуть на завдання, нікого не попередивши. А потім бійці взводу корпусу резерву, які стоять на позиції по пояс у багнюці, бачать незрозумілий рух у посадці і відкривають вогонь на ураження.
Страждають і літаки. Причини ті самі – брак досвіду і підготовки, недостатня координація, проблеми зі зв'язком. Якщо йде літак, по маршруту військові мають отримувати інформацію: летить наша "пташка". Завдяки автоматизованому програмному забезпеченню на планшетах можна побачити об'єкти в радіолокаційному полі – і наші, і ворожі. Вони є у людей, які займаються безпосередньо ППО, але не завжди у тих, хто стоїть десь на передку.
Чи поменшало випадків "дружнього вогню" за рік повномасштабної війни? Боєць розвідки Денис, спираючись на власний досвід, вважає, що так.
– Навіть між червнем і серпнем 2022-го була вже дуже відчутна різниця.
По-перше, покращився захищений зв'язок – шифрованих рацій побільшало, планшетів з картами, старлінки зараз стоять ледь не в кожному окопі.
По-друге, багато тих, хто рік тому потрапили в Збройні сили без досвіду, зараз цей досвід набули, і це компенсує навіть недостатню підготовку.
По-третє, ми краще готові до ворожих вкидів дезінформації і не починаємо стріляти тільки-но прочитали десь, що наближається колона захоплених ворогом наших танків або вантажівок.
Хто винний і що робити
– Коли є факт загибелі або поранення військового, завжди має проводитися розслідування. Але є нюанс, – каже УП колишній офіцер воєнної розвідки.
– Коли прилітав один снаряд за пів року, а такі ділянки фронту на сході країни були в 2018–2019 роках, можна було приїхати, подивитися кут падіння снаряду, вирахувати, звідки прилетів, зробити висновки. Нині таких снарядів падає десятки тисяч на день, заглиблюватися в це ніхто не має часу і можливостей. Тому зазвичай після дізнання людину оформляють як загиблу внаслідок ведення бойових дій, – розповідає наш співрозмовник.
Статистика "дружнього вогню" – окрема тема. Як і будь-які чутливі теми навколо втрат українських бійців і техніки, вона ховається в "тумані війни". Що зазвичай пояснюється як цінністю такої інформації для ворога, так і необхідністю підтримувати бойовий дух українського суспільства під час війни.
Офіс генпрокурора і Державне бюро розслідувань на запит "Української правди" відповіли, що не ведуть статистики справ щодо friendly fire, а отже, не можуть назвати кількість таких випадків.
УП зверталась із запитом про коментар до Міноборони і Збройних сил. У Міністерстві відповіли, що ця тема – зона відповідальності ЗСУ. У пресслужбі Збройних сил також не змогли надати нам інформацію, додавши, що суспільство наразі "не готове" чути правду про "дружній вогонь".
Приміром, Сполучені Штати намагаються рахувати все, що стосується війн, і, зокрема, випадки friendly fire. Ба більше, деякі такі цифри не складно розшукати у відкритому доступі.
Наприкінці 1991-го Міністерство оборони США у звіті Конгресу оприлюднило статистику втрат американської армії під час операції "Буря в пустелі" (січень – лютий 1991-го). "Вогонь по своїх" став причиною загибелі 35 зі 146 вбитих у бою або померлих від ран, що становить 24%. При цьому аналітики впевнені, що відсоток реальних втрат від friendly fire завжди вищий, ніж той, який дає офіційна статистика.
Що потрібно для того, аби мінімізувати ризики вогню по своїх? Покращувати забезпечення засобами зв'язку і навченість бійців під час підготовки в тилу перш ніж вони опиняються на передовій, вважають військові експерти.
– Головний спосіб розпізнавання "свій – чужий" – надійний захищений зв'язок між підрозділами, – зауважує один із них. – Але коли ви потрапляєте на взводно-опорний пункт в зоні бойових дій, у вас спочатку може не бути зв'язку з тими, хто навколо. Тому програма-мінімум – ви маєте знати, як виглядають розпізнавальні знаки, знаки розрізнення наших кольорів і російських – вони використовують в основному білий і червоний, ми – весь спектр веселки, але зазвичай – зелений, синій, жовтий.
До речі, складнощі розпізнавання своїх і чужих ще й у тому, що і ми, і росіяни воюємо радянською технікою. У нас БМП-1, 2 і у росіян БМП-1, 2. Західна техніка для нас – добре ще й тому, що її немає у росіян – якщо будеш бачити Bradley, скоріше за все це наші і, відповідно, шанси friendly fire зменшуються.
***
…В травні 2002-го 25-річна зірка американського футболу Пет Тіллман замість того, щоб підписати контракт з клубом Arizona Cardinals на 3,6 мільйона доларів, записався до війська. Це сталося за вісім місяців після терактів 11 вересня – тисячі молодих американців тоді добровільно приєдналися до боротьби з Аль-Каїдою.
Після піврічної підготовки, отримавши шеврон елітного полку рейнджерів, Пет вирушив спочатку до Іраку, а згодом до Афганістану.
Ввечері 22 квітня 2004 року разом зі своїм взводом він потрапив під вогонь на одному з гірських перевалів. Серед тих, хто загинули в тому бою, був і Пет. Він став національним героєм, символом честі та жертовності, був посмертно нагороджений "Срібною зіркою", третьою за значимістю бойовою нагородою в армії США. На панахиді, де виступив сенатор Джон Маккейн, розповідали, що Тіллман загинув від куль талібів.
Насправді Тіллман потрапив не під ворожі кулі, а під "дружній вогонь". Родина загиблого вважала, що правду приховували навмисно – аби створити героїчну історію національного масштабу і "перебити" в інформпросторі негатив від гучного скандалу з витоком інформації про тортури і знущання над ув'язненими в'язниці Абу-Грейб групою американських солдатів.
Історія брехні про загибель Пета Тіллмана набула розголосу. Розслідування тривало кілька років. Колишній міністр оборони Дональд Рамсфельд давав свідчення Конгресу США. Виконуючий обов'язки міністра армії Піт Герен заявив: "Ми, як армія, не виконали свій обов'язок перед сім'єю Тіллмана, обов'язок, який ми маємо перед усіма сім'ями наших загиблих солдатів: надати їм правду, наскільки ми її знаємо, так швидко, як тільки зможемо".
Чи варто під час війни говорити про випадки "дружнього вогню"?
– Якщо чесно, я не впевнений, що правда в цьому випадку допоможе близьким загиблих пережити біль, – обережно, з довгими паузами, наче пересувається мінним полем, говорить військовий психолог Дмитро. – Знати, що твій чоловік або дружина, син, дочка пішли на війну захищати країну і загинули від кулі або снаряду побратима, вдвічі болячіше.
З іншого боку, рано чи пізно правда спливе. Вони дізнаються про це, але не від командирів або військових психологів, а від випадкових людей. Шок від того, що вони дізналися про це останніми, буде додатковою травмою. І в цьому стані будуть шукати винуватих, вимагати справедливості, як її бачать, і клясти державу.
Саме це відбувається у справі про "дружній вогонь" на Берестейській. Поки держава вважає, що "суспільство наразі не готове чути правду", родичі загиблих шукають її самі.
"Я розумію, спілкуючись з батьками загиблих строковиків, що вони націлені на те, щоб людей посадили. Це буде справедливе покарання. Але легше від того нікому не стане", – каже Дарця Сирота.
Інша війна, інші масштаби, інші обставини, але іспит "справою Тіллмана", який в 2000-х проходили американці, доведеться складати і нам.
Михайло Кригель, Соня Лукашова – УП
