Сусіди Путіна під пресингом
П'ятниця, 30 березня 2001, 19:51
Les voisins de Poutine sous influence
Президент Путін хоче повернути в лоно Росії Україну і Кавказ
Демонструючи обережність на внутрішньополітичній арені, Володимир Путін з моменту свого обрання президентом рік тому займається активною дипломатичною діяльністю. Здійснюючи все нові поїздки, російський президент підтверджує тим самим намір повернути країні статус, якого вона була позбавлена протягом декількох років безсилля і принижень. Ці нові амбіційні плани торкаються передусім питання про відновлення "зони впливу" перед обличчям "експансіоністських планів" НАТО, які продовжують залишатися кошмаром для Москви.
Насамперед, це торкається "ближнього зарубіжжя", іншими словами, республік, що отримали незалежність після розвалу Радянського Союзу в 1991 році. Борис Єльцин стояв на чолі створення СНД, Співдружності Незалежних Держав, що об'єднала колишні радянські республіки, за винятком трьох балтійських держав. Однак він віддавав перевагу розвитку відносин із Заходом, відчуваючи задоволення від можливості отримувати масштабну фінансову допомогу. Прагматичний Путін з самого початку не вірив в цей банківський союз. Президент, в кремлівському робочому кабінеті якого висить портрет Петра Великого, відчуває певну імперську ностальгію і висловлюється на користь концепції розширення сфери "національних інтересів" Росії.
Залежність
У Росії на руках є досить козирів для повернення сусідніх країн в сферу її впливу. Йдеться про досить добру економічну ситуацію, яка стала можливою завдяки зростанню цін на сиру нафту. Це дозволило Росії укріпити свою економічну присутність, свою військову потужність і свої наміри постачати зброю і людей в країни, що переживають період нестабільності. А також, нарешті, і передусім, йдеться про енергетичну залежність цих нових держав. У січні цього року Москва лише на декілька днів припинила постачання природного газу в Україну і в Грузію. І відразу ж почав відчуватися дефіцит енергетичної сировини. Офіційно Москва хотіла примусити їх погасити заборгованість за постачання газу. Крім того, російська сторона звинувачувала Київ в розкраданні газу з трубопровода, прокладеного територією України. Москва "запропонувала" трансформувати ці борги в участь російських компаній в місцевих підприємствах енергетичного і сировинного секторів.
Захід у відповідь
Звинувачена в сприянні чеченським "терористам", Грузія стала об'єктом найсправжніших репресивних заходів. У грудні минулого року Росія встановила візовий режим. Жорстокий удар для країни, що вже знаходиться на грані краху: сотні тисяч грузин працюють в Росії, щоб прогодувати свої сім'ї, які залишаються в Грузії. Одночасно з цим Москва пригальмувала переговори про ліквідацію двох своїх останніх військових баз на території цієї країни. Спритний політик, президент Едуард Шеварднадзе, вважав за краще відступити, принаймні, на час, уперше заявивши про нейтральний статус Грузії, хоч до самого останнього часу, до великого незадоволення Москви, Грузія заявляла про намір вступити до НАТО.
З Україною, наймогутнішою і найбільш стратегічно важливою з усіх колишніх радянських республік, Росії просто пощастило. Позиції президента Леоніда Кучми через обвинувачення в причетності до вбивства опозиційного журналіста значно слабшали. Його засуджують всередині країни і все частіше критикують на Заході. Він виявився у відчайдушному положенні. Він, здається, побачив рятівну соломинку в простягнутій руці президента Путіна. У січні минулого року внаслідок підписання ряду договорів, передусім у військовій галузі, зближення між двома країнами прискорилося. Росіяни ще більше зміцнили своє економічне становище: великий нафтопереробний комбінат і алюмінієвий завод перейшли до рук російських компаній. Разом з тим, до перемоги в цій партії ще далеко: Київ поки не відмовився від своїх довготривалих планів щодо вступу до НАТО, а Вашингтон турбується за своє протеже.
Співпраця
Росії, таким чином, не складає труднощів особливо використовувати свої козирі, оскільки більшість цих країн все ще переживають серйозні кризові ситуації. З Білорусією зв'язки зміцнюються за всіма напрямами. Для убогої Молдови Росія грає ключову роль постачальника енергетичної сировини і "миротворця". Кремль обіцяв вивести свої війська з російськомовного анклава Придністров'я, але тепер Москва пропонує трансформувати їх в силу з підтримки миру в рамках процесу мирного урегулювання, який вона патронує. Нарешті, стурбовані активізацією діяльності ісламістів, країни Центральної Азії, включаючи й Узбекістан, що довго чинив опір, пішли на зміцнення військової співпраці з Москвою.
"Ми повинні позбутися наших імперських амбіцій, але, разом з тим, краще визначити наші національні інтереси і боротися за них", - заявив Путін. Це знайшло своє втілення в боротьбі за відновлення впливу, передусім в Україні і на "жаданому" Кавказі, де американці ще не сказали свого останнього слова.
Переклад Inopressa.Ru
Президент Путін хоче повернути в лоно Росії Україну і Кавказ
Демонструючи обережність на внутрішньополітичній арені, Володимир Путін з моменту свого обрання президентом рік тому займається активною дипломатичною діяльністю. Здійснюючи все нові поїздки, російський президент підтверджує тим самим намір повернути країні статус, якого вона була позбавлена протягом декількох років безсилля і принижень. Ці нові амбіційні плани торкаються передусім питання про відновлення "зони впливу" перед обличчям "експансіоністських планів" НАТО, які продовжують залишатися кошмаром для Москви.
Насамперед, це торкається "ближнього зарубіжжя", іншими словами, республік, що отримали незалежність після розвалу Радянського Союзу в 1991 році. Борис Єльцин стояв на чолі створення СНД, Співдружності Незалежних Держав, що об'єднала колишні радянські республіки, за винятком трьох балтійських держав. Однак він віддавав перевагу розвитку відносин із Заходом, відчуваючи задоволення від можливості отримувати масштабну фінансову допомогу. Прагматичний Путін з самого початку не вірив в цей банківський союз. Президент, в кремлівському робочому кабінеті якого висить портрет Петра Великого, відчуває певну імперську ностальгію і висловлюється на користь концепції розширення сфери "національних інтересів" Росії.
Залежність
У Росії на руках є досить козирів для повернення сусідніх країн в сферу її впливу. Йдеться про досить добру економічну ситуацію, яка стала можливою завдяки зростанню цін на сиру нафту. Це дозволило Росії укріпити свою економічну присутність, свою військову потужність і свої наміри постачати зброю і людей в країни, що переживають період нестабільності. А також, нарешті, і передусім, йдеться про енергетичну залежність цих нових держав. У січні цього року Москва лише на декілька днів припинила постачання природного газу в Україну і в Грузію. І відразу ж почав відчуватися дефіцит енергетичної сировини. Офіційно Москва хотіла примусити їх погасити заборгованість за постачання газу. Крім того, російська сторона звинувачувала Київ в розкраданні газу з трубопровода, прокладеного територією України. Москва "запропонувала" трансформувати ці борги в участь російських компаній в місцевих підприємствах енергетичного і сировинного секторів.
Захід у відповідь
Звинувачена в сприянні чеченським "терористам", Грузія стала об'єктом найсправжніших репресивних заходів. У грудні минулого року Росія встановила візовий режим. Жорстокий удар для країни, що вже знаходиться на грані краху: сотні тисяч грузин працюють в Росії, щоб прогодувати свої сім'ї, які залишаються в Грузії. Одночасно з цим Москва пригальмувала переговори про ліквідацію двох своїх останніх військових баз на території цієї країни. Спритний політик, президент Едуард Шеварднадзе, вважав за краще відступити, принаймні, на час, уперше заявивши про нейтральний статус Грузії, хоч до самого останнього часу, до великого незадоволення Москви, Грузія заявляла про намір вступити до НАТО.
З Україною, наймогутнішою і найбільш стратегічно важливою з усіх колишніх радянських республік, Росії просто пощастило. Позиції президента Леоніда Кучми через обвинувачення в причетності до вбивства опозиційного журналіста значно слабшали. Його засуджують всередині країни і все частіше критикують на Заході. Він виявився у відчайдушному положенні. Він, здається, побачив рятівну соломинку в простягнутій руці президента Путіна. У січні минулого року внаслідок підписання ряду договорів, передусім у військовій галузі, зближення між двома країнами прискорилося. Росіяни ще більше зміцнили своє економічне становище: великий нафтопереробний комбінат і алюмінієвий завод перейшли до рук російських компаній. Разом з тим, до перемоги в цій партії ще далеко: Київ поки не відмовився від своїх довготривалих планів щодо вступу до НАТО, а Вашингтон турбується за своє протеже.
Співпраця
Росії, таким чином, не складає труднощів особливо використовувати свої козирі, оскільки більшість цих країн все ще переживають серйозні кризові ситуації. З Білорусією зв'язки зміцнюються за всіма напрямами. Для убогої Молдови Росія грає ключову роль постачальника енергетичної сировини і "миротворця". Кремль обіцяв вивести свої війська з російськомовного анклава Придністров'я, але тепер Москва пропонує трансформувати їх в силу з підтримки миру в рамках процесу мирного урегулювання, який вона патронує. Нарешті, стурбовані активізацією діяльності ісламістів, країни Центральної Азії, включаючи й Узбекістан, що довго чинив опір, пішли на зміцнення військової співпраці з Москвою.
"Ми повинні позбутися наших імперських амбіцій, але, разом з тим, краще визначити наші національні інтереси і боротися за них", - заявив Путін. Це знайшло своє втілення в боротьбі за відновлення впливу, передусім в Україні і на "жаданому" Кавказі, де американці ще не сказали свого останнього слова.
Переклад Inopressa.Ru
