Україна аномальна - Україна опозиційна
Середа, 2 жовтня 2002, 18:39
Парадокси революційної ситуації-2002
За нинішньої політичної системи правляча еліта просто приречена на постійну і невгамовну опозицію, яка вимагатиме радикальної зміни конституційного ладу. Журналісти звикли приписувати амбіції української опозиції поточному розкладу політичних сил або народному невдоволенню режимом. Втім, політична опозиція так чи інакше повинна мати в Україні високі амбіції, оскільки для опозиції в Україні створені майже ідеальні соціо-демографічні умови.
Політичну модель України часто називають новим феодалізмом, маючи на увазі особисту залежність "менших" урядовців від "більших" та жорстку підпорядкованість виконавчої вертикалі, на вершині якої перебуває непідзвітний нікому "король". Однак якщо взяти до уваги об'єктивні показники України, які визначають умови для того чи іншого політичного устрою (а саме - стан з освітою, розвитком засобів масової комунікації, очікування, що їх покладає населення на політичну еліту, і суспільне місце самої політичної еліти), то Україна аж ніяк не мала б бути країною з авторитарними тенденціями. Ці об'єктивні чинники створюють сприятливе середовище для радикальної опозиції. Щоб її позбавитись, владі потрібно або започаткувати радикальну демократизацію, або "закрутити гайки" аж до фізичного знищення політичних суперників. Ні того, ні іншого влада не здатна зробити, а тому вимушена змагатися з радикальною опозицію, причому змагатися ніби не на своєму полі.
* * *
У сучасному світі є лише кілька винятків, коли недемократичний режим існував у країні із загальною освітою населення. Фактично, всі ці винятки зосереджені у посткомуністичному світі. Навіть на тлі нинішньої загальновідомої ситуації з освітою, Україна залишається освіченою країною, очевидність чого стає зрозумілою, якщо порівняти ступінь і престиж освіти з іншими напівавторитарними режимами у світі. Так, у країнах Латинської Америки в середньому лише 55 відсотків дітей відвідують початкові школи, а у країнах Азії - аж 22. За останнє десятиріччя якість освіти в Україні катастрофічно падає, а масштаби корупції у вузах неспівмірні навіть за масштабами радянського "застою". Але важливо те, що освіта залишається ЗАГАЛЬНОЮ, і це створює постійний і відносно широкий клас суспільства, здатний творчо перетравлювати політичну інформацію.
Не в останню чергу завдяки послідовним "зусиллям" державним лідерів рівень освіти в авторитарних країнах майже ніколи не зашкалює вище рівня розвинених країн. Утім, диктатори не лише остерігаються освіченого населення, яким набагато важче управляти, а й просто не бачать вигоди у державному інвестуванні освіти. На відміну від тоталітарних режимів, де панує не окрема особа, а державна ідеологія, авторитарні уряди не ставлять за мету мобілізацію громадян на масштабні завдання, як-то індустріалізація країни чи війна за світове панування. Мета авторитарного уряду значно скромніша - залишитись й вижити при владі. А для цього не потрібні професійні інженери чи розвинена наука. Тому населення країн з авторитарними рисами не має високої освіти. У цьому сенсі Україна залишається (поки) аномальною країною. За логікою загальносвітових процесів, вона б мала бути або демократичною, або геть неосвіченою.
"Найдивнішим", однак, для освіти в Україні є те, що вона залишається бути престижною, а громадяни, для яких престиж освіти щось значить, - це середовище ідеалістів, готових ризикнути своїм статком заради високої мети. Можна зрозуміти логіку юнаків та дівчат, які прагнуть отримати бізнес-спеціальність. Але інакше, як престижністю бути у вузі, та ще, певно, природженим ідеалізмом не можна пояснити високі конкурси в технічних вузах, - адже перспектива працевлаштування за фахом їхніх випускників вельми сумнівна. Навіть "дуті" науково-докторські звання лідерів держави - це теж своєрідне свідчення престижу освіти. Знов-таки, у цьому сенсі Україна контрастує з класичними авторитарними суспільствами, де почесно бути радше готовим до виконання будь-яких наказів військовим, ніж замудрим кандидатом якихось наук.
Мій аргентинський колега розповідав мені, що за військового режиму у його країні було вкрай немодним носити бороду, яка стала ознакою місцевих інтелектуалів, переважно марксистів. Люмпенізоване суспільство погано сприймало навіть зовнішні атрибути освіченості. Натомість у авторитарних країнах постійно плекають культ простоти (до речі, наївність "мексиканських" серіалів є одним з виявів цієї простоти) та обмежена прямота офіцерів, поряд із якою навіть плагіатна стаття одного з лідерів України виглядає інтелектуальним подвигом.
* * *
Важливим чинником революції є і те, хто задає політичну моду молодшому поколінню. Якщо раніше модно було вчитися в університетах Москви та Ленінграда, то нині молодь воліє отримувати освіту на Заході, особливо за гуманітарними спеціальностями. Через те, що у авторитарних країнах відсутня державна ідеологія, ідеологічний вакуум заповнюється, як правило, запозиченими з-за кордону ідеологіями. Отож важливим питанням лишається, які країни становитимуть цей закордон. Для України цим "закордоном" є Захід. Навіть сама Росія потроху забуває про можливість свого "особливого шляху", словесно присягаючи демократичним чеснотам. Саме західна ідеологічна просвіта ставала вирішальним чинником революцій у колоніальному й постколоніальному світі.
Нахапавшись демократичних ідей в університетах Великої Британії, Франції та США, майбутні лідери-революціонери В'єтнаму, Куби, Алжиру, Нігерії, Південної Африки тощо одразу почали втілювати завчені принципи у себе вдома. За історичною іронією, нерідко такі революції вибухали проти колоніальної влади тих країн, які й давали освіту майбутнім революціонерам. Так, для лідерів антифранцузького Національного визвольного фронту Алжиру, котрі очолили найвпливовішу революцію в колоніальному світі, зразком наслідування стала Велика Французька революція...
Але для України важливо те, що, не пропонуючи змістовної ідеології або національної ідеї, напівавторитарний уряд без битви здає ідеологічні позиції, які будуть миттєво займатися прибічниками радикальних демократичних змін. Політична позиція українських студентів та діяльність Форуму українських студентів Америки, який разом із Фундацією Гонгадзе започаткував у вересні масштабну акцію протесту "Реквієм 2002: обличчям до правди" до річниці зникнення Георгія, є яскравим підтвердженням того, що політичні стандарти завтрашнім політикам створює не українська влада. Не пропонуючи ідеологічної альтернативи, але водночас і не знищуючи доступу до моди на демократію, авторитарна влада опиняється в постійному ідеологічному дискомфорті між безальтернативною демократичною ідеологією і повсякденною авторитарною практикою.
* * *
Якби влада була послідовною у спробах зберегти нинішню à la феодальну систему, то вона мала б закрити ВСІ національні мас-медіа. Це, до речі, влада іноді інтуїтивно й робить, забороняючи будь-яку інформацію про окремих політиків. Саме швидкий розвиток ЗМІ - так званого "друкованого капіталізму" - суттєво сприяв занепаду старих феодальних форм управління державою. Інформуючи про щоденні події в УСІЙ країні, ЗМІ поступово виховували у громадян відчуття "єдиної родини", яке ламало застарілу відданість окремому феодалу. Хоча переважна більшість українських мас-медіа покликані робити якраз суто протилежне, а саме виховувати відданість окремому олігарху, сам факт постійного інформування про поточні події в країні створює об'єктивний і надзвичайно важливий чинник для суспільних змін убік від консервативного авторитарного режиму. Комунікаційні структури витворюють постійний інформаційний фон, характерний для більш динамічних демократичного, або тоталітарного устроїв. Як свідчать численні опитування, українці не довіряють ЗМІ, але, напевно, ніхто не заперечить простий факт, що майже всі українці постійно споживають продукцію мас-медіа, і вже цього буває досить, щоб у народу підтримувалось відчуття єдиної політичної спільноти.
* * *
Одним із парадоксів більшості революцій є те, що вони траплялися не коли все було дуже погано, а коли все трохи ставало на краще. Цей парадокс у західній політології дістав назву "відносна нестача" (relative deprivation). Суть його зводиться до того, що на тлі повної безнадії революціонерам фактично неможливо організувати маси на повстання. Натомість, коли загальна ситуація в країні трохи покращувалася і, як наслідок, у населення з'являлися зависокі очікування, задовольнити які старий режим вже не міг, у революціонерів з'являлися значні шанси на успіх. На контрасті між тим, що є, і між тим, що може ось-ось бути, стає очевидною відсталість старого режиму, і це підштовхує маси до радикальних дій.
Справді, буржуазні революції у Китаї, Росії, недавні оксамитові революції у більшості країн Східної Європи відбувалися тоді, коли, об'єктивно, економічна ситуація була не найгіршою за останні роки, навіть навпаки - помірковані реформи відкривали нові, хоч і поступові, перспективи для політики та економічного розвитку, але через те, що очікування від майбутнього явно випереджають теперішні можливості, в суспільстві відбувався політичний вибух.
Не так давно, президент Кучма, певно, не відаючи того, дослівно повторив тези "відносної нестачі", але зробив протилежний висновок. На його думку, опозицію не підтримають, бо ситуація в Україні почала покращуватись. Не акцентуючи тут увагу на тому, чи справді ситуація поліпшилась, зауважу: в суспільстві справді склалася загальна думка про можливість істотного поліпшення - якщо, звичайно, поставити при владі "правильний" уряд. Між іншим, секрет рейтингу Ющенка не в тому, що за опального Прем'єра почала змінюватись ситуація в економіці, а в тому, що під час його повноважень створилося враження про можливість поліпшення на тлі повної безнадії.
До високих очікувань у суспільстві спричинила і показово-контрастна ситуація навколо України. Якщо країни Балтії, Польща, Угорщина вже впевнено наближаються до дверей ЄС, то авторитарну Білорусь не хоче інтегрувати навіть Росія. Різновекторність шляхів можливого розвитку України очевидна як для багатьох українців, котрі ніколи не виїжджали за кордон, так і для тих, хто встиг уже помандрувати, - для тих же численних заробітчан, котрі по-своєму набираються досвіду життя за євростандартами. Навіть нинішня незначна відкритість до зовнішнього світу, до його успіхів і негараздів, є великою загрозою для авторитарної країни.
* * *
Проблема української системи в тому, що хто б не належав до правлячої еліти, рано чи пізно вони стають кандидатами на поповнення лав повзучої опозиції. Вони недемократично приходять до вершин влади, і їх недемократично звідти "йдуть". Система покористувалася ними - і викинула, коли прийшли більш спритні до навколо-адміністративних інтриг. Чимало представників найрадикальніших політичних сил стали опозицією не за своєю волею. "Ображені" ніколи не змиряться зі своїм "нефаворитним" статусом, бо вони були вже "там", перетворили владу у якийсь бізнес і знають, що підтримати цей бізнес можна лише "звідти". Або - треба міняти саму авторитарну систему.
Якби влада була послідовною, вона б мала "ображених" фізично знищити. Саме так чинили всі диктатори, від римських імператорів до Сталіна. Але система не має на те сил і можливостей і, отже, продукує "безсмертну" когорту невдоволених режимом, котрі через особистий досвід знають, як цей режим працює зсередини. У такий спосіб влада зберігає постійний розкол правлячої еліти. А розкол правлячої еліти це - альфа й омега кожної революції.
* * *
Нестабільна ситуація в авторитарній країні може істотно стабілізуватися за рахунок вдало розкрученого зовнішнього ворога. Для Росії таким "зовнішнім" ворогом стала Чечня. Більшість режимів Латинської Америки утримували високу популярність за рахунок постійних територіальних конфліктів із сусідами. У цьому сенсі показова та ж Аргентина, де під час конфлікту з Великою Британією за Фолклендські острови популярність військового уряду була найвищою за всю історію країни, і ця популярність одразу впала до найнижчої позначки, як тільки уряд програв зовнішньому ворогу битву. Навіть у США певні компроміси з принципами демократії стали можливими не в останню чергу через присутність міжнародної терористичної мережі.
Але в офіційної України за частоколом зовнішньополітичних векторів не видно жодного ворога - ворожої країни чи ідеології, справжніх загроз чи вигаданих, і це є теж ознака невизначеної зовнішньої політики. Лише в даному разі ця невизначеність - невикористаний шанс для правлячої еліти довести, хоч у такий спосіб, свою потрібність.
* * *
Бідність населення - це єдиний об'єктивний чинник, який вперто працює проти демократії в Україні. У світі є лише кілька винятків, коли демократія виживала у бідних країнах, і кілька винятків, коли авторитарний режим існував у багатих країнах. Але тривалі авторитарні тенденції у таких багатих країнах, як Сингапур, Тайвань чи Саудівська Аравія, ставали радше продуктом міжнародної політики, ніж внутрішньополітичної логіки. А ця логіка така, що бідність населення - це важлива опора авторитарного уряду, який подвійно не зацікавлений мати багатий народ. По-перше, наближені до авторитарного диктатора просто не хочуть ділитися. По-друге, бідним населенням значно легше маніпулювати. Україна лишається бідною країною, і це є серйозною надією прибічників нинішньої системи.
Однак наявність інших об'єктивних чинників неминуче створюватиме сприятливе тло для строкатих опозиційних груп. Ці групи можуть бути мало пов'язані між собою, але всі вони потрапили в умови, сприятливі для протестних настроїв. Освіта, бачення альтернативи розвитку країни, розвинуті ЗМІ, невдоволений обмеженим доступом до влади та бізнесу "політичний клас", і водночас відсутність масових репресій - це та небезпечна суміш революції, яка вже показала свою ефективність у світі. Самі по собі ці чинники не гарантують успіху революції, адже для вдалої революції повинні ще збігтися і суб'єктивні фактори, - майстерність революціонерів і бездарність влади. Зрештою, самі по собі об'єктивні чинники теж вічно тривати не можуть - освіта населення чи його бідність можуть стати дуже тимчасовими факторами. Проте як тільки в будь-якої з опозиційних груп з'явиться привід, вони виступатимуть проти авторитарних тенденцій в Україні.
Для багатьох дослідників світової політики ситуація в Україні є аномальною. Очевидно, вона є такою ж аномальною і для більшості населення України.
Сергій Таран - журналіст і політолог, зараз докторант Університету Дюка (США).
За нинішньої політичної системи правляча еліта просто приречена на постійну і невгамовну опозицію, яка вимагатиме радикальної зміни конституційного ладу. Журналісти звикли приписувати амбіції української опозиції поточному розкладу політичних сил або народному невдоволенню режимом. Втім, політична опозиція так чи інакше повинна мати в Україні високі амбіції, оскільки для опозиції в Україні створені майже ідеальні соціо-демографічні умови.
Політичну модель України часто називають новим феодалізмом, маючи на увазі особисту залежність "менших" урядовців від "більших" та жорстку підпорядкованість виконавчої вертикалі, на вершині якої перебуває непідзвітний нікому "король". Однак якщо взяти до уваги об'єктивні показники України, які визначають умови для того чи іншого політичного устрою (а саме - стан з освітою, розвитком засобів масової комунікації, очікування, що їх покладає населення на політичну еліту, і суспільне місце самої політичної еліти), то Україна аж ніяк не мала б бути країною з авторитарними тенденціями. Ці об'єктивні чинники створюють сприятливе середовище для радикальної опозиції. Щоб її позбавитись, владі потрібно або започаткувати радикальну демократизацію, або "закрутити гайки" аж до фізичного знищення політичних суперників. Ні того, ні іншого влада не здатна зробити, а тому вимушена змагатися з радикальною опозицію, причому змагатися ніби не на своєму полі.
* * *
У сучасному світі є лише кілька винятків, коли недемократичний режим існував у країні із загальною освітою населення. Фактично, всі ці винятки зосереджені у посткомуністичному світі. Навіть на тлі нинішньої загальновідомої ситуації з освітою, Україна залишається освіченою країною, очевидність чого стає зрозумілою, якщо порівняти ступінь і престиж освіти з іншими напівавторитарними режимами у світі. Так, у країнах Латинської Америки в середньому лише 55 відсотків дітей відвідують початкові школи, а у країнах Азії - аж 22. За останнє десятиріччя якість освіти в Україні катастрофічно падає, а масштаби корупції у вузах неспівмірні навіть за масштабами радянського "застою". Але важливо те, що освіта залишається ЗАГАЛЬНОЮ, і це створює постійний і відносно широкий клас суспільства, здатний творчо перетравлювати політичну інформацію.
Не в останню чергу завдяки послідовним "зусиллям" державним лідерів рівень освіти в авторитарних країнах майже ніколи не зашкалює вище рівня розвинених країн. Утім, диктатори не лише остерігаються освіченого населення, яким набагато важче управляти, а й просто не бачать вигоди у державному інвестуванні освіти. На відміну від тоталітарних режимів, де панує не окрема особа, а державна ідеологія, авторитарні уряди не ставлять за мету мобілізацію громадян на масштабні завдання, як-то індустріалізація країни чи війна за світове панування. Мета авторитарного уряду значно скромніша - залишитись й вижити при владі. А для цього не потрібні професійні інженери чи розвинена наука. Тому населення країн з авторитарними рисами не має високої освіти. У цьому сенсі Україна залишається (поки) аномальною країною. За логікою загальносвітових процесів, вона б мала бути або демократичною, або геть неосвіченою.
"Найдивнішим", однак, для освіти в Україні є те, що вона залишається бути престижною, а громадяни, для яких престиж освіти щось значить, - це середовище ідеалістів, готових ризикнути своїм статком заради високої мети. Можна зрозуміти логіку юнаків та дівчат, які прагнуть отримати бізнес-спеціальність. Але інакше, як престижністю бути у вузі, та ще, певно, природженим ідеалізмом не можна пояснити високі конкурси в технічних вузах, - адже перспектива працевлаштування за фахом їхніх випускників вельми сумнівна. Навіть "дуті" науково-докторські звання лідерів держави - це теж своєрідне свідчення престижу освіти. Знов-таки, у цьому сенсі Україна контрастує з класичними авторитарними суспільствами, де почесно бути радше готовим до виконання будь-яких наказів військовим, ніж замудрим кандидатом якихось наук.
Мій аргентинський колега розповідав мені, що за військового режиму у його країні було вкрай немодним носити бороду, яка стала ознакою місцевих інтелектуалів, переважно марксистів. Люмпенізоване суспільство погано сприймало навіть зовнішні атрибути освіченості. Натомість у авторитарних країнах постійно плекають культ простоти (до речі, наївність "мексиканських" серіалів є одним з виявів цієї простоти) та обмежена прямота офіцерів, поряд із якою навіть плагіатна стаття одного з лідерів України виглядає інтелектуальним подвигом.
* * *
Важливим чинником революції є і те, хто задає політичну моду молодшому поколінню. Якщо раніше модно було вчитися в університетах Москви та Ленінграда, то нині молодь воліє отримувати освіту на Заході, особливо за гуманітарними спеціальностями. Через те, що у авторитарних країнах відсутня державна ідеологія, ідеологічний вакуум заповнюється, як правило, запозиченими з-за кордону ідеологіями. Отож важливим питанням лишається, які країни становитимуть цей закордон. Для України цим "закордоном" є Захід. Навіть сама Росія потроху забуває про можливість свого "особливого шляху", словесно присягаючи демократичним чеснотам. Саме західна ідеологічна просвіта ставала вирішальним чинником революцій у колоніальному й постколоніальному світі.
Нахапавшись демократичних ідей в університетах Великої Британії, Франції та США, майбутні лідери-революціонери В'єтнаму, Куби, Алжиру, Нігерії, Південної Африки тощо одразу почали втілювати завчені принципи у себе вдома. За історичною іронією, нерідко такі революції вибухали проти колоніальної влади тих країн, які й давали освіту майбутнім революціонерам. Так, для лідерів антифранцузького Національного визвольного фронту Алжиру, котрі очолили найвпливовішу революцію в колоніальному світі, зразком наслідування стала Велика Французька революція...
Але для України важливо те, що, не пропонуючи змістовної ідеології або національної ідеї, напівавторитарний уряд без битви здає ідеологічні позиції, які будуть миттєво займатися прибічниками радикальних демократичних змін. Політична позиція українських студентів та діяльність Форуму українських студентів Америки, який разом із Фундацією Гонгадзе започаткував у вересні масштабну акцію протесту "Реквієм 2002: обличчям до правди" до річниці зникнення Георгія, є яскравим підтвердженням того, що політичні стандарти завтрашнім політикам створює не українська влада. Не пропонуючи ідеологічної альтернативи, але водночас і не знищуючи доступу до моди на демократію, авторитарна влада опиняється в постійному ідеологічному дискомфорті між безальтернативною демократичною ідеологією і повсякденною авторитарною практикою.
* * *
Якби влада була послідовною у спробах зберегти нинішню à la феодальну систему, то вона мала б закрити ВСІ національні мас-медіа. Це, до речі, влада іноді інтуїтивно й робить, забороняючи будь-яку інформацію про окремих політиків. Саме швидкий розвиток ЗМІ - так званого "друкованого капіталізму" - суттєво сприяв занепаду старих феодальних форм управління державою. Інформуючи про щоденні події в УСІЙ країні, ЗМІ поступово виховували у громадян відчуття "єдиної родини", яке ламало застарілу відданість окремому феодалу. Хоча переважна більшість українських мас-медіа покликані робити якраз суто протилежне, а саме виховувати відданість окремому олігарху, сам факт постійного інформування про поточні події в країні створює об'єктивний і надзвичайно важливий чинник для суспільних змін убік від консервативного авторитарного режиму. Комунікаційні структури витворюють постійний інформаційний фон, характерний для більш динамічних демократичного, або тоталітарного устроїв. Як свідчать численні опитування, українці не довіряють ЗМІ, але, напевно, ніхто не заперечить простий факт, що майже всі українці постійно споживають продукцію мас-медіа, і вже цього буває досить, щоб у народу підтримувалось відчуття єдиної політичної спільноти.
* * *
Одним із парадоксів більшості революцій є те, що вони траплялися не коли все було дуже погано, а коли все трохи ставало на краще. Цей парадокс у західній політології дістав назву "відносна нестача" (relative deprivation). Суть його зводиться до того, що на тлі повної безнадії революціонерам фактично неможливо організувати маси на повстання. Натомість, коли загальна ситуація в країні трохи покращувалася і, як наслідок, у населення з'являлися зависокі очікування, задовольнити які старий режим вже не міг, у революціонерів з'являлися значні шанси на успіх. На контрасті між тим, що є, і між тим, що може ось-ось бути, стає очевидною відсталість старого режиму, і це підштовхує маси до радикальних дій.
Справді, буржуазні революції у Китаї, Росії, недавні оксамитові революції у більшості країн Східної Європи відбувалися тоді, коли, об'єктивно, економічна ситуація була не найгіршою за останні роки, навіть навпаки - помірковані реформи відкривали нові, хоч і поступові, перспективи для політики та економічного розвитку, але через те, що очікування від майбутнього явно випереджають теперішні можливості, в суспільстві відбувався політичний вибух.
Не так давно, президент Кучма, певно, не відаючи того, дослівно повторив тези "відносної нестачі", але зробив протилежний висновок. На його думку, опозицію не підтримають, бо ситуація в Україні почала покращуватись. Не акцентуючи тут увагу на тому, чи справді ситуація поліпшилась, зауважу: в суспільстві справді склалася загальна думка про можливість істотного поліпшення - якщо, звичайно, поставити при владі "правильний" уряд. Між іншим, секрет рейтингу Ющенка не в тому, що за опального Прем'єра почала змінюватись ситуація в економіці, а в тому, що під час його повноважень створилося враження про можливість поліпшення на тлі повної безнадії.
До високих очікувань у суспільстві спричинила і показово-контрастна ситуація навколо України. Якщо країни Балтії, Польща, Угорщина вже впевнено наближаються до дверей ЄС, то авторитарну Білорусь не хоче інтегрувати навіть Росія. Різновекторність шляхів можливого розвитку України очевидна як для багатьох українців, котрі ніколи не виїжджали за кордон, так і для тих, хто встиг уже помандрувати, - для тих же численних заробітчан, котрі по-своєму набираються досвіду життя за євростандартами. Навіть нинішня незначна відкритість до зовнішнього світу, до його успіхів і негараздів, є великою загрозою для авторитарної країни.
* * *
Проблема української системи в тому, що хто б не належав до правлячої еліти, рано чи пізно вони стають кандидатами на поповнення лав повзучої опозиції. Вони недемократично приходять до вершин влади, і їх недемократично звідти "йдуть". Система покористувалася ними - і викинула, коли прийшли більш спритні до навколо-адміністративних інтриг. Чимало представників найрадикальніших політичних сил стали опозицією не за своєю волею. "Ображені" ніколи не змиряться зі своїм "нефаворитним" статусом, бо вони були вже "там", перетворили владу у якийсь бізнес і знають, що підтримати цей бізнес можна лише "звідти". Або - треба міняти саму авторитарну систему.
Якби влада була послідовною, вона б мала "ображених" фізично знищити. Саме так чинили всі диктатори, від римських імператорів до Сталіна. Але система не має на те сил і можливостей і, отже, продукує "безсмертну" когорту невдоволених режимом, котрі через особистий досвід знають, як цей режим працює зсередини. У такий спосіб влада зберігає постійний розкол правлячої еліти. А розкол правлячої еліти це - альфа й омега кожної революції.
* * *
Нестабільна ситуація в авторитарній країні може істотно стабілізуватися за рахунок вдало розкрученого зовнішнього ворога. Для Росії таким "зовнішнім" ворогом стала Чечня. Більшість режимів Латинської Америки утримували високу популярність за рахунок постійних територіальних конфліктів із сусідами. У цьому сенсі показова та ж Аргентина, де під час конфлікту з Великою Британією за Фолклендські острови популярність військового уряду була найвищою за всю історію країни, і ця популярність одразу впала до найнижчої позначки, як тільки уряд програв зовнішньому ворогу битву. Навіть у США певні компроміси з принципами демократії стали можливими не в останню чергу через присутність міжнародної терористичної мережі.
Але в офіційної України за частоколом зовнішньополітичних векторів не видно жодного ворога - ворожої країни чи ідеології, справжніх загроз чи вигаданих, і це є теж ознака невизначеної зовнішньої політики. Лише в даному разі ця невизначеність - невикористаний шанс для правлячої еліти довести, хоч у такий спосіб, свою потрібність.
* * *
Бідність населення - це єдиний об'єктивний чинник, який вперто працює проти демократії в Україні. У світі є лише кілька винятків, коли демократія виживала у бідних країнах, і кілька винятків, коли авторитарний режим існував у багатих країнах. Але тривалі авторитарні тенденції у таких багатих країнах, як Сингапур, Тайвань чи Саудівська Аравія, ставали радше продуктом міжнародної політики, ніж внутрішньополітичної логіки. А ця логіка така, що бідність населення - це важлива опора авторитарного уряду, який подвійно не зацікавлений мати багатий народ. По-перше, наближені до авторитарного диктатора просто не хочуть ділитися. По-друге, бідним населенням значно легше маніпулювати. Україна лишається бідною країною, і це є серйозною надією прибічників нинішньої системи.
Однак наявність інших об'єктивних чинників неминуче створюватиме сприятливе тло для строкатих опозиційних груп. Ці групи можуть бути мало пов'язані між собою, але всі вони потрапили в умови, сприятливі для протестних настроїв. Освіта, бачення альтернативи розвитку країни, розвинуті ЗМІ, невдоволений обмеженим доступом до влади та бізнесу "політичний клас", і водночас відсутність масових репресій - це та небезпечна суміш революції, яка вже показала свою ефективність у світі. Самі по собі ці чинники не гарантують успіху революції, адже для вдалої революції повинні ще збігтися і суб'єктивні фактори, - майстерність революціонерів і бездарність влади. Зрештою, самі по собі об'єктивні чинники теж вічно тривати не можуть - освіта населення чи його бідність можуть стати дуже тимчасовими факторами. Проте як тільки в будь-якої з опозиційних груп з'явиться привід, вони виступатимуть проти авторитарних тенденцій в Україні.
Для багатьох дослідників світової політики ситуація в Україні є аномальною. Очевидно, вона є такою ж аномальною і для більшості населення України.
Сергій Таран - журналіст і політолог, зараз докторант Університету Дюка (США).
