Перерва в мовленні за телефонним дзвінком
Середа, 27 березня 2002, 16:38
В Україні наближаються вибори, і відбувається те, що повинно було відбутися: ЗМІ потрапили під тиск. За наказом зверху багато журналістів слухняно замовкають.
В кінці його останньої статті Володимир Єфремов написав: "Цим я засвідчую, що не планую закінчити своє життя самогубством." Він сподівався на захист громадськості. Це могло б йому врятувати життя в його безнадійній боротьбі за свободу преси.
Іншим пощастило менше. 18 журналістів було вбито з того часу, як Україна здобула свою незалежність. Деяких знайшли повішеними з сумнівними прощальними листами під ногами. Восени 2000 Україну приголомшила новина про знівечене тіло вбитого редактора Георгія Гонгадзе. Імідж країни, яка обрала в своїй політиці західний напрямок, отримав тріщини.
Вбивство Гонгадзе досі не розкрито, але на парламентських виборах в неділю український уряд спробує створити хоча б ілюзію функціонуючої демократії в країні. Ціль цієї "операції" – асоційоване членство в ЄС до 2004, якому канцлер Шредер обіцяв свою підтримку. У внутрішній політиці тим часом повертається "держава придушення", що має феодальні риси: на чолі на троні президент Кучма, оточений натовпом впливових фінансових олігархів. Їх васали по всій країні забезпечують постійні прибутки. Відношення їх до підданих обмежуються жорстким контролем.
"Ми переживаємо поневолення журналістів", пояснює Єфремов тим часом, як його авто їде вулицями Дніпропетровська, міста, де Кучма у 80-ті роки як секретар партійної організації одного підприємства наглядав за ідеологічно правильним збором радянських ракет SS-20. Єфремов кілька років відмовлявся на своєму телеканалі передавати кимось зазделегідь приготовлені політичні матеріали. Сьогодні йому 49 років, він безробітний та пише звіти для міжнародної організації "Репортери без кордонів".
Дніпропетровський округ тим часом майже повністю примушений триматися "генеральної лінії". Перед аеропортом сяють сонячні плакати президентської партії "За єдину Україну". Вони блищать також скрізь на театральних, шкільних та міліцейських будівлях, як колись за радянських часів численні партійні лозунги. Останній вільний телевізійний канал області можуть приймати з Нікополя тільки 250 тисяч з 3 мільйонів жителів. Три тижні тому його було відключено.
Протизаконно, як встановив після знайомства з документами Єфремов. Міська друкарня Нікополя відмовляє єдиній незалежній газеті в розміщенні замовлення на друк. Та одна з двох наявних радіостанцій відмовилася передавати новини, щоб хоч так пережити вибори.
В Нікополі публічне слово контролюється Віктором Пінчуком, приватизатором та депутатом, який придбав металургійні та трубні заводи та засватав президентську доньку. Саме з цим олігархом пов'язує Єфремов те, що з ним сталося. "Все починалося з однієї з перших безпартійних газет в колишньому СРСР, яку ми заснували 1990 р.", розповідає він ностальгічно.
"Сім років ми могли писати все, що хотіли. Це була ейфорія." Пізніше з'явилися дві радіостанції, телевізійний канал та рекламні агенції. Але в середині 90-х років зв'язані з державними органами олігархи відкрили для себе владу, яку мають медіа.
"Спочатку місцеві органи влади застосували свій інструментарій: податкова перевірка, пожежники вимагали установки протипожежної системи, санітарний інспектор виявив дуже високий рівень випромінювання у наших електронних пристроїв", - розповідає Єфремов. "Більше як 50 перевірок та конфіскацій мусили ми пережити протягом одного року."
Прокуратура почала розслідування проти Єфремова з приводу неправильного оформлення одного кредиту. "При цьому йшлося про кредит, що я вже три роки тому повернув банку. В лютому 1999 мене було заарештовано, на два дні залишили в наручниках – щоб залякати." Єфремову погрожували по телефону, він носив з собою газовий пістолет, рідко виходив з дому, перед яким іноді тинялися невідомі чоловіки. В березні він був вимушений через формальну помилку в ліцензійному договорі припинити роботу телевізійного каналу.
"Тоді запросив мене Пінчук до себе в Київ й запропонував свою допомогу – за 51% участі у медіа-холдінгу. В мене не було вибору. Він міг би просто знищити фірму."
Телеканал відновив свою роботу, слідство проти Єфремова було зупинено. Довірені особи Пінчука позаймали створені редакційні посади та минулого літа витіснили Єфремова з його власного підприємства: привід - зкорочення штатів, для того щоб його, єдиного, звільнити. Його колишній канал нагадує з того часу брежнівські часи, показує делегації відвідувачів на трубному заводі або сяючу медичну сестричку після ремонту відділення якоїсь лікарні.
Медіа, що належать Пінчуку, відомі неформальною цензурою, яка через страх бути звільненим міцно сидить в головах журналістів: ніякої критики на адресу президента Кучми, жодних згадок про небажаних політиків. "Мені ще пощастило", - говорить Єфремов, "адже зі мною нічого не сталося. Перехід мого холдінгу до нових хазяїв пройшов цивілізовано."
Олігархи в Києві та їх представники на містах тісно пов'язані з політиками та державними органами влади, створюючи своєрідну мережу, яку не можна побачити, але чиї власні закони дають скрізь та завжди себе відчути. Вони тримають біля себе журналістів, як рупорів власних інтересів.
Спочатку легкий пресинг перетворився на безсовісне полювання на останні вільні редакції, які ще залишилися: міцні хлопаки відпилюють передаючі антени або переконують журналістів за допомогою бейсбольних ключок про переваги майбутньої співпраці. Нові лідери намагаються себе добре презентувати та довести західним критикам багатство української преси за допомогою статистики, в якій кожний листок з об'явами десь за Карпатами зареєстрований як газета.
Непокірним журналістам залишається як останній притулок тільки Інтернет-видання. Коло читачів охоплює менше ніж 2%, але влада вже давно стала пильною. "Інтернет – це вбивця", - компетентно заявляє президент Кучма. Підслухані розмови з його палацу наблизили минулого року до підозр, що це Кучма сам замовив усунення журналіста Гонгадзе. Стенограми розмов були тоді опубліковані в Інтернеті.
Щоб такі помилки в майбутньому більше не повторювалися, державна влада не сидить склавши руки. "19 лютого люди в уніформі з одного спецпідрозділу податкової інспекції увірвалися до нашого бюро", - розповідає в Києві Сергій Сухобок з Інтернет-газети obkom.net. "Вони мали ордер на обшук одного банку. Коли ми їм сказали, що приміщення банку розташовані на нижньому поверсі, вони відповіли "Наказ є наказ!" та конфіскували всі комп'ютери."
Сухобок приїхав зі східноукраїнського Донецька до Києва з надією тут вільно працювати. Донецьку область жорстко контролюють вугільні барони. Центральна влада віддала їм під контроль економіку та медіа в регіоні, натомість вони опікуються приємними для президента результатами виборів. Деяких журналістів в Донецьку після контактів з Заходом знову запрошує служба безпеки до "розмови".
Одразу після обшуку Інтенет-газети податкова служба заявила, що це відбулося помилково. Однак слідчі дії продовжуються. "Нашу техніку нам й досі не повернули", - говорить Сухобок. Тепер ще й телефонні погрози: "Краще провалюйте звідси".
На призначені зустрічі тепер він ніколи не ходить один. "Після смерті Гонгадзе було для нас короткий час якесь покращення", -розповідає він. "Посвідчення представника преси справляло на міліціонерів магічну дію через страх перед новим скандалом. Але тепер – протилежний ефект: вони гадають, що можуть безкарно все з нами робити, а ми знаємо, що можемо дуже швидко зникнути."
Сухобок направив в американське посольство заяву на надання політичного притулку. "Вибори нічого не змінять. Дніпропетровська та донецька моделі поширяться на всю країну", заявляє він розчаровано. "Ця модель вважається верхівкою за найефективнішу".
Переклад Дмитра Мєшкова
В кінці його останньої статті Володимир Єфремов написав: "Цим я засвідчую, що не планую закінчити своє життя самогубством." Він сподівався на захист громадськості. Це могло б йому врятувати життя в його безнадійній боротьбі за свободу преси.
Іншим пощастило менше. 18 журналістів було вбито з того часу, як Україна здобула свою незалежність. Деяких знайшли повішеними з сумнівними прощальними листами під ногами. Восени 2000 Україну приголомшила новина про знівечене тіло вбитого редактора Георгія Гонгадзе. Імідж країни, яка обрала в своїй політиці західний напрямок, отримав тріщини.
Вбивство Гонгадзе досі не розкрито, але на парламентських виборах в неділю український уряд спробує створити хоча б ілюзію функціонуючої демократії в країні. Ціль цієї "операції" – асоційоване членство в ЄС до 2004, якому канцлер Шредер обіцяв свою підтримку. У внутрішній політиці тим часом повертається "держава придушення", що має феодальні риси: на чолі на троні президент Кучма, оточений натовпом впливових фінансових олігархів. Їх васали по всій країні забезпечують постійні прибутки. Відношення їх до підданих обмежуються жорстким контролем.
"Ми переживаємо поневолення журналістів", пояснює Єфремов тим часом, як його авто їде вулицями Дніпропетровська, міста, де Кучма у 80-ті роки як секретар партійної організації одного підприємства наглядав за ідеологічно правильним збором радянських ракет SS-20. Єфремов кілька років відмовлявся на своєму телеканалі передавати кимось зазделегідь приготовлені політичні матеріали. Сьогодні йому 49 років, він безробітний та пише звіти для міжнародної організації "Репортери без кордонів".
Дніпропетровський округ тим часом майже повністю примушений триматися "генеральної лінії". Перед аеропортом сяють сонячні плакати президентської партії "За єдину Україну". Вони блищать також скрізь на театральних, шкільних та міліцейських будівлях, як колись за радянських часів численні партійні лозунги. Останній вільний телевізійний канал області можуть приймати з Нікополя тільки 250 тисяч з 3 мільйонів жителів. Три тижні тому його було відключено.
Протизаконно, як встановив після знайомства з документами Єфремов. Міська друкарня Нікополя відмовляє єдиній незалежній газеті в розміщенні замовлення на друк. Та одна з двох наявних радіостанцій відмовилася передавати новини, щоб хоч так пережити вибори.
В Нікополі публічне слово контролюється Віктором Пінчуком, приватизатором та депутатом, який придбав металургійні та трубні заводи та засватав президентську доньку. Саме з цим олігархом пов'язує Єфремов те, що з ним сталося. "Все починалося з однієї з перших безпартійних газет в колишньому СРСР, яку ми заснували 1990 р.", розповідає він ностальгічно.
"Сім років ми могли писати все, що хотіли. Це була ейфорія." Пізніше з'явилися дві радіостанції, телевізійний канал та рекламні агенції. Але в середині 90-х років зв'язані з державними органами олігархи відкрили для себе владу, яку мають медіа.
"Спочатку місцеві органи влади застосували свій інструментарій: податкова перевірка, пожежники вимагали установки протипожежної системи, санітарний інспектор виявив дуже високий рівень випромінювання у наших електронних пристроїв", - розповідає Єфремов. "Більше як 50 перевірок та конфіскацій мусили ми пережити протягом одного року."
Прокуратура почала розслідування проти Єфремова з приводу неправильного оформлення одного кредиту. "При цьому йшлося про кредит, що я вже три роки тому повернув банку. В лютому 1999 мене було заарештовано, на два дні залишили в наручниках – щоб залякати." Єфремову погрожували по телефону, він носив з собою газовий пістолет, рідко виходив з дому, перед яким іноді тинялися невідомі чоловіки. В березні він був вимушений через формальну помилку в ліцензійному договорі припинити роботу телевізійного каналу.
"Тоді запросив мене Пінчук до себе в Київ й запропонував свою допомогу – за 51% участі у медіа-холдінгу. В мене не було вибору. Він міг би просто знищити фірму."
Телеканал відновив свою роботу, слідство проти Єфремова було зупинено. Довірені особи Пінчука позаймали створені редакційні посади та минулого літа витіснили Єфремова з його власного підприємства: привід - зкорочення штатів, для того щоб його, єдиного, звільнити. Його колишній канал нагадує з того часу брежнівські часи, показує делегації відвідувачів на трубному заводі або сяючу медичну сестричку після ремонту відділення якоїсь лікарні.
Медіа, що належать Пінчуку, відомі неформальною цензурою, яка через страх бути звільненим міцно сидить в головах журналістів: ніякої критики на адресу президента Кучми, жодних згадок про небажаних політиків. "Мені ще пощастило", - говорить Єфремов, "адже зі мною нічого не сталося. Перехід мого холдінгу до нових хазяїв пройшов цивілізовано."
Олігархи в Києві та їх представники на містах тісно пов'язані з політиками та державними органами влади, створюючи своєрідну мережу, яку не можна побачити, але чиї власні закони дають скрізь та завжди себе відчути. Вони тримають біля себе журналістів, як рупорів власних інтересів.
Спочатку легкий пресинг перетворився на безсовісне полювання на останні вільні редакції, які ще залишилися: міцні хлопаки відпилюють передаючі антени або переконують журналістів за допомогою бейсбольних ключок про переваги майбутньої співпраці. Нові лідери намагаються себе добре презентувати та довести західним критикам багатство української преси за допомогою статистики, в якій кожний листок з об'явами десь за Карпатами зареєстрований як газета.
Непокірним журналістам залишається як останній притулок тільки Інтернет-видання. Коло читачів охоплює менше ніж 2%, але влада вже давно стала пильною. "Інтернет – це вбивця", - компетентно заявляє президент Кучма. Підслухані розмови з його палацу наблизили минулого року до підозр, що це Кучма сам замовив усунення журналіста Гонгадзе. Стенограми розмов були тоді опубліковані в Інтернеті.
Щоб такі помилки в майбутньому більше не повторювалися, державна влада не сидить склавши руки. "19 лютого люди в уніформі з одного спецпідрозділу податкової інспекції увірвалися до нашого бюро", - розповідає в Києві Сергій Сухобок з Інтернет-газети obkom.net. "Вони мали ордер на обшук одного банку. Коли ми їм сказали, що приміщення банку розташовані на нижньому поверсі, вони відповіли "Наказ є наказ!" та конфіскували всі комп'ютери."
Сухобок приїхав зі східноукраїнського Донецька до Києва з надією тут вільно працювати. Донецьку область жорстко контролюють вугільні барони. Центральна влада віддала їм під контроль економіку та медіа в регіоні, натомість вони опікуються приємними для президента результатами виборів. Деяких журналістів в Донецьку після контактів з Заходом знову запрошує служба безпеки до "розмови".
Одразу після обшуку Інтенет-газети податкова служба заявила, що це відбулося помилково. Однак слідчі дії продовжуються. "Нашу техніку нам й досі не повернули", - говорить Сухобок. Тепер ще й телефонні погрози: "Краще провалюйте звідси".
На призначені зустрічі тепер він ніколи не ходить один. "Після смерті Гонгадзе було для нас короткий час якесь покращення", -розповідає він. "Посвідчення представника преси справляло на міліціонерів магічну дію через страх перед новим скандалом. Але тепер – протилежний ефект: вони гадають, що можуть безкарно все з нами робити, а ми знаємо, що можемо дуже швидко зникнути."
Сухобок направив в американське посольство заяву на надання політичного притулку. "Вибори нічого не змінять. Дніпропетровська та донецька моделі поширяться на всю країну", заявляє він розчаровано. "Ця модель вважається верхівкою за найефективнішу".
Переклад Дмитра Мєшкова
