Як це відбувається. Суб'єктивні нотатки учасника виборчого процесу

В'ячеслав Піховшек відомий тим, що навіть сюжет про Віктора Ющенка перетворює на піар Демсоюзу. Можна розцінювати цю статтю, як спробу реклами власного блоку. Ми не завжди поділяємо його точку зору, проте вважаємо за можливе опублікувати його "дорожні нотатки", хоча б тому, що УП до цього детально не писала про блок ДемПУ-Демсоюз.

Насправді все це ще гірше, ніж можна було б собі уявити. Я не багато чекав від четвертої виборчої кампанії, в якій тією чи іншою мірою беру участь, і першої, в якій є власне учасником. Але кількість "дійсно справжніх новин" ж виявилася "в новинку".

Цей текст є спробою узагальнення частини власних спостережень виборчого процесу в Центрі та на Сході України. Неповною, звичайно – саме на це претендують суб'єктивні нотатки учасника виборчого процесу. Міста вказувати не буду – сподіваюся, що, цю скромність (для "тормозів" вказую, що вживаю це слово в іронічному сенсі) оцінять губернатори, які за невказання їх недоробок не отримають зайвий раз по голові із Києва.

Що таке адміністративний ресурс

Зрозуміло, що ніхто у регіонах не скаже вам про якісь збори із рекомендацією голосувати за певного кандидата чи партію. Промовчать і про тиск на виборців. Більш-менш різноманітною в масі своїй, наскільки про це можна судити із одноденного перебування, виглядає і преса обласних центрів. Різноманіття ж кандидатів велике, інформації про них багато, правдивої і не дуже. В містах вистачає біг-бордів – причому не видно, що "За єду", "Наша Україна" та "зелені" відчувають з цим якісь проблеми.

Адмінресурс відчувається, коли переїздиш із одного обласного центру до іншого. Роздратування зростає співвимірно кілометражу: дороги "забиті" біг-бордами одного-єдиного виборчого блоку. І не тільки з цієї, стерпної, правду кажучи причини. Є і інша. Напевно, кожен, хто поподорожував українськими дорогами, все ще пам'ятає щити - "територія такого-то лісництва". Так от, зараз ці щити поверх закрито рекламою цього ж виборчого блоку. Я в цьому переконався особисто, зауваживши регулярність появи цих щитів.

Зупинився, і підняв "верхній" плакат. Знаєте, це якоюсь мірою навіть символічно – надійно "забацаний" радянський знак, надійні сталінські бетонні стовпи, і от такий новий зміст плакату. Проста реконструкція обставин дозволяє зробити висновок про кимось спущену рознарядку на кількість плакатів, яку не підкріпили реальними грішми, що і примусило районне начальство викручуватися самостійно. Не дивно, що частина щитів виконана в кращих традиціях районних афіш, приміром, індійських мелодрам, які так полюбляв "радянський народ".

Трапляються і каламбури – в одному місці бачив "політично неправильний" напис, виконаний, скоріш за все, в протоперіод творення владного виборчого блоку - "За Єдину і Багату Україну". При всіх великих літерах читається навіть дикувато – хоч, для декого – в міру здорового нахабства.

Регіональні дискусії

Знаковими фігурами для регіоналів політики є – за рівнем зацікавлення – Кучма, Путін, Ющенко, Медведчук, Тимошенко, Мороз, все ще Лазаренко. В моєму випадку – Волков, Горбулін. Мені дістається на горіхи. Спроби парирувати інколи вдалі – за рівнем саморекламування блок Демпартії-Демсоюзу значно поступається всім, включно з "Нашою Україною". Це дає мені підстави з усім шалом юного серця наполягати на неоковирності чуток про "мільйони Волкова". І – кивати на тих, хто "вкинув" у рекламу набагато більше. Втім, подекуди стикаєшся з тим, що з легкістю можна знайти і в Києві – цитують зовсім не те, що ти говорив. Доводиться стискати зуби, ще не вистачало судитися журналісту з колегами.

Регіональний журналіст, наш регіональний колега – людина, спрагла до інформації. У мене існує обгрунтована підозра, що за Києвом, а також Львовом та може ще декількома обласними центрами Інтернету, як фактору впливу, не існує (це – для "тормозів" - знову іронія). Тому інформація, якою оперує місцевий журналіст, "грішить" чим завгодно, крім навіть того варіанту т.зв. "повноти", якою в стані оперувати журналіст київський. Втім, в одному із обласних центрів дуже розумна і інтелігентна дівчина ставила питання, зокрема і по проблемі "Литвина-Каротерса".

Інші оперують більш-менш стандартним набором штампів і стереотипів. Мені сподобалось, що незвичний, судячи з усього, стиль спілкування "на рівних", регіональний журналіст сприймає нормально. Думаю, у плеканні такого стилю є перспектива української журналістики. В цілому ж, не в образу, прошу дуже, моїм регіональним колегам буде сказано, їх рівень підготовки гострих питань дорівнює приблизно чверті Олени Притули (тоді, коли вона мене картає в наших приватно-політичних розмовах).

Для мене це означає, що єдиного інформаційного поля країни, поля, яке б складалося не з одного-двох-трьох національних каналів, кожен з яких по своєму добирає і інтерпретує (чи – не інтерпретує) новини і аналітику немає. У регіонах, де я побував, не існує як факту культури "Нового каналу", ICTV, "Тонісу", СТБ – я, звичайно, не хочу цим сказати, що моїх шановних колег не дивляться у тих регіонах, де я не побував. Отже, про якесь порівняння інформації навіть місцевими журналістами, я вже не кажу виборцями, не може бути і мови.

Теми, яку однаково із зацікавленням сприймають і журналісти, і виборці – персональні зв'язки та персональні протистояння. Найцікавішим є образ Юлії Тимошенко. У неї, здається, немає "середнього" виборця – її або ненавидять, і таких чимало, або – обожнюють. Досить незвичним є Олександр Мороз.

Він для багатьох – і після касетного скандалу – є і до сьогодні уособленням громадянської позиції, дещо застарілим, але все ж уособленням. І якщо Мороз справді колись захоче претендувати на національне лідерство – він має, хай дарує Сан Санич, суттєво осучаснитись. Що важко, і до чого у Мороза великого бажання немає. Але - інакше важкувато уникнути широкого сприйняття його протистояння з Кучмою як "надто особистого". Втім, тут я вже перейшов від опису до аналізу передвиборчої кампанії.

Про олігархів, "наших" і "не-наших"

Леонід Кучма. Я не вперше спостерігаю, як вся маса критичного ставлення до нього у дивний спосіб співіснує із співвимірюванням по ньому української інтелігенції. Мені важко пояснити цей феномен однією лише "провладністю", тут дещо є від особи українського президента, багато в чому схожому на тих, ким він керує.

Володимир Путін. Із сумом констатую, що це політик, якого більшість з тих, кого я зустрічав, готові сприймати як свого президента. З сумом, оскільки українська земля, схоже, народити може.

Віктор Ющенко. Він – "пухнастий", він "месія", "ображений", "нещасний", але "щось зробив для людей".

З цим не посперечаєшся, погоджуєшся, лише запитуєш, звідки така думка, що інші не зможуть зробити більше. І чому він тягне до парламенту тих, з ким би я в одному виборчому блоці – і в одній компанії - перебувати посоромився. Це я – не про Бориса Тарасюка, Леся Танюка, Віктора Мусіяку, Володимира Філенка чи мого друга Славу Кириленка, а про, наприклад, Василя Червонія, Юрія Криворучка та Володимира Бондаренка. Сперечаються зі мною. Питають, чого Демсоюз голосував за відставку "месії" з прем'єра. Питаю у відповідь – чого ж Віктор Андрійович не взяв свого часу віце-прем'єром того, кого пропонувала фракція? І взяв його ж у свій список список 44-м?

Віктор Медведчук. Цікавляться їх публічно-заочною полемікою із Ющенком. Багато говорять про їх дебати, які не відбулися. Аргумент Ющенка про їх неспіввимірні з Медведчуком рейтинги блокується нагадуванням, чому ж Ющенко з такою наполегливістю "ллє" на Медведчука. Чи не простіше було б сказати це не за його спиною, а перед всією країною, на телекамери? Здається, після цих слів починають розуміти, що не все в цьому світі можна пояснити через "наше" і "не-наше".

Найпростіше з Волковим і Горбуліним. Володимир Павлович взагалі справляє на людей тепле враження, а його неконфліктність вигідно контрастує із брудом інших. Шляхи розв'язання проблем, питання про які йому ставлять, на непосвячених справляють враження елегантністю і вмінням знаходити спільну мову з антагоністами.

Ще простіше з Волковим. Його дистанціювання від керівництва партією, аргумент стосовно "бельгійської справи", що демократія, між іншим, означає визнання будь-якої людини невинною аж до рішення суду, яке ще й має вступити в законну силу, а головне те, що у Волкова (взагалі рідкісна якість для українського політика) фактично немає особистих ворогів блокує крики зловмисників і наклепників, які ніяк не можуть забути йому справи, за які його боялися критикувати. Коли Волков був при владі.

Свобода преси і свобода звуку

Мої слова, що для Слави Піховшека мають значення не лише суто політичні стосунки, але й стосунки суто людські, ті, які є із деким із керівництва блоку і партії, і що тому я не боюсь вибори програти, хоч і не хочу цього, справляють враження.

Мої слова, що я пішов із "Епіцентру", аби не наразитися на звинувачення у використанні свого "фейсу" в ефірі, все ще працюють, як і те, що свої нинішні чималі службові повноваження я не використовую для демонстрації "себе, улюбленого", в ефірі.

В регіонах відомі і інші "деталі" з життя 1+1. Як ми в підвішеному стані дотепер працюємо без ліцензії, наприклад. Інше розумна людина додумає і сама. Я переконався в цьому.

Найтяжче відповідати на питання про реальну свободу преси. Брехати не можна, сказати все важко. Працює аргумент – я керуюся принципом, аби мені 10 років поспіль не було соромно за те, що я кажу в Епіцентрі.

Інколи ставлять питання про компромат в політиці. Намагаюся розтлумачити, що компроматом є зумисне брехлива очорнююча інформація, і її слід відрізняти від правдивих негативних фактів, які є в біографії кожного політика. Англійська приказка каже, що у кожного є свій скелет у шафі. І наперед розумію утопічність свого роз'яснення – людина в регіоні (і в Києві також) має замало інформації, аби самостійно визначити, що є правдою, а що – дозованою брехнею.

"Типу висновки"

Основний урок цієї виборчої кампанії. Незалежно від того, хто переможе, і що означатиме ця перемога. Я ніколи не мав враження про українських політиків як про далекоглядних, яких цікавить дещо більше, ніж їх особиста політкар'єра.

При тому, що це їх самих (більш-менш) проблема. Але - очікувати, що їх концентрація на цій кампанії - наскільки короткозора, що заради виборів можна ризикувати майбутнім? Не своїм, а країни?

Започаткований поділ на "нашу" і на "не-нашу" із вдалого технологічного прийому у реальній виборчій кампанії перетворився у спосіб самовизначення виборця. Поділ підхопили і конкуренти тих, хто ділить, хутко переробивши його із кар'єриста в націоналіста. І лише небагато із справді інтелігентних людей розуміють, що такий поділ фактично, скажімо так, не дуже правильний, що наволочі, як і нормальних людей, вистачає по обидва боки.

Що без демократів в парламенті, які балансуватимуть - і - персональну конкуренцію, ми приречені на постійне, азійське до непримиренності протистояння. Але чи оцінюють так свої дії безпосередні учасники протистояння? І чи не є конфлікт їх природнім способом поведінки, який використають ті, хто в черговий раз розігрує "українську карту"?

І ще один вододіл, з яким, на жаль, довелося зіткнутися, шкода, що на десятий рік незалежності України. На "українське" і "антиукраїнське". Ясно, що це з одного боку, все ще "відрижка" імперії, але з іншого – яку ж підлість роблять країні ті, які в гонитві за сьогоднішніми голосами знову ділять людей.

Людей, які щойно починають відчувати свою гідність не як представники певної ("української" чи "не-української") групи крові, а як громадяни європейської країни. Боюсь, "громадянин" для нас все ще вища математика. І не маю ілюзій, журналісти самостійно цей примітив не зможуть зупинити. І майже гарантовано, що прості пояснення, хто "українець", а хто "анти-українець" колись для нас повернуться складними проблемами.


__________________
NB. Про те, що доводиться вислуховувати пересічному виборцю, хто аплодував Тимошенко, скільки харків'ян зустрічали Литвина, хто за соціонічним типом Ющенко, за що зняли Кальченка, хто носить прізвисько "виборчих" клоунів - про все це читайте у новому розділі "Української правди" ВИБОРИ 2002