Пять кровавых праздников современной Украины

37775 просмотров
Роман РоманюкRoman Romaniuk, Роман Романюк
Пятница, 6 мая 2016, 09:50

 

Україна має багато свят, але все менше приводів для веселощів. Майже з кожним великим святом у нашій країні пов'язана якась драматична, а часом кривава історія.

"Українська правда" вирішила згадати п'ять найтрагічніших святкувань, коли замість піднесення і радості Україна мусила пережити смуток, сором і біль.

Можливо, ця згадка послугує нагадуванням, як мало відділяє нас від кривавих побоїщ, і яка це велика спільна робота – мирне співіснування.

9 березня 2001 року: побиття активістів "України без Кучми"

Початок весни 2001 року в Україні видався дуже напруженим. Уже 1 березня за рішенням кишенькового суду тодішнього президента Леоніда Кучми силовики провели першу в історії України силову зачистку наметового містечка на Хрещатику.

Намети з'явилися на центральній вулиці столиці ще у грудні 2000 року після вибуху "касетного скандалу". У країні тривала безстрокова акція об'єднаної опозиції "Україна без Кучми".

Однак, після зачистки наметового містечка мітинги не припинились, а навпаки радикалізувались. Уже 8 березня лідери "України без Кучми" (УБК) пообіцяли, що 9 березня не пустять президента покласти протокольний вінок до пам'ятника Тарасові Шевченку.

Після цієї заяви сталося щось таке, чого Україна доти не бачила. Вночі на 9 березня парк Шевченка навпроти червоного корпусу Київського університету по периметру оточило кілька тисяч "беркутівців" та бійців Внутрішніх військ.

Усі спроби активістів вночі пройти в парк жорстко зупинялися. Вранці до пам'ятника знову спробували пробратись кілька активістів і народних депутатів, але замість того, щоб їх пропустити, силовики почали побиття і затримання. Дісталося навіть народній депутатці від Соцпартії Валентині Семенюк, яку кілька разів вдарили кийком по голові та руках, хоч вона і показувала своє депутатське посвідчення.

Коли в парк приїде Кучма, ніхто не знав. Зазвичай такі заходи проводились на 9 ранку і на них запрошували пресу. Однак того разу гарант напівтаємно приїхав о 8.30, взявши із собою лише кілька камер з державних каналів. Разом із Кучмою квіти Шевченкові привезли тодішні прем'єр Віктор Ющенко та віце-спікер Віктор Медведчук, та кілька "опозиційних" політиків.

У цей час між силовиками і протестуючими зав'язалась справжня війна на підході до парку з вулиці Володимирської. Найактивнішу участь у цій бійці брали активісти УНА-УНСО, які буквально штурмували кордон міліції. Проте "правоохоронців" було в рази більше, тож Кучма таки зміг покласти свої квіти.

Правда, президентські букети не довго пролежали під пам'ятником. Уже близько 9-ї ранку кількатисячна колона з Володимирської таки пройшла у парк і "очистила" пам'ятник Шевченку від "слідів Кучми".

Після традиційного мітингу із закликами до єдності і згуртованості та панахиди, учасники акції пішли ходою по вулиці Грушевського до урядового кварталу. Мітингарі скандували головні гасла антикучмівської кампанії: "Кучму за ґрати – і грати, грати, грати" та "Кучму геть".

Колона пройшла під Кабміном, Верховною Радою, завернула до МВС, яке закидали яйцями, і звернула по Лютеранській до Банкової, щоб виказати своє ставлення безпосередньо Кучмі.

Однак під АП її зустрів не президент, а кілька кордонів усе того ж "Беркуту" та ВВ. І слухати силовики нікого не мали наміру. На Банковій почалася справжня війна із побиттям, ламанням парканів, штурмами, світло-шумовими гранатами і навіть "коктейлем Молотова". А над усім лунало гасло, яке з певними варіаціями звучатиме на всіх майбутніх Майданах: "Міліція з народом, мусора – з Кучмою".

Організатори "України без Кучми", серед яких виділялись Юрій Луценко та Володимир Чемерис, закликали зупинити бійки і перейти на Хрещатик. Але їх мало хто слухав.

Як сказав тоді Луценко, "вперше зламався контакт".

"До цього ми знаходили можливість керованості з обох сторін. На жаль, зранку слово офіцера було зламане і, коли нам обіцяли, що о 7 ранку учасники зможуть зайти до парку, вони отримали брутальне побиття, в тому числі жінки, народних депутатів, простих громадян. Ця немотивована агресивність жандармів Кучми призвела до того, що в кінці дня невмотивовано та агресивно діяли і деякі учасники акції", - заявив він тоді УП.

Після сутичок на Банковій "ініціативу" перехопили силовики. Уже ввечері штаб УНА-Унсо був розгромлений і близько сотні активістів заарештовані. Дійшло навіть до того, що міліція почала рейд по вокзалах Києва, де хапала без особливого розбору молодих людей з українською символікою чи й просто україномовних. Частині із затриманих того дня судилося стати першими справді політичними в'язнями незалежної України.

Після 9 березня "Україна без Кучми" пішла на спад. Здавалося, опозиція більше ніколи не прийде на терміново переритий Кучмою Майдан. Але вона таки повернулась. Правда, лише в 2004-му.

9 травня 2011 року: День "перемоги" Януковича

Після свого приходу на Банкову у 2010 році, Янукович одразу почав діяти зухвало і агресивно. Для того, щоб зацементувати свій режим, йому потрібно було кілька речей: консолідувати свій електорат, задобрити російських покровителів і організовувати нові приводи для "закручування гайок".

У травні 2011 року усі ці цілі були втілені перед святкуванням Дня перемоги.

Підконтрольна Януковичу Верховна Рада попри спротив опозиції ухвалила закон, який зобов'язала вивішувати 9 травня поряд з державним прапором червоний прапор перемоги, який начебто не мав радянських символів.

Але всі бачили, що на ньому є "серп і молот", тож цей закон викликав бурхливу реакцію у суспільстві, особливо в західноукраїнських областях. Масла у вогонь підливали проросійські провокатори типу кримського "Русского единства" чи одеської "Родины", які пообіцяли пройти по Львову маршем з червоними прапорами.

Дійшли до того, що суд заборонив проведення на День перемоги будь-яких акцій у Львові. Але від спланованої біди це не вберегло.

У Києві на святковій ході, яку очолював особисто Янукович, червоний прапор пронесли першим, а уже за ним провезли державний. Комуністи принесли на Хрещатик навіть портрет Сталіна, а в Донецьку "активісти" топталися по повстанських червоно-чорних прапорах.

Проте найгостріша ситуація була у Львові. Уже з самого ранку колона невідомих молодиків з червоним прапором і димовими шашками з'явилася у центрі міста. Близько сотні людей без супроводу правоохоронців прямували до Марсового поля і Пагорба Слави, де і мали відбутись основні урочистості.

Біля самого меморіалу теж було неспокійно. Пагорб ще до початку акцій оточили посилені наряди силовиків. Інше кільце оточення зробили націоналісти зі "Свободи" та інших організацій, які намагалися не пустити на Пагорб усіх, хто мав червоні прапори чи георгіївські стрічки. Вони накидалися навіть на ветеранів та пенсіонерів, які йшли до меморіалу.

"Дісталося" і російському консулу, у якого дорогою на меморіал відібрали вінок. Але ця ситуація виявилась дуже підозрілою, оскільки усі "напади" якимось дивним чином потрапляли в об'єктиви російських телеканалів, які з'їхали до Львова показувати "фашиствующих молодчиков".

Близько опівдня у Львові почали стріляти. Сотня "свободівців" побігла за групою молодиків із георгіївськими стрічками, вимагаючи зняти їх. Один із гурту розвернувся і почав стріляти в "свободівців", поранивши одного із них у ногу.

Коли усі канали у випусках новин показали ці кадри, то для України, в якій з кінця 90-их ніхто на вулицях не стріляв, це стало шоком. Але в країні, де президентом був представник тих самих бандитських 90-их, це знову стало можливим.

19 січня 2014 року: Вогняне хрещення Майдану

Святу Водохреща 2014 року судилося стати переломним днем новітньої української історії. У науковців є такий термін – точка біфуркації. Це момент, коли стара система дійшла до своєї межі, але ніхто не знає, в якому напрямі історія розвиватиметься далі. Для режиму Януковича такою точкою стало якраз 19 січня 2014 року.

Поки опозиційна трійка лідерів готувалися до традиційних водохрещенських купань і не менш традиційного недільного віча, Майдан готувався перейти до зовсім іншого рівня протесту.

Політичні очільники протестів розмірковували над тим, як мітингувати далі в умовах офіційної диктатури, запровадженої скандальними законами 16 січня. Майдан же не мав наміру якось до цих нових умов пристосовуватись.

Хоч Янукович уже нагнав в центр Києва "Беркуту", бійців Внутрішніх військ і привіз "російських консультантів", з усіх боків лунали заклики до майданівців зберегти мирний характер протестів.

Майдан же вимагав відмовитись від триєдиного лідерства і назвати одного лідера протестів ,який візьме на себе всю відповідальність і "поведе Майдан до перемоги".

Коли на Віче 19 січня приїхали Яценюк, Кличко і Тягнибок, то стало зрозуміло, що ніякого одного очільника протестів не буде. Лідер "УДАРу" оголосив дострокові вибори президента, для яких ніякої процедури не було, Яценюк ратував за створення якоїсь Народної ради з числа депутатів ВР і нову стару Конституцію 2004 року.

На запитання, хто буде лідером Майдану, Яценюк відповів: "Тут є лідер. Це український народ".

І народ його почув. Одразу після мітингу Автомайдан оголосив похід під Раду.

 

"Нехай вони визначаються щодо лідера, а ми ідемо до ВР і стоятимемо доки не відмінять ганебні закони 16 січня", - заявили автомайданівці і всі активні учасники Мадану рушили на Грушевського.

До того, що сталося уже зовсім скоро не був готовий ніхто. Активісти пішли буквально на штурм рядів ВВ і "Беркуту" біля стадіону "Динамо". Зовсім скоро в їхніх руках з'явилися палиці і каміння, а ще за якийсь час – "коктейлі Молотова". Силовики відповіли водометами, шумовими і газовими гранатами, лунали постріли, хоч ніхто ще міг повірити, що українська міліція стріляє в український народ.

 

Головні опозиціонери вигляди зовсім розгубленими. Розпалений Кличко бігав між протестувальників і вимагав "зупинити провокації". Його запал погасив хтось із активістів, оббризкавши Кличка із вогнегасника.

Десь між протестувальників, як з'ясується потім, бігала і вмовляла не лізти на рожен Надія Савченко, тоді рядова учасниці протестів.

Лідери Автомайдану також відхрестилися від загострення на Грушевського, заявивши, що це "не їхні методи".

І тут на політичній сцені країни з'явилася доти нікому не відома сила – "Правий сектор", який очолив Дмитро Ярош. Це уже через кілька тижнів він стане головним учасником "жахів з Майдану", які показуватимуть російські канали, а 19 січня про цю силу і її лідера почули вперше.

До вечора 19 січня Європейська площа перетворилась на ще один опорний пункт Майдану, а вулиця Грушевського – на сцену і постапокаліптичного фільма, де ще диміли багаття пожеж поруч із обледенілими спаленими автобусами.

Кличко терміново поїхав до Януковича у Межигір'я. Як розвиватиметься ситуація далі було зовсім незрозуміло.

Але вже точно ніхто не сподівався, що всього за три дні, 22 січня, іменами Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, Романа Сеника та Юрія Вербицького відкриється довгий посмертний список Героїв Небесної Сотні.

2 травня 2014 року: трагедія в Одесі

Весна 2014 року – один з найтрагічніших періодів української історії. Останній обраний президент втік до Росії, його функції виконує Олександр Турчинов – спікер Верховної Ради, яка залишилась єдиним легітимним органом влади. Проте у парламенті досі сидять комуністи і регіонали, які були основою режиму Януковича і голосували за закони 16 січня.

Станом на травень 2014-го Росія уже анексувала Крим і в повну силу розхитувала інші регіони України. У Слов'янську, Артемівську, Краматорську і Донецьку сепаратисти і російські військові "у відпустці" захоплюють управління силових відомств, поповнюючи запаси свої зброї.

З квітня на Сході оголошено проведення Антитерористичної операції із залученням Збройних сил України.

З екранів російських телевізорів постійно звучали заклики "звільнити" ще й Харків, Дніпропетровськ і Одесу. За різними даними, наступним містом "русской весны" мала стати Одеса.

І цей грім грянув 2 травня.

Розпочиналося усе зі звичайної проукраїнської ходи активістів і футбольних фанів центром Одеси, які йшли на стадіон "Чорноморець", де мав відбутися футбольний матч. В якийсь момент на шляху цієї ходи виникла група провокаторів, озброєних битами та пістолетами. В центрі Одеси почалася справжня бійня зі стріляниною і вибухами шумових гранат, за якою спокійно спостерігала місцева міліція. Результатом побоїща стали смерті чотирьох активістів та поранення ще майже двох десятків.

 

Як з'ясується потім, безпорадність міліції буде частково спровокована тим, що усе керівництво силових відомств проводило закриту нараду з вимкненими телефонами в прокуратурі.

Поки керівництво "радилось" бездіяльністю міліції на вулиці керував одіозний в.о. начальника облуправління МВС Дмитро Фучеджи, який одразу після 2 травня втік з України через Молдову.

Ситуація загострювалась, на вулиці точилась кількатисячна бійка, по активістах стріляли навіть із дахів будинків.

 

Врешті нападників потіснили і почали їх переслідувати аж до табору Антимайдану на Куликовому полі. Навіть коли запалили намети антимайданівців, а вони самі забарикадувались в Будинку профспілок, міліція нічого не зробила.

Пізніше МВС заявило, що спочатку пожежа виникла на верхніх поверхах, куди знизу пляшок із запальною сумішшю ніхто б не докинув, і вже звідти поширилась вниз. На одному з відео видно, як на горішньому поверсі у лівому крилі споруди справді почалася пожежа.

Але чому силовики не спинили людей, коли з обох боків полетіли "коктейлі Молотова" і Будинок профспілок перетворився на палаючу пастку для кількох десятків людей? Чому не поквапились пожежники, які приїхали на Куликове уже тоді, коли врятувати понад 40 людей було неможливо?

Хто винен у тому, що сталося в Одесі 2 травня 2014-го? Росія, як запевняла українська влада? Цілком можливо, що саме РФ створила умови для насильства. Але чи Росія кидала "коктейлі Молотова"? Чи Росія заважала пожежникам почати гасіння й евакуацію? Чи Москва дивилась, як люди викидалися з вікон, чи била тих, хто зумів вибратись? Запитання, що називається, без відповіді.

24 серпня 2014 року: російський наступ на Незалежність

До Дня Незалежності у 2014 році вирішили провести парад. Перший за кілька останніх років. В умовах неоголошеної війни з Росією, яка от уже майже півроку точилася на Сході, такий крок виглядав прийнятним. Нова військова техніка мала проїхати Хрещатиком і відправитись просто на фронт, як у часи Другої світової.

Позиції сил АТО на Сході тим часом відчутно послаблювались. Операція зі взяття Донецька в оточення застрягла перед укріпрайоном Іловайська. Спроби захопити це місто, яке мало забезпечити шлях до повного оточення Донецька і виходу на трасу Шахтарськ-Донецьк проводилися силами добровольців від початку серпня. А вже 23-го числа почали надходити сигнали про підготовку вторгнення з Росії величезної колони важкої техніки. Ситуація під Іловайськом починала перетворюватись на трагічну.

Але парад усе ж відбувся. По Хрещатику пройшли нові зразки озброєння, якими обіцяли забезпечити армію і Нацгвардію.

У своєму виступі президент Петро Порошенко теж говорив про вітчизняну війну, правда, не про ту, яка тривала з 1941 по 1945 роки, а про ту, яка почалася навесні 2014-го:

"Події останніх місяців стали для нас хоч і не оголошеною, але справжньою війною. Вона, можливо, так і ввійде в історію як Вітчизняна війна 2014-го року. Війна проти зовнішньої агресії, за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ, за незалежність".

Порошенко говорив свої слова, а сам, напевно, думав про зустріч із Путіним, яка мала відбутись наступного дня у Мінську. А тим часом по Хрещатику йшли колони.

Йшли вони і по Донбасу. Під Іловайськ і Маріуполь. І з Росії танкам, БТРам, "Градам" і КамАЗам їхати було значно ближче, ніж із Києва. Уже вдосвіта 25 числа російська регулярна армія розбила всі плани українських командирів АТО про оточення Донецька і поставили перед ними іншу задачу – як вирватися з оточення самим.

В сумнозвісному Іловайському котлі опинилися бійці батальйонів "Донбас", "Кривбас", "Миротворець", "Івано-Франківськ", "Світязь" і "Дніпро-1". Вони ще сподівалися на прорив чи угоду про вихід, ще українські військові відловлювали "заблудших спецназівців" РФ, але саме під День Незалежності почалася одна із навіроломніших атак гібридної війни РФ проти України.

Того року Путін не привітав Порошенка і Україну з Незалежністю. Можливо, Іловайський котел у його хворобливій уяві мав стати таким "привітанням"? Хто зна. Але Україна запам'ятала цей урок, і вже за тиждень, як зізнався пізніше Порошенко, відповіла агресору зустрічною "люб'язністю":

"За Іловайськ уже покарані сотні убивць. Знаєте коли?.. Третього вересня ми зібрали все, що у нас тут тоді було: дві тактичні групи 95-ї та 79-ї бригад. І під керівництвом начальника Генштабу Муженка більше 1 200 українських десантників і штурмовиків пішли в рейд по тилах Іловайська. І покарали: сотні вбивць або залишились лежати, або поїхали додому у цинку".

***

Україна багато пережила, а ще більше муситиме пережити на своїй дорозі до справжньої незалежності. Головне, щоб ми завжди пам'ятали, як легко будь-яке свято може перетворитись на загальну біду. Часом досить одного неправильного руху, зайвого слова чи "коктейля Молотова".

Роман Романюк, УП



powered by lun.ua
12,5 млн за коррупционера. Как разбогатеть благодаря закону об изобличителях
Святослав Вакарчук:Если бы я был президентом, точно не начинал с усиления своих полномочий
Владелец Avellana Gold Брайан Севедж. Кто управляет рынком золота и почему Украина отпугивает крупных игроков
#Свинарчуков_за_граты! Самый громкий скандал в оборонке семь месяцев спустя
Все публикации