"Мені можна дати ножик, я їх на**й різать буду". Як Тростянець 30 днів прожив в окупації росіян
Невеличке місто Тростянець у Сумській області за 35-ть кілометрів від російсько-українського кордону до війни знали хіба що через місцеву шоколадну фабрику.
Російські війська зайшли сюди в перший же день вторгнення, 24-го лютого. У місті не було військових і зброї, тому чинити спротив не було змоги.
Звільнити Тростянець змогли лише 26-го березня. Після кількох днів запеклих боїв між окупантами та ЗСУ.
"Пізно ввечері мені повідомили, що росіяни зібралися і пішли", – розповідає Юрій Бова, який є мером Тростянця вже 17-ть років.
На своєму автомобілі він проводить для журналістів УП екскурсію звільненим містом. Машина нині заміняє Бові офіс – російські солдати обрали своїм штабом будівлю міської ради. У приміщенні вибиті майже всі вікна, ще досі купа сміття, залишки сухого пайку, порожні пляшки з-під горілки та військова форма у крові.
Тому в білій Toyota Бови і його бронежилет із гербом міста, і заяви на вступ до тероборони від місцевих жителів, й інші підписані документи та особисті речі.
Посеред приватного сектору на околицях міста, яке чи не найбільше постраждало від російської навали, стоїть знищений танк із позначкою V, на якому хтось скотчем почепив аркуш A4 з оголошенням: "Речовий доказ. Не транспортувати".
Бова пропонує оглянути танк особисто.
"Вони обстрілювали з нього нашу нову лікарню, яку ми тільки нещодавно відкрили, навіть не встигли виплатити усі кредити. У лікарні на той час перебував персонал та хворі.
Ось у цьому танку після звільнення ми знайшли табель із особовим складом. Ці хлопці, 20-22-а роки кожному, вчинили цей тяжкий злочин", – Бова робить зусилля, аби розібрати незрозумілий почерк та прізвища російських військових, які внесені в документ.
Раптом у нашу розмову намагається втрутитися мешканка з будинку поруч. Їй незручно переривати нас, але тремтячим голосом вона звертається до мера.
– Ви знаєте, мого зятя тут вбили. Снарядом його розірвало на дві частини. Всі кишки зверху. Одна нога там, друга – там. І тепер нас заставляють викапувать його з ями, – розповідає жінка, переходячи на сльози. – Сім днів пролежав він у цьому гаражі. Ми самі зробили гроб, похоронили його біля моєї мами. Гроб такий здоровий – зять мій був 130 кілограм, великий. А тепер його надо викапувать. Як його викапувать? Там два метра в глубіну, глина там. І грошей у нас на це немає. Сказали, тільки ви можете помогти…
– Ви можете знайти сили і не нервувати так? Паніка не допоможе. Я вас дуже прошу, – Бова намагається заспокоїти доведену до відчаю жінку. – Ви зрозумійте, Україна веде кримінальну справу. Слідчим потрібно зафіксувати усі ці речі. Потрібно всіх, хто був вбитий під час окупації росіян, обстежити. За ці злочини росіяни мають відповідати. Ви хочете, аби вони за ці злочини відповідали? Чи не хочете? Ви хочете допомоги за смерть вашої близької людини чи не хочете?
– Не хочеться вже ніякої допомоги. Просто нехай вже лежить у землі і все! – знову зривається у сльози жінка.
– Невже вам не хочеться за смерть вашої близької людини помститися? В законний спосіб? Щоб росіяни понесли за свої діяння відповідальність? – знову намагається знайти раціональні аргументи Бова.
– Чого, хочеться! Мені можна дати ножик, я їх на**й різать буду! – раптово виривається з цієї тендітної, вбитої горем та наляканої мешканки Тростянця.
Мер залишає їй свій номер телефона й обіцяє допомогти з ексгумацією, яку держава має провести в рамках офіційного розслідування…
За час російської окупації міста, за попередніми даними, було вбито понад 50-т мешканців міста.
"Багато зниклих, з якими немає зв'язку вже більше місяця. Можливо, люди виїхали, а можливо, ми поки не можемо їх знайти", – розповідає Бова.
За два тижні по звільненню Тростянець потроху повертається до життя.
Місцевий дім культури тут переобладнали під гуманітарний штаб. Волонтери майже цілодобово розбирають фури з ліками, їжею, одягом. Лікарня, яка чи не найбільше постраждала від обстрілів, також вже приймає пацієнтів.
Але у Тростянці всі з острахом думають про можливе повернення окупаційних військ.
Того дня, коли ми відвідали місто, росіяни знову обстріляли кілька населених пунктів у Сумській області, за 10-ть кілометрів від кордону. Через це мер та місцева тероборона навіть збиралися на термінову нараду.
Але сьогодні, за словами Бови, окупувати місто буде набагато складніше. У Тростянці з'явилася тероборона, зброя, а ще гіркий досвід, який має допомогти, якщо росіяни знову вирішать наступати.
Далі – пряма мова мера міста про 30-ть днів, які 20-тисячний Тростянець провів в окупації росіян.
Наступ
Тростянець зустрів російську навалу одним із перших.
Почалося все о 4:30, коли мені зателефонували і сказали, що вже йде обстріл наших пограничників на кордоні. Ми швидко зібралися тут у міській раді, почали заносити мішки з піском, шукали зброю, знайшли лише три рушниці. Часу у нас фактично не було.
Коли нам сказали, що у місто входить колона приблизно зі 100 одиниць техніки, зрозуміли, що трьома рушницями ми їх точно не зможемо зупинити.
І був вибір – або нас усіх тут розстріляють в міській раді, або потрібно терміново шукати зброю у сусідніх містах. Тому зранку кілька людей поїхали в сусідню Охтирку та Лебедин.
О 9-ій ранку російські танки вже були в центрі Тростянця.
Чому Тростянець? Він був незахищений абсолютно ніким, тут не було військових частин. Допустимо, в Охтирці, там близько 2-х тисяч військових, було, чим захищатися, і зброя. А тут нема нікого.
Тому росіяни зайшли в центр і осіли в будівлі міськради.
Люди вже сиділи у той час у підвалах, вони прийшли до них і попросили швидко перебратися у квартири. А біля їхнього будинку поставили "Буратіно" та інші артустановки, тобто прикривалися людьми як живим щитом, бо наші військові точно по житлових будинках би не гатили.
Усього за час окупації в місті базувалося близько 150 одиниць техніки: танки, БТР, різні інші машини. Також було особового складу близько 500 чоловік в різний час та три ротації.
Спочатку в Тростянець зайшли розвідники, потім через три дні сюди зайшла армія та навіть генерал. Вони сиділи на другому поверсі міськради і влаштували там собі відпочинок, із сусіднього готелю принесли ліжка.
Також увесь цей час окупації окремо стояла артилерія на вокзалі. Наскільки ми потім зрозуміли, в них не було навіть координації між собою.
А вже із третьою хвилею прийшли ДНРовці.
Ці вже начали терор сильний робити населенню і казали, що ми вам згадаємо "всі 8 років Донбаса". Але в основному через місто проходили колони техніки, в деякі дні – до 5 колон, тобто вони використовували наше місто як базу.
Життя в окупації
Росіяни шукали мене з першого дня. Вони виламали двері у моєму будинку, зняли з дошки у міськраді мій портрет і потім по всіх блокпостах намагалися мене знайти. Тому я був змушений виїхати у сусідні села.
За цей місяць поміняв до десятка різних місць, де можна було ночувати. Це були приватні будинки, якісь квартири.
Бували моменти, коли нам треба було виїхати, ми були з командою на Полтавщині, працювали зі Службою безпеки та іншими підрозділами, щоб дати максимально чітку, точну інформацію.
Також мені вдалося двічі потрапити до Тростянця, поки він був в окупації. Один раз навіть публічно ми були тут, на цій площі біля міської ради, бо тоді якраз була пересмєнка їхня. Ми приїхали, поспілкувалися з нашими, розставили задачі й знову поїхали.
Коли вже мені сказали, що шукають тебе дуже активно і, якщо тебе не знайдуть, то будуть шукати твою родину, я передзвонив своїй дружині. І ми вивозили її разом з дітьми через наші села, через тропінки різні лісові.
У росіян не було якоїсь чіткої тактики по відношенню до місцевих. На другий чи третій день вони вбили голову вуличного комітету Ганну Самойлову.
Вона йшла просто по вулиці і її застрелив російський снайпер, який сидів на залізничному вокзалі. Вона лежала, здається, 4 чи 5 днів на вулиці, не давали до неї навіть підійти комусь із сусідів, щоб забрати тіло.
Були в нас випадки, коли росіяни кидали гранатами в перехожих. Були випадки, коли людина вийшла з двору і пропала, і по сьогоднішній день ми її не можемо знайти. Просто у дворі щось робила, вийшла з двору, і ми досі не знаємо, де вона.
Ось в цьому гаражі, біля міськради, в перший день звільнення міста ми знайшли тіло жителя села Боромля, який був закатований і брошений в яму. У сусідніх Білках знайшли двох хлопців: один у вухо застрелений, другий – в потилицю. І таких випадків катувань і всього іншого, дуже було багато.
Але хтось міг ходити нормально. Дехто навіть умудрявся з телефоном знімати і зараз кажуть, що вони з росіянами не співпрацювали. Цим питанням займається Служба безпеки України.
Також вони не давали ховати людей на кладовищі. Росіяни прийшли в ритуальну службу і спочатку хотіли угнати їхні машини, а потім у них не вийшло. Так вони їх просто розстріляли, залишивши місто без можливості вивозити людей на кладовище.
Потім на кладовищі поставили танки і свій блокпост. І до кладовища нікого не підпускали. Тобто ховати в цей час була велика небезпека. Деякі люди ховали своїх родичів в дворах будинків. У нас у дворах ще досі стоять хрести і люди неперезахоронені.
Коли ми організовували гуманітарні коридори, росіяни у цих всіх людей забирали телефони у мішок, бензином обливали і запалювали, деякі забирали собі.
Люди виїжджали без телефонів. І дехто не може зв'язатися по сьогоднішній день, не маючи контактів, не маючи даних, не маючи записаних телефонів своїх рідних.
Коли був третій гуманітарний коридор, і ми вивозили 200 людей на автобусах, вони розвернули його і не випустили з міста. І ці автобуси потім ночували три дні, чекаючи наступного зеленого коридору.
Сьогодні ще багатьох людей шукають. Шукають наших активістів, шукають працівників військкомату.
Учасника АТО Романа Тутова з дому забрали, ми підозрюємо, що по наводці когось із місцевих колаборантів, і ми не можемо по сьогоднішній день знайти його. Можливо, потрапив у полон, а можливо, вже і загинув.
Я по сьогоднішній день не знаю, де знаходиться наш глава організації АТО Сергій Самойленко. Він тут жив, ось в центрі міста. Його забрали в полон чи він виїхав – немає про нього жодної інформації абсолютно.
Росіяни приходили до всіх лісників, в кого була зброя. Вони знали списки цих лісників. Один з них розповідав, що, коли до нього прийшли додому, він сказав, що в нього немає ніякої зброї. І чує голос в машині: "Є в нього зброя, шукайте краще!". Тобто хтось сидів у машині на задньому сидінні й, очевидно, возив показував активістів. Зараз цим питанням активно займаються наші спецслужби.
У перші же дні окупани пограбували наші АТБ. Стояли на вулиці, посміхалися, пускали людей: "Ідіть, дограбовуйте". Наші люди, на жаль, дограбовували ці об'єкти торгівлі.
Але зараз на АТБ знайшли сервери, вони вціліли, і є фотографії всіх, хто займався мародерством, місцевих жителів так само.
Я позавчора буквально звертався до начальника УВД області, щоб на кожну людину завели кримінальну справу, і кожна людина отримала покарання по законам України за мародерство під час війни.
Увесь час окупації потрібно було забезпечувати продуктами місто, аби уникнути гуманітарної катастрофи. Ми розуміли, що скоро завозу продуктів харчування не буде, бо росіяни поставили на в'їздах в місто блокпости, на всіх дорогах абсолютно. Тільки одна дорога не була ними закрита, і ми довгий час по тій польовій дорозі, користуючись тим, що нам волонтери купили один позашляховик, завозили продукти харчування.
Також ми дали команду нашим директорам шкіл, і все, що було в шкільних запасах (олія, крупи, м'ясо, риба), все пороздавали людям, які жили біля шкіл. Волонтери в місті пекли та розносили хліб. Ми попросили підприємство "Ельдорадо" дати нам муку, шоколадна фабрика дала теж і олію, і муку, і ми потихеньку все це розвозили. Намагалися, щоб росіяни не дізналися, звідкіля воно береться.
Від голоду в нас ніхто, слава Богу, не помер.
Звільнення
З 20-ти тисяч людей, що живуть у місті, на кінець березня залишилося тисяч 12-ть, і я сам просив всіх по можливості виїжджати.
Коли до міста вже підходила наша 93-тя бригада, ми спілкувалися з різними підрозділами, і вони кажуть: "Юрій Анатолійович, якщо можна, кажіть всім, щоб виїжджали любою ціною, бо, якщо зараз будуть бої сильні за місто, в боях може загинути дуже багато місцевого населення."
Найбільше від боїв постраждали околиці міста. 3-4-и дні це були найсильніші обстріли, коли люди змушені були сидіти у підвалах, не виходячи.
І росіяни, зрозумівши, що їх майже взяли в кільце наші підрозділи з різних боків, вирішили піти з Тростянця.
Вони буквально за дві години зняли всі свої пости, блокпости, і з Тростянця виїхало 130 одиниць техніки. І далі за нею колона йшла, різні вантажівки, цивільні машини. Останній виїжджав на скутері ЛНРівець якийсь.
Вони тікали в сторону Боромлі, далі з Боромлі – на Жигайлівку, і йшли в сторону Росії. Через 4-и години вони вже пересікали кордон з Російською Федерацією.
У місті близько 9-10-ої вечора 26-го березня вже нікого не було. І про це повідомили наші військові. І вранці, уже в обід, до Тростянця, зайшла наша 93-тя бригада.
Люди вже потихеньку повертаються в Тростянець. Центр міста не сильно постраждав, ми відновлюємо тепло, світло. На днях волонтери нам допомогли поставити вікна на першому поверсі розбомбленої лікарні, і там вже приймають пацієнтів.
Збитки? Навіть складно почати рахувати. Це десятки мільйонів доларів. Уявіть, що тільки на заміну кількох вікон ми витратили 200 тисяч гривень, а це лише 1% від того, що потрібно зробити.
Ми були сучасним містом, модернізованим, впроваджували енергоефективні технології, будували.
Зараз усе це потрібно починати з нуля.
На одному з заводів, які бомбили росіяни, вони після себе залишили напис: "Извините, мы тут немножко намусорили, но америкосы вам помогут прибраться". Ось, що в них в голові.
Але прибирати ми будемо самі. І вже цим займаємося.
Севгіль Мусаєва, УП
