Воюємо, крадемо чи гуляємо? 

Понеділок, 09 жовтня 2023, 00:35

Позаминулої п'ятниці ми приїхали на запорізький напрямок. На одному з блокпостів поліцейські запитали нас, де страховка на британський пікап, чому машина зелена, ми волонтери чи журналісти, де перепустка, де посвідчення волонтера, чому не заповнений акт – і запропонували повернутись та заїхати в комендатуру. Але зрештою пропустили.

Ми зустрілись з військовими біля нашого підбитого танку. Один із них зробив крок уперед у перший день повномасштабного вторгнення і пішов воювати разом із дружиною. За час після вторгнення я бачив його багато разів. І щоразу в іншому стані. Це дуже різні стани втоми і виснаження. Але він жодного разу про це так і не сказав. 

Неподалік від нас кожні п'ять хвилин лунали виходи, а за кілька кроків майже на автоматі усміхнені та заряджені військові вивантажували танки один за одним.

Реклама:

Вже інші хлопці розповідали про те, що екіпаж підбитого танка загинув, про тридцять поранених на минулому тижні протягом доби, про евакуацію на "Ланосі" в багажнику, про турнікети, які радять використовувати для ноги, бо для руки вони не підходять. Про те що, авжеж, знову потрібен хоча б один мавік, нічники, турнікети, аптечки, оклюзійні накладки, гемостатичний бинт.

З одним із цих хлопців ми познайомились вже під час вторгнення на дорозі біля кіоску з кавою серед покинутих хат. 

Інші мої знайомі на війні з відчуттям провини часто повторюють фразу: це лише найнайнеобхідніше. Тобто люди, як і сотні тисяч людей, живуть у системі координат, де найнеобхідніше – турнікет або мавік, а не текіла та караоке до ранку.

Нам розповідали про те, що з чотирьох машин, які ми привезли протягом року – всі чотири вже не їдуть, а дві з них вже не поїдуть ніколи. Про те, що Nissan Navara, який мені подарували на минулий день народження, а я передав їм – це найщасливіша машина з усіх, що в них були. Бо вона багато разів витягала з біди й досі в найкращому з-поміж усіх чотирьох автівок стані.

Про вихід з позицій і майбутній контрнаступ ворога. Про найпоширеніший характер поранень. Про те, чим б'ють загарбники. Про те, як буває вночі, коли навпомацки маневрують танки, обманюючи ворога.

Дорогою додому я постійно уявляв: як це, коли мене пораненого кладуть у багажник "Ланоса". Повернувшись до Києва, я поспав декілька годин. Цього разу на в'їзді в місто нас пропустили, а не запропонували чекати до 5-ої. І вже ввечері того ж дня ми під'їхали до ресторану Бохо. Де хлопець того ж віку, що і мої вчорашні співрозмовники, схоже, під дією наркотиків та із сильним запахом алкоголю почав розповідати, що ті двісті людей, які п'ють і гуляють у Бохо вночі, просто втомились від війни, хочуть поспівати й поїдуть додому спати.

"Додому спати". Я впевнений на сто відсотків у тому, що всі ці люди від слова взагалі не розуміють, що це за розкіш – "поїхати додому", і тим паче, що це за розкіш – спати, коли хочеш.

Цей один із головних у столиці центрів вживання алкоголю та порошків – за два кілометри від головного в країні центру ухвалення рішень. Багато хто з людей дотичних до влади вважає, що матеріали про "Батальйон Монако" або такі, як цей, грають на руку ворогу та використовуються ворогом як ІПСО.

Водночас залишається плекати надію, що ці ж люди нарешті усвідомлять, що росія може і не перемагати нас на полі бою і, власне, до цього вона прагнула і прагне. Вони можуть перемогти всередині країни зусиллями та за рахунок корупції й поділу суспільства. І той факт, що журналісти привертають до цього увагу, несе рішення, а не загрозу.

Загроза – це коли і якщо цей поділ не зупинити. Загроза – це коли нових "Майбахів" стане більше, ніж старих пікапів.

Поділ на багатих та бідних непомітно але самовіддано розпочали прикордонники та митники. Тому ми одразу почали працювати в цьому напрямку, а згодом поїхали "наздоганяти" тих, хто втік або поїхав "волонтерити" в Монако чи Відень, як син Кернеса чи брат Кауфмана. Відтоді в країну вимушені були повернутись багато людей.

Далі поділ продовжили військкоми. Абсолютно непомітно для всіх вони знищили мобілізаційну систему. Створивши стратегічну небезпеку, коли одних людей неможливо демобілізувати, а інших – мобілізувати. Ці два кроки до того ж помножили на нуль ефективність тилу. Бо людина, яка відкупилась, не буде щодня уявляти себе на місці такого ж хлопця в окопі, а відтак навіть у тилу робитиме менше і ніколи не стане сервісом для солдата. І ми доклалися до того, щоб привернути увагу до військкомів і перезапустити систему. Хоча зрозуміло, що відкотити назад вже майже неможливо, бо половина "інвалідів" вже поїхала натоптаною до глини стежкою.

Далі правоохоронці, чиновники і навіть депутати знову "непомітно" доділили суспільство на багатих та бідних. Коли ти можеш виїхати, втекти, їздити закритим мостом, пити текілу о третій годині ночі в клубі в центрі Києва, а о четвертій поїхати в інший. Саме так ми і дійшли до тієї точки, в якій наразі майбутнє видається гіршим за теперішнє.

За шість або вісім годин від осіннього столичного вайбу є ті, хто зробили крок уперед. Складно сказати, який відсоток країни гадки не має про складнощі того, що тепер для жінок і чоловіків у пікселі характеризується як життя. Хоча здебільшого воно має лише фізіологічні прояви, а все інше займає або забирає війна.

Ці люди усвідомлюють, що від їхньої роботи залежать їхні і наші з вами життя. Минулого року під час інтерв'ю Масі Найєм, який тоді щойно прийшов до тями після важкого поранення, сказав мені: "Що більше триватиме війна, то більше людей відчують її і зміняться". Але як вони тепер мають це відчути? Як – коли вони купили іншу реальність?

Реальність – вона не у великих і далеких від фронту містах. Реальність – там. Бо все, що ми тут вважаємо своїм життям, може дуже швидко зникнути. Як це вже було 24 лютого минулого року. Може швидко зникнути, якщо ті, хто боронять нашу державу, вирішать "пожити". Знайоме слово, чи не так? Вирішать "втомитись від війни".

Дехто скаже: "Це просто ресторан. Скотилися до того, що ганяєте відвідувачів генделя". А я відповім, що це один із найважливіших матеріалів, який або вплине на прірву між реальністю воєнного стану та реальністю, яку можна придбати за гроші під час воєнного стану, або ми можемо загинути та програти. Чи програти та загинути. 

Хтось скаже: "Таких індивідів небагато", "повернуться військові – буде до ладу". Але наразі є відчуття, що може бути й навпаки. Бо наші військові не повернуться, допоки ми не переможемо.

Бо в результаті цієї війни "дутиків" у Gucci, які з ресурсами "в моменті", але досі не в курсі, що відбувається і якою ціною, може залишитись більше, ніж скалічених свідків боротьби за Незалежність країни. Боротьби за Незалежність країни, а не за Бохо, Біарріц, айтівця Микиту та інших, хто може демонстративно дозволити собі більше, ніж всі інші. Ніж інші маленькі та великі бари та ресторани. Ніж інша молодь.

Наразі мета росії – щоб морок у тилу і морок за лінією фронту наблизилися якомога ближче один до одного. Щоб погано було і там, і тут. Щоб за спинами у наших захисників та захисниць було таке ж пекло, як і перед ними. І судячи з того, що те, що ви побачили у матеріалі "Втомлені війною", ми зафіксували в День захисників та захисниць, росія має успіхи.

"Втрата сина. Дуже великі сподівання, що це не дарма". Це сказав мені батько аеророзвідника Фелікса Куртаніча під час інтерв'ю в червні минулого року. Але чи буде так?

Бо поки одні хлопці та дівчата гинуть за рівні правила, гинуть за те, щоб ми не були росією, інші в тилах ведуть запеклу, зухвалу й доволі демонстративну боротьбу за нерівні правила з усіма наслідками.

Поки одні хлопці та дівчата далеко від дому воюють за те, щоб звільнити село, інші вдають, що не можуть закрити вночі якийсь клуб у центрі зручного Києва.

І спроможність перших і неспроможність других пов'язані та взаємозалежні більше, ніж нам здається. І що далі, то сильніше ми це відчуватимемо.

Михайло Ткач

Джерело

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Євросоюзівські стандарти енергоефективності: кроки до майбутнього

Які наслідки несе візит Путіна до Китаю?

Купили майно в державних компаній? Держава може забрати назад

Норвезька історія успіху та ефект плацебо — як це працює, і до чого тут Голанд

Відмовитися від бруківки і зменшити пенсії? Чи існують в Україні внутрішні економічні резерви

Перехід від військового до цивільного: що в комплексі маємо зробити