Сергій Рахманін: Путін не сприйме будь-якого варіанту, крім переможного для себе. Це означає, що війна надовго

Четвер, 16 червня 2022, 05:30

У Сергія Рахманіна зазвичай сумний погляд. Сум в очах – особливість людей, які знають більше, ніж говорять. 

"У мене об'єктивної інформації більше, наприклад, ніж у вас. Але точно менше, ніж у Зеленського чи Залужного", – скромно пояснює в розмові з УП Рахманін.

Насправді інформації у нього значно більше, ніж у значної половини тих, хто в загальнонаціональних ефірах жваво коментує ситуацію на фронті. 

Сергій Рахманін – народний депутат, член комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки. До політичної кар'єри Рахманін працював заступником головного редактора газети "Дзеркало тижня", де, зокрема, писав про політику та війну. 

До повномасштабної війни свій робочий час він витрачав не на політичні ігри, а концентрувався на роботі в комітеті, де аналізував питання, що стосуються безпеки й оборони України. 

На початку березня ми вже записували інтерв'ю з Рахманіним про війну. Тоді наша бесіда стосувалася початку повномасштабного вторгнення Росії.

У новому інтерв'ю Сергій Рахманін пояснює, як трансформується характер російсько-української війни, чому ворог звужує театр бойових дій, розмірковує над подальшими планами Путіна, порівнює Україну з Англією у часи Другої світової війни, відверто говорить про наші проблеми на фронті та застерігає, що війна триватиме довго. 

"Росіянам треба прозвітувати про перемогу. І ця перемога без захоплення Сєвєродонецька неможлива"

– Передусім хочу запитати про Сєвєродонецьк. Володимир Зеленський нещодавно заявив, що у Сєвєродонецьку вирішується доля Донбасу. Поясніть, будь ласка: чим стратегічно важливий Сєвєродонецьк?

– Росіяни вимушено корегували свої плани. Їхні плани ставали дедалі менш амбітними, але все одно потреби в перемогах залишаться, тому що їм треба щось продавати назовні і всередині країни. 

І тому вони, власне, і зосередилися винятково на Донбасі. Для того, щоб прозвітувати про першу гучну перемогу на Донбасі, їм необхідно закріпитися на адміністративному кордоні Луганської області. 

Насправді вони планували ще раніше вийти взагалі на адміністративні кордони Донецької і Луганської області й, оточивши повністю, знищувати угруповання Збройних сил України в цих двох областях. 

Але оскільки цього не вдається, то найбільш проста мета – це поки що вийти на адміністративні кордони Луганської області. Для того, щоб це зробити, їм необхідно взяти Сєвєродонецьк. 

Якщо він буде взятий, то для них спрощується ситуація. Дещо спрощується питання й із захопленням Лисичанська. 

Їм необхідно прозвітувати про перемогу. І ця перемога без захоплення Сєвєродонецька неможлива. І ще одна суто піарна обставина, але вона теж важлива, що Сєвєродонецьк після тимчасової окупації Луганська – це столиця Луганської області. 

Відповідно, захопивши це місто, вони можуть прозвітувати про встановлення російського триколору, про "перемогу над Україною". Тому для них це дуже важливо. 

І тому зараз фактично там дуже складна й дуже жорстка ситуація.

Реклама:

– Першочерговим планом росіян було взяти Київ за лічені дні. Ставка робилася на швидкість та неочікуваність. Всі ці плани провалилися. Відповідно специфіка ведення війни змінюється. Як вона трансформувалася і якою зараз є насправді?

– Головна їхня помилка була в недооцінці держави, її спроможності, її життєздатності. Була недооцінка Збройних сил України, їхньої боєздатності, їхнього бойового духу, і недооцінка ставлення населення до так званих "визволителів". 

Путін втратив зв'язок із реальністю, він абсолютно щиро, незрозуміло з яких мотивів, сподівався, що опору не буде, що населення буде лояльне, що Збройні сили України або розбіжаться, або будуть переходити на бік ворога.

Це, я так розумію, ґрунтувалося на хибних розвідувальних оцінках. Відповідно, тією кількістю сил і засобів, якою росіяни заходили на територію України, можна було провести достатньо швидкі наступальні дії, але неможливо було утримувати таку велику територію. Також неможливо було вести важкі бої за умови, якщо українські Збройні сили будуть чинити опір. 

Вони отримали величезний спротив, і з'ясувалося, що тих сил і засобів, які вони зібрали для вторгнення, їх недостатньо для ведення великих важких боїв на величезній площі. І тому вони звузили театр військових дій до дуже вузького простору. Якщо раніше було кілька напрямків, де відбувалися повноцінні бойові дії, то сьогодні активна фаза бойових дій зосередилася на Донбасі. 

Перша помилка, яку росіяни виправили: максимально зменшили відстань між авангардом і тилом для того, щоб система забезпечення не віддалялася від  бойових частин, які ведуть бойові дії. 

За рахунок цього зменшили ризик того, що будуть трощити їхні колони, і те, що у них зупинятимуться наступи через брак пального і боєкомплекту. 

Друге – вони дещо скорегували свої дії. Якщо проаналізувати, на останніх навчаннях, які відбувалися безпосередньо перед вторгненням, вони відпрацьовували так звану тактику загальновійськового бою. 

Це коли різні види військ намагаються координувати свої дії. Але якраз цієї координації на початку повномасштабної війни бракувало. Тобто не було чіткої координації розвідки, безпілотної авіації, авіації фронтової, авіації тактичної, артилерії. 

Зараз вони у цьому виправляються. 

Вони мають не розтягнену лінію фронту, а дуже вузьку, тож за рахунок величезної кількості стволів і за рахунок величезної кількості боєприпасів, яких у них до біса, вони створюють величезну щільність вогню. 

Ту щільність вогню, яку дуже важко витримати, по-перше, а по-друге, на яку немає чим відповісти. 

Тому що такої кількості стволів у України немає, а головне – немає достатньої кількості боєкомплекту. І вони нас вичавлюють, витискають дуже повільно, але достатньо методично. 

Не завжди їм це вдається, але така тактика спрацьовує. 

 

– Тобто поводяться досить продумано?

– Яким чином відбувався наш відступ в останніх великих населених пунктах, які були захоплені ворогом? Спочатку росіяни працювали ракетами. Причому й керованими, й авіаційними ракетами, і навіть крилатими ракетами б'ють по населених пунктах. Потім починає працювати авіація. 

Потім у них працює далекобійна артилерія і ракетна система залпового вогню, яких у Росії величезна кількість. Якщо не помиляюся, у них приблизно 1400 систем. В України близько 500 – щоб ви розуміли співставлення цифр. 

Потім починає працювати артилерія ствольна і мінометна. Потім виходять на пряму наводку танки, відпрацьовують танки, потім піхота заходить на те, що залишилося від будівель чи позицій. 

Величезна щільність вогню, величезна кількість боєкомплекту, дуже вузька ділянка. 

Коли виникає ризик оточення і так званих котлів чи мішків, то ЗСУ намагаються відступати, аби зберегти особовий склад і наперед підготовлені позиції. Але вони фактично заходять на руїни: Рубіжне, Кремінна, Попасна та Сєвєродонецьк. Це міста, яких фактично зараз немає. Це купа цегли, це спалені будинки. 

У нас на сьогодні можливості, поки що, не те що паритет, а хоча б зменшити оцю різницю в кількості, яку забезпечують росіяни. Вони постійно підганяють туди нові й нові види озброєнь, які знімають зі зберігання і скеровують в зону бойових дій. У нас такої можливості поки що немає. І, головне, навіть не в кількості стволів, а в боєкомплектах. 

На сьогодні переважна більшість нашого озброєння таке ж, як і в росіян: це ті самі Д-20, Д-30 (гармати гаубиці – УП), "Акації", "Гвоздики", "Смерчі", "Урагани", "Гради" тощо. 

У нас є невеличкий компонент іноземної техніки, але він незначний порівняно із загальною кількістю, загальною специфікацією озброєння, і вони всі працюють на одному і тому самому боєприпасі, радянському: 120-ті міни, 125-міліметрові танкові постріли, 122-міліметрові снаряди для гаубиць і гармат, тобто для причіпної і для самохідної артилерії. 

Якщо у росіян величезний запас цих боєприпасів і можливість виробляти у великій кількості, то у нас ці запаси поступово вичерпуються. 

На кількість країн, які можуть нам його продавати, по-перше, не така велика, а по-друге, у них самих цих запасів небагато, тому що нам постачають переважно країни НАТО, які самі відмовляються від таких типів озброєння і переходять на натівський калібр, на 120-мм постріли для танків, на 155-мм снаряди для гаубиць або САУ. 

Тому те, що нам продають або надають безкоштовно в рамках матеріально-технічної допомоги, практично тут же повністю вистрілюється. Ідеться про тисячі снарядів на день. 

І я б зараз не оперував конкретними цифрами, але можливість росіян забезпечити цю щільність вогню в рази більша, ніж наша. І за рахунок того, що ми не можемо ставити загороджувальний вогонь на велику відстань, у нас практично вичерпується запас боєкомплекту для систем залпового вогню, які можуть бити на 50-70 кілометрів. 

За рахунок цього зупинити їх достатньо важко.

Реклама:

"Росіяни будуть виходити тільки тоді, коли ми будемо їх гнати"

– Якщо активні бойові дії це Донбас, що відбувається на окупованих територіях? Це Херсонська, частково Харківська, частина Запорізької області. Що там відбувається?

– Там різна ситуація, різна логіка та різний характер бойових дій. Почнемо з Харківської області. Чому? Тому що це складна історія, військові там розглядають два напрямки: є окремо Слобожанський напрямок, а є окремо Харківський напрямок. 

Слобожанський напрямок – це той напрямок, де бойові дії відбуваються навколо Донбасу. Це все, що за Ізюмом. 

Росіяни намагаються атакувати з боку Ізюма в бік Донецької області для того, щоб забезпечити охоплення, а згодом оточення й знищення нашого угруповання в Донецькій і Луганській областях. Виходить це у них складно, але поступово вони все-таки просуваються. 

Критичною точкою для нас був Ізюм. Ви знаєте, що це місце, яке знаходиться фактично на рубежі Харківської і Донецької областей. Ізюмський шлях – це пряма дорога на Слов'янсько-Краматорську агломерацію. І після того, як росіяни отримали контроль над Ізюмом, ситуація наших військ на Донбасі суттєво ускладнилася. 

Вони намагаються з цього боку просуватися в бік Барвінкового і в бік Слов'янська, там точаться постійні бої. Ми намагаємося контратакувати, але, в принципі, там умовний паритет.

Харківський напрямок – це все, що знаходиться на північ від міста, в бік державного кордону. Там ситуація розвивалася краще для нас, тому що ми здійснювали достатньо успішний контрнаступ. Спочатку був квітневий, не дуже вдалий. Потім у травні був наступний. Ми просунулися в бік Козачої Лопані, захопили Тернову, нав'язали бої, але потім зупинилися. Удар там був абсолютно логічний. Чому? Тому що попри те, що це величезна армія, росіянам все одно ресурсів не вистачає. 

Тому, зосередивши свої головні зусилля на Донецькому й Луганському напрямках, частину боєздатних батальйонно-тактичних груп вони змушені були перекидати туди і, відповідно, в Харківській області та в Херсонській області їх заміняли так звані "мобіки" – мобілізовані з Донецької і Луганської області.

 

– Що таке "мобіки"?

– "Мобіки" – це такий сленг армійський. Тобто громадяни України, яких виловлювали в Донецькій і Луганській області, давали їм автомат, вдягали металевий шолом, їх навіть називали "железные каски", і відправляли на ті напрямки, які не були такими критичними. 

Абсолютно логічно, що Збройні сили намагалися контратакувати і на харківському, і на херсонському напрямках, здобували певну перевагу, і тоді росіяни змушені були все-таки частину боєздатних частин перекидати на ці напрямки, щоб наступ зупиняти. 

У Харківській області воно трохи загальмувалося для нас, на жаль, особливо після того, як село Тернова кілька разів переходило з рук в руки. Ми не змогли відновити контроль над цим населеним пунктом і зараз там ідуть позиційні бої. 

Також зараз, наскільки я розумію, є певне загострення в напрямку Старого Салтова. Це історія, яка, з одного боку, відволікає наші ресурси. З іншого боку, вона відволікає і російські. 

– Херсон?

– Там історія трохи інша, тому що росіяни до останнього моменту для себе не розуміли, що вони збираються робити з Херсонською областю. Я не впевнений, що вони і зараз остаточно визначилися з подальшою долею цього регіону. 

Вони не збираються нікуди виходити. Вони будуть виходити тільки тоді, коли ми будемо їх гнати. А для того, щоб їх гнати, нам потрібен ресурс, який поки що у нас обмежений. 

У нас були наступи на херсонському напрямку, були достатньо успішні дії в районі Давидова Брода. Але, наскільки я розумію, ворог все-таки відновив контроль над цією місциною і все-таки взяв під повний контроль Кінбурнську косу, що теж достатньо неприємно. 

Збройні сили України почали просуватися в іншому напрямку, там, де менш захищені позиції ворога. Є точки, де оборона ворога – це недостатньо боєздатні підрозділи так званих цих "мобіків". 

А є місця, де вони окопуються, де вони заливають бетон, наганяють техніку. 

Тобто ті місця, які вони здавати не хочуть. Для них, в принципі, бодай частина Херсонської області, а бажано вся – це дуже важливо. Чому? 

По-перше, це ворота до Криму. По-друге, це так званий шлях до цього сухопутного коридору в бік Придністров'я, від якого вони не відмовилися. Не зрозуміло, чи вдасться їм це реалізувати. Я твердо вірю, що ні, але плани такі у них є. 

Інший напрямок – це південний напрямок: Запорізька, Миколаївська область. Ми їх зупинили, і зараз там нічого надзвичайного не відбувається. Вони поки що відмовилися від ідеї наступати на Запоріжжя, Кривий Ріг, на Дніпро, тому що величезну кількість ресурсів у них забирає битва на Донбасі. 

Хоча це наступна їхня ідея, вони збираються наступати на Південь. Вони поки що відстають від власного плану, що вони самі собі там намалювали. 

Вони видихаються потихеньку, і у нас є певна втома. Знаєте, не хочу тут робити вигляд, що я все знаю, у мене об'єктивної інформації більше, наприклад, ніж у вас, але точно менше, ніж у Зеленського, чи Залужного. Але зараз війна іде з перемінним успіхом, навіть певні територіальні втрати, які ми несемо, не означають, що ми втрачаємо стратегічну ініціативу чи навіть оперативну. І насправді протягом 2-6 тижнів буде зрозуміло, який буде характер цієї війни. 

Або це буде довга виснажлива війна на виснаження без якихось суттєвих перемог із того чи іншого боку. Або це будуть якісь локальні успіхи, які будуть паралельно з втратами для однієї зі сторін, і це змусить шукати якоїсь мирної розв'язки – у що я слабо вірю, але теоретично це теж можливо. 

Або якась зі сторін збереться з силами і перехопить остаточно ініціативу, зможе визначити напрямок головного удару й здобуде суттєву перемогу. 

Нюанс в тому, що для генералів і з одного, і з іншого боку зрозумілі напрямки, по яких може вдарити противник. І тому тут має ще долучатися ефект певної несподіванки і правильне розраховування ресурсу. Не можна розкидатися ресурсом, бо і в нас, і в них він обмежений. 

 

– Чому саме 2-6 тижнів?

– Це за логікою. Навіть по тому, як відбуваються бойові дії, можна побачити, що наступ захлинається поступово. 

Наприклад, дуже показова історія: є така кишенька Тошківка – Золоте – Гірське. Там насправді у нас не дуже вигідна позиція, там достатньо укріплений район, з одного боку. А з оперативної точки зору, він не дуже вигідний, тому що ворог має можливість охопити наші позиції, і в разі, якщо він проривається на цьому напрямку, це означає можливість оперативного оточення більшого угруповання військ. Якщо на карту подивитеся, ви зрозумієте чому. 

Насправді і росіяни, і навіть частина західних експертів вважала, що наша оборона там не витримає. Причому там версій щодо захоплення, наприклад, Тошківки або Гірського – Золотого – ще кілька днів або навіть тижнів тому казали, що тут точно буде прорив. 

Але він не відбувається. І це означає, з одного боку, безумовно, це величезний спротив Збройних сил, а з іншого боку, що видихаються росіяни. 

Їм все важче і важче, навіть маючи таку перевагу в озброєнні, в першу чергу авіації й артилерії, їм не вдається добитися відчутних успіхів. І це означає, що потихеньку вони захлинаються і видихаються. 

І в них та сама проблема, що і у нас – це кваліфіковані бійці. 

У нас це пов'язано з тим, що кровопролитна війна. Місяці війни й активні бойові дії на Донбасі вибили велику частину кваліфікованих військовослужбовців.

При всій повазі до мобілізованих, їм потрібен час для того, щоб здобути ті навички, яких люди, які були контрактниками, вчилися роками, в тому числі здобували це під час бойових дій. 

У росіян схожа історія. У них достатньо великі втрати. Ці втрати продовжуються. 

Саме тому вони намагаються зараз зберегти свій особовий склад, і якщо є можливість, використовувати в якості гарматного м'яса донецьку і луганську піхоту. І вони це охоче роблять, намагаючись заощадити свої ресурси. 

У них достатньо велика кількість відмов. Тобто бойові групи, які виходять із зони бойових дій на відновлення боєздатності, відновити озброєння, дуже часто люди відмовляються повертатися в зону бойових дій в Україні.

 І це для них так само проблема. 

Реклама:

– Дивно себе поводить самопроголошений президент Білорусі Лукашенко. У Білорусі створюють "народне ополчення" і нещодавно Лукашенко допустив, що Білорусь воюватиме за західну Україну. Як можна розцінювати такі заяви?

– Це складна історія. Вона складніша, ніж здається на перший погляд. Перше. Давайте одразу зрозуміємо одну просту річ: ми можемо забути про Лукашенка як про суб'єкта, який ухвалює рішення. 

– Тобто він повністю під Путіним?

– Поки що Путін не ставив питання руба, що білоруські Збройні сили будуть брати участь у війні. Якби він так питання поставив, Лукашенко нікуди б не дівся. 

Він намагається противитися цьому, опиратися, комизитися. 

Росіяни, звісно, зважають на це. Їм не хотілося все-таки, щоб це було всупереч волі Лукашенка. Але якщо їм буде конче потрібно, то точка зору Лукашенка нікого цікавити не буде. Це перше. 

Друге: після останніх змін у структурі так званого "союзного государства" Росії і Білорусі, якщо ви уважно подивитеся, росіяни можуть керувати збройними силами Білорусі на власний розсуд. 

Що вони, власне, і роблять. 

Якщо ми говоримо про те, що білоруси не беруть участь у війні, то насправді вони беруть участь у війні. Персонал величезної кількості аеродромів військових, які знаходяться в Білорусі, і з яких працювали по наших територіях, був білоруський, і вони заправляли, чистили, ремонтували російську техніку. 

Тобто допоміжну функцію Збройні сили Білорусі там виконують. 

 

– Як білорусам вдається не брати безпосередньої участі у війні? Чому Путін їх не кидає на завдання?

Перша причина абсолютно очевидна: бажання у білорусів воювати в Україні немає. Це є очевидний факт для росіян. 

Тому в умовах жорстокої війни Збройні сили Білорусі могли бути радше тягарем, ніж якимсь допоміжним фактором. 

Тому вони в принципі не наважувалися. А спротив всередині Збройних сил був. Там же був намір або робити спільну команду, або не робити взагалі. Тобто поміняти білоруське військове командування на російське. Був не агресивний, але достатньо жорсткий спротив білоруських військовослужбовців і, відповідно, від цієї ідеї відмовилися. 

Третій момент – боєздатність білоруських Збройних сил викликала сумніви. Я не скажу, що за бойовим духом і за боєздатністю російська армія неперевершена, але білоруська, мені здається, що ще гірша. І вона нечисельна. 

На момент початку війни, якщо я не помиляюся, їхня чисельність плюс-мінус складала 45 тисяч. Зараз вони намагаються її домобілізувати до 60-65, а амбітна ідея до кінця року зробити її 80-85 тисяч. 

Але їх треба навчити, одягнути, озброїти, вишколити і для самої Білорусі це величезна проблема. 

Наскільки я розумію, у них був тиждень підвищеної бойової готовності з 6 по 11 червня, коли вони відпрацьовували різні тактичні завдання під орудою, під вишколом російських офіцерів. 

Тобто вони поступово вирішили їх вишколити. Там є щонайменше 3-4 боєздатні – це 103-та повітрянодесантна бригада Вітебська, це 38-а десантно-штурмова бригада Брестська, це 5-та бригада спеціального призначення і 6-та мотострілецька бригада. Оце їхній кістяк. 

Тепер питання: вони будуть готові вводити їх у дію а) коли вони будуть готові, б) коли у них буде в цьому потреба. 

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Сплативши всього лише 100 гривень, ви стаєте частинкою "Української правди". А ми разом з вами зможемо писати нові тексти, записувати гарячі інтерв'ю, готувати скандальні розслідування та спілкуватися напряму без посередників. Ми покажемо вам, як насправді виглядає політична журналістика.
Роман Кравець, політичний оглядач УП

– У чому полягає потреба їх залучати? 

– Одна з головних помилок росіян була в тому, що навіть на початку війни, коли їхній авангард просувався достатньо швидко, у них були незахищеними тили.

Неможливо було величезні території утримувати. І через це їхні колони відставали, війська зупинялися через брак пального і їжі, колони розрізали і знищували, здійснювали напади на логістико-польові центри, на ремонтні бази. 

Тобто потрібен контингент, який би контролював територію, яку ти плануєш захопити. 

І от, власне, за далекими задумами росіян, наскільки я можу розуміти, білоруські війська будуть виконувати цю функцію.

Тобто, якщо вони вирішать все-таки відновити наступ на Київ, то їм потрібні будуть люди, які будуть в тилу контролювати території, які вони будуть захоплювати. 

І ця функція буде покладена на білоруські війська. Але для цього а) вони мають бути вишколеними, б) навченими, в) оснащеними і г) до цього плану ще треба перейти. 

Наступна помилка їхня була в тому, що вони не зробили те, що вони збираються робити зараз, якщо дійдуть до цієї частини плану. Вони хочуть заходити на територію України з боку не тільки Чернігівської, а ще і Житомирської, Рівненської, Волинської областей, умовно кажучи.

 

– Хочуть заходити і зараз?

– Планують в осяжному майбутньому. Для чого? Для того, щоб відрізати центральну Україну від західної і перерізати магістралі, в першу чергу трасу на Чоп, магістральне коло. 

Для того, щоб перерізати залізничні й автомобільні шляхи сполучення, щоб унеможливити постачання і людського ресурсу, і насамперед, озброєнь західних, які будуть іти із Заходу. 

Тобто відрізати центральну Україну від західної і брати ізмором, що називається. Але для цього, знову ж таки, потрібні великі маси людей. 

Зрозуміло, що білоруси якраз для цього і потрібні. І через те, що вони наш, прости Господи, сусід, і через те, що у них, можливо, буде велика армія, якою можна цю функцію виконувати. 

Коли вони збиралися це робити? Я ж не генеральний штаб, не генерал Герасимов, і, більше того, ці плани змінюються і корегуються, але план захоплення Києва не відкинули. 

Він залишається, просто по черговості першочерговим завданням для них було завершити операцію для себе успішно в Донецькій і Луганській області. 

– Для чого Лукашенко постійно робить заяви про війну? 

– Тут є два нюанси. Перший нюанс: Лукашенко розуміє, що його можуть примусити, умовно кажучи, поставити перед фактом, що білоруські Збройні сили мають брати участь у війні. Він цього не хоче, зрозуміло, але питати його особливо не будуть. 

Але для того, щоб все-таки якось зберегти обличчя, зменшити для себе негативні наслідки, йому потрібно вмотивувати Білорусь. 

І оці всі байки, що "Україна перейде кордон і нападе на Білорусь", або "Польща перейде кордон і нападе на Білорусь" – йому ця істерія потрібна для того, щоб мобілізувати населення. 

Щоб збільшити кількість тих, хто якщо не схильний до цієї війни, то принаймні її зрозуміє, якщо доведеться до неї вдаватися. 

Ну і другий момент: в мене таке враження, що вони настільки захопилися пропагандою, яка насправді мала працювати назовні, що вони потрохи почали самі в неї вірити. 

Я не дуже пильную російські ток-шоу, але інколи просто для роботи якісь шматки там доносяться, дивлюся. 

Я з жахом розумію, що справді деякі з них реально вірять, що Україна могла напасти. Невеликого розуму люди це стверджують, але все одно. 

Я думаю, що Лукашенко на якомусь етапі справді так часто лякав, жахав білорусів тим, що Польща нападе разом із Литвою і відкусить шматок білоруської території, що мені здається, хоч можу помилятися, що він потроху починає сам в це вірити. Бо інакше він не мінував би ділянки кордону і не перекидав би достатньо велику кількість більш-менш притомних військовослужбовців на кордони, зокрема на кордон із Польщею. 

Але повертаючись до реальних речей, участь білорусів у війні проти України можлива, це не є неминучим, але це можливо. Максимально ефективними вони не будуть, але від них цього ніхто і не чекає.

Реклама:

– Які плани щодо західної України? Лукашенко не випадково раптом про неї заговорив?

– Я не можу гарантувати 100% достеменність, але з тієї інформації, яка надходила – в первісних планах росіяни вагалися, як виправити кордон між захопленими територіями і територіями, які їх не цікавлять. Там були варіанти про те, щоб, умовно кажучи, зупинитися по Збручу і далі не йти, або зупинитися по Дніпру. 

А були варіанти про те, що необхідно повністю окупувати всю територію України з тої простої причини, що все одно це буде точка, з якої почнеться якась нова війна, тобто треба повністю розбити ворога.

Які їхні плани зараз? Я не виключаю, що вони будуть знекровлені й знесилені настільки, що в них ледь вистачить сил перевести подих, то, можливо, вони на якомусь етапі зупиняться і будуть шукати якоїсь мирної розв'язки для себе. 

Не тому, що у них немає ресурсу, а тому, що навіть такий божевільний як Путін має зрозуміти, що щонайменше треба паузу робити, тому що неможливо з повітря створювати ресурс. 

А на мобілізацію, навіть на часткову, він поки що не погоджується.

 

"Путіна не цікавлять наслідки. Він не збирається зупинятися"

– Нещодавно Володимир Путін порівняв себе з Петром І. Як ви сприйняли цю заяву? 

– Я не пам'ятаю, це жарт чи це серйозно, коли його там запитали, з ким із покійників він хотів поговорити, він сказав, що йому цікаво говорити з Махатмою Ганді. 

І після цієї фрази будь-яка подальша заява Путіна з будь-якого приводу мені не цікава. Я думаю, що людина остаточно втратила зв'язок із реальністю, і з ким вона себе порівнює, мені абсолютно байдуже. 

Я думаю, що він максимально відірваний від реальності. Я спеціально передивлявся його дві історичні промови, тому що ворога треба знати в обличчя.

– Дві історичні промови – 22 і 24 лютого?

– Так. Я зрозумів, що ця людина остаточно пустилася берега. Його не цікавить, скільки людей буде поховано в українських полях. Його не цікавлять наслідки, він не збирається зупинятися перед втратами, він для себе чомусь вирішив, що він має потрапити в історію. 

Він вважає, що він і так в неї потрапив, тільки світ про це ще не знає. Він вирішив світу пояснити, показати, що він історична постать, що він історична фігура. 

Тому будь-яка його заява насправді не має сенсу, він може вигадувати для себе будь-які приводи, будь-які форми, будь-які алегорії, будь-які алюзії. 

Він не збирається зупинятися, він зупиниться тільки тоді, коли його зупинять. Тільки питання: хто його буде зупиняти? 

– Ми його можемо зупинити?

– Ми самі, на превеликий жаль, фізично цього не в змозі зробити. Я просто нагадаю важливий момент, про який би хотів сказати: країна з таким ресурсом людським, країна з такими ресурсами економічними... Санкції санкціями, але щонайменше мільярд доларів на день вони заробляють. 

Країна, яка накопичувала таку велику кількість заліза, країна, яка має ядерну зброю і абсолютно божевільного (правителя – УП), я зараз не про психічне здоров'я, я не цікавлюсь психічним здоров'ям, але втрата зв'язку з реальністю Путіна – абсолютно очевидна. 

Він не сприйме будь-якого варіанту, окрім переможного для себе, а це означає, що ця війна надовго, навіть якщо в ній буде якась пауза. 

Чи можемо ми самі її зупинити? Ні, не можемо. Чи є в нас союзники в цій війні? Ні, поки що немає. 

Будь-яка історична аналогія кульгає, безумовно. Але все одно історія вчить того, що вона час від часу повторюється в новому прочитанні. 

Після того, як впала Франція, у час Другої світової війни, Англію багато хто вважав приреченою. Нагадаю, що вона була одна. У неї не було союзників, в неї були партнери, як у нас зараз. До речі, їх було небагато. І на той момент не виглядало, що перед величезною машиною в Англії з'являться шанси. 

Що би не говорили про повітряну битву за Англію, дуже відому в історії боротьби Англії, була також історія поразок: Дюнкерк, Нарвік, Тобрук. 

Ці поразки тоді в Британії в багатьох викликали панічні настрої. На щастя, в невеликій кількості. 

Тому що нація настільки була впевнена в своїй перемозі, її лідери випромінювали впевненість у власній перемозі, і це додало ірраціонального ресурсу для того, щоб вистояти. А потім з'явилися союзники. Але для того, щоб вони з'явилися, спочатку треба було вистояти. 

Я не виключаю, що нам доведеться пройти цей шлях через поразки, через втрати. І мені дуже хотілося б, щоб завтра ми почали контратакувати і звільняти території, але ніхто не виключає, що щоденні втрати будуть ще більшими, на жаль. 

Але це не означає, що ми не переможемо, це означає тільки те, що шлях до перемоги буде складнішим, ніж ми думаємо. 

Союзники з'являться, треба працювати з ними щодня, щоб вони з партнерів перетворилися на союзників. 

І насправді, в Британії, можливо, і не було б союзників, якби не божевілля Гітлера. 

 

– Але от, наприклад, президент Франції заявив, що Росію не можна принижувати…

– Чим далі Путін буде робити абсолютно божевільні ірраціональні речі, тим швидша ймовірність того, що наші не дуже сміливі партнери перетворяться на надійних союзників. Це не факт, але підстави для цього є. 

Сильна і водночас слабка сторона Путіна – це ірраціональність зла, яке він випромінює. Це зло ірраціональне, воно не є прагматичним. Це те, що не налізає на голову багатьом західним лідерам. 

– Чи правильно я розумію, що ні на які переговори Путін не готовий іти?

– Зараз ні. А сенс? А логіка?

– За яких умов він буде готовий сісти за стіл із Зеленським?

– Якщо ситуація буде критичною. Що я розумію під критичною ситуацією? Це величезна втрата ресурсів збройних і людських, які неможливо швидко відновити. І плюс до цього перший ефект від санкцій. Цей ефект ще не почав діяти. 

Але на якомусь етапі економіці буде боляче, а зараз їй навіть свербіти не починало. Я не економіст, але деякі фахівці вважають, що наприкінці року будуть перші ознаки. Загалом у Росії є запас міцності десь рік. Сподіваюся, що боляче буде раніше. 

Тобто буде боляче економіці – з одного боку, з іншого боку – будуть втрати, які треба буде відновити, але не буде чим, тому що не так легко. 

Плюс, хочеш чи не хочеш, це буде позначатися на настроях. Це не буде створювати катастроф, але буде створювати певні проблеми. В такій ситуації при тому, що він ірраціональний, Путін все одно буде шукати якийсь передих. Передих – це перемир'я.

Це перемир'я, воно може називатися як завгодно. Це не означатиме, що війна закінчиться, вона може припинитися на певний час, він все одно буде збиратися йти далі. 

Поки він живий, він буде загрожувати нам, поки не спробує завоювати нас всіх. І він не розуміє, що цього неможливо зробити.

Реклама:

"Цілком можливо, що активні бойові дії наприкінці зими припиняться. Але це не означає, що вони не поновляться"

– Кирило Буданов в інтерв'ю УП говорив, що активна фаза війни триватиме до кінця цього року. Останній місяць ми багато спілкуємося з представниками влади, силовиками й військовими. Багато хто у форматі не під запис висловлює думку, що війна може тривати кілька років.  До якої версії ви більше схиляєтеся?

– Те, що сказав Буданов, і те, що казали після того, не суперечить одне одному. 

До кінця року може статися ситуація, коли Путін втратить величезну кількість людей, величезну кількість техніки, на Путіна почнуть діяти економічні санкції, коли ресурси будуть суттєво вичерпані.

У росіян величезна кількість танків. Але вони не даремно знімають зі зберігання Т-62 – це танки, які 60-х років. Вони зараз знімають зі зберігання БМ-21 "Град", яким теж більше ніж по 30 – 40 років. Це означає, що навіть ці величезні ресурси вичерпуються, це по-перше. 

По-друге, їм все одно все важче і важче відновлювати певну частину озброєння. 

 

– Наскільки я розумію, у нас теж достатньо важка ситуація?

– Щодня в нас прилітає по якомусь інфраструктурному об'єкту.

Нафтопереробні заводи, нафтобази, залізничні станції, підприємства військово-промислового комплексу, військові частини, електростанції, дороги, 

Щось можна відновити, а щось, на превеликий жаль, не можна, принаймні дуже швидко. 

Є проблеми з економікою, є проблема з людьми, частина виїхала, і не факт, що всі повернуться; особливо, якщо війна затягнеться. 

Я не знаю чітких втрат економічних і людських. У мене цих даних немає. Є люди, які мають цю картину перед очима і несуть відповідальність за те, що буде далі. 

Вони мають зважати за і проти і розраховувати дихання на дистанції, чи вистачить цього дихання на довший період.

В першу чергу, президент мусить мати чітку картинку, що ми можемо отримати, що ми можемо привезти з-за кордону, наскільки швидко, настільки ефективно. І це стосується не тільки зброї.

Він розуміє: є необхідність робити цю паузу чи немає. Підкреслюю – паузу. Тому що всі прекрасно розуміють, що, якщо станеться якась угода з посередниками, без посередників, з безпековими гарантіями, без безпекових гарантій – угода, яка буде підписана, вона не буде вартувати паперу, на якому вона буде підписана. Росія не зупиниться, поки її не зупинять. 

Але може статися так, що і ми будемо важче дихати, і Росії треба буде брати паузу.

Це може статися наприкінці року, коли обидві сторони будуть виснажені настільки, що будуть потребувати цієї паузи. 

За таких умов цілком можливо, що активні бойові дії наприкінці зими припиняться. 

Але це не означає, що вони не поновляться через три місяці, пів року, рік, два тижні – цього ніхто не знає.

Роман Кравець, УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді