Конячка для президента
Середа, 14 серпня 2002, 12:56
Важливо, щоб ювіляр не побачив коня і не зрадів завчасно!
К/ф "Службовий роман"
Жаль, що у нас немає Музею подарунків главі держави. Експозиція могла б бути і пізнавальною, і повчальною. Йдеться аж ніяк не про довільну цікавість щодо вартості підношень. По-перше, лічити чужі гроші взагалі непристойно, а, по-друге, будь-хто, виявивши зацікавлення, може просто прослухати записи Мельниченка з калькулятором в руках.
Набагато цікавіша знакова сторона подарунків президенту України до його шістдесят четвертої річниці. Про те, що Володимир Путін презентував Леоніду Кучмі мисливські приладдя громадськості, дякувати ЗМІ, повідомили. А з чим зустрічали іменинника, що повернувся до Криму, наші власні політики? Невідомо. Залишається вигадувати припущення та продукувати здогади, тобто фантазувати.
Віктор Медведчук, найвірогідніше, привіз пропозиції з реорганізації та згуртування рядів в президентській адміністрації, а Володимир Литвин - приблизні списки оновленої парламентської більшості, - пропрезидентської, природньо. (Звичайно, може бути і навпаки. Як говориться у відомому анекдоті, "Дивіться, не переплутайте!").
У свою чергу, начальники силових відомств, ймовірно, піднесли необхідні технічні засоби для відповідного оновлення і згуртування - нові, красиво переплетені течки з компроматом та іншими цікавими матеріалами з життя та діяльності депутатів, бізнесменів і адміністраторів різних рівнів... Словом, всі, хто як може, роблять свій внесок в один великий загальний ПОДАРУНОК. Тому що і згуртована реорганізована адміністрація, і гіпотетична пропрезидентська більшість у парламенті, і жорсткий контроль, що встановлюється по всій країні над бізнесом і чиновництвом, - зрештою, усього лише символи - подібно до того, як під радісні крики "Приз!" на подушечці виносять ключі від автомобіля. Подарунком, зрозуміло, є не ключі, а сама машина.
Для сьогоднішнього президента та іменинника таким "призовим автомобілем", тобто найдорожчим, найголовнішим подарунком, є гарантія спокійної старості. Враховуючи обставини десятирічного правління Леоніда Даниловича (спочатку наділеного надзвичайними повноваженнями прем'єра, а потім і президента) гарантувати саме мирний спокій його старості досить складно. Єдиний шанс - добитися обрання такого наступника, якого відбере, затвердить і "рукопокладе" він сам, себто Леонід Данилович Кучма.
Звичайно, в цих міркуваннях немає нічого нового. Вже як мінімум рік тільки й розмов про те, як у нас буде розігруватися російський сценарій. Нічого неможливого в цьому немає. Однак для реалізації в Україні "путінської" моделі наступництва є досить багато перешкод. Починаючи з того, що Кучма ніколи не користувався у громадян України такими підтримкою і довірою, які мав Борис Єльцин в свої кращі роки, і закінчуючи позицією того ж Кучми, який взагалі-то абсолютно не настроєний розлучатися з президентським кріслом.
Чесно кажучи, спокій своєї старості Леонід Данилович вважав би за краще забезпечувати особисто. "Якщо хочеш, щоб справа була зроблена добре, піди і зроби сам", - кажуть звичайно боси мафії в американських та китайських бойовиках, наводячи на головного героя свій улюблений "Магнум" (або компактну ракетну установку). Після цього відбувається вирішальна сутичка, внаслідок якої бос мафії звичайно гине яким-небудь дуже нехорошим способом.
Але це так, до слова. Я зовсім не вважаю, що Леонід Кучма всупереч Конституції готується до третього терміну. Я тільки абсолютно упевнений у тому, що альтернативні третьому терміну варіанти Кучма не розглядає, і такої ситуації, коли він раптом перестане бути президентом, абсолютно не уявляє. Точніше, не розглядав і не уявляв до самого останнього часу.
Важко сказати, що стало поштовхом, але, схоже, щось змінилося в безтурботному світовідчутті Леоніда Даниловича. Ознак того досить багато.
І небачена раніше концентрація влади президентського апарату над всіма управлінськими структурами, і встановлення найжорстокішого контролю над всіма "бізнесами" від малого до старого. Нарешті, той факт, що на ключову посаду керманича адміністрації призначений Віктор Медведчук (якого президент навряд чи любить і напевно побоюється), - все це щось значить. Як говорив Вінні-Пух: "Это ж-ж-же неспроста".
Проте, понад усе про майбутню схему "наступника" свідчить пожвавлення серед претендентів. Причому метушиться не наївний політичний молодняк, а терті та досвідчені дядьки. Якщо вже така "досвідчена людина", як міністр транспорту Георгій Кирпа ризикнув засвітитися "на правах реклами" у величальній статті про себе самого в головній інтелектуально-політичній газеті країни, - значить, дійсно, прийшов час ставати в чергу.
Головне питання, що залишилося, - на кого впаде вибір, якщо, звичайно, Леонід Данилович зважиться передовірити кому-небудь свій порятунок? Хто буде відправлений у виборчий похід для того, щоб стати гарантом нинішнього гаранта? Медведчук? Литвин? Азаров? Або той же Кирпа?
Очевидне тільки одне: в числі претендентів, що розглядаються, Віктор Ющенко явно не значиться. За нинішнього рейтингового розкладу для обрання Ющенка зовсім не варто проводити тотальну мобілізацію всіх існуючих ресурсів. Для того, щоб наступним президентом України було обрано Ющенка, можна просто нічого не робити (чим, в основному, і займається Віктор Андрійович). Створюється враження, що саме безхмарні перспективи екс-прем'єра й вселяють найбільші побоювання, і що саме для боротьби з Ющенком проводиться вся ця мобілізація.
Зі всіх кандидатів, що обговорюються на роль "українського Путіна" особисто мені найбільше подобається ідея з лідером партії "Трудова Україна" Сергієм Леонідовичем Тігіпком. Мені взагалі подобаються політичні проекти президентського зятя Віктора Пінчука. Вони всі дуже смішні, а відтак й особливо дорогі. Проте, звичайно проекти Пінчука є дорогими у всіх сенсах і, насамперед, у грошовому еквіваленті.
Легенди ходили про ті суми, які Віктор Михайлович витратив на забезпечення своєї першої політичної перемоги (обрання в парламент попереднього скликання по 26 виборчому округу Дніпропетровської області). Легенди легендами, але, здається, саме тоді й саме Пінчук першим завіз в Україну так званих "московських іміджмейкерів". Відтоді вони і прижилися тут, і стали розмножуватися - не гірше, ніж колорадські жуки.
Залишаючи обабіч романтичну історію на тему "Він був бізнесменом по трубах, вона - президентська дочка", зазначимо лише, що на виборах 1999 року підтримку кандидата в президенти Л. Д. Кучми Пінчук здійснював вже в якості, якщо не законного, то, принаймні, всіма визнаного члена Сім'ї. Як повідомляла газета "Товариш", на плечі Віктора Михайловича лягло фінансове забезпечення багатомільйонних тиражів "Фактів", а також телепередач "Насправді" ("Інтер") і "Питання дня" (УТ-1).
Але найголовніше - Пінчук утримував за власний рахунок спеціально виписану з Москви групу російських іміджмейкерів на чолі з паном Сергейцевим (цит. Миколу Авраменка, "Віктор Пінчук - маленький олігарх великого бізнесу", "Товариш", 1999 р., N42, стор. 3).
Московська бригада внесла немало смішних нот у виборчу кампанію, що протікала досить мерзотно. Мабуть, найбільше запам'яталися автомобільчики "Вуличного телебачення" і саме "Вуличне телебачення" з його ніби прямими включеннями з різних регіонів, в ході яких з'ясувалося, що величезна наша Україна - виявляється, на її території може одночасно світити яскраве полуденне сонце і похмурий вечірній місяць.
А найвеселішим був історичний прямий ефір на "1+1" за тиждень до першого туру виборів. Кандидати були присутні безпосередньо в студії, і лише двоє - в дистанційному зображенні. Петро Симоненко, обраний ідеальним спаринг-партнером для другого туру, включився з шахтарського Донбасу і, природно, сам Леонід Кучма з'явився на екран монітора на фоні цеху одного з Пінчуківських заводів.
Однак, не витримавши пихатої риторики президента-кандидата, аудиторія в студії раптом хором зареготала. Так-так - цілком професійна, перевірена та витримана аудиторія в прямому ефірі, за тиждень до голосування дружно реготала над таким "правильним" виступом Кучми та над геніальною PR-розробкою загалом !
Зробивши свій внесок в організацію епохального референдуму 2000 року, Віктор Пінчук, слід вважати, підтвердив та зміцнив свій статус унікального менеджера політичних програм. Але в усьому блиску його чудові таланти виявилися під час останньої парламентської кампанії. З ім'ям Пінчука пов'язана одна з найгучніших невдач - проект "Команда озимого покоління" (КОП).
На початку кампанії Віктор Михайлович розлучився з групою Сергейцева та перейшов на інший рівень. Новою бригадою (також, природно, московською) командували вже маститі профі - пани Щедровицький та Островський. Один із фундаторів-списочників КОПу в приватній бесіді висловлював велике здивування стилем роботи "варягів". "Я все розумію, - говорив він, - Росія, новітні PR-технології... Але навіщо привозити з Москви навіть ПРИБИРАЛЬНИЦЮ!?".
Ятрити рани, обговорюючи результат, отриманий КОПами після всіх зусиль та витрат (близько 2%) було б, мабуть, немилосердно. Інтерес, на мій погляд, викликає мимовільне сприяння пінчуківської медіа-імперії переконливій перемозі найбільших непримиримо-опозиційних сил - Соцпартії та Блоку Юлії Тимошенко.
Треба віддати належне нашим, насамперед електронним, ЗМІ - змова мовчання проти СПУ і особисто Олександра Мороза дотримувалася практично бездоганно. Рейтингові показники СПУ коливалися в районі 2-3%. Мороза не перестали поважати - про нього просто стали забувати.
Але світ не без добрих людей - в ефірі каналів, що контролюються Пінчуком, з'явилася Наталя Михайлівна Вітренко. Про політичні зв'язки нашої найпрогресивнішої соціалістки з президентським зятем багато писали в 1999 році, але цієї слизької теми ми торкатися не будемо. Проте, створювалося враження, що основною темою телевізійних виступів та бесід лідера ПСПУ в ході виборчої кампанії 2002 року була сувора, я б навіть сказав - розгромна критика Юлії Тимошенко, Віктора Ющенка і, особливо, Олександра Мороза. Симпатики Мороза вчасно схаменулися - як же вони могли забути! Адже "Олександр Мороз - совість України"!
Звичайно, не варто перебільшувати внесок Пінчука та Вітренко в перемогу Соцпартії, але визнаймо чесно - в цьому "великому казані" була і "їх маленька рибка". У кампанії "БЮТ" пінчуківська участь була скромнішою, але проте абсолютно скандальною. Перенесення на "ICTV" широко розрекламованих на "плюсах" дебатів з участю Юлії Тимошенко, природно, привернуло до програми загальну увагу.
Думаю, в "ICTV" нечасто буває така масова аудиторія, як того вечора 8 березня. Як же, напевно, були здивовані глядачі, спостерігаючи, як ліберальна КОПівка Інна Богословська та затята антикапіталістка Вітренко, ввічливо поступаючись одна одній словом, дружньо напосілися (точніше, намагалися "напосідати") на Юлію Тимошенко. Ну і, звичайно, чудові коментарі з регіонів після програми, витримані в фірмовому стилі "Вуличного телебачення" з поганим присмаком бездарних "заготівок".
Мені доводилося чути думку експертів-політологів, що такий досвідчений вовк нашого далекого від ідилії бізнесу, як Пінчук, просто не може бути таким, м'яко кажучи, наївним диваком, яким Віктор Михайлович представляється у всіх своїх політичних виявах. За однією з версій, він давно вже відкинув свого нинішнього тестя і зробив ставку на майбутнього переможця. Упевнений, що це повна нісенітниця. Зрештою, невдача КОПів стала найгучнішим, але аж ніяк не одиничним явищем серед тих, що брали участь у виборах дружніх президенту "команд".
СДПУ(О), очолювана сьогоднішнім главою президентської адміністрації Віктором Медведчуком, вела виборчу кампанію, спираючись на основні телеканали країни, та й коштів, соратники Медведчука навряд чи витратили менше. Проте, вони отримали найменший з прохідних результатів, пропустивши уперед навіть СПУ та БЮТ, що практично не мали доступу на телебачення.
А що стосується "ЗаЄди", на чолі якої йшов попередник Медведчука на адміністративному терені, а нині - спікер Верховної Ради Володимир Литвин, то на "єдунів" працював весь горезвісний "адмінресурс", і все одно - один лише Господь Бог відає, яких зусиль коштував їх 12-процентний результат.
В організації проекту "наступник" Віктор Михайлович стане гідним соратником Віктору Володимировичу та Володимиру Михайловичу. Принаймні, можна сподіватися, що буде смішно.
І останнє. Мені здається несправедливим, що в свій день народження президент України залишився без будь-яких знаків уваги з боку опозиційних політиків. Тобто зрозуміло, що у вересні опозиція має намір запропонувати Кучмі свій, альтернативний варіант спокою його старості, але, якщо Леонід Данилович у даний момент є главою держави, він же має право розраховувати на подарунок. Який-небудь, скромний, чисто символічний.
Наприклад, колективний портрет лідерів опозиційних партій, або, ще краще - портрет Тетяни Коробової з бронзовою статуеткою крилатого кабанчика, врученого їй, як переможцеві першого всеукраїнського конкурсу політичної сатири "Золота ратиця-2002". З дарчим написом "Рудому пегасу моєї музи".
Правда, не знаю, хто б зважився припроваджувати Кучмі цей скромний, символічний подарунок. Хіба що Клаус Шенк фон Штауфенберг.
К/ф "Службовий роман"
Жаль, що у нас немає Музею подарунків главі держави. Експозиція могла б бути і пізнавальною, і повчальною. Йдеться аж ніяк не про довільну цікавість щодо вартості підношень. По-перше, лічити чужі гроші взагалі непристойно, а, по-друге, будь-хто, виявивши зацікавлення, може просто прослухати записи Мельниченка з калькулятором в руках.
Набагато цікавіша знакова сторона подарунків президенту України до його шістдесят четвертої річниці. Про те, що Володимир Путін презентував Леоніду Кучмі мисливські приладдя громадськості, дякувати ЗМІ, повідомили. А з чим зустрічали іменинника, що повернувся до Криму, наші власні політики? Невідомо. Залишається вигадувати припущення та продукувати здогади, тобто фантазувати.
Віктор Медведчук, найвірогідніше, привіз пропозиції з реорганізації та згуртування рядів в президентській адміністрації, а Володимир Литвин - приблизні списки оновленої парламентської більшості, - пропрезидентської, природньо. (Звичайно, може бути і навпаки. Як говориться у відомому анекдоті, "Дивіться, не переплутайте!").
У свою чергу, начальники силових відомств, ймовірно, піднесли необхідні технічні засоби для відповідного оновлення і згуртування - нові, красиво переплетені течки з компроматом та іншими цікавими матеріалами з життя та діяльності депутатів, бізнесменів і адміністраторів різних рівнів... Словом, всі, хто як може, роблять свій внесок в один великий загальний ПОДАРУНОК. Тому що і згуртована реорганізована адміністрація, і гіпотетична пропрезидентська більшість у парламенті, і жорсткий контроль, що встановлюється по всій країні над бізнесом і чиновництвом, - зрештою, усього лише символи - подібно до того, як під радісні крики "Приз!" на подушечці виносять ключі від автомобіля. Подарунком, зрозуміло, є не ключі, а сама машина.
Для сьогоднішнього президента та іменинника таким "призовим автомобілем", тобто найдорожчим, найголовнішим подарунком, є гарантія спокійної старості. Враховуючи обставини десятирічного правління Леоніда Даниловича (спочатку наділеного надзвичайними повноваженнями прем'єра, а потім і президента) гарантувати саме мирний спокій його старості досить складно. Єдиний шанс - добитися обрання такого наступника, якого відбере, затвердить і "рукопокладе" він сам, себто Леонід Данилович Кучма.
Звичайно, в цих міркуваннях немає нічого нового. Вже як мінімум рік тільки й розмов про те, як у нас буде розігруватися російський сценарій. Нічого неможливого в цьому немає. Однак для реалізації в Україні "путінської" моделі наступництва є досить багато перешкод. Починаючи з того, що Кучма ніколи не користувався у громадян України такими підтримкою і довірою, які мав Борис Єльцин в свої кращі роки, і закінчуючи позицією того ж Кучми, який взагалі-то абсолютно не настроєний розлучатися з президентським кріслом.
Чесно кажучи, спокій своєї старості Леонід Данилович вважав би за краще забезпечувати особисто. "Якщо хочеш, щоб справа була зроблена добре, піди і зроби сам", - кажуть звичайно боси мафії в американських та китайських бойовиках, наводячи на головного героя свій улюблений "Магнум" (або компактну ракетну установку). Після цього відбувається вирішальна сутичка, внаслідок якої бос мафії звичайно гине яким-небудь дуже нехорошим способом.
Але це так, до слова. Я зовсім не вважаю, що Леонід Кучма всупереч Конституції готується до третього терміну. Я тільки абсолютно упевнений у тому, що альтернативні третьому терміну варіанти Кучма не розглядає, і такої ситуації, коли він раптом перестане бути президентом, абсолютно не уявляє. Точніше, не розглядав і не уявляв до самого останнього часу.
Важко сказати, що стало поштовхом, але, схоже, щось змінилося в безтурботному світовідчутті Леоніда Даниловича. Ознак того досить багато.
І небачена раніше концентрація влади президентського апарату над всіма управлінськими структурами, і встановлення найжорстокішого контролю над всіма "бізнесами" від малого до старого. Нарешті, той факт, що на ключову посаду керманича адміністрації призначений Віктор Медведчук (якого президент навряд чи любить і напевно побоюється), - все це щось значить. Як говорив Вінні-Пух: "Это ж-ж-же неспроста".
Проте, понад усе про майбутню схему "наступника" свідчить пожвавлення серед претендентів. Причому метушиться не наївний політичний молодняк, а терті та досвідчені дядьки. Якщо вже така "досвідчена людина", як міністр транспорту Георгій Кирпа ризикнув засвітитися "на правах реклами" у величальній статті про себе самого в головній інтелектуально-політичній газеті країни, - значить, дійсно, прийшов час ставати в чергу.
Головне питання, що залишилося, - на кого впаде вибір, якщо, звичайно, Леонід Данилович зважиться передовірити кому-небудь свій порятунок? Хто буде відправлений у виборчий похід для того, щоб стати гарантом нинішнього гаранта? Медведчук? Литвин? Азаров? Або той же Кирпа?
Очевидне тільки одне: в числі претендентів, що розглядаються, Віктор Ющенко явно не значиться. За нинішнього рейтингового розкладу для обрання Ющенка зовсім не варто проводити тотальну мобілізацію всіх існуючих ресурсів. Для того, щоб наступним президентом України було обрано Ющенка, можна просто нічого не робити (чим, в основному, і займається Віктор Андрійович). Створюється враження, що саме безхмарні перспективи екс-прем'єра й вселяють найбільші побоювання, і що саме для боротьби з Ющенком проводиться вся ця мобілізація.
Зі всіх кандидатів, що обговорюються на роль "українського Путіна" особисто мені найбільше подобається ідея з лідером партії "Трудова Україна" Сергієм Леонідовичем Тігіпком. Мені взагалі подобаються політичні проекти президентського зятя Віктора Пінчука. Вони всі дуже смішні, а відтак й особливо дорогі. Проте, звичайно проекти Пінчука є дорогими у всіх сенсах і, насамперед, у грошовому еквіваленті.
Легенди ходили про ті суми, які Віктор Михайлович витратив на забезпечення своєї першої політичної перемоги (обрання в парламент попереднього скликання по 26 виборчому округу Дніпропетровської області). Легенди легендами, але, здається, саме тоді й саме Пінчук першим завіз в Україну так званих "московських іміджмейкерів". Відтоді вони і прижилися тут, і стали розмножуватися - не гірше, ніж колорадські жуки.
Залишаючи обабіч романтичну історію на тему "Він був бізнесменом по трубах, вона - президентська дочка", зазначимо лише, що на виборах 1999 року підтримку кандидата в президенти Л. Д. Кучми Пінчук здійснював вже в якості, якщо не законного, то, принаймні, всіма визнаного члена Сім'ї. Як повідомляла газета "Товариш", на плечі Віктора Михайловича лягло фінансове забезпечення багатомільйонних тиражів "Фактів", а також телепередач "Насправді" ("Інтер") і "Питання дня" (УТ-1).
Але найголовніше - Пінчук утримував за власний рахунок спеціально виписану з Москви групу російських іміджмейкерів на чолі з паном Сергейцевим (цит. Миколу Авраменка, "Віктор Пінчук - маленький олігарх великого бізнесу", "Товариш", 1999 р., N42, стор. 3).
Московська бригада внесла немало смішних нот у виборчу кампанію, що протікала досить мерзотно. Мабуть, найбільше запам'яталися автомобільчики "Вуличного телебачення" і саме "Вуличне телебачення" з його ніби прямими включеннями з різних регіонів, в ході яких з'ясувалося, що величезна наша Україна - виявляється, на її території може одночасно світити яскраве полуденне сонце і похмурий вечірній місяць.
А найвеселішим був історичний прямий ефір на "1+1" за тиждень до першого туру виборів. Кандидати були присутні безпосередньо в студії, і лише двоє - в дистанційному зображенні. Петро Симоненко, обраний ідеальним спаринг-партнером для другого туру, включився з шахтарського Донбасу і, природно, сам Леонід Кучма з'явився на екран монітора на фоні цеху одного з Пінчуківських заводів.
Однак, не витримавши пихатої риторики президента-кандидата, аудиторія в студії раптом хором зареготала. Так-так - цілком професійна, перевірена та витримана аудиторія в прямому ефірі, за тиждень до голосування дружно реготала над таким "правильним" виступом Кучми та над геніальною PR-розробкою загалом !
Зробивши свій внесок в організацію епохального референдуму 2000 року, Віктор Пінчук, слід вважати, підтвердив та зміцнив свій статус унікального менеджера політичних програм. Але в усьому блиску його чудові таланти виявилися під час останньої парламентської кампанії. З ім'ям Пінчука пов'язана одна з найгучніших невдач - проект "Команда озимого покоління" (КОП).
На початку кампанії Віктор Михайлович розлучився з групою Сергейцева та перейшов на інший рівень. Новою бригадою (також, природно, московською) командували вже маститі профі - пани Щедровицький та Островський. Один із фундаторів-списочників КОПу в приватній бесіді висловлював велике здивування стилем роботи "варягів". "Я все розумію, - говорив він, - Росія, новітні PR-технології... Але навіщо привозити з Москви навіть ПРИБИРАЛЬНИЦЮ!?".
Ятрити рани, обговорюючи результат, отриманий КОПами після всіх зусиль та витрат (близько 2%) було б, мабуть, немилосердно. Інтерес, на мій погляд, викликає мимовільне сприяння пінчуківської медіа-імперії переконливій перемозі найбільших непримиримо-опозиційних сил - Соцпартії та Блоку Юлії Тимошенко.
Треба віддати належне нашим, насамперед електронним, ЗМІ - змова мовчання проти СПУ і особисто Олександра Мороза дотримувалася практично бездоганно. Рейтингові показники СПУ коливалися в районі 2-3%. Мороза не перестали поважати - про нього просто стали забувати.
Але світ не без добрих людей - в ефірі каналів, що контролюються Пінчуком, з'явилася Наталя Михайлівна Вітренко. Про політичні зв'язки нашої найпрогресивнішої соціалістки з президентським зятем багато писали в 1999 році, але цієї слизької теми ми торкатися не будемо. Проте, створювалося враження, що основною темою телевізійних виступів та бесід лідера ПСПУ в ході виборчої кампанії 2002 року була сувора, я б навіть сказав - розгромна критика Юлії Тимошенко, Віктора Ющенка і, особливо, Олександра Мороза. Симпатики Мороза вчасно схаменулися - як же вони могли забути! Адже "Олександр Мороз - совість України"!
Звичайно, не варто перебільшувати внесок Пінчука та Вітренко в перемогу Соцпартії, але визнаймо чесно - в цьому "великому казані" була і "їх маленька рибка". У кампанії "БЮТ" пінчуківська участь була скромнішою, але проте абсолютно скандальною. Перенесення на "ICTV" широко розрекламованих на "плюсах" дебатів з участю Юлії Тимошенко, природно, привернуло до програми загальну увагу.
Думаю, в "ICTV" нечасто буває така масова аудиторія, як того вечора 8 березня. Як же, напевно, були здивовані глядачі, спостерігаючи, як ліберальна КОПівка Інна Богословська та затята антикапіталістка Вітренко, ввічливо поступаючись одна одній словом, дружньо напосілися (точніше, намагалися "напосідати") на Юлію Тимошенко. Ну і, звичайно, чудові коментарі з регіонів після програми, витримані в фірмовому стилі "Вуличного телебачення" з поганим присмаком бездарних "заготівок".
Мені доводилося чути думку експертів-політологів, що такий досвідчений вовк нашого далекого від ідилії бізнесу, як Пінчук, просто не може бути таким, м'яко кажучи, наївним диваком, яким Віктор Михайлович представляється у всіх своїх політичних виявах. За однією з версій, він давно вже відкинув свого нинішнього тестя і зробив ставку на майбутнього переможця. Упевнений, що це повна нісенітниця. Зрештою, невдача КОПів стала найгучнішим, але аж ніяк не одиничним явищем серед тих, що брали участь у виборах дружніх президенту "команд".
СДПУ(О), очолювана сьогоднішнім главою президентської адміністрації Віктором Медведчуком, вела виборчу кампанію, спираючись на основні телеканали країни, та й коштів, соратники Медведчука навряд чи витратили менше. Проте, вони отримали найменший з прохідних результатів, пропустивши уперед навіть СПУ та БЮТ, що практично не мали доступу на телебачення.
А що стосується "ЗаЄди", на чолі якої йшов попередник Медведчука на адміністративному терені, а нині - спікер Верховної Ради Володимир Литвин, то на "єдунів" працював весь горезвісний "адмінресурс", і все одно - один лише Господь Бог відає, яких зусиль коштував їх 12-процентний результат.
В організації проекту "наступник" Віктор Михайлович стане гідним соратником Віктору Володимировичу та Володимиру Михайловичу. Принаймні, можна сподіватися, що буде смішно.
І останнє. Мені здається несправедливим, що в свій день народження президент України залишився без будь-яких знаків уваги з боку опозиційних політиків. Тобто зрозуміло, що у вересні опозиція має намір запропонувати Кучмі свій, альтернативний варіант спокою його старості, але, якщо Леонід Данилович у даний момент є главою держави, він же має право розраховувати на подарунок. Який-небудь, скромний, чисто символічний.
Наприклад, колективний портрет лідерів опозиційних партій, або, ще краще - портрет Тетяни Коробової з бронзовою статуеткою крилатого кабанчика, врученого їй, як переможцеві першого всеукраїнського конкурсу політичної сатири "Золота ратиця-2002". З дарчим написом "Рудому пегасу моєї музи".
Правда, не знаю, хто б зважився припроваджувати Кучмі цей скромний, символічний подарунок. Хіба що Клаус Шенк фон Штауфенберг.
