24.02: Реконструкция. Эпизод 4. Российское вторжение: фронты, люди и города

Понедельник, 16 октября 2023, 05:30
коллаж: Андрей Калистратенко
Слухайте подкаст «24.02: Реконструкція» на зручній платформі:

О третій годині ночі 24 лютого 2022 року на Чонгарі ніхто не спав. 

Ще з вечора військові зі 137-го окремого батальйону морської піхоти, які охороняли адміністративну межу з окупованим Кримом, передчували: насувається війна. 

"23-го вже були якісь переміщення росіян на території півострова. Всі чекали, були на нервах. Ніхто і не спав, так – приліг", – пригадує в інтерв'ю "Українській правді" Іван Сестриватовський.

Реклама:

Цей 48-річний морський піхотинець у ніч російського вторгнення ніс службу на межі з Кримом. І саме на нього покладалась одна з найважливіших задач – підірвати мости через Чонгарську протоку, які з'єднували Крим із материковою Україною:

"Підняли нас біля 3-ї години, всіх розставили по позиціях, ну і я вже з командиром пішли підключили машинки на підрив мостів. Я лишився, а він вже займався особовим складом. А коли началось, одразу почався мінометний обстріл з Криму наших позицій, позицій прикордонників. 

Сапери розробили спеціальний план: були конверти, які в разі потреби відкривались, і в тих конвертах була інструкція з підключення вибухових пристроїв. Ми провели це підключення, і я залишився підривати.

…Зв'язку вже не було, радіостанції не працювали. Командир займався особовим складом, бігав по позиціях, щоб розставити кожного. Уже рвались міни, було дуже гучно – не докричишся ні до кого. 

Тому діяв я фактично вже сам і рішення про підрив ухвалював особисто.

 …Намагався здійснити підрив, але вибуху не сталось. Я не сапер: або була висаджена диверсійна група, або дроти були пошкоджені мінометним вибухом. Намагався перепідключити дроти. Підключив, знову попробував, зробив біля трьох спроб. Але вибуху не відбулось". 

Реклама:
Сестриватовському не лишалось нічого іншого, як спробувати наздогнати свою частину на старенькому цивільному авто. Але за кілька годин погоні український десантник потрапить у полон до росіян. 

Тих самих, які по непідірваних мостах на Чонгарі за лічені години буквально затоплять херсонські степи своїми важкими броньованими колонами.

*    *    *

Це перша частина заключного епізоду подкасту УП "24.02. Реконструкція", в якому ми спробували відтворити воєнні події першого дня повномасштабного вторгнення Росії: як виникли і рухались фронти, хто і як героїчно зупиняв просування ворога, як наші міста та країна в цілому оговтувались від першого шоку та ставали до оборони. 

Читайте також: 

Об'єкт №1, або Вся влада – в бункері Зеленського. 24.02: Реконструкція

Кабінет Залужного, наради у Зеленського, евакуація Кабміну. 24.02: Реконструкція

Реконструкція 24 лютого. Частина 1: Підготовка до вторгнення

*     *    *

О 4 ранку 24 лютого ще залишались хиткі сподівання, що це не війна. 

В інтерв'ю УП генерал-майор Андрій Соколов, який із жовтня 2021-го був командувачем угруповання військ "Південь" і прикривав кримський напрямок, так пригадує ту останню надію, за яку він тримався у своєму штабі того ранку: 

"Перший день війни я зустрів на своєму командному пункті перед монітором, на якому був виведений "Віраж-планшет". Це така програма, яка відслідковує польоти всіх літальних засобів навколо.

Ми були з начальником ППО. Десь о 4-5 годині ранку спостерігали масований зліт літаків у Криму. Ми їх рахували і десь на 30-му літаку збились.

Вони спочатку кружляли над територією Криму. І ще була надія, що вони політають і сядуть знову на свої аеродроми, бо це не вперше було.

Але вони розлетілися над Азовським та Чорним морями – і почали масований пуск ракет. Це був ракетний удар по майже всіх місцях дислокації наших підрозділів, по пунктах управління, по стартових позиціях і пунктах управління засобів ППО, по аеродрому в Мелітополі. Майже по всіх об'єктах, які розташовувалися в Херсонській, Запорізькій області".

Того чорного ранку 24 лютого місця для надій уже просто не залишилось. 

"Розвідка була абсолютно впевнена, що Путін планує щось безглузде. І з настанням 23 лютого ми перехоплювали, це вже не є секретом, багато сигналів і розмов, в яких російські командири явно говорили своїм людям, командирам батальйонно-тактичних груп: "Висувайтеся на ваші позиції". І це було ще до 23-го числа. Тож було очевидно, що насувається щось жахливе", – пригадує в розмові з УП Борис Джонсон, який станом на кінець лютого 2022 року був прем'єр-міністром Великої Британії. 

Реклама:
Керівник Головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов у розповіді УП додає, що наприкінці лютого Росія кілька разів змінювала дату вторгнення, але 23 числа усе стало остаточно зрозуміло:

"Дату росіяни постійно переносили. Останні два тижні там постійно вони на день, на два відтягували і відтягували. Але 23-го числа приблизно, здається, о 14:30 ми чітко отримали інформацію, що о четвертій ранку буде початок і як саме. 

Це було доведено до першої особи держави. Він віддав розпорядження. Але просто порахуйте, до 4-ої ранку вже не так багато лишалося часу.

Я сюди заселився – 23-го числа ми з дружиною вже жили в кабінеті.

Ми ввечері сходили в магазин на Петрівці, продуктовий. Гарно це пам'ятаю. Там купили продукти, я і дружина. Заселились у кабінет, лягли, розмовляли з нею, чекали. Потім я трошки задрімав. І приблизно десь о 3:30 мені зателефонував керівник Офісу президента і каже: "Ну от вже 3:30, наче все спокійно. Може, якось обійдеться?". 

Кажу: "Ну, давайте сподіватись на краще, але щось я сумніваюся в цьому". І так ми з ним проговорили майже до четвертої години. 

Для мене, ви маєте ще розуміти, це ж теж виклик був. Тому що якщо я як керівник спецслужби дав би неправильну доповідь, це ганьба була б для мене. 

Реально десь о 4:20 вже почало прилітати, бо ракети були вже в повітрі, певний час вони ще летіли. Ну все, я видихнув. Тепер треба починати працювати над наступним питанням". 

А цих "наступних питань" тієї миті з'явилося стільки, що деякі країни за всю свою історію не переживали такого валу подій. 

"Друга армія світу" почала повномасштабне воєнне вторгнення вздовж 2 тисяч кілометрів спільного кордону, який в один момент перетворився на лінію фронту. Найбільшого в історії з часів Другої світової війни.

Україна, її народ, армія і президент мусили миттєво переключитись із роздумування над тим, чи буде війна, на розв'язання найважливішого питання з усіх можливих: як вижити й відстояти державу?

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Підтримувати вільні медіа – це нова, свідома норма сучасного суспільства. А членство у Клубі УП – це реальна причетність до змін та підтримка відкритого контенту найбільш шанованого медіа-бренду України.
Роман Романюк, політичний оглядач УП

Путінський бліцкриг: задум

"Вранці 24-го я прокинувся, це було близько 4-ої години ранку, і отримав повідомлення від радника з національної безпеки і ще кількох високопоставлених людей, які незадовго до цього їздили зі мною на зустріч із Володимиром Зеленським у Київ. 

Вони сказали, що Путін напав, почалося вторгнення. І я, певно, сказав щось жахливе англійською, не буду тут цього дослівно повторювати, але я дозволив ненормативній лексиці вирватися з моїх вуст", – пригадує Борис Джонсон. Він був одним із перших, хто того ранку спілкувався з Володимиром Зеленським і хто точно пам'ятає головний страх партнерів України.

"Згодом я поговорив з президентом Зеленським. Він розповів, що росіяни насуваються з усіх боків, описав, що відбувається на Сході, на Півночі. Ви повинні пам'ятати, що на цьому етапі люди справді думали, що Україна не протримається дуже довго", – додає британський експрем'єр.

Те, що Україна не має шансів вистояти проти російської навали – це було не просто припущення "когось із розвідки". Станом на лютий 2022 року це був непублічний консенсус еліт, який об'єднував як друзів України на Заході, так і ворогів у Москві. 

Усвідомлення цієї реалії може багато чого пояснити. І чому партнери обмежувались доволі декоративною допомогою до початку вторгнення, і чому Путін почав свою інтервенцію, хоча сил для захоплення такої величезної країни в нього бракувало.

Але російського президента це не хвилювало. Його головна мета була – не захоплення України чи її знищення. В його хворій уяві це було лише інструментом. Головна мета полягала в іншому – приголомшливий бліцкриг в Україні з виходом російських військ до кордонів Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини й Польщі мали в один момент перевернути геополітичну гру в усій Європі.

Реклама:
Переможна путінська армія мала проторувати шлях своєму вождю до вершин світового панування, де він знову, як колись Сталін, диктував би свій порядок денний усьому щонайменше Старому Світу.

Кажучи словами самого путінського "воєнного" звернення, Москва хотіла відіграти програш у "Холодній війні" і знову повернути світ до стану після своєї "побєди" у Другій світовій.

"Советский Союз в конце 80-х годов прошлого века ослаб, а затем и вовсе развалился… 

Стоило нам тогда на какое-то время потерять уверенность в себе, и всё – баланс сил в мире оказался нарушенным.

После развала СССР фактически начался передел мира, и сложившиеся к этому времени нормы международного права – а ключевые, базовые из них были приняты по итогам Второй мировой войны и во многом закрепляли её результаты – стали мешать тем, кто объявил себя победителем в "Холодной войне".

Кремлівський диктатор сам настільки увірував у власні плани, що, здається, навіть не дивився на повалення влади в Києві та окупацію незалежної України як на проблему. 

Навпаки, він бачив їх як уже майже доконаний факт. Саме тому в його зверненні власне України стосується крім "денацифікації" лише кілька не менш абсудних звертань, які коротко можна переказати двома словами: "здавайтесь" і "розходьтесь":

"...обращаюсь и к гражданам Украины.

Наши действия – это самозащита от создаваемых нам угроз и от ещё большей беды, чем та, что происходит сегодня. Как бы тяжело ни было, прошу понять это и призываю к взаимодействию, чтобы как можно скорее перевернуть эту трагическую страницу и вместе двигаться вперёд…

Должен обратиться и к военнослужащим Вооружённых сил Украины.

Вы давали присягу на верность украинскому народу, а не антинародной хунте, которая грабит Украину и издевается над этим самым народом.

Не исполняйте её преступных приказов. Призываю вас немедленно сложить оружие и идти домой".

І справді, чим ще зайнятись армії перед обличчям ворожого вторгнення, як не походом додому?

А тим часом російська армія перейшла кордон України, щоб втілити божевільну ідею свого вождя. 

Загалом задум Путіна не міг не вражати своєю масштабністю. Спершу масовані ракетні й бомбові удари за рахунок своєї несподіваності мали повністю знищити українську систему протиповітряної оборони та військову авіацію.

Реклама:
Отримавши таким чином повне панування в повітрі, армія РФ мала перейти до наступної стадії – масові десантні висадки на аеропорти навколо Києва, перекидання ударних груп із технікою за допомогою важких військових літаків і перехід до захоплення української столиці.

Тим часом дві величезні групи військ через Чорнобиль і Чернігів мали пройти до Києва, забезпечити оточення міста та його захоплення.

На півдні кримське ударне угруповання мусило пройти маршем через перешийки і, розділившись на західну та східну групи військ, захопити всю приморську територію України. 

Східна група, паралельно з висадками десанту Чорноморського флоту вздовж узбережжя, висувалась через Херсон, Миколаїв й Одесу до Придністров'я. Західна група – через Чонгар до Маріуполя. 

Після цього одночасними проривами через Харків і з півдня російські війська мали зустрітись у районі Дніпра й оточити найбоєздатніші сили ЗСУ, сконцентровані на Донбасі в зоні ООС.

Цей план виглядав занадто фантастичним навіть для Путіна. Борис Джонсон так згадує свій скепсис щодо неминучості російського тріумфу в Україні:

"Військова розвідка говорила і мені, і нашим друзям у Вашингтоні, що Україна не зможе протриматися дуже довго. Але я хочу сказати вам дещо. Я не думав, що вони мали рацію. Тому що я не розумів, як вони можуть бути праві. Я був в Україні і знав, що це величезна країна. Я знав, що українці не захочуть бути завойованими росіянами. 

Очевидно, що я – не генерал, я – не тактик, я – не військовий. Але мій інстинкт підказував, що вони припустилися помилки. Тому я відчайдушно хотів бути впевненим, що ми забезпечимо вас усім необхідним якнайшвидше".

"Ми знали план": як наступ на Київ захлинувся в Гостомелі 

Вранці 24 лютого було цілком очевидно, що немає важливішої політичної цілі для Росії ніж столиця України.

Саме на Київ був спрямований найбільший фокус Путіна, хоча б тому що, власне, щодо Києва єдино і були доречними слова "спеціальна воєнна операції". 

"Чому вони назвали її "спеціальна воєнна операція"? Вони абсолютно правильно назвали, вони ніколи не планували це війною, вони планували це операцією.

Операція була в наступному: не пізніше ніж на третю добу увійти в центр Києва, піднявши прапор в Адміністрації президента, Верховній Раді і так далі. 

І не більше ніж на десяту добу після цієї третьої, тобто от 13-та чи максимум 14-та доба, погасити "очаговий спротив", якщо він буде. Вони в цьому не були навіть впевнені. 

Коли кажуть, що "росіяни тупі, вони прийшли без запасу пального, боєприпасу, харчів і так далі", то справа в тому, що вони розраховували якраз на три доби. І на цей час у них все було з собою. 

От з цього і була наша логіка. Максимально жорстко завадити росіянам у перші три доби і до 14-ої включно. Я казав, що, якщо ми протягнемо всі 14 днів, далі буде легше. Набагато", – пояснює керівник ГУР Кирило Буданов.

Але протриматись навіть один день було без перебільшення подвигом. З перших хвилин великої війни Київ і околиці мали стати показовим театром бойових дій, де Росія продемонструвала б усю свою міць із дуже виразними спецефектами у вигляді ракетних ударів, великих десантів і стрімких бронетанкових проривів.

Кремлівська пропаганда з перших же хвилин заявила, що українська протиповітряна оборона перестала існувати. 

Саме тому вранці 24-го група російських вертольотів Ми-35 з елітою російського десанту спокійно залетіли на територію України з Білорусі й над плесом Київського моря попрямували захоплювати аеродром у Гостомелі.

Реклама:
Як же вони, мабуть, здивувались, коли ще на перших стадіях польоту по них відкрили вогонь українські захисники, змусивши один Ми-35 перейти в режим субмарини, а інший – аварійно приземлятись під лісом.

Коли з'явилась українська бойова авіація, російські десантники, мабуть, остаточно зрозуміли, що не всі повідомлення їхнього Міноборони варто брати на віру.

Російський елітний спецназ вранці 24-го таки зумів захопити аеродром. Однак українське командування знало, що саме Гостомель є тим вузьким горлечком, через яке путінська авантюра може захлинутись. Тому просто так його здавати ніхто не збирався.

"Їх погубило те, що у нас був задум, їхній план. І тому вся їхня надія на раптові дії була зруйнована в той перший день, коли вони не змогли посадити жоден з літаків.

Повірте, якби вони посадили той повітряно-десантний компонент, який був у повітрі, в літаках, тут все б у них вдалося. Їхні плани зруйнувало те, що ми чітко знали – серце, ключ їхньої операції лежить у Гостомелі", – пояснює Буданов. 

Тож головним було – зірвати десантну операцію. 

"23-го числа сюди в ГУР прибула одна з наших груп спеціального призначення, яка до того провела рекогносцировку в Гостомелі. І, як тільки перші ракети пішли, вони одразу висунулись до аеродрому. 

Завдання було чітко їм окреслено: максимально відтермінувати, зробити неможливою висадку повітряно-десантних підрозділів. З чим вони, в принципі, і справились.

Вони виграли час, за цей час вже підійшов перший підрозділ регулярної армії, розгорнули артустановки, взяли під певний вогневий контроль аеродром. Зрештою, бачите, завдання було виконано. Жоден літак військового транспорту так і не сів", – згадує глава ГУР.

За різними даними, в небі над Псковом уже кружляли близько 20 транспортних Іл-76 з десантом і технікою. Проте путінські генерали не наважились запускати свої Іл-76 у повітряний простір України. Завдяки тому що 4-та бригада Нацгвардії України, яка базувалась у Гостомелі, разом із іншими силами оборони зуміли спершу вибити російський десант з аеродрому, а потім своєю артилерією розбомбити злітну смугу. 

Пізніше російське підкріплення дозволить Збройним силам Російської Федерації захопити аеродром у Гостомелі. Але свою головну функцію він виконувати не буде, перетворившись винятково на могильник для російської техніки та особового складу. 

Єдиною "перемогою" росіян стане знищення унікального українського літака Ан-225 "Мрія", який не встигли вивезти з ангара аеродрому.

Навіть попри це, ключову місію захисники Гостомеля виконали – вони завадили росіянам швидко наростити ударні сили для наступу на Київ і дали столиці час організувати оборону. 

"Росіяни стали жертвою своєї пропаганди, – вважає керівник благодійного фонду "Повернись живим" Тарас Чмут. – Вони діяли трохи по книжці. З точки зору операції: захоплення аеродромів, потім десант посадочним способом, нарощування і так далі. Вони прогадали з тим, що ми посиплемося. Вони не очікували тотального спротиву. Вони не очікували того, що перший удар, головний удар, не знищить нашу ППО. 

Якби вони отримали повний контроль повітря, все було б значно гірше".

Як саме гірше, можна було бачити в перші днів боїв у Бородянці, куди долітали російські бомбардувальники і де цілі вулиці багатоповерхівок були перетворені на руїни

"Вони не знищили ППО. Так, були втрати: трохи людей, трохи техніки. Але прям геть невеликі на фоні того, що могло бути. І ППО з першого дня почала працювати. 

Вони не очікували, що наша ППО доволі сильна. Вона стара, радянська, але вона сильна: і старенький "Бук", і старенька "С-300" прям нормально продовжують насипать", – пояснює Чмут. 

Переоцінити важливість того, що Гостомель не став точкою масштабного десантування і що вистояла українська система ППО, просто неможливо. 

Російські сили замість того, щоб швидко залетіти в Україну, були вимушені прискорено сунути на Київ довгими колонами через густі поліські ліси. І що особливо важливо – без прикриття з повітря. 

Генерал Олександр Сирський, який на ту мить відповідав за оборону Києва, згадує кілька по-воєнному курйозних моментів російського просування, спричинених поспіхом: 

"Вони думали, що за три доби це питання буде вирішене, і далі буде здійснюватися просто заведення військ, які завезуть техніку. Колони йшли 50-70-100 одиниць. Вони заводились і керувалися обмеженою кількістю екіпажів та розрахунків, йшли без прикриття з повітря. 

Ми бачили, як наші "Байрактари" знищували "Буки". Спочатку нам було дивно, чому цей "Байрактар" фактично зависав над колоною і знищував "Бук", який міг їх уражати за 20 км від колони. А ситуація була така тому, що вони були без розрахунків, фактично тільки командири і механіки, які везли цю техніку. В цьому був їхній головний прорахунок".

Оборона, за яку відповідав Сирський, на ранок 24 числа була, м'яко кажучи, не повністю готова. З одного боку, рішення про створення штабу з оборони Києва, за словами Сирського, було прийнято ще за тиждень до початку вторгнення:

"Ми почали готуватися, час був обмежений. На той час ніхто не хотів у це вірити. Або хотів вірити, що все ж таки вторгнення не буде. Але ж механізм був запущений, і ми приступили до підготовки: визначили елементи замислу, провели підготовчі заходи, визначились з військами, провели рекогносцирування. 

І за день до вторгнення я зібрав усіх керівників сектору безпеки, хто мав сили і засоби, і за планом були включені в оборону Києва. Ми зібрали керівництво міста, був доведений замисел цієї оборонної операції, організована взаємодія, відрекомендовані всі керівники секторів, що були створені".

З іншого боку, якщо враховувати той дефіцит військових сил, з яким зіткнувся Київ, то місто виглядало не зовсім захищеним, щоб не сказати взагалі не прикритим. Згадує генерал Сирський:

"Це була масштабна задача. По-перше, місто було взагалі неготове. По-друге, сил і засобів для оборони такого міста та такого агломерата не було. 

В нас була визначена в останні дні 72 бригада, яка склала основу угруповання по обороні Києва. В той же час цієї бригади було недостатньо, вона покривала лише одну четверту наших потреб – мінімальних потреб – по обороні. 

Тому мною було прийняте рішення про створення стрілецьких батальйонів на базі вищих навчальних закладів, створення зведених артилерійських підрозділів на базі навчальних центрів. Були залучені зведені підрозділи Національної академії Сухопутних військ, був залучений також Житомирський інститут, який сформував два батальйони. 

Ми почали залучати й Національну гвардію, яка дислокувалася в Києві, і підрозділи поліції, і територіальну оборону, яка формувалася і яка мала забезпечити формування внутрішнього кільця оборони". 

Начальник управління ракетних військ і артилерії командування підготовки Сухопутних військ Андрій Маліновський згадує, що ще 22 лютого було віддано розпорядження про висування загальновійськових підрозділів і арти ближче до Києва. І в день вторгнення війська були на марші. 

Великою проблемою було те, що в Києві артилерії практично не було – більшість сил було зосереджено на сході. Доля Києва опинилась у руках одного дивізіону самохідних артустановок 2С7 "Піон", який ледь не випадково затримався біля Києва. Згадує генерал-майор Маліновський:

"Обороняти Київ починала зведена артилерія загальної підтримки. Вона була у складі одного дивізіону 2С7 43-ої артилерійської бригади, зведеного знову ж таки, бо основні сили цього дивізіону були на сході країни. 

Головне нестандартне рішення було таке в нас – у Міжвідомчому центрі ракетних військ та артилерії була так звана салютна батарея Д30 – 12 гармат. І ми під час підготовки операції запропонували командуючому створити зведений дивізіон, на озброєнні якого були ці гармати Д30".

Перевагою ЗСУ на перший час було також те, що росіяни не встигли підтягнути свою артилерію – вона все ще рухалась у колонах із Білорусі. Згадує Маліновський: 

"На нас вогневого впливу артилерії противника не було на той час. Тому в нас один дивізіон практично вирішував усі питання. Д30 і зведений 2С7. Цими силами ми починали оборонну операцію Києва. Потім вже главкомом приймалося рішення – розподіл засобів артилерії – нас посилили реактивною батареєю "Ураганів", але це було згодом".

Важче стало, коли до Києва підтягнулась російська артилерія. Цілком прогнозовано вона в рази переважала кількість українських стволів. Щоправда, з точністю в росіян були проблеми. 

"Я дякую Богу, що їхні артилеристи криворукі якісь були. Не те що не дуже точна, а взагалі неточна стрільба в них була, проблеми з визначенням наших координат, місцями стояння наших стволів, роботи наших. Оце нам на руку було. Не дивлячись на те, що зведений підрозділ, хлопці працювали чьотко", – резюмує генерал Маліновський.

*     *     *

Поки навколо столиці вибудовувався зовнішній контур оборони, в самому Києві, як і по всій країні, люди намагались якось сприйняти те, що почалась війна. 

Новини оновлювались щохвилини й не завжди було зрозуміло, що правда, а що ні. Висадився в Одесі морський десант? А може, повітряний у Львові? 

Згадує мер Львова Андрій Садовий: 

"Це ж тоді надійшла інформація, що десь в одному з районів Львівської області висадився російський десант. Мені подали цю інформацію, я її оприлюднив. І почалася істерія. Всі, хто має силу, почали звертатися в районні адміністрації, записуватися в добровольчі об'єднання. І масово всі почали робити "бандера смузі". 

Тобто чи не в кожному будинку були ящики. І я вже почав переживати: "Боже мій, якщо щось станеться, і десь воно щось взірветься". Тобто все місто було готове з дробовиками – хто що вдома мав, – з рушницями, з вікон стріляти й кидати в танки, якщо вони будуть їхати, тим "бандера смузі".

Окрім допомоги "своїм", всі масово кинулись шукати "чужих" – мітки, підозрілі люди, незнайомі машини, дивне рожеве світло у вікні – всюди ввижались ДРГ ворога. Речник Східного угруповання ЗСУ Сергей Череватий у розмові з УП розповідає, що росіяни хотіли скористатись панічними настроями населення, але це не було їхнім геніальним задумом:

"Це, на жаль, природній процес початку будь-якої війни, коли іде вибудовування позицій свій – чужий, перше звикання до елементів війни, маси людей у формі, ну і ДРГ-фобія. 

Плюс, формування ТРО на очах. Людей, які прийшли, які не служили масово. І не тільки ТРО, де були люди з елементами військової підготовки, а прям зовсім – ДФТГ, добровільних формувань, масово вони були потрібні в тому числі і з інформаційної точки зору, бо це дуже подіяло. І ми це максимально пушили, що всі там: і бабушка з топором, і жіночка з "коктейлем Молотова" будуть кидатись під танки – вас чекає просто шквал вогню. 

Ця істерія не тривала дуже довго – відносно того, як почалась війна, це вдалось локалізувати доволі швидко. Але воно є навіть у найрозвинутіших арміях – йде адаптація до нових умов, а у нас цих викликів було багато. Тому потім були пов'язки зі скотчу, паролі, система блокпостів. У принципі навіть мені перші дні створення ТРО були лячні".

Згадує Тарас Чмут: 

"Тоді переїхати з Франківська в Київ – це два дні, 1038 блокпостів, на чотирьох з яких тебе обстріляють, на вісьмох тебе покладуть обличчям на землю, а на двадцяти чотирьох в тебе щось заберуть. 

Дуже якісно ми увійшли у взаємодію з патрулькою, вони супроводжували наші машини з Франківська по областях. Це не убезпечило від того, що в Києві на в'їзді нас обстріляли. Ок, що водію дуже сильно пощастило. 

Декілька разів у Києві ще такі історії були. В другу чи третю ніч ми виконували одну задачу ТРО. Нас теж нормально обстріляли. Ми прийняли рішення, що тепер ми не їздимо нікуди вночі".

З тими ж проблемами стикався і "Фонд Притули". Хоч їхні машини й не обстрілювали, але водіїв регулярно затримували на блокпостах. 

Згадує Сергій Притула: 

"Ми намагалися налагодити нашу логістику навколо Києва, розвозити допомогу централізовано. Це було достатньо стрьомно. Тому що хлопців, які в мене возили конвої, кожного дня клали мордою в асфальт. 

Найсмішніше було, коли хлопці з СБУ попросили наших хлопців політати дроном, десь їм там треба було. Тоді ресурси у всіх були обмежені, а у нас на той момент вже були хороші дронщики з досвідом. Вони поїхали літати, і їх просто дуже жорстко прийняло якесь ДФТГ. 

Мені кинули номер телефону командира цієї групи озброєних людей. Я пишу, дзвоню – не беруть трубку. І я записую відео: "Шановний "Лютий", щиро дякую вам за пильність, – треба ж подякувати спочатку, перш ніж щось просить, – але відпустіть їх, будь ласка!". І так кожен день по надцять разів".

Інколи, на жаль, траплялися й менш смішні ситуації – коли свої не впізнавали своїх і це призводило до багатьох смертей: 

"Це було в кінці лютого 2022-го в Києві на Оболоні. З боку Гостомеля до блокпосту під'їхала вантажівка з українськими військовими. Водій не вписався в проїзд між бетонними блоками, і його трохи занесло. ТрО-шник без попередження відкрив вогонь на ураження. Один боєць з вантажівки загинув, другий отримав поранення в ногу. На той час я займав посаду бойового медика і надавав пораненому першу допомогу.

Навіть тоді я розумів, що навряд чи "орки" так зухвало заїдуть у Київ на одній вантажівці і будуть ганяти містом. Це був типовий переляк людей, які тримали зброю в руках вперше в житті. Через істерику в інформпросторі в кожній вантажівці вони бачили диверсантів", − згадує офіцер-психолог Дмитро.

Навіть між підрозділами, які воювали на одній ділянці, в перші дні не було комунікації. 

"Тут же з'явилась проблема, що у військових була трохи порушена координація, подекуди треба було зводити спільний чат у месенджері – одного комбата з другим комбатом, бо вони десь виявилися на одній ділянці", – розповідає Тарас Чмут.

Голова військової розвідки Кирило Буданов переконує, що загроза диверсійних груп не була міфічною, але завдяки жорстким діям у перші години й дні, вдалося запобігти їхній діяльності:

"Краще сказати, чому їм це не вдалося. Тому що були прийняті дуже жорсткі форми і методи роботи.

Це жорсткі методи, я нічого тут казати не хочу. Але вони спрацювали. Вони завадили діяльності будь-яких реальних проявів диверсійних груп. Да, інколи попадали непричетні до цього люди. Зрештою певний час їх повертали до нормального життя. Але це зробило неможливим роботу всіх диверсійних елементів.

Загальні, скажімо так, моменти ми знали. У Служби безпеки була певна інформація. У Національної поліції, МВД. Там дуже багато всього було. І та жорстка система, яка з'явилася в перші дні – в один момент – куча блокпостів, патрулі з'явилися, вигрібали будь-яку підозрілу людину і так далі. Мають на це право, не мають на це право – в той час це було виправдано і правильно".

*     *    *

Ще одним фактором українського опору, який не міг прорахувати Путін, був дух єдності. Російський диктатор думав, що його армія воюватиме з українським військом, а натомість йому протистояв весь народ як цілість.

Мабуть, найбільш наочно цей низовий опір виразився у волонтерському русі. Він розвивався дуже активно ще з 2014 року. Але те, що цей рух пережив 24 лютого, годі з чимось порівняти.

Пригадує волонтер Сергій Притула:

"До повномасштабного вторгнення за 8 років я зібрав порядка 52 мільйонів гривень. За 8 років. Після повномасштабки, мені здається, що в мене в перший же день прилетіла десь така сума на картку – і вона була заблокована. 

Не Приватбанком, який теж офігів, бо їхня система не чекала, що на картку фізичної особи, навіть якщо вона волонтерська, може одночасно прилетіти така глиба. Картку блоканули десь на рівні VISA чи MasterCard. 

У людей істерика: платіж не пройшов. А в мене ще й смс-банкінг, і просто таке тр-рр-рр – і все не проходить. 

Що порівнювати? За попередні 8 років – 52 мільйони гривень, за рік роботи тепер – 4,1 мільярда було зібрано допомоги".

Колега Притули по волонтерському цеху Тарас Чмут іронічно називає той період часом, коли у Твіттері можна було дістати будь-що:

"24-го ми скупили плюс–мінус всі коптери в Києві. Почали скуповувати й тягнути в офіс все, що могли. Почали приходити якісь люди, щось розповідали, щось допомагали. 

Тоді ти пишеш в Твіттері: "Нам треба мільйон доларів", – у тебе з'являється мільйон доларів. Ти кажеш: "Мені треба вертоліт", – і в тебе з'являється вертоліт". 

Люди поділились на тих, у кого щось уже є або є можливість дістати, і тих, кому це щось треба уже і у великих кількостях. Ранок 24 лютого перетворив офіс "Фонду Притули" на великий волонтерський конвеєр:

"Зрозумійте, кожного дня до нас приходило 600-800 – до 1000 військових. Це була така річка, яка не висихала. Тобто люди заходили, мінялися, транспорт під'їжджав, від'їжджав, і у нас просто в нуль вичищалося все за день. Не важливо, яка номенклатура – від спальника до кевларового шолома, від аптечки до упаковки з водою – це все виміталося. 

У нас навіть була така група людей на фонді, яку ми називали "Секта по нас в'ї..уть". Вони казали: "Якби я був руським аналітиком, який сидить перед монітором і бачить, що в одну точку в Києві кожного дня з'їжджаються сотні і сотні військових, а це легко відстежити, я би сюди влупив ракетою". 

"Часом було дуже не смішно, тому що цей збій комунікації військових між собою призводив до конфліктів з нами. І в якийсь момент перестало бути смішно, коли приїхала машина з озброєними людьми, які були невдоволені тим, що фонд, як їм здавалося, не допомагає їхньому підрозділу. Підрозділ дуже відомий, дійсно бойовий, героїчний. І коли до тебе в офіс заходить чоловік п'ять з автоматами в дуже поганому настрої, ти трошки напрягаєшся. 

Але слово за слово… Ми отак розклали перед хлопцями на столі всі акти прийому-передач, які були в їхньому підрозділі. Вони подивилися на прізвища тих, хто отримував, верифікували, що так, то їхні. Вибачилися, ми пообіймалися, хлопці поїхали воювати далі, а ми – окей, без friendly fire сьогодні", – пригадує Сергій Притула. 

Тарас Чмут розповідає, що, аби уникнути чогось схожого, їхній фонд "Повернись живим" з першого дня вторгнення перейшов у закритий режим роботи:

"Ми прийняли три стратегічні рішення на той час. Перше – що ми не відкритий фонд, не приходьте до нас, ми нікому нічого не даємо, ми вас не чекаємо. Ми самі знайдемо тих, кому треба зараз допомогти з точки зору не програти війну. Для нас це – Чернігів і Київ. 

Поки стоїть Чернігів – тримається Київ. Поки тримається Київ – Україна воює. Якщо падає Київ, президент не поїхав би з Києва. Головком точно не поїхав би з Києва. Відповідно, якби впав Київ, я думаю, все посипалося би. 

Відповідно, акцент був на сили оборони півночі – Чернігів. Чернігів був в оточенні, туди треба було прориватися… Тому кожен раз, коли вдавалося, туди їхало все по максимуму". 

Так відбувалася оборона Києва. Про те, що відбувалося з Черніговом, як оборонявся Харків та чому росіяни змогли прорватися на півдні, слухайте в наступному епізоді.

Над подкастом працювали: 

Сценарій: Роман Романюк та Федір Попадюк; 

Звукорежисери: Євген Климук, Олег Лабінський; 

Допомогали: Анна Хівренко та Дмитро Волковинський; 

Велика подяка Командуванню сухопутних військ за надані інтерв'ю з Олександром Сирським, Андрієм Маліновським, Олександром Павлюком, Олександром Пивненком та Петром Вітушком, які записувались для фільмів "Битва за Київ" та "Битва за Харків".

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде