Керуючий "потьомкінським селом". Післясмак другої річниці Зеленського

Субота, 22 травня 2021, 05:30
Колаж: Андрій Калістратенко

За два роки після інавгурації Володимира Зеленського прискіпливий аналіз його рішень на посаді глави держави дає чітке розуміння того, що влада шостого президента зосереджує свою увагу на побудові бутафорії. 

В результаті дворічного перебування на Банковій команда Зеленського навчилася діяти так, щоб не переставати подобатися ключовому бенефіціару своєї влади – виборцям. Водночас, чим далі, тим більше країна нагадує "потьомкінське село", в якому за красивим фасадом немає спроможності ні до сталості, ні до розвитку.

На відміну від всіх попередніх президентів, за спиною Зеленського не було досвіду роботи у владі чи політичної боротьби. Однак йому вдалось напрочуд легко і невимушено перетворитись з актора, який грав президента у телесеріалі, на справжнього президента України.

Після такого стрімкого успіху багато хто очікував не менш швидкого падіння. Проте за два роки у владі Володимиру Олександровичу вдалося зберегти високий рівень підтримки та попри всі проблеми залишитись найпопулярнішим політиком країни. Хоча ще два роки тому він обіцяв, що йде лише на один термін, зараз Зеленський має значні шанси на переобрання.

Батько популярних рішень

Можна безкінечно довго сперечатись про причини утримання значного рівня підтримки Зеленського. В цій дискусії кожен аргумент буде в тій чи іншій мірі мати під собою реальні підстави. Однак декілька чинників його популярності є визначальними для розуміння тих довгострокових процесів, які відбуваються у державі. 

Ті кроки і вчинки, які Зеленський вже встиг зробити на своїй посаді впливають і ще довго формуватимуть наш суспільно-політичний ландшафт.

Почнемо з зовнішніх обставин. 

Володимир Олександрович здійснює свою владу в умовах глибокої недовіри суспільства до представників старих політичних еліт, які намагаються скласти конкуренцію президенту. 

Його головному опоненту Петру Порошенку не довіряють приблизно ті ж 73 % українців, які зробили Зеленського президентом. Не набагато краща ситуація із довірою до Юлії Тимошенко та найпопулярнішого проросійського політика Юрія Бойка, яким не вірять близько 60 % наших співгромадян.

З іншого боку, за два останні роки на політичній орбіті України не з’явилось серйозних претендентів на роль національних лідерів нової генерації. В підсумку підтримка Зеленського лишається високою через відсутність альтернативних претендентів, які влаштовують виборця, не зважаючи на те, що періодично та чи інша соціологічна компанія закидує до своїх опитувань одне-два нові чи відносно нові обличчя.

 
Ті кроки і вчинки, які Зеленський вже встиг зробити на своїй посаді впливають і ще довго формуватимуть наш суспільно-політичний ландшафт
Фото: Дмитро ларін

Другою причиною його високого рейтингу є відсутність будь-яких звинувачень у використанні влади заради особистого збагачення, що десятиліттями було буденністю для української політики. 

В ЗМІ з’являється інформація про корупційні оборудки оточення президента. В той же час корупційні скандали, які є у владному середовищі, ніяк з ним не асоціюються. 

Просто кажучи, українці не вважають Зеленського корумпованим, тому дають йому кредит довіри на значно довший термін, аніж його попередникам.

Третім і мабуть, найвагомішим фактором є те, що в ухваленні рішень президент і вся його команда орієнтуються не так на ті варіанти, які є найкращими з точки зору державного управління чи формальної логіки як на те, чого хочуть пересічні мешканці країни. 

Яскравим прикладом такого рішення є скасування депутатської недоторканності на початку каденції Верховної Ради нового скликання.

З цієї перспективи можна згадати свавільні укази щодо суддів КСУ, санкції проти контрабандистів чи закриття проросійських каналів Медведчука-Козака. 

Всі ці рішення часто не мають жодного стосунку до українського нормативно-правового поля, а тим більше Конституції, але вони мають шалений успіх у громадян, що підтверджують опитування

Скасування недоторканності, якому аплодували не лише депутати в сесійній залі, але і мільйони громадян по всій Україні, створило умови за яких депутати, особливо опозиційні, є беззахисними перед тиском з боку правоохоронних органів.

Утім, відсутність недоторканності ніяк не вплинула на те, що депутатів не притягують до кримінальної відповідальності. За майже півтора року без недоторканності жоден народний депутат так і не отримав вироку суду, хоча корупційні скандали не оминули навіть ряди пропрезидентської "монобільшості". 

Але ж до чого тут президент, якщо рішення ухвалювала Верховна Рада? Річ у тім, що гарант Конституції міг стати на захист парламентаризму, але в цей момент не захотів жертвувати народною любов’ю.

 
Українці не вважають Зеленського корумпованим, тому дають йому кредит довіри на значно довший термін, аніж його попередникам
Фото: Пресслужба ВРУ

В результаті рішення в короткій перспективі виявилось пустим, а на довгу – може бути небезпечним для демократії. Однак понад 90 % українців таку ідею підтримували. Тому сприйняли її втілення як здобуток президента та його команди.

На жаль, багато інших рішень влади часів Зеленського є або такими ж популістичними, або емоційними і непродуманими. Президент то оголошує загальнонаціональне опитування з "хайповими" питаннями, то доручає Кабміну знизити ціну на газ для населення та розробити загальнонаціональний план вакцинації, то вносить в Раду проєкт про ліквідацію ОАСК

Серед протилежних прикладів, тобто ухвалення потрібних, але непопулярних рішень, можна відзначити хіба що запровадження ринку землі. Однак така докорінна зміна правил гри в агросекторі викликана не лише і не стільки бажанням президента і його команди як сумішшю із проблем в економіці, вимог МВФ та самим фактом того, що вирішення питання давно перезріло. 

Проте більшість інших рішень цілком вкладаються в логіку домінування популярного над потрібним. Через це глобальні завдання української влади такі як успішна протидія агресору і звільнення тимчасово окупованих територій та створення ефективної системи влади залишаються у довгій шухляді, а дії президента і його політичної сили є несистемними та інколи шкідливими.

Війна, у якої немає швидкого кінця

Своїм першим пріоритетом на посаді новий президент публічно оголосив те, що найбільше турбує українців – швидке завершення війни.

Варто визнати, що він досяг початкового успіху – домовився про звільнення великої кількості полонених та незаконно засуджених, які утримувались на окупованих територіях та у Росії. Також в його активі хитке перемир’я, яке протрималось до початку цього року та на тривалий період часу мінімізувало втрати Збройних Сил.

Проте у довгостроковій перспективі – це лише тактичні успіхи, які можуть мати негативний вплив на довгострокову стратегію. 

Наприклад, під час так званого великого обміну полонених наприкінці 2019 року були звільнені та передані Росії громадяни України – колишні бійці Беркуту, яких підозрюють у вбивствах учасників Революції Гідності. Тож тепер одні з останніх прямих виконавців злочинів проти Майдану стали недосяжними для правосуддя, що позбавило суспільство хоч примарної можливості на відновлення справедливості.

Однак, найнебезпечнішою видається владна пропаганда ідеї, що війну можна закінчити швидко, безболісно та ще й на нашу користь. Вона створює в суспільстві оманливе відчуття безпеки та відстороненості від війни, яка триває вже восьмий рік. 

 
Влада повинна чітко окреслити – швидкого миру не буде, а наша перша і пріоритетна мета досягти спроможності захистити себе і мінімізувати ризик повномасштабного російського вторгнення чи окупації
Фото: Пресслужба ОПУ

Разом з тим віра у можливість досягнення швидкого миру через переговори створює оманливу ілюзію, що ми майже у безпеці, послаблює готовність населення до оборони. Також вона демотивує солдат, яким протягом понад семи років треба знаходити собі сенс вести війну, в якій держава платить за дотримання режиму тиші, а не за звільнення захоплених земель, а перемир’я цінується командуванням вище ніж перемога над ворогом.

Натомість весняне накопичення російських військ на кордоні з Україною та в окупованому Криму засвідчило простий факт – Росії ця війна потрібна і вона може в будь-який момент як розпалити бойові дії на Донбасі, так і готувати в рази масштабніше вторгнення або погрожувати ним заради тиску на Україну та вирішення своїх зовнішніх чи внутрішніх проблем.

Тому в осяжній перспективі умов для припинення агресії Росії чи, тим більше, звільнення захоплених нею територій України немає. І це саме та теза, яку було б варто президентові і головнокомандувачу говорити людям замість постійних балачок про можливість досягти миру через переговори.

Влада повинна чітко окреслити українцям найближчі перспективи та завдання – швидкого миру не буде, а наша перша і пріоритетна мета досягти спроможності захистити себе і мінімізувати ризик повномасштабного російського вторгнення чи окупації Росією ще частини нашої території. Для цього потрібні сталі та послідовні державні політики, як в розбудові спроможності українського війська, так і в комунікації влади з суспільством.

Це, звісно, не знімає потреби й далі продовжувати політико-дипломатичні зусилля заради поступ до НАТО і ЄС. Але кожен українець має змалку розуміти, що безпека України та її виживання, в першу чергу, залежать від нього та його співвітчизників і їхньої готовності зі зброєю в руках захищати Україну. 

Саме підвищення готовності населення до оборони мало би бути пріоритетом влади, який разом з належним розвитком Збройних Сил мінімізує ризики втрати державності, а заодно створить передумови для звільнення тимчасово окупованих територій та завершення війни. Але в цьому напрямку не маємо від президента ні проєктів державної політики, ні гучних заяв.

Система влади

Власна парламентська більшість дала президенту практично всю владу в країні. Зеленський – перший президент, якому не довелося домовлятися з іншими політсилами при формуванні комітетів Ради та уряду. Завдяки монобільшості він має фактичний контроль над законодавчою та виконавчою гілками. 

Але одне діло мати владу, а інше – вміти нею скористатися. Саме з цим аспектом у команди Зеленського проблем найбільше.

Кадри, які не вирішують нічого. Так можна описати роль урядовців часів Зеленського. 

Президенту вдалось створити свою партію із цілковито нових у політиці людей. Настільки нових, що серед 254 народних обранців "Слуги народу" не знайшлось нікого, хто б міг очолити Кабмін. Тому кандидатури двічі довелось шукати на стороні. 

Аналогічна ситуація із міністрами. В уряді Гончарука було 4 міністри, обрані з депутатів-"слуг" із 15 членів КМУ, а в уряді Шмигаля – тільки троє із тих же п’ятнадцяти.

 
Через президентську неготовність брати відповідальність в межах своїх повноважень, карантинні заборони не виконували навіть в межах Печерських пагорбів
Фото: Дмитро Ларін

Відсутність сильної згуртованої команди була і є перешкодою для ефективної роботи Кабміну, адже сучасна держава – це складна система, у якій всі сфери економіки та суспільного життя тісно пов’язані між собою. 

З іншого боку, нашвидкуруч обираючи міністрів та проводячи з кандидатами особисті співбесіди Зеленський мимохідь визначив пріоритетом лояльність замість професіоналізму. Це неодноразово призводило до змін міністрів за кілька тижнів після призначення, як це було із міністрами охорони здоров’я та фінансів

Як наслідок, маємо слабкий Кабмін, який працює не стільки на формування та реалізацію державної політики, як на демонстрації особистої лояльності кожного окремо взятого чиновника до голови держави.

Верховенство президента замість верховенства права. Те, що президент контролює Кабмін аж ніяк не означає, що він не схоче сам виконувати його роль. 

Для цього за останні два роки Зеленський видав десятки указів, якими регулював ті питання, які віднесені до виключної компетенції уряду та рясно роздавав йому доручення, що і як робити. Аналітики Центру спільних дій фіксували такі факти ледь не щотижня, та висвітлювали в результатах моніторингу.

Звичайно, жодне з цих рішень, коли Зеленський виходив за межі власних повноважень, не відповідало Конституції. Адже вона обмежує повноваження президента лише тими питаннями, які прямо віднесені до його компетенції та чітко виписані в статті 106 Основного закону. 

Це міжнародна політика, національна безпека та оборона, а також ініціатива у запровадженні спеціальних правових режимів таких як надзвичайний чи воєнний стан.

Однак свого прямого обов’язку щодо запровадження надзвичайного стану у зв’язку з пандемією COVID-19 президент не виконав, а переклав проблему на плечі Кабміну. 

В результаті уряд був змушений встановлювати обмеження прав і свобод людини своїми постановами, що суперечить Конституції, та призвело до неефективності запроваджених карантинних заходів. 

А тому, через президентську неготовність брати відповідальність в межах своїх повноважень, карантинні заборони не виконували навіть в межах Печерських пагорбів. Шо вже говорити про тисячі громад по всій Україні.

 
Два роки президентства Зеленського – період контрастів. З одного боку, він та його команда роблять багато тих кроків, які є популярними серед людей. Але переважно вони не дають очікуваного результату. 
Фото: Дмитро Ларін

Проте не урядом єдиним. Іншим органом, на який можна скинути відповідальність за сумнівні з точки зору права рішення, але залишити собі політичні дивіденди від їхнього ухвалення є Рада національної безпеки і оборони, яка за останній час перетворилася на орган необмежених можливостей і основного творця новин п’ятничного вечора в українській політиці. 

Вийшовши дуже далеко за ті межі впливу, які їй відведені Конституцією і перевершивши всіх попередніх президентів у розширенні своєї влади за її допомогою. 

Вперше таку практику запровадив Віктор Ющенко, який за допомогою тодішнього секретаря РНБО Петра Порошенка, намагався зробити альтернативний президентський Кабмін. Далі традицію підтримував сам Порошенко, очоливши державу. 

Однак лише Володимир Зеленський зміг вивести зловживання рішеннями РНБО на якісно новий рівень.

У підсумку, структура, яка мала б бути лише майданчиком для координації дій між президентом та прем’єром в сферах оборони та безпеки, взяла на себе роль не тільки уряду, регулюючи питання децентралізації влади, а й підмінила собою суд, накладаючи санкції на контрабандистів та маріонеток Кремля замість належних розслідувань та покарання.

Також завдяки об’єднанню громад і передачі значного обсягу повноважень на місцевий рівень, державна влада в регіонах стала як ніколи слабкою та нездатною впроваджувати свою політику в життя. 

Цю тенденцію дуже яскраво ілюструє невиконання багатьма мерами карантинних заходів запроваджених урядом.

Післясмак

Два роки президентства Зеленського – період контрастів. З одного боку, він та його команда роблять багато тих кроків, які є популярними серед людей. Але переважно вони не дають очікуваного результату. 

Скасування депутатської недоторканності жодним чином не вплинуло на те, що народних обранців не притягують до відповідальності за зловживання. Переговори з Путіном і припинення вогню не наблизили мир і деокупацію.

Читайте також: "За деякі кроки людей, які були чи є поруч зі мною, дійсно соромно". Головні тези пресконференції Зеленського

З іншого боку, абсолютна влада в руках однієї людини не привела до порядку, а навпаки додала хаосу в діяльність державної машини, адже породила слабкий і несистемний уряд. Парламент не забезпечує контролю над виконавчою владою та РНБО, яке стає державою в державі, необмеженою жодними писаними і неписаними правилами.

Вочевидь країна в стані хаосу не може успішно розвиватися. Тому і політичним елітам, і простим українцям варто врешті задуматись про формування ефективної системи влади. 

Задуматися про дизайн тієї системи, у якій виконавчу владу очолює найпопулярніший політик країни, а не той, хто просто сподобався на співбесіді на Банковій. У якій парламент суворо контролює виконавчу владу і забезпечує публічність ухвалення рішень. 

Врешті, таку систему влади, в якій люди банально розуміють, хто і за що в країні відповідає.

Назар Заболотний, аналітик Центру спільних дій



powered by lun.ua
Головне на Українській правді