Конституційна реформа як "форма" олігархічного консенсусу
Вівторок, 7 вересня 2004, 17:51
"Реформа - це ж не для Кучми, не для Януковича, не для Ющенка чи ще для когось. Вона потрібна Україні. І це розуміє переважна більшість політичних сил.
І це розуміють в "Нашій Україні". Тільки цілі у нас сьогодні трошки різні. І бачення завтрашнього дня у нас різне. Леонід Кучма, інтерв’ю програмі "Епіцентр", телеканал "Студія 1+1", 11.07.2004
Продовження і успішне завершення політичної реформи за два місяці до виборів президента є для Леоніда Кучми пріоритетом №1. Реформа – це не просто гарантії, не просто спосіб залишити для себе можливість повернутися у політику. Це історичний шанс завершити будівництво такої політичної системи, коли "Кучма без України не буде ніколи" (з виступу Кучми 23 серпня цього року).
По суті, так звана конституційну реформу можна вважати аналогом "легалізації" політичних капіталів найбільших фінансово-промислових груп.
Ще однією, можливо, не такою явною метою, є створення умов, у яких жоден політичний лідер не буде здатний повторити успіху Ющенка (створити широку коаліцію політичних сил, вивести маргіналів та аутсайдерів на високі політичні шаблі і змусити з ними рахуватися інших), тобто загрожувати системі домовленостей між ФПГ.
По-третє, метою реформи є уникнення ситуації "безвладдя" і прояву системної слабкості влади, як це було у випадку акції "тейпгейт" і "Україна без Кучми". Кожну з цих цілей варто розглянути окремо.
Яким чином можливий олігархічний консенсус (ліванські паралелі)
Українську політичну спільноту можна вважати плюралістичною. Тобто у країні відсутні потужні чинники політичної консолідації: еліти, або ж так звані "клани", не об’єднані почуттям спільності.
Їхня спорідненість швидше ґрунтується на знанні і спільному досвіді накопичення первісного капіталу, навичками кар’єрного сходження в радянському державному чи партійному апараті.
Свою "незалежність" одне від одного ФПГ оформили у створення "політичних партій", а свою потужність утверджували здатністю вигравати вибори до парламенту, формувати власні фракції та висувати своїх лідерів або просто представників на найвищі посади у виконавчій владі.
Конкуренція між ФПГ стала найважливішим фактором відтворення влади в Україні, проте надмірне загострення боротьби часто призводить до взаємного ослаблення, зміцнення виконавчої вертикалі.
Та парадокс полягає в тому, що виконавча вертикаль за усі 13 років так і не знайшла собі точки опори, окрім тих же ФПГ.
Цей факт наразі визнають усі: і опозиція, і влада. Це й мав на увазі Кучма, коли в "Епіцентрі" говорив про потребу політичної реформи. Основними розпорядниками влади у разі внесення змін до Конституції за проектом 4180 стають ФПГ. Це і є та "велика державотворча роль" фінансово-промислових груп, про яку говорить кандидат Віктор Янукович.
Команда Ющенка, натомість, сформувала пропозицію створення легалістського режиму, який буде заснований на діалозі харизматичного глави держави з "суспільством" (про причини цього цікаво, хоч і суперечливо говорить Грищенко в статті "У пошуках втраченої ідеї").
По суті, "господарям" політичного життя в Україні ідеологи і організатори "Нашої України" пропонують зайняти "своє", "належне" місце серед інших, об’єктивно кажучи, слабких гравців (дрібні регіональні еліти, малий і середній бізнес як міський, так і сільський).
ФПГ при Ющенку доведеться усвідомити, що вони лише "одна з" політичних сил. Проте ФПГ вперто не бачать, що може їм дорівнятися впливом (невже міфічна, ще ненароджена багатомільйонна "партія Ющенка"?) і звинувачують "Нашу Україну" у погано замаскованому фаворитизмі Ющенка, що прийде на зміну добре влаштованому і збалансованому фаворитизму Кучми (досить проглянути нещодавнє інтерв’ю Костя Бондаренка).
Отже, як наголошують опоненти, якщо Ющенко приходить до влади, держава й надалі розвиватиметься як продовження персони президента.
Альтернативою такого шляху, яку пропонує Кучма з допомогою Медведчука, є ухвалення певних принципів розподілу влади між ФПГ у вигляді конституційних норм взаємної відповідальності і взаємного шантажу у трикутнику "парламент – уряд – президент".
Для того, щоб провести свій варіант, Кучма конструює непривабливе майбутнє при новому потужному президентові. Отже, захоплення президентського посту лідером, який користується популярністю серед значної частки населення (до 40% за результатами останніх опитувань), змушує ФПГ шукати домовленостей з новою владою за рахунок позицій одна одної.
Це, у свою чергу, може призвести до війни за право увійти до кола переможців (тому представники "донецької", "дніпропетровської" і навіть "київської" ФПГ повністю не відкидають можливостей співробітництва з "Нашою Україною" після виборів).
Однак після звернення Кучми 23 серпня цей варіант розглядається як малоймовірний: Кучма прозоро натякає, що окремі представники "олігархату" можуть не розраховувати на цілковиту безпеку при новій владі завдяки "товстій олігархічній шкарлупі" та "заморським банківським рахункам".
Далі Кучма наводить аргументи на користь реформи. Здійснена наприкінці вересня реформа дійсно стає "першим туром" виборів, які виграє чинна влада, оскільки зникає відчуття драматичності і вирішальності президентських виборів. В разі якщо з’являється 300 голосів, Ющенко втрачає популярність якщо не через поразку, то через втрату виборців інтересу до виборів.
Тому, по-перше, почесну посаду президента здобуває настановлений однієї з груп, а це дозволяє декларувати корпоративні інтереси як національні, що важливо для такої суто регіонального донецького конгломерату економічних інтересів.
По-друге, дезорієнтований електорат стає легкою "здобиччю" для партій, збудованих за допомогою комбінації адміністративного ресурсу і сильної особистості (наприклад, "Відродження" Кірпи чи та ж СДПУ(о).
По-третє, завдяки механізму формування більшості, персонального складу уряду та права президента розпустити парламент для дострокових виборів, ФПГ отримують ширше поле для комбінування інтересів і конкурентної гри, блокування чи сприяння певній державній політиці.
Схожа система врівноваження інтересів і спонукання до компромісу з огляду на велику кількість можливостей взаємного політичного шантажу, була закладена у ліванській політичній системі, де посади президента, прем’єр-міністра і спікера займали представники різних релігійних конфесій.
Як і в Лівані, подібна система в Україні буде заснована на страху правлячих угруповань зазнати поразки на дострокових виборах та опинитися поза переможною коаліцією та урядом.
Проте, якщо у груп немає сильного почуття якоїсь спільності, належності до певної вищої групи (нації, конфесії), потужні елітні угруповання заради усієї повноти влади можуть не зупинитися перед крайніми засобами (як вже всі могли пересвідчитись у ході виборчої кампанії) та зважитись навіть на розкол країни.
Які сумніви?
Якщо не погодиться Янукович? Насамперед, постійно обговорюється зрив конституційної реформи з волі прем’єр Януковича. Аргументація є простою: навіть якщо Янукович зриває реформу, у Кучми немає іншого вибору як і надалі підтримувати його на виборах.
Це дійсно так, але Кучма ні за яких умов не візьме на себе відповідальність за ціну такої перемоги і "найбрудніші" вибори. Подейкують, що завдяки Льовочкіну-старшому та матеріалам СБУ, Кучма надійно тримає на "короткому повідку" донеччан та їхнього прем’єра.
Не виключено, що з провалом політичної реформи "донецьку" команду охопить відчуття уседозволеності і вона почне одна за одною робити помилки. Проведення повторних виборів чи повторного голосування, де Кучма буде присутній не як висуванець, а в зручній для себе ролі гаранта дасть імпульс для зближення президентського оточення і навіть СДПУ(о) з "Нашою Україною" за рахунок "донецьких".
Саме такий сценарій розвитку може бути головним фактором мобілізації "донецьких" на користь реформі. Адже навіть "обмежений" президент є потужним політичним ресурсом, суб’єктом законодавчої ініціативи, реформатором судової системи (включно з Конституційним судом), провідником зовнішньої політики.
Проте перенесення голосування на жовтень збільшує вірогідність зриву реформи саме "регіонами", тим більше, якщо розрив між Януковичем і Ющенком скоротиться до 2-3%.
Не дарма ж навіть керівник штабу Януковича вважає вересень оптимальним часом для "дуже непростого голосування" і не вірить, що Янукович-президент проведе потрібну реформу (Тігіпко, "Демонстрація методів відбувається щодня", "День", 01.09.2004).
Він же натякає й на те, що в такому разі "донецькі" можуть залишитись наодинці у якості сили, яка програє Ющенку: "Якщо голосування не відбудеться з вини фракції "Регіонів...", то теоретично можна допустити, що деякі члени коаліції захочуть залишити об’єднання".
Куди піде Медведчук? Ставлення низки політичних сил та їх лідерів до особистості глави адміністрації президента, його апетитів, амбіцій, інтересів природним чином було однією з головних причин зриву голосування 8 квітня.
Опоненти Медведчука схиляли на свій бік тих, хто ще вагався надмірним зростанням ролі СДПУ(о) у політиці і економіці України. "Донецьким", зокрема, марився указ про звільнення Януковича і призначення Медведчука новим прем’єр-міністром.
Зрештою, дивно, якби Медведчук не претендував на цю посаду після вдалого урожаю у 300 голосів та ухвалення політичної реформи. Щоправда, Янукович у такому разі потрапляє у зручне "президентське" крісло, замість почесної синекури в структурі ІСД чи СКМ.
Чому Медведчук має шанси стати головою уряду? Прем’єр-міністр Медведчук набагато слабший суперник, змушений домовлятися з усіма, навіть з ворогами, ніж повноважний президент Ющенко, з яким домовитись (враховуючи фактор перемоги Юлії Тимошенко та Петра Порошенка) буде важко.
Медведчуку після реформи ще доведеться поборотися за сприятливу для себе конфігурацію більшості (цього зараз ніхто не гарантує і навіть не планує), схвалення Програми дій заради річного імунітету, бюджету і т.д. Тоді як при Ющенку гостро постане питання про різку зміну статусу-кво і поступки, наприклад, у (ре-)риватизаційних процесах.
З іншого боку, Медведчук у разі отримання влади не буде рахуватися з "дрібнотою", як це робив би і робить Ющенко. Тим більше, що такими для головного канцеляриста президента не складаються стосунки з "колишніми" фаворитами Деркачами та Волковим. Тобто у вирішальний момент для політичної реформи через амбіції глави АП знову може не вистачити кількох голосів.
Чи наважиться Литвин? Позиція спікера видається найхиткішою. Його будуть активно шантажувати 2006 роком, втратою високого положення і влади, розлученням із депутатським мандатом і, головне, недоторканністю.
Його будуть зваблювати перспективою "продовження" реформи з обранням президента у парламенті, коли його кандидатура буде найпершою. Зрештою, його просто можуть змусити провести реформу заради "повернення" Кучми.
З іншого боку, можна побачити, як Литвину важко притлумлювати в собі бажання зіграти "історичну" роль у примиренні суперників і груп, що зіткнулися у двобої за президентське крісло, прагнення поставити під контроль держави всі потужні ФПГ, чого так і не вдалося йому зробити протягом 2000–2001.
Якщо у цих площинах противники політреформи знайдуть підхід до спікера, реформа може не виплутатись із хащ Регламенту чи зазнати поразки внаслідок блокування трибуни.
Між першим і другим туром? Існує загальне припущення, яке неможливо перевірити, про те, що реформу ухвалять при наявності явного лідера президентських перегонів. Станом на початок вересня розрив між Ющенком і Януковичем становить всього 5-6%, кількість громадян, які не визначилися, збільшилась до 20% (Дані "Демократичних ініціатив").
На ці відсотки активно претендують, окрім фаворитів, Симоненко, Мороз, Вітренко і Кінах. Тому навіть якщо припустити неймовірне, що до Януковича відійде половина тих, хто не визначився, перевага над Ющенком буде мінімальною і недостатньою, щоб схилити частину "Нашої України" до реформи. У той момент більш дієвими можуть виявитися хіба що механізми прямого підкупу.
Якщо ж розрив між Януковичем і Ющенком відновиться до 10-12% на користь останнього, то між першим і другим туром розпочнуться переговори про нову більшість у парламенті, і політреформа у вигляді проекту 4180 більше нікого не цікавитиме за умови, звісно, щедрих пропозицій від Ющенка.
Ще один варіант ухвалення реформи до виборів можливий в результаті політичної дестабілізації, спалаху насильства між командами головних кандидатів як спосіб "уникнення" громадянської війни, а головне перерозподілу майна окремих ФПГ.
Автор: Петро Бурковський, координатор міжнародних програм Школи політичної аналітики при НаУКМА
І це розуміють в "Нашій Україні". Тільки цілі у нас сьогодні трошки різні. І бачення завтрашнього дня у нас різне. Леонід Кучма, інтерв’ю програмі "Епіцентр", телеканал "Студія 1+1", 11.07.2004
Продовження і успішне завершення політичної реформи за два місяці до виборів президента є для Леоніда Кучми пріоритетом №1. Реформа – це не просто гарантії, не просто спосіб залишити для себе можливість повернутися у політику. Це історичний шанс завершити будівництво такої політичної системи, коли "Кучма без України не буде ніколи" (з виступу Кучми 23 серпня цього року).
По суті, так звана конституційну реформу можна вважати аналогом "легалізації" політичних капіталів найбільших фінансово-промислових груп.
Ще однією, можливо, не такою явною метою, є створення умов, у яких жоден політичний лідер не буде здатний повторити успіху Ющенка (створити широку коаліцію політичних сил, вивести маргіналів та аутсайдерів на високі політичні шаблі і змусити з ними рахуватися інших), тобто загрожувати системі домовленостей між ФПГ.
По-третє, метою реформи є уникнення ситуації "безвладдя" і прояву системної слабкості влади, як це було у випадку акції "тейпгейт" і "Україна без Кучми". Кожну з цих цілей варто розглянути окремо.
Яким чином можливий олігархічний консенсус (ліванські паралелі)
Українську політичну спільноту можна вважати плюралістичною. Тобто у країні відсутні потужні чинники політичної консолідації: еліти, або ж так звані "клани", не об’єднані почуттям спільності.
Їхня спорідненість швидше ґрунтується на знанні і спільному досвіді накопичення первісного капіталу, навичками кар’єрного сходження в радянському державному чи партійному апараті.
Свою "незалежність" одне від одного ФПГ оформили у створення "політичних партій", а свою потужність утверджували здатністю вигравати вибори до парламенту, формувати власні фракції та висувати своїх лідерів або просто представників на найвищі посади у виконавчій владі.
Конкуренція між ФПГ стала найважливішим фактором відтворення влади в Україні, проте надмірне загострення боротьби часто призводить до взаємного ослаблення, зміцнення виконавчої вертикалі.
Та парадокс полягає в тому, що виконавча вертикаль за усі 13 років так і не знайшла собі точки опори, окрім тих же ФПГ.
Цей факт наразі визнають усі: і опозиція, і влада. Це й мав на увазі Кучма, коли в "Епіцентрі" говорив про потребу політичної реформи. Основними розпорядниками влади у разі внесення змін до Конституції за проектом 4180 стають ФПГ. Це і є та "велика державотворча роль" фінансово-промислових груп, про яку говорить кандидат Віктор Янукович.
Команда Ющенка, натомість, сформувала пропозицію створення легалістського режиму, який буде заснований на діалозі харизматичного глави держави з "суспільством" (про причини цього цікаво, хоч і суперечливо говорить Грищенко в статті "У пошуках втраченої ідеї").
По суті, "господарям" політичного життя в Україні ідеологи і організатори "Нашої України" пропонують зайняти "своє", "належне" місце серед інших, об’єктивно кажучи, слабких гравців (дрібні регіональні еліти, малий і середній бізнес як міський, так і сільський).
ФПГ при Ющенку доведеться усвідомити, що вони лише "одна з" політичних сил. Проте ФПГ вперто не бачать, що може їм дорівнятися впливом (невже міфічна, ще ненароджена багатомільйонна "партія Ющенка"?) і звинувачують "Нашу Україну" у погано замаскованому фаворитизмі Ющенка, що прийде на зміну добре влаштованому і збалансованому фаворитизму Кучми (досить проглянути нещодавнє інтерв’ю Костя Бондаренка).
Отже, як наголошують опоненти, якщо Ющенко приходить до влади, держава й надалі розвиватиметься як продовження персони президента.
Альтернативою такого шляху, яку пропонує Кучма з допомогою Медведчука, є ухвалення певних принципів розподілу влади між ФПГ у вигляді конституційних норм взаємної відповідальності і взаємного шантажу у трикутнику "парламент – уряд – президент".
Для того, щоб провести свій варіант, Кучма конструює непривабливе майбутнє при новому потужному президентові. Отже, захоплення президентського посту лідером, який користується популярністю серед значної частки населення (до 40% за результатами останніх опитувань), змушує ФПГ шукати домовленостей з новою владою за рахунок позицій одна одної.
Це, у свою чергу, може призвести до війни за право увійти до кола переможців (тому представники "донецької", "дніпропетровської" і навіть "київської" ФПГ повністю не відкидають можливостей співробітництва з "Нашою Україною" після виборів).
Однак після звернення Кучми 23 серпня цей варіант розглядається як малоймовірний: Кучма прозоро натякає, що окремі представники "олігархату" можуть не розраховувати на цілковиту безпеку при новій владі завдяки "товстій олігархічній шкарлупі" та "заморським банківським рахункам".
Далі Кучма наводить аргументи на користь реформи. Здійснена наприкінці вересня реформа дійсно стає "першим туром" виборів, які виграє чинна влада, оскільки зникає відчуття драматичності і вирішальності президентських виборів. В разі якщо з’являється 300 голосів, Ющенко втрачає популярність якщо не через поразку, то через втрату виборців інтересу до виборів.
Тому, по-перше, почесну посаду президента здобуває настановлений однієї з груп, а це дозволяє декларувати корпоративні інтереси як національні, що важливо для такої суто регіонального донецького конгломерату економічних інтересів.
По-друге, дезорієнтований електорат стає легкою "здобиччю" для партій, збудованих за допомогою комбінації адміністративного ресурсу і сильної особистості (наприклад, "Відродження" Кірпи чи та ж СДПУ(о).
По-третє, завдяки механізму формування більшості, персонального складу уряду та права президента розпустити парламент для дострокових виборів, ФПГ отримують ширше поле для комбінування інтересів і конкурентної гри, блокування чи сприяння певній державній політиці.
Схожа система врівноваження інтересів і спонукання до компромісу з огляду на велику кількість можливостей взаємного політичного шантажу, була закладена у ліванській політичній системі, де посади президента, прем’єр-міністра і спікера займали представники різних релігійних конфесій.
Як і в Лівані, подібна система в Україні буде заснована на страху правлячих угруповань зазнати поразки на дострокових виборах та опинитися поза переможною коаліцією та урядом.
Проте, якщо у груп немає сильного почуття якоїсь спільності, належності до певної вищої групи (нації, конфесії), потужні елітні угруповання заради усієї повноти влади можуть не зупинитися перед крайніми засобами (як вже всі могли пересвідчитись у ході виборчої кампанії) та зважитись навіть на розкол країни.
Які сумніви?
Якщо не погодиться Янукович? Насамперед, постійно обговорюється зрив конституційної реформи з волі прем’єр Януковича. Аргументація є простою: навіть якщо Янукович зриває реформу, у Кучми немає іншого вибору як і надалі підтримувати його на виборах.
Це дійсно так, але Кучма ні за яких умов не візьме на себе відповідальність за ціну такої перемоги і "найбрудніші" вибори. Подейкують, що завдяки Льовочкіну-старшому та матеріалам СБУ, Кучма надійно тримає на "короткому повідку" донеччан та їхнього прем’єра.
Не виключено, що з провалом політичної реформи "донецьку" команду охопить відчуття уседозволеності і вона почне одна за одною робити помилки. Проведення повторних виборів чи повторного голосування, де Кучма буде присутній не як висуванець, а в зручній для себе ролі гаранта дасть імпульс для зближення президентського оточення і навіть СДПУ(о) з "Нашою Україною" за рахунок "донецьких".
Саме такий сценарій розвитку може бути головним фактором мобілізації "донецьких" на користь реформі. Адже навіть "обмежений" президент є потужним політичним ресурсом, суб’єктом законодавчої ініціативи, реформатором судової системи (включно з Конституційним судом), провідником зовнішньої політики.
Проте перенесення голосування на жовтень збільшує вірогідність зриву реформи саме "регіонами", тим більше, якщо розрив між Януковичем і Ющенком скоротиться до 2-3%.
Не дарма ж навіть керівник штабу Януковича вважає вересень оптимальним часом для "дуже непростого голосування" і не вірить, що Янукович-президент проведе потрібну реформу (Тігіпко, "Демонстрація методів відбувається щодня", "День", 01.09.2004).
Він же натякає й на те, що в такому разі "донецькі" можуть залишитись наодинці у якості сили, яка програє Ющенку: "Якщо голосування не відбудеться з вини фракції "Регіонів...", то теоретично можна допустити, що деякі члени коаліції захочуть залишити об’єднання".
Куди піде Медведчук? Ставлення низки політичних сил та їх лідерів до особистості глави адміністрації президента, його апетитів, амбіцій, інтересів природним чином було однією з головних причин зриву голосування 8 квітня.
Опоненти Медведчука схиляли на свій бік тих, хто ще вагався надмірним зростанням ролі СДПУ(о) у політиці і економіці України. "Донецьким", зокрема, марився указ про звільнення Януковича і призначення Медведчука новим прем’єр-міністром.
Зрештою, дивно, якби Медведчук не претендував на цю посаду після вдалого урожаю у 300 голосів та ухвалення політичної реформи. Щоправда, Янукович у такому разі потрапляє у зручне "президентське" крісло, замість почесної синекури в структурі ІСД чи СКМ.
Чому Медведчук має шанси стати головою уряду? Прем’єр-міністр Медведчук набагато слабший суперник, змушений домовлятися з усіма, навіть з ворогами, ніж повноважний президент Ющенко, з яким домовитись (враховуючи фактор перемоги Юлії Тимошенко та Петра Порошенка) буде важко.
Медведчуку після реформи ще доведеться поборотися за сприятливу для себе конфігурацію більшості (цього зараз ніхто не гарантує і навіть не планує), схвалення Програми дій заради річного імунітету, бюджету і т.д. Тоді як при Ющенку гостро постане питання про різку зміну статусу-кво і поступки, наприклад, у (ре-)риватизаційних процесах.
З іншого боку, Медведчук у разі отримання влади не буде рахуватися з "дрібнотою", як це робив би і робить Ющенко. Тим більше, що такими для головного канцеляриста президента не складаються стосунки з "колишніми" фаворитами Деркачами та Волковим. Тобто у вирішальний момент для політичної реформи через амбіції глави АП знову може не вистачити кількох голосів.
Чи наважиться Литвин? Позиція спікера видається найхиткішою. Його будуть активно шантажувати 2006 роком, втратою високого положення і влади, розлученням із депутатським мандатом і, головне, недоторканністю.
Його будуть зваблювати перспективою "продовження" реформи з обранням президента у парламенті, коли його кандидатура буде найпершою. Зрештою, його просто можуть змусити провести реформу заради "повернення" Кучми.
З іншого боку, можна побачити, як Литвину важко притлумлювати в собі бажання зіграти "історичну" роль у примиренні суперників і груп, що зіткнулися у двобої за президентське крісло, прагнення поставити під контроль держави всі потужні ФПГ, чого так і не вдалося йому зробити протягом 2000–2001.
Якщо у цих площинах противники політреформи знайдуть підхід до спікера, реформа може не виплутатись із хащ Регламенту чи зазнати поразки внаслідок блокування трибуни.
Між першим і другим туром? Існує загальне припущення, яке неможливо перевірити, про те, що реформу ухвалять при наявності явного лідера президентських перегонів. Станом на початок вересня розрив між Ющенком і Януковичем становить всього 5-6%, кількість громадян, які не визначилися, збільшилась до 20% (Дані "Демократичних ініціатив").
На ці відсотки активно претендують, окрім фаворитів, Симоненко, Мороз, Вітренко і Кінах. Тому навіть якщо припустити неймовірне, що до Януковича відійде половина тих, хто не визначився, перевага над Ющенком буде мінімальною і недостатньою, щоб схилити частину "Нашої України" до реформи. У той момент більш дієвими можуть виявитися хіба що механізми прямого підкупу.
Якщо ж розрив між Януковичем і Ющенком відновиться до 10-12% на користь останнього, то між першим і другим туром розпочнуться переговори про нову більшість у парламенті, і політреформа у вигляді проекту 4180 більше нікого не цікавитиме за умови, звісно, щедрих пропозицій від Ющенка.
Ще один варіант ухвалення реформи до виборів можливий в результаті політичної дестабілізації, спалаху насильства між командами головних кандидатів як спосіб "уникнення" громадянської війни, а головне перерозподілу майна окремих ФПГ.
Автор: Петро Бурковський, координатор міжнародних програм Школи політичної аналітики при НаУКМА
