Начали расстреливать, когда поняли, что Киев им не взять – мэр Бучи Анатолий Федорук
![](https://img.pravda.com/images/doc/6/c/6c46e98-bucha-fedoruk.jpg)
З моменту публікації моторошних фото з Бучі на Київщині минув майже тиждень.
У звільнене, хоч і досі небезпечне й не пристосоване до життя міста, їде президент, нардепи, сотні журналістів і самі мешканці.
Картинки з колись доглянутого передмістя, сучасних котеджів, яким так дивувались і які цинічно грабували окупанти, тут змінила поіржавіла російська техніка, розбиті будинки та поховання на місці дитячих майданчиків.
З 3-го до 31-го березня місто жило в умовах страшного терору.
Попри, здавалося б, сотні фотографій і вже розказаних особистих історій, за цей тиждень так і не з'явилося розуміння, як саме росіяни окупували Бучу, чи було кому захищати місто і головне – що буде з ним надалі.
Щоб знайти відповіді на ці запитання, "Українська правда" поговорила з міським головою Бучі Анатолієм Федоруком.
Ми зустрілися пізно ввечері в київському будинку друга пана Анатолія й годину розбирали по поличках усе, що відбувалося в місті з першого дня війни. Він спокійно й детально розповідав, як росіяни захоплювали місто, коли до звуків артилерії над головою додалися автоматні черги на вулицях, та як йому вдалося місяць переховуватися від окупантів по чужих квартирах і дачах.
"Сіра зона", битва на Вокзальній і перші дні окупації
– Пане Анатолію, почнімо із запитання, яке хвилювало мешканців вашого міста не один тиждень: де ви були весь час окупації Бучі? Вас ні чути, ні видно не було.
– Весь період окупації я був у місті – це мій обов'язок як посадової особи і як громадянина. Якщо ви вже поставили це запитання, я б хотів по хронології розказати, як цей місяць взагалі пройшов.
– Давайте. Перший день війни, 24-го лютого, що відбувалося в Бучі?
– Місто, громадяни шоковані. Шоковані тим, що бачили на свої очі. Ми спостерігали, як на летовищі "Антонов", що між Бучею і Гостомелем, російські літаки та гелікоптери нищать інфраструктуру. Наші військові боронилися, там Нацгвардія якраз була – враження, ніби якийсь рій бджіл, джмелів налетів!
У те, що це війна, тверезомисляча людина не могла повірити. Але практично з першого дня ми з райдержадміністрацією, військовим комісаріатом, іншими структурами працювали над тим, щоб організувати всю потрібну роботу належним чином.
![](http://img.pravda.com/images/doc/2/9/2977c38-lar-1085-ed.jpg)
– У місті була тероборона, чи ви її створювали на ходу?
– Ми почали її створювати ще до війни. Якраз визначили приміщення для ремонту – це бувша військова частина. Але на другий день війни районні структури – райдержадміністрація, військкомат, інші держоргани полишили Бучу, виїхали в Білогородку в межах району, де було більш безпечно, і ми фактично лишилися з громадою сам на сам.
Я поцікавився тоді у військових, чи будуть у нас Збройні сили. Мені пояснили, що з огляду на оборонне завдання Києва Буча є сірою зоною. Тому ЗСУ будуть нас боронити виключно артилерією та іншими схожими способами, щоб не дати ворогу перейти річку Ірпінь.
Звичайно, отримавши цю інформацію, як історик за фахом я розумів наслідковість, але не став це поширювати, щоб не сіяти паніку.
– Тобто ви вже тоді знали, що місто фактично буде зруйноване?
– Мало того, що буде зруйноване… Я прекрасно розумів, що таке сіра зона, з огляду на події на сході нашої держави.
– Роз'яснімо трохи. Сіра зона – це територія, над якою літають снаряди, випущені і з нашого боку, і з їхнього, але на самій території активних бойових дій не ведеться?
– Так. З огляду на те, що в мирному житті наше місто завжди було зорієнтоване на поставки продуктів, хліба з інших населених пунктів, зокрема з Києва, уже з перших днів у нас виникла проблема із забезпеченням.
Спочатку я зв'язався зі знайомим підприємцем з Ворзеля, ми налагодили випічку хліба. Але запасів дріжджів, маргарину, муки було обмаль. Тоді я звернувся до Геннадія Зубка (політик, член урядів Яценюка та Гройсмана – УП), і він домовився з власником "Мегамаркета" у Дмитрівці.
Ми поїхали до Дмитрівки – я і четверо товаришів, за продукцією. І то було… фактично, перше хрещення. Відбувся перший бій у районі церкви, Житомирська траса М-07, біля Мегамаркету.
– Яке це було число?
– Десь 3-е березня.
– Але ж перед цим ще, 27-го лютого, вони заїхали на вулицю Вокзальну?
– Так, вони заїжджали. До 3-го березня російські війська фактично зайняли майже всі населені пункти нашої громади: Гаврилівка, Синяк і т.д., і підійшли до міста. Але в саму Бучу не заходили.
Коридор у сторону Дмитрівки (14-15 кілометрів на південь від Бучі – УП), куди ми потім їхали за хлібом, ще був відносно вільним, стояли наші блокпости, тероборона в кожному населеному пункті.
3-го березня відбувся перший бій, після якого вдалось повернутися до міста, але не в центр. Блокпост, який ми проходили дорогою на Дмитрівку, уже був рознесений. Один з його учасників ліг на капот і каже: "Не їдьте, там орки". Російські війська заїхали в мікрорайон Склозаводський, стали біля прохідної склозаводу і фактично почали контролювати шлях по вулиці Яблунській аж до Вокзальної.
![](http://img.pravda.com/images/doc/5/f/5fe30b8-photo-2022-04-08-15-18-18.jpg)
Ми швиденько роззосередилися по приватному сектору мікрорайону Склозаводський, я з кількома товаришами попросився до родини Віталія Рибчуна, нас прийняли. Там ми провели 5 діб, складали плани, як пройти далі.
– Тобто з 3-го березня Буча вже була окупована?
– Так, 3-го березня Буча була повністю окупована й відрізана від Києва.
– Тероборону ви організувати не встигли, ЗСУ до вас не зайшли – у підсумку в місті залишилися тільки мирні жителі?
– Так. Учасники тероборони, які були у списках, отримали 6 автоматів Калашникова. Але коли виїхав військкомат, то він і це забрав. Тобто без зброї лишилися навіть ті, хто були готові ставати до захисту міста.
Частина наших активних громадян, які пройшли війну і просто були патріотично налаштовані, перейшли в батальйон тероборони району, потім поїхали в Капітанівку, потім у Білогородку, частина перейшла до тероборони Ірпеня.
– Так а чим відрізнялась обстановка в інших населених пунктах?
– У них був час, можливість зрозуміти всю наслідковість, а не так, що ворог уже тут стоїть. І там уже центральне керівництво, яке видавало зброю, було готове швидше вирішувати всі питання.
– Ще одне уточнення: чому, дізнавшись про перебування міста в "сірій зоні", ви не почали примусову евакуацію?
– Ми цікавилися, як нам діяти. Обласне, районне керівництво сказало, що російські війська до Бучі не зайдуть. Повертаючись до хронології подій: зранку 8-го березня ми зрозуміли, що зачистки вже йдуть по вулиці Яблунській, і черга дійде до нас.
– Зачистки?
– Росіяни заходили в кожне подвір'я, шукали "нацистів", зброю. Тому ми вирішили відкинути всі наші стратегічні шляхи і піти навпростець – вздовж гаражів, через лісосмугу на залізницю і кількома етапами рухатися в центр міста. По центру вже їздили БТРи, люди були налякані.
Як ми потім з'ясували, вони розбилися на 4 сектори і робили повзучу зачистку, щоб потім підтягувати свої сили, і їх ніхто не накрив.
– Чи є розуміння, нащо росіянам потрібна була Буча? Можливо, для облаштування вогневих позицій?
– Ні, тут якраз цікаво. Пам'ятаєте розбиту колону на Вокзальній? Фактично, вона розтягнулася через всю Бучу аж до Гостомеля. Такою бравадою вони йшли на Київ.
![](http://img.pravda.com/images/doc/b/3/b32e701-lar-1607.jpg)
Мабуть, військове керівництво запевнило, що їх тут ніхто не зупинить, і вони ледь не маршем зайдуть на Хрещатик. Слава Богу, наші Збройні сили кількома групками їх розбили.
– Тобто Буча була просто транзитним пунктом? До речі, а цю славнозвісну колону на Вокзальній зупинила артилерія чи авіація?
– Артилерія, як ми потім з'ясували. Бо ми зразу всі: "Байрактари, байрактари!". Але це артилерія так усе філігранно поклала.
– Після спаленої колони ви так упевнено записали відеозвернення до містян, мовляв, ворог знищений, місто не окуповане. Чесно кажучи, я аж видихнула.
– Відверто, як цивільна людина, я відчував себе аналогічно. Ми виїхали туди, зафільмували, ходимо по вулицях – росіян не видно. А буквально наступного дня почалася ця повномасштабна повзуча річ…
Спецоперація "переховування"
– 8-го березня ви повернулися зі Склозаводського району до центру міста, і що ви робили далі? Окупанти шукали вас, намагалися вести перемовини?
– Я спитав у працівників міськради, де в нас був соціальний штаб, сказали, що так, вони двічі заїжджали, питали, де мер. Але орки бачили, що в нас там ліки, продукти, що це справді соціальний проєкт.
Вони заходили до мене додому, прострелили з літньої тераси металопластикові двері – налякали всіх моїх. Але мої, слава Богу, стійко все це перенесли, витримали.
Дружина більше не поверталася туди, була на іншій квартирі. Десь на третю евакуацію мені вдалось її, тещу, а найголовніше доньку, яка в лікарні працювала, вмовити поїхати.
– Скільки мешканців міста виїхали в колонах або своїм транспортом за весь час?
– Якщо ми говоримо, що в місті залишилося 3 500 жителів, а місто в нас 50 тисяч, то самі розумієте.
– Майже всі. Ви вирішили лишитися?
– Так. Мої заступники – Тарас Шаправський, Сергій Шепітько, Ярослав Дудченко – казали: "Ми з тобою лишаємося, шеф". Вони були категоричні. Але я ж чув, як Шаправський говорить з мамою, з дружиною, це молода людина…
Ми вже визначили, що будемо всі разом сидіти в садибі по вулиці Києво-Мироцькій, там був підвал і генератор. Я переговорив з начальником відділу освіти Олегом Цимбалом, який за евакуацію відповідав – він сказав, що буде допомагати і виїжджатиме останнім, якщо буде можливість.
Я з усіма попрощався, сказав: "Допомагайте з евакуацією і, по можливості, старайтеся теж виїхати". А Тараса Шаправського попросив піти зі мною. Ми прийшли до мене в будинок, я дав йому ключі від авто моєї доньки, який був на території лікарні й кажу: "Виїжджайте з хлопцями". Він мені: "А ти?" Я кажу, що знайду ключі від "Лексуса" дружини, заберу ще одну родину і поїдемо разом.
Він, напевне, зрозумів, що ми розходимося, але ключі взяв і пішов. Я йому ще ключі від калітки дав. Потім зібрав собі авоську, документи, продукти, речі, сімку залишив, як повинно бути по інструкції, і пішов до сусіда Віталія Косенка – це сьома хата по своїй вулиці.
Але потім мені треба було вернутись за сімкою і ще за деякими речима. Я переліз через паркан, бо ж ключів не було, і побачив, що двері вже відкриті. Подумав на мародерів, але позаду з'явився автомат: "Хто ти, що ти?" Кажу, що живу поряд, наглядаю за будинками.
– Тобто вирішили не признаватися, що ви мер?
– Ні, звичайно. Кажу: "Я тут поруч, люди виїхали, наглядаю за будинками". Вони розпитали, де я працюю – кажу, що в комунальній службі і на підприємстві "Техпромсервіс".
Офіцер витягнув два віддруковані папірці зі списками, єдине, що в тому переліку було не "Федорук", а "Федорчук"! Федорчук Анатолій Петрович.
Він запитав, чи це мій дім, кажу: "Хотів би я мати такий будинок!" – "А де мер?" – Кажу: "Та вони двоє суток, як з сім'єю уїхали!"
– І в них не було вашого фото?
– Ні. І так склалося, в мене не було традиції вішати портрети – Толя здєсь, Толя там. Родинні, членів родини висіли, але моїх не було.
А вони тільки зайшли, їх ще все цікавило: "О! Блок сигарет у гаражі", "О! У них унітази в ізьбах стоять!" Потім запитав у мене паспорт. Я кажу: "То хто ж з цивільних у місті носить паспорт? Але вдома є, готовий показати".
Запитав, чи я служив – кажу, що так. Він аж насторожився – думав, що в ЗСУ. Але я додаю: Хабаровський край Дальновосточний воєнний округ… Хоча він був професійний, кілька разів перепитував одне і те ж, щоб пересвідчитися, чи я говорю правду.
У підсумку він запропонував піти за паспортом, і ми пішли, але на пів дороги йому хтось по рації передав сигнал. То він сказав: "Ти ж однаково за будинками присматріваєш. Ми здєсь надовго – принесеш паспорт, покажеш".
Я, звісно, це пообіцяв і одразу пішов до знайомого, пояснив ситуацію. Зібрав у кульок пів булки хліба, пів палки ковбаси, отримав ключі від його дачі і від квартири сина. Каже: "Давай туди швиденько, і ми до тебе прийдемо". У результаті я певний час був у мікрорайоні Мельники на цих дачах.
– Тобто весь час окупації ви ховалися по різних квартирах?
– На різних квартирах, на різних локаціях. Тоді в мені важко було впізнати мера – тут порізано, поклеєно, без миття. Я вважаю, що Господь Бог управив так, що зберіг мене. Тому що попасти їм у руки – самі розумієте…
– Так, ми були біля братської могили голови Мотижина Ольги Сухенко… Це жах, що з її родиною зробили окупанти.
– Я знав її. Слава Богу, що наші жителі, при тому, що значна кількість мене бачила…
– Бачили і ніхто не видав?
– Ніхто не видав.
Розстріли та поховання мирних жителів
– На другий день після звільнення Київщини ми були в Бучі та розмовляли з місцевими, які вивозять тіла загиблих. За їхніми спостереженнями, росіяни працювали прицільно – зокрема ходили по адресах військових, колишніх учасників АТО.
У вас є припущення, хто їх міг здати?
– Я не виключаю, що в період піднесення рухів учасників АТО, волонтерів, туди повтиралася велика кількість людей... Можливо, ці люди навіть на якісь громадські чи муніципальні посади були призначені.
– Але конкретні прізвища вам на думку не спадають?
– Ні, звичайно. Але те, що списки були віддруковані… Він тоді витягнув два віддрукованих аркуші.
– Коли окупанти почали розстрілювати людей? Американська газета "The New York Times" зафіксувала, що вже 9-11-го березня на вулицях були тіла.
– Я для себе роблю такий висновок, що після того, як зрозуміли, що Київ їм не взяти. Тоді в місті практично щовечора починалася стрількотня автоматів, кулеметів.
– Це з якого числа?
– Я не готовий говорити, чи під час цієї стрілянини когось вбивали.
– Але це точно були звуки автоматів? Ви не могли їх сплутати з чимось потужнішим, артилерією?
– Ні, канєшно. Російська артилерія стояла фактично між Бучею і Мироцьким, за межами міста. Танки, БТР стріляли із житлових кварталів, вони заїжджали в двори, де не була забудована територія. Наприклад, біля церкви у нас є така – вони заїхали, відстрілялися, від'їхали.
У нас там на одній вулиці якраз наш інформатор Віктор був, він дивився, що робиться по місту. Ну, і була низка інших громадян, які періодично приходили у визначений час, щоб подивитися на обстановку.
– Ви самі на вулицю не виходили?
– Не виходив. Весь час був у помешканні, у дворі, наскільки це було можливо. Став свідком розстрілу трьох родин, які їхали на автомобілі.
В одній була поранена жінка із дитиною, чоловік нелюдським благанням переконував російський блокпост не вбивати її, бо вона вагітна. Фактично там же він її і поховав, на перехресті вулиць Леха Качинського і Шевченка.
– Тобто вони її таки розстріляли…
– Розстріляли прямо в автомобілі, він досі стоїть. Номерний знак з машини чоловік, фактично, використав замість хреста. Мені ще цікаво, як будемо робити ексгумацію на захороненні біля церкви, з'ясувати, чи є там той чоловік. Бо є інформація, що його теж розстріляли.
Найгірше відчуття, коли ти це чуєш, бачиш, але сидиш безпомічний і безпорадний. Отака річ.
– Скільки цивільних загинуло в місті за час окупації?
– Станом на 6-е квітня ми констатували смерть 320 цивільних громадян. Жодного військового серед тих, кого розстріляли і закатували російські війська, немає. Остаточна інформація буде трохи пізніше, ми все висвітлимо.
Наразі встановили 163 громадян, компетентні служби працюють. Я не виключаю, що серед загиблих є частина громадян з Гостомеля, Блиставиці, тому що люди намагалися виїхати – хто на велосипеді, хто на автомобілі.
– Тобто більшість розстріляних – це ті, які хотіли евакуюватися, але не встигли цього зробити?
– Хотіли, так.
– Ми також були на території дитячого табору "Променистий", де росіяни катували людей. Бачили понівечені тіла п'ятьох чоловіків. Чи відомо щось про них?
– Невідомо. Так само невідомо про тих, хто, вибачте, як дрова, були складені на базі Агробудпостач.
– Ті, кого спалили окупанти?
– Так. І невідомо, хто ті загиблі, 21 тіло, на вулицях Яблунська, Вокзальна (йдеться про тіла, які були на найперших, жахаючих фото зі звільненої Бучі – УП). Там уже практично через ДНК спеціалісти мають дати заключення, хто це, як вони загинули, як їх розстріляти.
Уже кілька днів у нас працює велика кількість фахівців регіонального, державного і міжнародного рівнів, щоб усе це з'ясувати.
– Людей, похованих у братській могилі біля церкви Андрія Первозванного, будуть ексгумувати?
– Так. Тут важливо зробити акцент на тому, що десь через півтори неділі від початку війни в нас виникла потреба хоронити людей – бо ж це люди: хтось народився, хтось помер. А вулиця Депутатська, у кінці якої в нас центральне кладовище, уже прострілювалася.
Тоді ще трохи проскакував зв'язок, ми зв'язалися з прокуратурою, з поліцією і домовилися тут (на території церкви – УП) тимчасово хоронити. Ніхто ж не думав, що така армада зайде з території Білорусі…
Тож, узгодивши із настоятелем храму, отцем Андрієм, ми почали робити тимчасове захоронення. Десь на 12-е березня там було людей 20-22, не більше. Решту звозили уже розстріляних. На вулицях, на тротуарах – де кого вдавалось підібрати.
З 8-го березня автомобіль, який забирав тіла (іноді це була швидка), їздив виключно в супроводженні російського БТРу. На перший погляд, це якоби супроводження і не більше, але так російські війська зрозуміли, на якій заправці, на якому підприємстві є паливо.
То після 31-го березня, коли ми в першу, другу, третю ємність зайшли, то вони вже були повністю сухими. Тобто вони просто собі все викачали.
Життя та проблеми міста після звільнення
– Як ви, сидячи у схованці, зрозуміли, відчули, що Буча – звільнена? Зв'язку немає, новин, відповідно, теж.
– Ще під час окупації в будинок, де я ховався, принесли радіо. Ми знайшли батарейки і могли його слухати. Але про звільнення Бучі ми дізналися інакше.
Спочатку практично двоє суток працювала російська артилерія, а наші накривали їх точково у зворотному напрямі. Від цього було таке зарево в районі Блиставиці, Гостомеля, Мироцького. Ми чули всі ці звуки, це ж руйнівна сила.
Потім десь 30-го березня по Ковельській трасі, М-07, мій знайомий нарахував 164 одиниці російської техніки, яка виходила з вулиці Вокзальна і з Лісової Бучі – було чути гуркотіння. Решта виходили через Гостомель.
Ну, і наша артилерія й інші служби накривали їх на виході досить здорово і влучно.
Після цього фактично з 30-го на 31-е березня в Бучі стала тиша. Ми з Віталієм Косенком прийняли рішення пройтися містом, дійшли до міськради, а там у нас Леонід сидів, бивший керівник ОСББ. Він сказав, що в центрі їх вже нема, і так ми зрозуміли: все!
– Якою ви побачили Бучу, коли вперше вийшли на вулицю після окупації?
– Дорогою я не зустрів практично жодної людини. А коли повертався назад, то жителі якраз повиходили із підвалів, з помешкань, практично біля кожного будинку було по 20-30 людей.
– Тобто люди гуртувалися, щоб перечекати окупацію?
– Так. Вижити в період окупації – це виключно гуртуватися з кимось. Дуже страшно, коли немає з ким поговорити – мені довелось це пережити.
У такий час навіть ті, хто ніколи ні з ким не говорять, підтримують один одного. Так чинять справжні люди, бо головне завдання – вижити, зберігши обличчя і людяність.
– 4-го квітня ми були в Бучі – у місті не було ні світла, ні води, ні газу, і я так розумію, що немає досі. Наскільки пошкоджена критична інфраструктура і в які терміни її можна відновити?
– Так, ще нічого немає, працюємо над відновленням. Нам частково вдалось повернути мобільний зв'язок, зокрема Київстар. Для цього ми дали електроживлення, підтримуємо його дизель-генераторами.
Ще під час окупації, коли зв'язок ледь-ледь проскакував, ми закупили 30 дизель-генераторів, тисячу балонів газу і газових плит – це зараз сильно допомагає у процесі налагодження життя.
Також працюємо над відновленням централізованого водопостачання.
Відновило роботу підприємство, яке розливало бутильовану воду. Правда, піднімаємо ми її на дизель-генераторах, що є затратно, але ми це робимо.
4-5-го квітня обстежили систему газопроводів – як магістральних, так і побутових, до населених пунктів. Думаю, що за невеликий період часу ми будемо мати газ і воду.
– Наскільки зруйнований житловий фонд міста?
– З 5-го квітня ми підраховуємо міру пошкодження висотних будинків, наскільки це візуально можна зробити. Тобто чи підлягають вони ремонту чи знесенню. На сьогодні констатуємо, що 20 висоток із 186 зазнали артилерійських обстрілів.
![](http://img.pravda.com/images/doc/2/8/287e65b-lar-1950.jpg)
– Усе відносно, звісно, але це не критична кількість для житлового фонду?
– Це ми говоримо про ті будинки, де вивалено все. Якщо десь квартира вигоріла, щось попало, то це ще не значить, що це (повномасштабні – УП) пошкодження. А по приватних – десь 200 будинків постраждали.
Також зруйновані фактично всі торговельні мережі. Найгірше – зруйновано ряд підприємств, які працювали на території міста. Їхню роботу треба починати заново.
– Що вони виробляли?
– Різне. Харчова, енергетична сфери, автотранспортні перевезення. За час окупації практично весь транспорт – від маніпуляторів та екскаваторів до автобусів – понівечений.
Зараз місто користується тим транспортом, який ми запросили до Бучі.
– Які в міста ще наразі є проблеми? Їжа, ліки?
– Наразі маю констатувати, що в гуманітарному плані ми забезпечені завдяки нашим партнерам в Україні та закордоном – Литва, Польща. Ми дуже вдячні за підтримку.
Також створені відповідні фонди і в євро, і в доларах, і в іншій валюті для відновлення. Фактично кожна квартира, приватне помешкання було зламане, пограбоване, понівечене окупантом. Тому наше першочергове завдання – дати громадянам, комунальникам чи приватним структурам можливість це відновити. Над цим ми і працюємо.
– Коли жителям Бучі можна повернутися додому?
– Як тільки це буде безпечно – йдеться і про розмінування, і про регламентні роботи, і про комендантську годину.
– Тобто поки що не їхати?
– Поки що я звертаюся до жителів нашої громади, які є співробітниками комунальної сфери: потихеньку повертайтесь. Щоб ми могли як налагодити інфраструктуру, так і в подальшому її експлуатувати.
Звертаюся і до лікарів, бо лікарня має функціонувати – і тут маю повне розуміння з боку трудового колективу. Ті 3500 – 3700 жителів, які були в місті в період окупації, після пережитого потребують лікування, психологічного, якщо хочете, супроводу.
Ми обов'язково сповістимо, коли можна повертатися. Хоча наші громадяни потихеньку їдуть, особливо в ті 14 населених пунктів нашої громади. Життя вже вирує, хоч і без світла, і без газу.
– Я так розумію, що і в зруйновані будинки теж повертаються?
– Повертаються, бо це наша земля, наша пуповина тут. Повертаються, бо Збройні сили звільнили наш край, і ми їм за це безмежно, безмежно вдячні.
– Останнє запитання: мер Харкова Ігор Терехов в інтерв'ю нам розповідав, що Харків святкуватиме перемогу балом на центральній площі. Як її святкуватиме Буча?
– Думаю, ще масштабніше. Велику перемогу ми будемо святкувати всією державою. Великий бал і велика радість буде від Ужгорода до Луганська. Тому що і Луганськ, і Донецьк, і Крим обов'язково будуть українськими.
Ольга Кириленко, УП