Як захистити журналістів в країні, де їх вбивають
Понеділок, 16 липня 2001, 18:41
У світі не так багато речей, які неможливо виправити. Перша з них — смерть. Але в тому ж-таки світі є категорія, яку виправляти можна й потрібно, — це життя. Чим банальнішою стає фраза "Так жити не можна", тим реальнішого наповнення вона набирає… Та, однак, шукати вихід із ситуації, яка склалася з безпекою журналістів, необхідно. Серйозна розмова з цього приводу ще попереду, але Дзеркало тижня
вирішило звернутися до кількох осіб із запитанням: "Що необхідно зробити для того, щоб робота журналістів в Україні стала безпечною?"
Олександр Ткаченко, генеральний продюсер "Нового каналу":
— Мені здається, необхідна чітка декларація з боку влади про те, що вона виступає:
а) за свободу слова в країні;
б) за те, щоб журналістська праця, незалежно від того, подобається чи не подобається вона владі, визнавалася суспільно корисною;
в) за те, щоб ЗМІ в країні ставали не політичними механізмами, а ринково орієнтованими організаціями.
Якщо буде чіткий недвозначний посил влади стосовно журналістів, який дійде аж до низів, до всіх бізнесменів, до всіх виконавців різних калібрів і регіонів, якщо влада перестане болісно реагувати на критику з боку журналістів, хоч би чим вона була зумовлена, то, мені здається, це стане дуже важливим моментом, який допоможе уникнути сумних фіналів.
Убивці повинні бути знайдені, я не думаю, що одне результативне розслідування допоможе змінити ситуацію. Це має бути цілеспрямована програма. Має змінитися політичне кредо, має змінитися культура для того, щоб замахів на журналістів не було, а в головах у людей не з'являлася така думка.
Тетяна Коробова, оглядач газети "Грані плюс":
— Те, що коїться сьогодні, має ознаки яскраво вираженого терору. Напевно, питання треба ставити так, що самі журналісти повинні перестати думати, що черга дійде не до кожного. А більшість, на жаль, у цьому впевнена. Але й це не найголовніше. Насправді головне те, що я, котра ніколи не вірила, що Захід нам допоможе, й непохитно стояла саме на цій позиції, тепер міркую так: якщо наше суспільство проковтнуло справу Гонгадзе, не прокинулося від неї, від плівок Мельниченка, які доповнюють цю справу, — отже, у нашого суспільства не просто сон — це летаргія. І з цим важко щось зробити. Але навколишній цивілізований світ, якщо він розуміє цю небезпеку, навіть не так для нас — для себе, — у контексті постійних власних же приспівувань про геополітичну роль і значимість України, — має перестати закликати українську владу, при якій вбивають журналістів уже пачками, до прозорих розслідувань її, цієї самої влади, діянь або потурань і бездіяльності, а переходити до блокади цієї влади. Іншого виходу я не бачу, бо без певних потрясінь, під час яких прокинеться наш народ, масово убиватимуть і журналістів, і політиків. Ми прийшли до того, до чого поступально йшли, і це логічно й історично з'ясовано.
Микола Вересень, автор і ведучий програми "Табу":
— Гадаю, для гарантування безпеки журналістів потрібно змінювати країну. Коли Україна зміниться та з'являться елементи громадянського суспільства, а не суспільства, що існує під державним владним диктатом, тоді ситуація зміниться сама собою. Суспільство не повинно управлятися виключно Президентом у першу чергу й урядом та парламентом у другу. Воно має навчитися відповідати за себе і змушувати державу звітувати перед суспільством.
Я не бачу можливості видавати кожному журналісту пістолет або поставити біля нього солдата з рушницею. Наша безпека — це питання системи, а не охорони. Більше того, це навіть не питання стосунків конкретного журналіста з конкретним олігархом або губернатором. Хоча й це важливо. Коли буде змінено систему, то один журналіст у другого не запитуватиме, що зробити для нашої безпеки. Початком зміни системи може послужити, зокрема, проведення прозорих і чесних виборів до парламенту. Можна зробити ще безліч конкретних кроків, приміром, спробувати розкрити хоча б частину злочинів проти журналістів, чого досі не зроблено. Іноді навіть виникає запитання: чому, коли високий чиновник каже, що я беру розслідування під свій контроль, справа ніколи розслідуваною не стає. Усе, що бралося під контроль, під контролем і залишилося, ось тільки до суду не дійшло. А можливо, все-таки спробувати знайти тих, хто скоював замах? І тоді інші замисляться, перш ніж вирішити когось убити чи підняти руку на журналіста. Може, певний елемент побоювання з'явиться, а так убив — то й убив. Однак нікого не знайдуть.
В'ячеслав Піховшек, автор і ведучий програми "Епіцентр":
— Для того, щоб журналісти почувалися в безпеці, потрібне чітке виконання правоохоронною системою країни своїх обов'язків. Чинна система, як я розумію, у репресивному плані нічого не втратила, зберігши агентурний апарат, засоби технічної розробки, певні фінансові можливості. Для того, щоб правоохоронна система діяла ефективно, необхідне чітке пов'язування вищим керівництвом країни тієї або тієї кар'єри чи відсутність її перспектив з ефективністю розслідування чи то замаху на життя, чи замаху на здоров'я журналіста. Необхідно, щоб усі — від міністра до начальника УВС — знали про те, що не розкритий злочин проти журналіста призведе до щонайсерйозніших наслідків для їхнього службового зростання чи перспектив збереження крісла. Але для того, щоб політичне керівництво країни ставило питання саме так, воно мусить мати репутацію людей, котрі керують державою, де захищено права людини. Ось за такої багатоступінчастої комбінації і лише за такої журналісти зможуть безперешкодно виконувати свої професійні обов'язки, не наражаючись при цьому на небезпеку. Гадаю, перекіс, що виражається в недружньому ставленні влади до журналістів, має бути виправлений.
Анатолій Гриценко, президент УЦЕПД імені Олександра Разумкова:
— Журналістів, на жаль, убивають не тільки в Україні; трапляється це і в країнах розвиненої демократії. Але, на відміну від України, громадяни тих країн твердо переконані в тому, що влада, її правоохоронні органи та власне журналістський корпус зроблять усе можливе, щоб розшукати виконавців і організаторів тяжкого злочину. Їх знаходять і судять за верхньою планкою закону. У нас же досі не знайдено вбивць, а тим більше замовників, жодного з загиблих журналістів; утім, як не розкрито й інших резонансних убивств — народних депутатів, регіональних лідерів, банкірів і бізнесменів. І це при тому, що розслідування таких злочинів оголошуються пріоритетними і керівники держави беруть їх під особистий контроль (я вже не кажу про тисячі пересічних громадян, убивства яких не розкриваються). Отже, проблема має системний характер і не має простих вирішень. Підвищити рівень безпеки українських журналістів можна, працюючи за такими чотирма напрямами.
По-перше, влада мусить усвідомити своє справжнє місце в демократичному суспільстві, а отже (а) зрозуміти, що відкритість, прозорість і своєчасне викриття журналістами болючих точок — це на користь суспільству й самій владі (навіть якщо для цього доведеться позбутися окремих, найодіозніших і найнечистоплотніших її представників); (б) працювати на запобігання, не допускаючи і власними силами кладучи край фактам корупції та великим економічним злочинам, позаяк журналістів убивають саме за несанкціоноване вторгнення в ці сфери.
По-друге, самі журналісти мають зрозуміти, що жертвою може стати будь-хто з них. Зрозуміти не для того, аби підняти планку внутрішньої самоцензури чи відійти від висвітлення гострих тим. А для того, щоб об'єднатися в єдиний журналістський корпус — не формально, а на основі твердих принципів моралі й корпоративної солідарності.
По-третє, потрібно внести доповнення до статті 112 Кримінального кодексу України. Вона передбачає високу міру покарання (10—15 років або довічне ув'язнення) за факт зазіхання на життя (який, може, навіть не призвів до вбивства!) державних і суспільних діячів. Слід передбачити таке саме суворе покарання за зазіхання на життя журналістів, скоєне у зв'язку з їхньою професійною діяльністю.
І останнє. Нам не можна далі відкладати глибокого реформування системи правоохоронних органів. Пересічні громадяни, а тим більше — поінформовані журналісти, не вірять у їхню здатність захистити права й життя людей. Останнє соціологічне опитування Центру Разумкова дало просто жахливий результат: 65% респондентів впевнені, що правоохоронні органи України вже сьогодні втягнуті в політичну боротьбу. Якщо не зробити рішучих кроків, то вбивати будуть і далі, — і хто стане наступним (журналіст, депутат, міністр, банкір) і з якого приводу, знають лише сам Бог і, безперечно, організатори вбивств.
Марина Остапенко, прес-секретар СБУ:
— У разі виникнення пов'язаних із фаховою діяльністю представника ЗМІ сумнівних ситуацій, загрози життю журналіста або членам його родини, Служба безпеки України просить звертатися за телефоном: 212-70-22. Цей телефон працює цілодобово, і жоден дзвінок, що надійшов за цим номером, не залишиться без відповідної реакції. На кожне звернення, у чому запевняє керівництво СБУ, буде, відповідно до компетенції, оперативне реагування чи СБУ, чи прокуратури, чи МВС.
УП пропонує згодом читачам нове опитування - як захистити українських журналістів.
вирішило звернутися до кількох осіб із запитанням: "Що необхідно зробити для того, щоб робота журналістів в Україні стала безпечною?"
Олександр Ткаченко, генеральний продюсер "Нового каналу":
— Мені здається, необхідна чітка декларація з боку влади про те, що вона виступає:
а) за свободу слова в країні;
б) за те, щоб журналістська праця, незалежно від того, подобається чи не подобається вона владі, визнавалася суспільно корисною;
в) за те, щоб ЗМІ в країні ставали не політичними механізмами, а ринково орієнтованими організаціями.
Якщо буде чіткий недвозначний посил влади стосовно журналістів, який дійде аж до низів, до всіх бізнесменів, до всіх виконавців різних калібрів і регіонів, якщо влада перестане болісно реагувати на критику з боку журналістів, хоч би чим вона була зумовлена, то, мені здається, це стане дуже важливим моментом, який допоможе уникнути сумних фіналів.
Убивці повинні бути знайдені, я не думаю, що одне результативне розслідування допоможе змінити ситуацію. Це має бути цілеспрямована програма. Має змінитися політичне кредо, має змінитися культура для того, щоб замахів на журналістів не було, а в головах у людей не з'являлася така думка.
Тетяна Коробова, оглядач газети "Грані плюс":
— Те, що коїться сьогодні, має ознаки яскраво вираженого терору. Напевно, питання треба ставити так, що самі журналісти повинні перестати думати, що черга дійде не до кожного. А більшість, на жаль, у цьому впевнена. Але й це не найголовніше. Насправді головне те, що я, котра ніколи не вірила, що Захід нам допоможе, й непохитно стояла саме на цій позиції, тепер міркую так: якщо наше суспільство проковтнуло справу Гонгадзе, не прокинулося від неї, від плівок Мельниченка, які доповнюють цю справу, — отже, у нашого суспільства не просто сон — це летаргія. І з цим важко щось зробити. Але навколишній цивілізований світ, якщо він розуміє цю небезпеку, навіть не так для нас — для себе, — у контексті постійних власних же приспівувань про геополітичну роль і значимість України, — має перестати закликати українську владу, при якій вбивають журналістів уже пачками, до прозорих розслідувань її, цієї самої влади, діянь або потурань і бездіяльності, а переходити до блокади цієї влади. Іншого виходу я не бачу, бо без певних потрясінь, під час яких прокинеться наш народ, масово убиватимуть і журналістів, і політиків. Ми прийшли до того, до чого поступально йшли, і це логічно й історично з'ясовано.
Микола Вересень, автор і ведучий програми "Табу":
— Гадаю, для гарантування безпеки журналістів потрібно змінювати країну. Коли Україна зміниться та з'являться елементи громадянського суспільства, а не суспільства, що існує під державним владним диктатом, тоді ситуація зміниться сама собою. Суспільство не повинно управлятися виключно Президентом у першу чергу й урядом та парламентом у другу. Воно має навчитися відповідати за себе і змушувати державу звітувати перед суспільством.
Я не бачу можливості видавати кожному журналісту пістолет або поставити біля нього солдата з рушницею. Наша безпека — це питання системи, а не охорони. Більше того, це навіть не питання стосунків конкретного журналіста з конкретним олігархом або губернатором. Хоча й це важливо. Коли буде змінено систему, то один журналіст у другого не запитуватиме, що зробити для нашої безпеки. Початком зміни системи може послужити, зокрема, проведення прозорих і чесних виборів до парламенту. Можна зробити ще безліч конкретних кроків, приміром, спробувати розкрити хоча б частину злочинів проти журналістів, чого досі не зроблено. Іноді навіть виникає запитання: чому, коли високий чиновник каже, що я беру розслідування під свій контроль, справа ніколи розслідуваною не стає. Усе, що бралося під контроль, під контролем і залишилося, ось тільки до суду не дійшло. А можливо, все-таки спробувати знайти тих, хто скоював замах? І тоді інші замисляться, перш ніж вирішити когось убити чи підняти руку на журналіста. Може, певний елемент побоювання з'явиться, а так убив — то й убив. Однак нікого не знайдуть.
В'ячеслав Піховшек, автор і ведучий програми "Епіцентр":
— Для того, щоб журналісти почувалися в безпеці, потрібне чітке виконання правоохоронною системою країни своїх обов'язків. Чинна система, як я розумію, у репресивному плані нічого не втратила, зберігши агентурний апарат, засоби технічної розробки, певні фінансові можливості. Для того, щоб правоохоронна система діяла ефективно, необхідне чітке пов'язування вищим керівництвом країни тієї або тієї кар'єри чи відсутність її перспектив з ефективністю розслідування чи то замаху на життя, чи замаху на здоров'я журналіста. Необхідно, щоб усі — від міністра до начальника УВС — знали про те, що не розкритий злочин проти журналіста призведе до щонайсерйозніших наслідків для їхнього службового зростання чи перспектив збереження крісла. Але для того, щоб політичне керівництво країни ставило питання саме так, воно мусить мати репутацію людей, котрі керують державою, де захищено права людини. Ось за такої багатоступінчастої комбінації і лише за такої журналісти зможуть безперешкодно виконувати свої професійні обов'язки, не наражаючись при цьому на небезпеку. Гадаю, перекіс, що виражається в недружньому ставленні влади до журналістів, має бути виправлений.
Анатолій Гриценко, президент УЦЕПД імені Олександра Разумкова:
— Журналістів, на жаль, убивають не тільки в Україні; трапляється це і в країнах розвиненої демократії. Але, на відміну від України, громадяни тих країн твердо переконані в тому, що влада, її правоохоронні органи та власне журналістський корпус зроблять усе можливе, щоб розшукати виконавців і організаторів тяжкого злочину. Їх знаходять і судять за верхньою планкою закону. У нас же досі не знайдено вбивць, а тим більше замовників, жодного з загиблих журналістів; утім, як не розкрито й інших резонансних убивств — народних депутатів, регіональних лідерів, банкірів і бізнесменів. І це при тому, що розслідування таких злочинів оголошуються пріоритетними і керівники держави беруть їх під особистий контроль (я вже не кажу про тисячі пересічних громадян, убивства яких не розкриваються). Отже, проблема має системний характер і не має простих вирішень. Підвищити рівень безпеки українських журналістів можна, працюючи за такими чотирма напрямами.
По-перше, влада мусить усвідомити своє справжнє місце в демократичному суспільстві, а отже (а) зрозуміти, що відкритість, прозорість і своєчасне викриття журналістами болючих точок — це на користь суспільству й самій владі (навіть якщо для цього доведеться позбутися окремих, найодіозніших і найнечистоплотніших її представників); (б) працювати на запобігання, не допускаючи і власними силами кладучи край фактам корупції та великим економічним злочинам, позаяк журналістів убивають саме за несанкціоноване вторгнення в ці сфери.
По-друге, самі журналісти мають зрозуміти, що жертвою може стати будь-хто з них. Зрозуміти не для того, аби підняти планку внутрішньої самоцензури чи відійти від висвітлення гострих тим. А для того, щоб об'єднатися в єдиний журналістський корпус — не формально, а на основі твердих принципів моралі й корпоративної солідарності.
По-третє, потрібно внести доповнення до статті 112 Кримінального кодексу України. Вона передбачає високу міру покарання (10—15 років або довічне ув'язнення) за факт зазіхання на життя (який, може, навіть не призвів до вбивства!) державних і суспільних діячів. Слід передбачити таке саме суворе покарання за зазіхання на життя журналістів, скоєне у зв'язку з їхньою професійною діяльністю.
І останнє. Нам не можна далі відкладати глибокого реформування системи правоохоронних органів. Пересічні громадяни, а тим більше — поінформовані журналісти, не вірять у їхню здатність захистити права й життя людей. Останнє соціологічне опитування Центру Разумкова дало просто жахливий результат: 65% респондентів впевнені, що правоохоронні органи України вже сьогодні втягнуті в політичну боротьбу. Якщо не зробити рішучих кроків, то вбивати будуть і далі, — і хто стане наступним (журналіст, депутат, міністр, банкір) і з якого приводу, знають лише сам Бог і, безперечно, організатори вбивств.
Марина Остапенко, прес-секретар СБУ:
— У разі виникнення пов'язаних із фаховою діяльністю представника ЗМІ сумнівних ситуацій, загрози життю журналіста або членам його родини, Служба безпеки України просить звертатися за телефоном: 212-70-22. Цей телефон працює цілодобово, і жоден дзвінок, що надійшов за цим номером, не залишиться без відповідної реакції. На кожне звернення, у чому запевняє керівництво СБУ, буде, відповідно до компетенції, оперативне реагування чи СБУ, чи прокуратури, чи МВС.
УП пропонує згодом читачам нове опитування - як захистити українських журналістів.
