На кінці Батьківщини

2 перегляди
Вівторок, 21 жовтня 2003, 11:52
Тузла. Край Батьківщини, її гострий кінець. Лише тоді, коли сусідка нахабно простягнула до нього руку і запрагла ним заволодіти, ми відчули, наскільки Батьківщина нам дорога. І мушлі на сірому піску, яких не видно на фото, але вони є, і зграйка мальків кільки, яка уявляється дуже реально, і, що дивно, не в жерстяній бляшанці, і прибережна піна, якої забагато, наче ген там, на Тамані, козачки випрали онучі цілої дивізії, — вся ця убога пейзажна лірика, все це природне майно є нашим, враз усвідомили українці. І головне - його болісно не хочеться втрачати. "С чего начинается Родина?" — З кінця.

В Україні не знайшлося жодного, окрім Леоніда Грача, політика, який би не вважав будівництво росіянами дамби прихованою агресією. В Україні, певно, не знайдеться й жодного аполітичного громадянина, який махнув би рукою на ту Тузлу: хай забирають.

Коли Кравчук і Шкіль в один голос переконують, що Тузла потребує збройної оборони, коли міліціонери і кишенькові крадії, лікарі і хворі, галичани й російськомовні шахтарі вважають, що не можна росіянам віддати наш острів, - це вже точка консолідації нації, одностайність, яка не спостерігалася ніколи, навіть в романтичну епоху голосування за незалежність України від СРСР.

Мало хто досі про той острів чув, ще менше тих, хто знає, де він притулився на карті, а тих, чия нога ступала на його хрусткий пісок, вважай, фактично немає — однак відчуття "нашості" тієї Тузли враз стало незаперечним і болісним. Так, начебто всім 48 мільйонам пригрозили відітнути копчик, і нащо він здався, подумалося б, і, напозір, толку з того відростка ніякого, — але не погодився ніхто. Так, мабуть, формуються межі підсвідомої любові до Батьківщини.

Це виглядає дещо кумедно, але острів у 30 з гаком гектарів, де й Робінзону ніде розгулятися, став об'єднавчим фактором для українців. Словом, те, що "Україна — не Росія", збагнув тепер навіть Кучма. За це варто було б подякувати Росії, якби… Якби знаття, що спровоковані нею форс-мажорні обставини закінчаться мажорно. Втім, підстав для острівного оптимізму немає.

З повідомлень Держкомкордону в інформаційних агенціях я стежу за скороченням власного оптимізму: щодня відстань між краєм дамби і краєм України загрозливо зменшується. До кордону залишилося 800 метрів, 720, у вівторок уже 376.

Чимдалі моторошніше уявляти стиковку коси з позначеною буями лінією морського кордону, що гойдається на хвилях. Що робитимуть відтак "люди різних народів"? Російські роботяги розганятимуть самоскиди і, наче танками, давитимуть наших прикордонників на повному ходу? Дістануть з-під сидінь "монтировки" і ломи й підуть у рукопашну, в тупому азарті відстоюючи своє право на робоче місце на цій п'яді землі? А наші хлопці навчено гатитимуть їх гумовими кийками і вдосконалюватимуть на російських спинах прийоми самбо?

Чи буде при цьому в тилу самоскидів чергувати бодай одна карета "швидкої", надіслана гуманістами Темрюкського району, ачи люди конатимуть просто неба, заюшивши кров'ю сірий щебінь, постелений під чергову "русскую идею собирательства чужих земель"? Я хочу запитати у панів Кучми та Путіна: хтось із них устиг за три тижні уявити таку картину?

Безпідставно, як на мене, очікувати прильоту в ці краї російського голуба миру, і не лише тому, що політична традиція нашої великої сусідки завше спиралася винятково на орла.

Немає резону вірити запевнянням МЗС Росії (даним, до речі, лише тоді, коли на початку жовтня за розтлумаченням ситуації до Москви злітав український міністр Костянтин Грищенко), що дамба не перетне кордону.

Логіка в моїй недовірі проста: який смисл у дамбі, котра заклякне посеред моря, мов "дорога в нікуди", яка економічна доцільність? Словом, ви зустрічали коли-небудь архітектора тупиків? Зрештою, дамби, як і мости, — це споруди, що з'єднують береги. Росіяни ж кажуть, що вони будують саме дамбу, а не хвилеріз. Отож, ловімо їх на слові.

Вони ж піймали на слові Леоніда Кучму: президент наш, подейкують російські дипломати, сам дав добро на новобуд рукотворної коси, коли в переддень ялтинського саміту СНД зустрічався на Бірючому острові з Володимиром Путіним. Навіть якщо це є правдою, то це не є приводом. Президент наш, можливо, і заспівав на Бірючому, приміром, "А волны то стонут, то плачут и бьются о борт корабля", але ж Путіну не спало на гадку записати його другим голосом у гастрольне турне Кобзона!

Навіть якби за Кучмою тоді ступала тінь майора Мельниченка з диктофоном і документувала весь його лексичний струмок, у Москві однак добре б розуміли, що неформальні переговори президентів не є підставою для територіальних рішень. Попри те, дамбу насипати все-таки почали.

З огляду на можливу таємну змову двох президентів під час променаду Бірючим, популярною нині в Україні стала заспокійлива версія про перемир'я, яке продемонструють Кучма і Путін, прибувши на недобудовану дамбу, щоб додатково підвищити в такий спосіб передвиборчий рейтинг.

Такі припущення видаються малорозумними, позаяк насамперед це досить фінансово і політично витратний сценарій порівняно з тим, що можна спокійно спекулювати ідеєю ЄЕП, по-друге, він зовсім не виграшний для Володимира Володимировича, якому треба підсилювати реноме "збирача земель", а не навпаки, "розбазарювача".

Знову-таки, не на користь цій версії й така тривала — тритижнева — мовчанка Леоніда Даниловича, який на публіку мусив би продемонструвати стурбованість ситуацією й спроби знайти їй вирішення бодай в одному телефонному дзвінку в Кремль. Прес-служба ж з вулиці Банкової не звітувала мас-медіям про задіяння прямого телефонного зв'язку, який давно встановлено між президентами.

Скидається на те, що при збігові всіх можливих несприятливих інгредієнтів цієї історії, зокрема й слабкодухості та залежності нашого президента від Москви, Київ не причетний до проекту "Дамба". Це суто російська провокація, спрямована на перевірку межі поступливості сьогоднішньої української влади, на дієздатність України як держави боронитися, вміння застосувати механізми міжнародного впливу.

Деякі західні дипломати, акредитовані в Києві, висловлюють припущення, що на Тузлі Росія спробує перевірити реакцію світу на втілення в життя своєї нової військової доктрини, яка передбачає превентивні удари.

Дамба – це виклик, причому надто серйозний, це розуміють усі в Києві: і ті, хто тікає з нього у критичний момент задля соковитих латиноамериканських краєвидів (як президент Кучма), і ті, хто залишається лоб у лоб із цією кризою (як прем'єр Янукович і міністр закордонних справ Грищенко).

Час для дипломатичних реверансів безжально збігає – як свідчить російська преса (та й темперамент, з яким пораються на новобуді таманські зодчі), коса мусить здійснити стиковку з островом 25 жовтня.

Мене, як і кожного небайдужого громадянина цієї держави, звісно, обурює інфантильність президента в цій ситуації, втім, у нього своєрідні взаємини з Москвою і, виходячи з них, своєрідне розуміння Батьківщини.

Утім, не президентом єдиним. Мене дивує, що і в РНБО, і на Михайлівській площі ситуацію досі називають "питанням Тузли", а не більш доречним терміном "криза", що Костянтин Грищенко делікатно "не виключає, що Україна звернеться до міжнародних організацій", натомість запевнити, що "Україна безсумнівно звернеться до Радбезу ООН та інших міжнародних організацій".

Адже коли поняття "криза" звільниться від канцелярських лапок, коли на Тузлі зійдуться в рукопашній українські та російські чоловіки, підігріті тритижневою агітацією, вдаватися до шляхетного інструментарію превентивної дипломатії буде пізно – гра буде програна.


Читайте нас також у Telegram. Підписуйтесь на наші канали "УП. Кляті питання" та "УП. Off the record"



powered by lun.ua