Вернуться. Остаться. Сопротивляться. Три выбора Наримана Джеляла

Четверг, 1 сентября 2022, 05:30
коллаж: Андрей Калістратенко

"Вирок ви виноситимете не нам. Це ваш вирок", – каже людина в залі суду. 

Час дії – 29 серпня 2022 року. Місце дії – Сімферополь, Верховний Суд Криму.

Ім'я людини – Наріман Джелял. У нього добре поставлена ​​мова, обличчя університетського професора й напрочуд рівна спина. Дивлячись на його поставу, чомусь згадується словосполучення "внутрішній стрижень", який можна зламати, але неможливо зігнути.

Рік тому, 4 вересня 2021 року, російські спецслужби викрали Нарімана з його будинку в Первомайському під Сімферополем.

Разом із кримськотатарськими активістами Асаном й Азізом Ахтемовими його звинуватили в "диверсії на газопроводі" в Перевальному. За сфабрикованим звинуваченням Джелялу та братам Ахтемовим загрожує 15 років ув'язнення. Суд має оголосити вирок 21 вересня.

Наш матеріал народився із записок, які Наріман передавав із в'язниці, та його відповідей на запитання "Української правди".

Це історія про повернення додому, вміння захищати свої переконання, гнучкість там, де вона необхідна, безкомпромісність там, де компроміси неможливі, і ціну вибору всупереч обставинам.

 
Фото: Наріман Джелял / Facebook

Вибір перший: повернутися

Це єдиний важливий вибір у житті Нарімана Джеляла, який за нього зробили інші.

Його батько народився у Криму. Пережив німецьку окупацію, шестирічною дитиною разом із родиною був депортований до Узбекистану. Сім'ю матері депортували до Марійської АРСР, згодом вони переїхали до родичів в Узбекистан.

Наріман народився в місті Навої, але з дитинства знав, що його батьківщина – Крим. Уявляв її землею, "що тече молоком і медом": море, гори, фрукти, виноград.

– У 1988 році батько і брат поїхали до Криму раніше за інших, і ми отримували від них посилки з мармеладом, якимись солодощами і барвистими листівками з краєвидами Ялти, Бахчисараю, Севастополя. Реальність виявилася іншою, але дитинство згладило негативні враження, якщо вони й були.

Шлях повернення Нарімана на батьківщину – три дні потягом із Навої до Криму через увесь Союз. Справжня пригода для дев'ятирічного хлопця. 6 червня 1989 року він вперше ступив на перон станції Джанкой, де його зустрічали дідусь із бабусею та батько з братом. З вокзалу поїхали до нового будинку у віддаленому селі Джанкойського району.

 
фото: facebook 

Моря та гір не було, лише степ.

– В останні роки перед поверненням до Криму батьки працювали на заводі "Навоїазот". Батько – слюсарем-налагоджувальником, мати – бухгалтером.

Ми жили у гарній квартирі в новому мікрорайоні, у батьків були гідні зарплати. Як і тисячі інших кримських татар, все це вони лишили. І я не пам'ятаю, щоб колись про це жалкували. Хоча життя склалося нелегко. Окрім повернення, стався розвал Союзу та всі принади 1990-х.

Читайте також: Коли дерева були високими

У Криму сім'я змінила міське життя на сільське. Батько Нарімана працював у будівельній бригаді. А мати, колишній головний бухгалтер великого заводу, вирощувала та продавала овочі. Город став головним джерелом доходу.

Натомість пощастило з іншим – обійшлося без конфліктів на національному ґрунті з місцевими, які не були в захваті від повернення на півострів кримських татар.

– Я майже не зіткнувся з проблемами, що пережили багато з тих, хто повернувся. По-перше, у північних степових районах ситуація була менш гострою. По-друге, у нашому селі оселилося багато кримських татар. Ну, і доки я підріс і став усвідомлювати деякі речі, мої старші товариші встигли провести серед місцевих "роз'яснювальну" роботу. Траплялися бійки, сутички, але мені в них брати участь не довелося, і я зростав цілком космополітичним.

Реклама:
У своєму першому кримському будинку Наріман прожив вісім років. А наступну свою "восьмирічку" провів, напевно, у найкосмополітичнішому українському місті – Одесі.

– Після закінчення школи мама повела мене кудись у Сімферополі, де давали квоти кримським абітурієнтам. Пам'ятаю, чоловік запитав, на кого я хотів би вчитися, і я відповів, що на юриста. Тоді він показав мені довгий список тих, хто записався до юристів і запропонував політологію. Мене підкупило місто, де знаходився університет. Хто не чув про Одесу? А я пам'ятав фільм "Приморський бульвар". Так вирішилася моя доля.

1997 року майбутній політолог за освітою Наріман вступив до Одеського національного університету. Це було справжнє студентське життя з усіма його атрибутами. Колоритне місто, навчання, друзі, посиденьки та КВК. 

– За цей час у мене були різні кімнати в гуртожитку та різні сусіди. Але останній рік навчання прожив в "однушці" – навіть не кімнаті, а колишній коморі. Крихітній, але без сусідів, від яких я до того часу просто втомився.

2005 року він закінчив аспірантуру й думав залишитися в Одесі та займатися науковою діяльністю. Єдине, про що його просила мати: знайти дівчину – кримську татарку – та жити з нею там, де вони самі оберуть.

– І тут зателефонувала тітка, сказавши, що мене шукає людина, якій я залишав резюме ще 2002-го після закінчення вишу. Це був член Меджлісу кримськотатарського народу, редактор газети "Авдет" Шевкет Кайбуллаєв. Я приїхав до Сімферополя на зустріч із ним.

Можливо, це був не найскладніший вибір у житті, але точно доленосний.

 
фото: facebook 

Вибір другий: залишитися

У тих, хто пережив масові депортації або вимушене переселення, коли є пів години на збори, мабуть, особливе ставлення до речей. Навіть якщо це не особистий досвід, а генетична пам'ять.

– Я ніколи не цінував своїх особистих речей, легко розлучався з ними, – згадує Наріман. – Хоча одна річ зберігається у нашій родині як реліквія.

Цей прапор України потрапив до мене у 2003 році. Я з друзями приїхав до Києва на футбольний матч збірних України та Іспанії. Ми змогли купити квитки на останній ряд "Олімпійського". І на кожному сидінні лежав прапор для вболівальників.

Це був незабутній матч! Наші програвали. Основний час гри закінчувався, і багато засмучених уболівальників залишали стадіон. Але в додаткові хвилини збірна України зрівняла рахунок. Ми кричали, як божевільні. 

Цей прапор досі зберігається у мене вдома. Мій син Джеміль надягав його, як плащ, і бігав по дому зі словами "я – супергерой Україна".

Реклама:
…Нова "восьмирічка" розпочалася для Нарімана 27 лютого 2014-го. На той момент він встиг попрацювати телеведучим на каналі "ATR", журналістом газети "Авдет", викладачем історії та правознавства у Сімферопольській міжнародній школі. У листопаді 2013-го 33-річний Джелял став одним із заступників голови Меджлісу Рефата Чубарова.

– День фактичного початку окупації Криму можна порівняти з 24 лютого 2022 року, коли у свідомості більшості українців Росія розпочала велику війну. Хоча насправді війна почалася 27 лютого 2014 року.

Читайте також: Як окупували Крим: новини, які ми (майже) не помітили в лютому 2014-го

Сім років по тому в російській в'язниці Наріман прочитає книгу "Сказати життю "Так!" Віктора Франкла, який пережив жахи нацистських таборів.

– Більшість людей, які потрапили до концтабору, у нашому випадку – в окупацію, зазнають первинного "шоку новоприбулих".

В кінці лютого 2014-го на нас посипалася суперечлива інформація, що не вкладається в голові. Багато хто не знав, що робити. Надія та розпач боролися в кожному з нас. Так само, як боролися бажання протистояти загрозі у вигляді військових колон і водночас страх перед ними.

Саме на цій психологічній стадії багато ув'язнених концтаборів відчувають стан "марення помилування". Всупереч очевидному люди все ще сподіваються, що те, що відбувається навколо – якась помилка. Що прийде порятунок, і страшний сон закінчиться радісним пробудженням.

Багато моїх знайомих "марили" надією навіть після перших вбивств, викрадень, вигнань і арештів в Криму.

Сам я намагався реально дивитися на події та думав, як тепер жити у цьому концтаборі.

 
фото: facebook 

Питання, на яке довелося відповідати Наріману Джелялу після 27 лютого 2014-го, співзвучне гамлетовському: "У чому більше гідності: скоритись ударам долі і лягти під стріли чи опором зустріти чорні хвилі нещасть".

Це питання звучало для нього інакше: виїхати на материкову Україну чи залишатися під перехресним обстрілом російських репресій з одного боку і "дружнього вогню" тих, хто вважав, що патріоту України не місце в окупованому Криму – з іншого.

– З початку окупації і до мого арешту минуло сім із половиною років. Весь цей час я був у Криму. Хоча про те, залишитися чи виїхати, думав не раз.

Вперше ми обговорили це з дружиною на початку окупації. Вона тоді спитала мене, чи не краще нам виїхати. Я нагадав їй, як ми плакали, коли у Києві, на Інститутській, снайпери розстрілювали хлопців. В них стріляли, а вони йшли вперед, витягаючи поранених та вбитих з-під обстрілу.

Нам не можна їхати, сказав я, і дружина погодилася.

Зробивши головний вибір – залишитися, – Наріману Джелялу довелося шукати модель поведінки в окупації, сперечатися із соратниками, вагатися, помилятися і ризикувати.

– Близько року з початку окупації Криму я ще сподівався, що є можливість побудувати такі взаємини всередині кримськотатарської спільноти, які б максимально служили інтересам корінного народу Криму.

Провал.

Я сподівався, що новостворені кримськотатарські організації, нехай обережно, але відстоюватимуть інтереси кримських татар.

Провал.

Реклама:
Тільки дурні не усвідомлюють, що нам дозволено лише смажити чебуреки, танцювати хайтарму та демонструвати показну гостинність перед "кримськими господарями" на черговому святкуванні.

Крах моїх ілюзій був неминучим. Але я дотепер впевнений, що намагатися було варто, що цей етап треба було пройти. Далі я міг рухатися вже не обертаючись, не витрачаючи сил на порожні надії.

2015 рік. Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров у вигнанні. Ахтем Чийгоз у в'язниці. Нарімана та двох його колег, Шевкета Кайбуллаєва та Леммара Юнусова, "запрошують" на прийом до постпреда російського президента Олега Белавенцева.

Сергій Аксьонов, який приєднався до зустрічі, звично став загрожувати нам трьом. Він заявив, що, якщо ми, члени Меджлісу кримськотатарського народу, не призначимо головою Ремзі Ільясова (підтримав окупацію півострова Росією, у травні 2014 року обійняв посаду заступника голови Держради Республіки Крим УП), якому він довіряє, на нас чекають неприємності.

Я відповів, що голова Меджлісу не призначається, а обирається, і він у нас є. Після цієї зустрічі зі мною ще близько години розмовляв заступник Белавенцева, який наполегливо рекомендував самоусунутись і дати можливість розгорнути позицію Курултаю та Меджлісу, що називається, на 180 градусів – у бік лояльності по відношенню до окупантів.

Зустрівшись наступного дня з Ремзі Ільясовим, я сказав, що не допомагатиму йому стати головою Меджлісу, а по суті – підпорядкувати представницький орган кримських татар окупаційній владі. У березні того ж року ця витівка була остаточно похована – мене обрали першим заступником голови Меджлісу, а Ільмі Умерова – заступником голови.

Спробу рейдерського захоплення Меджлісу припинено. Окупантам не залишалося нічого іншого, як заборонити його 2016 року.

Мій рубікон було пройдено.

 
фото: telegraf

Вибір третій: чинити опір

"Ніч найтемніша перед світанком". Ці слова сьогодні сприймаються не як метафора, а як хроніка подій.

О 3-й годині ранку 18 травня 1944 року розпочалася депортація кримських татар.

О 4:20 ранку 27 лютого 2014-го російські військові розпочали захоплення адміністративних будівель у Сімферополі.

Між 4-ю і 5-ю годинами ранку 24 лютого 2022-го на українські міста полетіли російські ракети.

Реклама:
До будинків тих, хто чинить опір концтабору "Крим", уже вісім років вриваються співробітники російських спецслужб, виламуючи вікна та двері. Найчастіше це відбувається перед світанком.

Вранці 4 вересня 2021-го до будинку Нарімана Джеляла вдерлися 13 чоловіків і після обшуку забрали його з собою.

– Я багато разів уявляв собі цей момент, знаючи, як захистити себе. Але насправді все сталося трохи інакше.

Єдина думка, яка мене не залишала, зробити так, щоб непрохані "гості" якнайшвидше забралися з мого дому, від моєї родини. Це завадило діяти холоднокровніше.

Коли Джеляла забирали з дому, батько запитав: "Тебе посадять?". Наріман відповів, що все буде гаразд. "Зараз шкодую, що не обійняв батьків. Але в той момент я не хотів таким прощанням їх сильно турбувати", – згадував він.

Енвер Джелял помер за пів року після арешту сина. Верховний Суд Криму не дозволив Наріману на кілька годин залишити слідчий ізолятор, щоб попрощатися з батьком.

Читайте також: Концтабір "Росія" і війна, яку ми не можемо програти. Записки вільної людини з в'язниці

…Незадовго до арешту Наріман повернувся з Києва, де брав участь у першому саміті Кримської платформи.

– Через кілька годин після обшуку в моєму будинку та затримання, я сидів на стільці – у наручниках з мішком на голові в якомусь напівпідвальному приміщенні. І чекав, коли пролунає головне.

– Хіба тебе не попереджали? – запитав грубий сильний голос.

– Про що?

– Що не треба було їхати на Кримську платформу.

Присутність на Кримській платформі людей з окупованого півострова, свідків того, що там відбувається, учасників мирного опору була як ніколи важливою.

Але й ризик був високий як ніколи. За нами стежили до від'їзду, затримували на прикордонному пункті, розмовляли.

Ніхто прямо не сказав: "Не їдьте! Буде погано!" Але, мабуть, це шестигодинне "гальмування" на кордоні було формою попередження. Мене воно не зупинило.

Їхати треба було й з іншої причини. 

З 2014 року в Криму оселився страх. Люди піддаються цьому табу – не виходити за межі санкціонованих державою думок та дій, стримуються, остерігаються, відокремлюються.

Якось, вислухавши емоційну промову мого друга про його плани щодо звільнення Криму, я помітив, що він може не встигнути. Може виявитися, що звільняти вже нема кого.

Ми поїхали на саміт, аби люди бачили, що можна долати свій страх.

 
Фото: Стас Юрченко, Ґрати

Рік у камері з п'ятьма ґратами на вікні, – випробування, яке Наріман переплавив у мудрість. Тому його листи з в'язниці читаєш не як маніфест, а як сповідь.

Вони про те, з чим найважче змиритися у в'язниці – з тим, що життя твоєї родини відбуватиметься без тебе.

Про те, як не піддатися ні розпачу, ні руйнівній злості.

Реклама:
Про відповідальність за тих, хто повірив тобі.

І про те, що, можливо, найкраще сформулював Олдос Гакслі: "Досвід – це не те, що відбувається з людиною, а те, що робить людина з тим, що з нею відбувається".

– Мені доводилося робити різні вчинки, говорити образливі і, може, несправедливі слова. Робити, особливо в молодості, дурниці. Я не вважаю себе безгрішним. Але мені вдалося уникнути вчинків, за які було б непробачно соромно. Якщо ж десь я змалодушився, або, можливо, злякався, то з лишком компенсував це в інших випадках.

І ще ці листи вільної людини з в'язниці. Про Крим. Не той півострів, що для більшості з нас пов'язаний із куражем і романтикою літніх відпусток, а вистражданий кількома поколіннями предків.

Про землю, на яку дев'ятирічний Наріман вперше ступив 33 роки тому після триденної подорожі потягом із заслання.

Михайло Кригель, УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде