Гуд бай, Путін. 93-річна українка вперше в житті взяла до рук зброю
24-го лютого в житті киянки Олени Лугової нарешті запанував спокій.
Паніка та істерика, які до того волали з кожної праски, відступили. Путін оговтався і зрозумів, що воювати з Україною – собі дорожче.
Олена багато і безтурботно спала. Щодня кілька годин спілкувалася з невісткою у власній квартирі на Великій Васильківській. Дошкуляла близьким запитаннями: "Чи не вигнали ще Зеленського?", "Що там нового у Верховній Раді?".
Єдиним, що заважало гармонії, було те, що радіо і телевізор зламалися. Як на гріх, водночас. Така прикрість.
33 доби в її світі не було обстрілів Києва, Харкова і Миколаєва, окупованого Херсона, розбомбленого пологового будинку в Маріуполі, Чернігова в облозі, підірваної "Мрії", "російського військового корабля" біля острова Зміїний, бійні в Ірпені, Бучі, Гостомелі та Бородянці.
"Олена Іллівна перебуває у святому незнанні щодо початку війни. Не знаю, скільки ще зможу від неї приховувати. Сподіваюся, у липні відсвяткуємо її 94 роки", – 2-го березня написала в своєму щоденнику її невістка Надія Ложкіна.
П'ять днів по тому.
"Розповідаю їй, що "ремонт телевізора та радіоприймача" затягнувся через імпортні деталі, а подруги та знайомі попереджені, щоб не бовкнули зайвого, коли телефонують".
"Цілий місяць приховуємо від свекрухи інфу про війну. Поки що це вдається. Втім, у Малявки (кішка – УП) на пузі та задніх лапах облізло хутро – це може бути від стресу, зміни корму і нестачі вітамінів. Останні дві причини усунуті, а ось стрес від мене не залежить, на жаль. Малявка, на відміну від свекрухи, не глухувата, чує і сирени, і вибухи".
Завдяки тому, що Олена погано чує і більшість часу проводить в своїй кімнаті, її невістка місяць жила в квартирі з нею "інкогніто".
А 1-го квітня 93-річна Олена Лугова вперше в житті взяла до рук зброю.
"33 дні я, як партизан, жила з нею в квартирі. Від неї приховували і війну, і те, що я поряд – формально приходила як завжди на кілька годин. Але коли її подружка проговорилася, я їй віддала приймач – вона послухала 4 години, потім 2 години співала".
Якщо ця історія щось нагадує вам, скоріше за все ви бачили фільм "Гуд бай, Лєнін!". Напередодні об'єднання двох Німеччин героїня стрічки впала в кому. А коли прийшла до тями, турботливий син створив для неї штучну реальність.
У невигаданому сюжеті з Оленою Луговою набагато більше шарів і сенсів.
"28-й", "33-й", "37-й", "41-й" для неї не заголовки щоденної онлайн-хроніки війни, а позначки історії ХХ-го століття, вплетені у власну долю.
37-й
20-го липня 1928-го року о 5-ій годині вечора в Києві народилася дівчинка Олена.
За кілька років в їхній квартирі навпроти нинішнього кінотеатру "Київська Русь" вперше з'явилася няня. Її, опухлу від голоду, батько привів додому, побачивши біля магазину на вулиці. Це не єдиний випадок, коли він рятував жертв Голодомору з навколишніх сіл, які дісталися Києва.
У 1930-х батько Олени обіймав відповідальну посаду на конезаводі – вирощував коней для кавалерії "першого маршала Будьонного".
1937-й. Час "великого терору" – сталінських чисток. Друзі попереджали Іллю про майбутній арешт, радили втекти, але той відмовився.
Однієї ночі до їхнього будинку під'їхав "чорний воронок". Обшук, арешт, квартиру разом із усіма речами запечатали. Дружина Іллі та двоє його дочок стали "семьей изменника родины".
Вони опинилися на вулиці. Жили у підвалі свого ж будинку, пізніше ночували на партах у класі школи, де навчалася Олена. Її матері поталанило уникнути арешту. Старша дочка написала листа Крупській – вдові Лєніна, і на нього з якогось дива відреагували.
Декілька років вони носили передачі батьку до Лук'янівської в'язниці. Передачі приймали. Тільки 20 років по тому, вже після смерті Сталіна, дізналися, що батька розстріляли за місяць після арешту. Йому було 40.
– У якомусь сенсі бабуся застрягла в 1937-му році, – розповідає Аліса Ложкіна, онука Олени Іллівни. – Зараз їй 93, але я й досі бачу в ній цю дівчинку, яка пристрасно любить свого тата і не може оговтатися від його втрати.
41-й
– В 1941-му році мені було 13 років. 22-го червня я відпочивала у своєї тітки у Верхньодніпровську. Війна почалася нічними бомбардуваннями. Перше, що сказав чоловік моєї сестри, – давайте завішувати вікна. Він думав, що війна одразу буде з використанням якихось отруйних речовин, – згадує Олена Іллівна.
Вона повернулася до Києва. За кілька місяців у місто увійшли німці – близько опівдня 19-го вересня. Входили з двох боків одночасно – вулицею Червоноармійською і з Подолу.
Олена з родиною жила за кілька кварталів від Бабиного Яру і 29-го вересня 1941-го пішла проводжати туди двох своїх найкращих подруг.
Дорогою вони сперечалися про те, куди "гуманні" німці евакуюють євреїв.
– Бабуся опинилася за воротами, звідки вже нікому не було дороги назад, – розповідає Аліса Ложкіна. – Але тут їй пощастило. Вона була рудо-русявою і, побачивши її світлу косу, німецький солдат раптом несамовито заволав: "Ніхт юде!". І, боляче вдаривши її прикладом гвинтівки, викинув надвір, за ці зловісні ворота. Бабуся розповідала, як їй було прикро, що її викинули.
…За весь час війни з Росією в 2022-му ми жодного разу не почули, що хоч би один російський солдат в Ірпені, Бучі, Бородянці, Маріуполі, Херсоні врятував когось із українців – сховав, виштовхнув, втримався від пострілу.
Навряд чи це могло б змінити наші уявлення про нацизм і рашизм, але додало б хоч якихось фарб до монохромної картини апокаліпсису.
Мертві не розповідають надихаючих історій…
– Наступні дні сім'я бабусі провела у пеклі, – продовжує Аліса. – Євреї безперервно йшли і йшли до Яру, вже свідомі того, що на них там чекає. Жінки з бабусиного двору стояли вздовж дороги і плакали.
А діти жили своїм життям.
Бігали, досліджували пекло збоку.
Якогось дня бабуся та її приятелі з двору підійшли ближче до місця трагедії і знайшли там величезну гору одягу.
І тут сталася моторошна річ. Вже знаючи, що сталося з власниками цих речей, моя бабуся побачила маленьку гарненьку муфточку. Дитина, змучена війною, голодом, життям у підвалі, дівчинка, у якої ще кілька років тому НКВСники забрали всі зимові речі, раптом простягла руку і схопила цю теплу муфту.
Коли вона принесла її додому, у зазвичай спокійної і добродушної матері сталася істерика. Чи не вперше в житті вона вдарила доньку і заплакала.
Муфту бабуся повернула на ту саму гору речей, а цю свою слабкість не може забути і пробачити собі досі.
Багато років по тому до Олени Лугової залицявся єврейський хлопець. Але в них нічого не вийшло.
"Після всього, що я бачила в Бабиному Яру, я не могла дозволити собі дітей-євреїв", – згодом розповідала Олена внучці.
Це був страх того, що все може повторитися, і якщо дитина має єврейське прізвище, рано чи пізно її вб'ють.
2022-го все повторилось. Щоправда, нацистами виявилися російські онуки та правнуки тих, чиї "діди воювали" з нацистами.
Вони прийшли "денацифікувати" українців всіх національностей – включно з етнічними росіянами.
67-й
1967-го кандидат історичних наук Олена Лугова опублікувала статтю "Про економічне становище України в період капіталізму". Чи не вперше в українській радянській історичній науці прозвучала теза про колоніальне становище України у складі Російської імперії.
Це був замах на святе – тезу про "єдність і багатовікову непорушну дружбу російського та українського народів".
А починався професійний шлях майбутнього історика в 1944-му році. Після звільнення Києва від нацистів 16-річна Олена поїхала до Чернівців – вступати до університету.
На той час вона встигла закінчити лише 5 класів школи. Дефіцит формальної освіти компенсувала читанням – завдяки стосу книг, які вона випадково знайшла в сусідському дивані.
Так Олена стала студенткою першого курсу історичного факультету. Два роки по тому перевелася до київського університету. З 1950-го й до початку 1990-х працювала в Інституті історії Академії наук України.
Ще один перетин особистої долі та історії країни. 13-го березня 1961-го року вона мала захищати кандидатську дисертацію. Ледь потрапила на власний захист. Саме того дня в Києві сталася Куренівська трагедія. Селевий потік із Бабиного Яру прорвав дамбу та затопив місто, руйнуючи будинки та вбиваючи людей.
Після тієї статті 1967-го року про колоніальну політику Російської імперії почалася нова чорна смуга у житті Олени Лугової. Розгром Празької весни, кінець "відлиги" та закручування ідеологічних гайок у Союзі, гоніння в інституті.
Наступні п'ять років їй перекривали доступ до публікацій, нею зацікавився КДБ. Про захист докторської дисертації не могло йтися в жодному разі.
Тоді ж трагічно загинув її чоловік – на дачі у свого колеги допомагав розвантажувати машину, коли вантажівка несподівано здала назад.
Незабаром померла її мама. Олена залишилася одна із десятирічною дитиною.
– Головне, що я зрозуміла протягом свого життя – за нього, за життя, потрібно боротися, – каже вона.
Олена Лугова і сьогодні може безпомилково назвати дати Грюнвальдської битви, Льодового побоїща та інших історичних подій, які більшість із нас давно викинули з голови. І розповісти історії десятків українських міст та сіл – вона була одним із авторів 26-томної енциклопедії, яка виходила друком в 1960–1970-х роках.
Сьогодні назви цих населених пунктів ми читаємо не в академічних енциклопедіях, а в щоденній хроніці війни – Чорнобаївка, Бородянка, Мотижин, Андріївка, Макарів, Іванків, Новоселівка.
– У нас була маленька дача у Глевасі, – згадує Аліса Ложкіна. – Щоранку ми сідали снідати, і бабуся мені розповідала про історію України. Зазвичай сніданок затягувався до обіду. І ось ми сидимо вкотре, вона голосно розповідає, у неї дикція професійного викладача. Мимохідь йде сусід Петрович із цапкою в руці, обертається до нас, дивиться так осудливо і суворо каже: "Робити треба".
"В Україні все буде дуже добре, потрібно тільки ще трохи потерпіти", – все життя повторює Олена Лугова.
22-й
Все життя Олена Лугова слухає радіо.
У 1941-му – зведення Радінформбюро.
У 1970–1980-х слухала "ворожі голоси" – "Голос Америки" та "Радіо Свобода".
Радіоприймач завжди був біля ліжка.
− Коли 24-го лютого 2022-го почалася війна, доглядальниця Олени Іллівни сказала, що не залишиться з нею, якщо я не переїду до них жити, − згадує Надія Ложкіна. − Так я перебралася до свекрухи – таємно від неї.
Якби вона дізналася про це, довелося б пояснити справжню причину цього – тобто про початок війни. Ми боялися, що вона не витримає цієї правди.
Більшість часу свекруха проводить у своїй кімнаті. Чує погано – це дозволяло мені бути непомітною для неї. Якщо я чула звук її "ходиків", ховалась у своїй кімнаті.
Насамперед сховала від неї приймач і телевізор. Потім зателефонувала всім, хто з нею спілкується. Це 6-7 людей. Попросила говорити з нею про що завгодно, лише не про війну.
Так тривало 33 дні.
А на 34-й подруга Олени Іллівни розказала їй про війну. Яка саме подруга, вона й досі приховує, як партизанка. Під час телефонної розмови весь час повторювала: "Та що ти таке кажеш? Я цього не знала!".
З того моменту, як "брехня на спасіння" розкрилася, минуло вже чимало часу, але, згадуючи, Лугова і сьогодні дихає праведним гнівом:
− Я обурена тим, що від мене намагалися приховати правду. Правда – найкраще лікування, приховувати її – гріх. Треба, щоб усі знали, що відбувається насправді.
Свою фотографію з автоматом родича Надії, який одного дня приїхав їх відвідати, Олена Іллівна вважає найкращою в житті. Бо вона стовідсотково відповідає її внутрішньому стану.
Тепер постійне звукове тло в її квартирі – телевізор або радіо на повну гучність.
Вона слухає новини з ранку до вечора. І часто повторює, що ницість та цинізм, з якими росіяни сьогодні вбивають, ґвалтують та грабують українців, не порівняти з тим, що відбувалося у Києві під час німецької окупації.
У ті поодинокі моменти, коли відволікається від новин, голосно співає українські народні пісні.
"Недонацифіковані" Сталіним, Гітлером і Путіним українці такі суворі, що тільки-но відкладають автомат та відволікаються від новин, одразу починають співати.
Михайло Кригель, УП
