На захід від Ельби
Понеділок, 3 червня 2002, 11:18
Частина друга
Першу частину читайте тут
Комісія "Кучма- Ґор"
Потім були ці самі комісії "Ґора". Спочатку з Чорномирдіним, російським прем'єр-міністром, який, як ФБР намагалося попередити Ґора, був шахраєм. Ґор відкинув ці обвинувачення і назвав їх "нісенітницею". Потім комісія Ґор-Назарбаєв. Все, що Назарбаєв хотів украсти, він украв. Ким був Назарбаєв? Людиною, яка відкрила рахунок на мільярд доларів у швейцарському банку, щоб бути впевненим, "що їх у нього не вкрадуть" його ж співвітчизники. Адміністрація Клінтона всіляко захищала ці режими від критики і від закону.
Потім комісія "Кучма-Ґор". Телботт у своїй 421-сторінковій книзі жодного разу не згадує Кучму або комісію "Кучма-Ґор". Читач сам може вирішити, що повинне це означати, а також якою була пріоритетність відносин з Україною для Білого Дому при Клінтоні. Незважаючи на героїчні зусилля Білла Міллера, американського посла у той час, направлені на те, щоб Вашингтон все-таки зрозумів українські проблеми, Телботт так цього і не зробив. Тому на світ з'явилася комісія "Ґор (а українська сторона постійно називала його "Гор" - через українську глуху "г" що англійською звучить, як "повія") - Кучма".
У грудні 1999 року ЦРУ передало Євгену Марчуку список високопоставлених українських чиновників-шахраїв, щодо яких слід би було вжити заходів. Ніхто до них так і не доторкнувся. Насправді, як тільки список був отриманий, Кучма тут же попередив підозрюваних, що вони знаходяться у списку осіб ФБР, які розшукуються.
У чому полягало значення комісій "Ґор і хтось ще"? Українська сторона використала ці зустрічі, щоб "обіцяти" провести реформи самої себе і своєї економіки, але так нічого не робила. Ґор і його люди могли ні про що не хвилюватися, оскільки у них завжди були напоготові цитати з Кучми про його "програму реформ" - щоб повідомити про них журналістам. Це була досконала організація, яка дозволяла нічого не робити.
Подобається вам це чи ні, але саме США визначали політичний напрям і порядок денний для Центральної Європи. Не Німеччина, не Франція і не Великобританія. Вони були не здатні справитися з Мілошевичем і кимось на зразок нього, і молилися, щоб ці проблеми владналися самі по собі. Чи була американська політика чесною? Чудовим прикладом може стати Чеська республіка.
У Чехії був імідж жертви і країни чистих помислів. Чехи були "малюками", на яких напало радянське чудовисько після спроби Олександра Дубчека і його товаришів створити у 1968 році "соціалізм з людським обличчям". Тому як винагорода за хороші наміри 1968 року Чехія була прийнята до джентльменського клубу НАТО. Телботт пише про те, що Адміністрація Буша-старшого завіряла керівництво Росії, що НАТО не буде розширятися.
Поляки, чехи й угорці люто протестували. "Зрештою, під Совєтами вони натерпілися не менше, ніж Східна Німеччина. Виключення їх з НАТО на тій підставі, що Москва буде заперечувати проти їх вступу, стане гротескним виявом подвійних стандартів" (Наче за радянської влади не страждали українці або росіяни).
Крім того, це був розумний геополітичний хід, оскільки через чеські землі пролягала дорога російської армії, ніби вона відправилася завойовувати Західну Європу. Однак Чехія виявилася не такою вже чистою і святою, якою її малює легенда. Чехи були не менш корумповані, ніж будь-хто з їх сусідів, але кого це хвилювало? НАТО потурбувалося про цю проблему. Так сподівався Вашингтон.
Чеські банкіри і міністри крали стільки ж, як і всі навкруги, проте аура "захоплення 1968" прикривала їх таємні банківські рахунки, захищаючи їх від насмішок і судового переслідування. Чехи продавали зброю направо і наліво будь-кому, і нічого за це їм не було. Прибутки були колосальні, але їх як і раніше вважали "жертвами". Тому вони продовжували красти, знаючи, що на них ніхто не зверне уваги. Їх президент Вацлав Гавел захищав їх від критики. Він переживав за свою країну, і Клінтон, якому не вистачало етичного авторитету Гавела, не міг його зачепити.
Позиція США, які прощали всім, додала хоробрості й українській стороні. Якщо Чорномирдіну і сім'ї Єльцина дозволялося без шуму розкрадати Росію, то чим ми гірші? У мовчанні Вашингтона Кучма і його хлопці побачили зелене світло для своїх справ. Але, щоб захистити себе від критики, вони оголосили про "багатовекторну" політику. У практичному значенні це означало втримання Москви на відстані.
Така політика злегка натякала Росії, що можливо, колись, у Кремля знову буде певний контроль над Києвом. У той же час, звучало це красиво і відповідало фривольній "нейтральній" зовнішній політиці, прийнятій наївною Радою у перші дні незалежності. У своїх постколоніальних мріях, та, сповнена ейфорії, Рада бачила Україну "Швейцарією" Центральної Європи: процвітаючою, нейтральною і вільною (мінус годинники із зозулею, годинники Swatch і шоколад). Але не було українського Неру, який би втілив цю мрію, тому вона так і залишилася - мрією і зручним інструментом у руках Кучми, що дозволяло йому робити свою справу.
До 2000 року мрії 1989 зникли. Зарозумілі люди з жорстокими і жадібними очима заполонили владу, не залишаючи місця гідним. Будь-який критичний погляд подавався як "нестача патріотизму". Ця теза повторювалася кожним скромним служителем режиму. Бути патріотом України у 2000 році означало бути апологетом кліки Кучми. "Патріотизм" перетворився на ключове слово, яке викликало слухняність, яке повторювалося кожним негідником, що служив режиму.
"Патріотизм" викрикували вони в обличчя всім, хто насмілювався засумніватися у легальності офшорних рахунків, що належали владним людям у сірих костюмах, які платили їм зарплату. Просто чудо, що до Карного кодексу не була включена стаття "Антиукраїнська агітація і пропаганда караються 7 роками позбавлення волі і 5 роками заслання". Повірте мені, я вже чув подібне на лекції, прочитаній СБУ у готелі "Дніпро" минулого року. Я через дурість свою вірив, що товариш Радченко був "професіоналом", який не займається політичним тиском на відміну від свого попередника Деркача. На цьому досить про професіоналізм Радченка.
А Захід все мовчав. Це правда, що він уникає контактів з Кучмою, але він і не критикує його відкрито. Якщо щось трапитися, Захід сподівався, що хтось інший, добре якщо Росія, звалить на себе тягар переговорів з ним і його режимом, і таким чином позбавить від неприємного клопоту.
А потім з'явився популярний науково-фантастичний роман про те, що Захід підтримує Ющенка. Так, Ющенко був більш розумним, ефективнішим і чеснішим за Кучму. Але чи підтримував його Захід? І якщо так - то як? Міф про західну підтримку Ющенка був вигаданий Банковою й її технологами - Орлом, Литвином, Погребинським, Маленковичем та іншими, хто хотів здобути прихильність старого режиму.
Агенти Путіна і Павловського вхопилися за ідею і стали заробляти гроші, розповсюджуючи цю нісенітницю. Єдиний аргумент, який вони використали, полягав в тому, що дружина Ющенка - американка. І що? Брудна антиамериканська кампанія була адресована ментальності "совків", властивій українському електорату, який так і не змінився.
А потім сталося небачене - виборчий бунт 2002 року. Навіть вони втомилися від старої варти і хотіли змін. Досить дивно, але Захід практично нічого не зробив для підтримки Ющенка під час виборів у березні 2002 року (якщо не вважати таким резолюції Конгресу, що просила про те, щоб вибори пройшли чесно і справедливо). Але, незважаючи на брудні зусилля кучмівської адміністративної машини, він все одно зібрав найбільше голосів.
Які ж уроки минулого, або, як сказав один мудрагель колись, "Історія вчить нас тому, що ми не вчимо уроків історії".
Перше. Захід, і США зокрема, не є, і ніколи не будуть природними союзниками України. Сполучені Штати, як і Україна, мають власні національні інтереси, і, розумну, час від часу, зовнішню політику. Америка може стати союзником, навіть надійним, якщо Україна продемонструє справжнє бажання остаточно приєднатися до Західної цивілізації.
Це просто безумство, якщо, з одного боку, Марчук оголошує про те, що Україна ухвалила рішення приєднатися до НАТО у довгостроковій перспективі після того, як напередодні Кучма, з іншого боку, говорить, що Україна вступає до Євразійського економічного співтовариства. Після цього, Зленка відправляють у Брюссель з листом Генсеку НАТО Робертсону, в якому йдеться, що Україна має намір приєднатися до Альянсу, а наступного дня у Москві заявляється, що Україна, у довгостроковій перспективі, не має наміру вступати до НАТО!!!
Сьогодні Україна стала посміховищем у всіх столицях країн Заходу, Сходу і розташованих у будь-якому іншому напрямі.
Друге. Москва завжди залишатиметься чинником, що впливає на життя України. Чим швидше Москва приєднається до Заходу, тим краще це для України. Але на цей процес Україна впливати не може. Для України краще зупинитися на прозахідній політиці, не озираючись через плече на те, що робить Москва, і наслідуючи її. Теорія "разом" Деркача (молодшого) підступна, якщо не сказати "зрадницька". Теорія, завдяки якій, молодший Деркач хотів отримати від Кремля фінансову винагороду для себе і свого клану. Хто-небудь із СБУ повинен був би навчити Андрія Деркача патріотизму.
Третє. Україна нарешті повинна зрозуміти, що вона може працювати на ринках всього світу, а не продовжувати з безглуздою завзятістю освоювати Іран, Ірак, Пакистан та інші нестабільні країни як потенційні ринки на майбутнє.
Можливо, так і буде, а, можливо, і ні, тому прийшов час розширити горизонт. Основними торговими партнерами України завжди будуть Росія і Західна Європа, і ці ринки потрібно розвивати чесно й ефективно. Причому, це можливо без політичних поступок Росії. Або вони хочуть товари з України і готові платити за них, або ні. У той же час Україна повинна навчитися тримати свої жадібні рученята подалі від газової труби.
Четверте, і найголовінше. Старий режим повинен піти. Він не може стояти на шляху процвітання і порядності. І не тільки Кучма - але і всі інші, хто нажив свої статки на незаконних основах, повинні піти. Деякі повинні відправитися за грати, інші могли б повернути вкрадені гроші. Україна повинна очиститися і показати Заходу, що вона надійний гравець, якщо вона хоче, щоб її знов прийняли до клубу цивілізованих країн.
Поки писалася ця стаття, Володимир Литвин парламентською більшістю був обраний новим спікером Верховної ради. Це не трагічно і не так вже несподівано, як спершу здається. Так, Литвин - це частина проблеми, яка дошкуляє Україні, - і для всіх це абсолютно зрозуміло. Але тепер йому доведеться взяти на себе відповідальність за законодавчу гілку влади. Чи зможе він, чи буде він звітувати за свої дії? Досі, ніколи протягом всієї своєї кар'єри, він ніколи не опинявся у такому становищі. Литвин – не чесний гравець, і ніколи таким не був.
І незважаючи на нещодавні зусилля Кучми вивести його на екрани телебачення, щоб сконструювати його імідж, Литвин більше не зможе ховатися у тіні Банкової, і всі побачать, ким він є насправді. Якщо Ющенко, Тимошенко і Мороз будуть правильно розпоряджатися картами, вони все ще зможуть виграти війну, незважаючи на те, що вони програли битву. Всі на захід від Ельби уважно дивляться.
Першу частину читайте тут
Комісія "Кучма- Ґор"
Потім були ці самі комісії "Ґора". Спочатку з Чорномирдіним, російським прем'єр-міністром, який, як ФБР намагалося попередити Ґора, був шахраєм. Ґор відкинув ці обвинувачення і назвав їх "нісенітницею". Потім комісія Ґор-Назарбаєв. Все, що Назарбаєв хотів украсти, він украв. Ким був Назарбаєв? Людиною, яка відкрила рахунок на мільярд доларів у швейцарському банку, щоб бути впевненим, "що їх у нього не вкрадуть" його ж співвітчизники. Адміністрація Клінтона всіляко захищала ці режими від критики і від закону.
Потім комісія "Кучма-Ґор". Телботт у своїй 421-сторінковій книзі жодного разу не згадує Кучму або комісію "Кучма-Ґор". Читач сам може вирішити, що повинне це означати, а також якою була пріоритетність відносин з Україною для Білого Дому при Клінтоні. Незважаючи на героїчні зусилля Білла Міллера, американського посла у той час, направлені на те, щоб Вашингтон все-таки зрозумів українські проблеми, Телботт так цього і не зробив. Тому на світ з'явилася комісія "Ґор (а українська сторона постійно називала його "Гор" - через українську глуху "г" що англійською звучить, як "повія") - Кучма".
У грудні 1999 року ЦРУ передало Євгену Марчуку список високопоставлених українських чиновників-шахраїв, щодо яких слід би було вжити заходів. Ніхто до них так і не доторкнувся. Насправді, як тільки список був отриманий, Кучма тут же попередив підозрюваних, що вони знаходяться у списку осіб ФБР, які розшукуються.
У чому полягало значення комісій "Ґор і хтось ще"? Українська сторона використала ці зустрічі, щоб "обіцяти" провести реформи самої себе і своєї економіки, але так нічого не робила. Ґор і його люди могли ні про що не хвилюватися, оскільки у них завжди були напоготові цитати з Кучми про його "програму реформ" - щоб повідомити про них журналістам. Це була досконала організація, яка дозволяла нічого не робити.
Подобається вам це чи ні, але саме США визначали політичний напрям і порядок денний для Центральної Європи. Не Німеччина, не Франція і не Великобританія. Вони були не здатні справитися з Мілошевичем і кимось на зразок нього, і молилися, щоб ці проблеми владналися самі по собі. Чи була американська політика чесною? Чудовим прикладом може стати Чеська республіка.
У Чехії був імідж жертви і країни чистих помислів. Чехи були "малюками", на яких напало радянське чудовисько після спроби Олександра Дубчека і його товаришів створити у 1968 році "соціалізм з людським обличчям". Тому як винагорода за хороші наміри 1968 року Чехія була прийнята до джентльменського клубу НАТО. Телботт пише про те, що Адміністрація Буша-старшого завіряла керівництво Росії, що НАТО не буде розширятися.
Поляки, чехи й угорці люто протестували. "Зрештою, під Совєтами вони натерпілися не менше, ніж Східна Німеччина. Виключення їх з НАТО на тій підставі, що Москва буде заперечувати проти їх вступу, стане гротескним виявом подвійних стандартів" (Наче за радянської влади не страждали українці або росіяни).
Крім того, це був розумний геополітичний хід, оскільки через чеські землі пролягала дорога російської армії, ніби вона відправилася завойовувати Західну Європу. Однак Чехія виявилася не такою вже чистою і святою, якою її малює легенда. Чехи були не менш корумповані, ніж будь-хто з їх сусідів, але кого це хвилювало? НАТО потурбувалося про цю проблему. Так сподівався Вашингтон.
Чеські банкіри і міністри крали стільки ж, як і всі навкруги, проте аура "захоплення 1968" прикривала їх таємні банківські рахунки, захищаючи їх від насмішок і судового переслідування. Чехи продавали зброю направо і наліво будь-кому, і нічого за це їм не було. Прибутки були колосальні, але їх як і раніше вважали "жертвами". Тому вони продовжували красти, знаючи, що на них ніхто не зверне уваги. Їх президент Вацлав Гавел захищав їх від критики. Він переживав за свою країну, і Клінтон, якому не вистачало етичного авторитету Гавела, не міг його зачепити.
Позиція США, які прощали всім, додала хоробрості й українській стороні. Якщо Чорномирдіну і сім'ї Єльцина дозволялося без шуму розкрадати Росію, то чим ми гірші? У мовчанні Вашингтона Кучма і його хлопці побачили зелене світло для своїх справ. Але, щоб захистити себе від критики, вони оголосили про "багатовекторну" політику. У практичному значенні це означало втримання Москви на відстані.
Така політика злегка натякала Росії, що можливо, колись, у Кремля знову буде певний контроль над Києвом. У той же час, звучало це красиво і відповідало фривольній "нейтральній" зовнішній політиці, прийнятій наївною Радою у перші дні незалежності. У своїх постколоніальних мріях, та, сповнена ейфорії, Рада бачила Україну "Швейцарією" Центральної Європи: процвітаючою, нейтральною і вільною (мінус годинники із зозулею, годинники Swatch і шоколад). Але не було українського Неру, який би втілив цю мрію, тому вона так і залишилася - мрією і зручним інструментом у руках Кучми, що дозволяло йому робити свою справу.
До 2000 року мрії 1989 зникли. Зарозумілі люди з жорстокими і жадібними очима заполонили владу, не залишаючи місця гідним. Будь-який критичний погляд подавався як "нестача патріотизму". Ця теза повторювалася кожним скромним служителем режиму. Бути патріотом України у 2000 році означало бути апологетом кліки Кучми. "Патріотизм" перетворився на ключове слово, яке викликало слухняність, яке повторювалося кожним негідником, що служив режиму.
"Патріотизм" викрикували вони в обличчя всім, хто насмілювався засумніватися у легальності офшорних рахунків, що належали владним людям у сірих костюмах, які платили їм зарплату. Просто чудо, що до Карного кодексу не була включена стаття "Антиукраїнська агітація і пропаганда караються 7 роками позбавлення волі і 5 роками заслання". Повірте мені, я вже чув подібне на лекції, прочитаній СБУ у готелі "Дніпро" минулого року. Я через дурість свою вірив, що товариш Радченко був "професіоналом", який не займається політичним тиском на відміну від свого попередника Деркача. На цьому досить про професіоналізм Радченка.
А Захід все мовчав. Це правда, що він уникає контактів з Кучмою, але він і не критикує його відкрито. Якщо щось трапитися, Захід сподівався, що хтось інший, добре якщо Росія, звалить на себе тягар переговорів з ним і його режимом, і таким чином позбавить від неприємного клопоту.
А потім з'явився популярний науково-фантастичний роман про те, що Захід підтримує Ющенка. Так, Ющенко був більш розумним, ефективнішим і чеснішим за Кучму. Але чи підтримував його Захід? І якщо так - то як? Міф про західну підтримку Ющенка був вигаданий Банковою й її технологами - Орлом, Литвином, Погребинським, Маленковичем та іншими, хто хотів здобути прихильність старого режиму.
Агенти Путіна і Павловського вхопилися за ідею і стали заробляти гроші, розповсюджуючи цю нісенітницю. Єдиний аргумент, який вони використали, полягав в тому, що дружина Ющенка - американка. І що? Брудна антиамериканська кампанія була адресована ментальності "совків", властивій українському електорату, який так і не змінився.
А потім сталося небачене - виборчий бунт 2002 року. Навіть вони втомилися від старої варти і хотіли змін. Досить дивно, але Захід практично нічого не зробив для підтримки Ющенка під час виборів у березні 2002 року (якщо не вважати таким резолюції Конгресу, що просила про те, щоб вибори пройшли чесно і справедливо). Але, незважаючи на брудні зусилля кучмівської адміністративної машини, він все одно зібрав найбільше голосів.
Які ж уроки минулого, або, як сказав один мудрагель колись, "Історія вчить нас тому, що ми не вчимо уроків історії".
Перше. Захід, і США зокрема, не є, і ніколи не будуть природними союзниками України. Сполучені Штати, як і Україна, мають власні національні інтереси, і, розумну, час від часу, зовнішню політику. Америка може стати союзником, навіть надійним, якщо Україна продемонструє справжнє бажання остаточно приєднатися до Західної цивілізації.
Це просто безумство, якщо, з одного боку, Марчук оголошує про те, що Україна ухвалила рішення приєднатися до НАТО у довгостроковій перспективі після того, як напередодні Кучма, з іншого боку, говорить, що Україна вступає до Євразійського економічного співтовариства. Після цього, Зленка відправляють у Брюссель з листом Генсеку НАТО Робертсону, в якому йдеться, що Україна має намір приєднатися до Альянсу, а наступного дня у Москві заявляється, що Україна, у довгостроковій перспективі, не має наміру вступати до НАТО!!!
Сьогодні Україна стала посміховищем у всіх столицях країн Заходу, Сходу і розташованих у будь-якому іншому напрямі.
Друге. Москва завжди залишатиметься чинником, що впливає на життя України. Чим швидше Москва приєднається до Заходу, тим краще це для України. Але на цей процес Україна впливати не може. Для України краще зупинитися на прозахідній політиці, не озираючись через плече на те, що робить Москва, і наслідуючи її. Теорія "разом" Деркача (молодшого) підступна, якщо не сказати "зрадницька". Теорія, завдяки якій, молодший Деркач хотів отримати від Кремля фінансову винагороду для себе і свого клану. Хто-небудь із СБУ повинен був би навчити Андрія Деркача патріотизму.
Третє. Україна нарешті повинна зрозуміти, що вона може працювати на ринках всього світу, а не продовжувати з безглуздою завзятістю освоювати Іран, Ірак, Пакистан та інші нестабільні країни як потенційні ринки на майбутнє.
Можливо, так і буде, а, можливо, і ні, тому прийшов час розширити горизонт. Основними торговими партнерами України завжди будуть Росія і Західна Європа, і ці ринки потрібно розвивати чесно й ефективно. Причому, це можливо без політичних поступок Росії. Або вони хочуть товари з України і готові платити за них, або ні. У той же час Україна повинна навчитися тримати свої жадібні рученята подалі від газової труби.
Четверте, і найголовінше. Старий режим повинен піти. Він не може стояти на шляху процвітання і порядності. І не тільки Кучма - але і всі інші, хто нажив свої статки на незаконних основах, повинні піти. Деякі повинні відправитися за грати, інші могли б повернути вкрадені гроші. Україна повинна очиститися і показати Заходу, що вона надійний гравець, якщо вона хоче, щоб її знов прийняли до клубу цивілізованих країн.
Поки писалася ця стаття, Володимир Литвин парламентською більшістю був обраний новим спікером Верховної ради. Це не трагічно і не так вже несподівано, як спершу здається. Так, Литвин - це частина проблеми, яка дошкуляє Україні, - і для всіх це абсолютно зрозуміло. Але тепер йому доведеться взяти на себе відповідальність за законодавчу гілку влади. Чи зможе він, чи буде він звітувати за свої дії? Досі, ніколи протягом всієї своєї кар'єри, він ніколи не опинявся у такому становищі. Литвин – не чесний гравець, і ніколи таким не був.
І незважаючи на нещодавні зусилля Кучми вивести його на екрани телебачення, щоб сконструювати його імідж, Литвин більше не зможе ховатися у тіні Банкової, і всі побачать, ким він є насправді. Якщо Ющенко, Тимошенко і Мороз будуть правильно розпоряджатися картами, вони все ще зможуть виграти війну, незважаючи на те, що вони програли битву. Всі на захід від Ельби уважно дивляться.
