В каких условиях держат узников Кремля
Весною 2014 року, після початку збройної агресії, Росія почала майструвати з українських громадян кровожерливих злочинців – ідеальних героїв для пропагандистського телебачення.
Режисера Сенцова назвали терористом, водія таксі Захтея – диверсантом, історика Клиха – вбивцею.
Загалом у Росії та окупованому Криму за політичними мотивами ув’язнено від 70 до 75 українців. Причому в Україні вони досі не мають правового статусу та соціальних гарантій, а відповідні законопроекти припадають пилом у комітетах ВР.
"Українська правда" створила онлайн-мапи, де позначено місця та терміни ув’язнення українців, а також статті, за якими їх засудили. На картах вказані лише ті в'язні, які на сьогодні перебувають у місцях несвободи.
Готуючи мапи, ми покладалися на дані правозахисників, зокрема Кримської правозахисної групи, об’єднання "Родичі політв’язнів Кремля", Медійної ініціативи за права людини і Української Гельсінської спілки.
Вони наголошують: політв’язень – це людина, яку переслідує її ж держава. Тому в нашому випадку краще вживати термін "бранці Кремля".
Розповідаємо, за що РФ кидала за ґрати українців впродовж останніх років, і що ми можемо для них зробити.
Початок великого шоу
Кількість українців, ув’язнених у Росії та Криму за політичними мотивами, постійно варіюється, адже нові арешти відбуваються регулярно. До всього, не завжди інформація про незаконне затримання вчасно потрапляє до правозахисників та журналістів.
Переслідування продовжуються за конкретним сценарієм. Після незаконної анексії Криму та вторгнення в Україну російська окупаційна влада почала конструювати образ "небезпечної України", де вулицями гуляють "бандерівці" і "карателі". Це мало залякати росіян і українців та підвищити довіру до російських силовиків.
Першими жертвами стали фігуранти "справи Сенцова", які активно виступали проти анексії Криму. Їхнє затримання – це публічна демонстрація того, що загрожує жителям півострова з проукраїнськими поглядами.
Щоб затримати всіх фігурантів, фабрикували відповідну справу – це звична практика Росії від початку нульових.
"Я вважаю свою справу сфальсифікованою політично, адже вона заснована на свідченнях двох підозрюваних, що були отримані спочатку внаслідок тортур, а нині вони вже не можуть від них відмовитися. Я також хочу висловити свій протест з приводу позбавлення мене громадянства України: я був і є громадянином України", – сказав ув’язнений український режисер Олег Сенцов у липні 2014 року.
Розголос пішов далеко за межі України. Звільнити Сенцова вимагали представники Єропейської кіноакадемії, на кінофестивалях у Каннах та Польщі. Письменники, журналісти, філософи, кінематографісти з Франції та інших країн Європи розгорнули кампанію підтримки українського режисера.
Відпрацювавши на публіку затримання в Криму, Росія не забуває "постаратися" і для Донбасу.
Втілювати міф про "карателів", які вбивають і ґвалтують мирне населення Донбасу, не пощастило українцю Сергію Литвинову. Він проживав у Станично-Луганському районі Луганської області. У серпні 2014 року чоловік поїхав лікуватися в Ростовську область, бо місцеві лікарні були розбомбленими. І зник.
Мама Сергія дізналася про арешт сина з новин. Його звинувачували в масових зґвалтуваннях і вбивствах мирних громадян сходу України.
Матір каже, що син від страху навіть курці не міг відрубати голову. За своє життя працював лише по господарству, мав затримку розвитку. Тому себе й обмовив. У результаті справа розвалилася, частину звинувачень з Сергія зняли, але лишили статтю за розбій – 8,6 років ув’язнення.
На роль "бандерівців" і "карателів" особливо підійшли активісти Євромайдану.
Учасник Революції Гідності з Київщини Андрій Коломієць наприкінці 2014 року переїхав у Кабардино-Балкарію до нової дружини, де його затримали і засудили так само, як і Литвинова. Чоловіка звинуватили в замаху на вбивство двох колишніх співробітників "Беркуту".
Парадоксально, що Росія судила українця за замах на українців на українській території. Але навіть попри це – судилище відбулося.
Звинувачення в замаху і підкинуті під час обшуку наркотики відберуть у Андрія 10 років.
Нова територія, старі методи
На початку 2015 року Крим накриває хвилею несподіваних арештів, які тривають досі. Мішенню репресій стають кримські татари. У результаті мінімум 26 кримських мусульман позбавлені волі. Четверо з них уже засуджені, шістьох вивезли до Росії.
Практику тиску на етнічні групи привіз на півострів новий "очільник" місцевого ФСБ Віктор Палагін.
Раніше він керував спецопераціями проти мусульман у Башкирії, яких звинувачували в тероризмі та участі в "Хізб ут-Тахрір" – міжнародній ісламській політичній організації, забороненій у Росії, але не Україні. Тепер у Криму використовують ідентичні звинувачення.
Кримськотатарського правозахисника Емір-Усеїн Куку теж підозрюють у причетності до "Хізб ут-Тахрір". Його дружина Мерьєм розповідає, що співробітники ФСБ до всіх родин у Криму вдираються рано вранці:
"Раптово, жорстко. За кілька секунд, ми ще не встигли прокинутися, вдягтися, відчинити – вони вже двері починають ламати. Діти налякані. Страшна тривога. Розбивають вікна, перевертають увесь дім, лінолеум і шпалери зривають. Була така сім’я, де одразу розбивали вікна, а розбите скло летіло на дітей".
У будинках силовики шукають релігійну літературу, забирають техніку і всі гроші. Чоловіків арештовують і везуть до СІЗО. Це означає довгі місяці судової тяганини і мінімальний шанс на звільнення. Зараз кримські татари не можуть почуватися безпечно на рідній землі.
Окрім "Хізб ут-Тахрір" у Росії також заборонена ісламська організація "Таблігі Джамаат".
У жовтні 2017 року в Криму чотирьох кримських татар затримали начебто за зв’язки з цією організацією. Троє з них зараз не ув’язнені, адже пішли на "угоду зі слідством".
"Це справа "за розмови на кухні": немає доказової бази, планів терактів, а справа базується на секретних свідках. Будь-якого мусульманина можна в цьому (в тероризмі – УП) звинуватити", – пояснює координатор Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.
Чий Крим?
Для тих, хто не визнає анексію півострова, у травні 2014 року з’являється спеціальна стаття про сепаратизм (280.1 КК РФ). Щоб законно карати всіх, хто каже, що Крим – це Україна.
Так, два роки умовно за коментар у Facebook отримав кримськотатарський активіст Сулейман Кадиров. Він написав: "Я, Сулейман Кадиров, згоден: Крим – це Україна. Завжди таким був і буде".
За цією ж статтею були засуджені кримський журналіст Микола Семена та заступник голови Меджлісу Ільмі Умеров.
Скрипник каже, що є очевидні політичні статті, за якими переслідують окремих людей – тероризм, екстремізм, шпигунство і сепаратизм. Проте є неочевидні, коли активістам підкидають наркотики, зброю чи боєприпаси, як це було у випадку з Володимиром Балухом.
Після анексії він відмовився прибрати прапор України з подвір’я власного будинку. Балух вважає, що саме за це отримав майже три з половиною роки колонії і продовжує боротьбу, голодуючи в СІЗО.
Після низки показових затримань для російських телеглядачів, РФ розширює межі впливу і намагається зіпсувати репутацію України перед міжнародною спільнотою. Так з’являється історія про "українських диверсантів".
"При спробі в’їхати в Крим його вдарили трубою по голові, наділи мішок на голову, відвезли в підвал, знущалися, катували електричним струмом, душили, надіваючи на голову пакет, вивозили в ліс – робили імітацію розстрілу", – пригадує подробиці затримання Євгена Панова його брат Ігор Котелянець.
Панов став одним із перших затриманих так званих "кримських диверсантів", схоплених у серпні-листопаді 2016 року. Їх звинувачували в підготовці диверсій та зберіганні вибухівки.
Крім ветерана війни на сході Панова, "диверсантами" охрестили двох підприємців, двох водіїв, двох військових експертів і МНС-ника. Подекуди незнайомих між собою людей намагалися зробити спільниками.
"Це було напередодні зустрічі "нормандської четвірки". Євген після катувань зробив зізнання на камеру, а через півгодини виступив Путін із заявою, що Україна діє от такими методами, і з нею не можна мати справ", – зазначає Котелянець.
Зараз Євгену Панову пропонують дати свідчення, що він є реальним диверсантом, обіцяють дати 5 років ув’язнення замість 20. На жодні угоди зі слідством він не йде.
Пункт призначення – Росія
З десяток українських політв’язнів затримали в момент їхнього перебування в Росії. Причому за цілком невинних обставин: поїздка по роботі, до родичів або дівчини, як у випадку історика і журналіста Станіслава Клиха. Він часто бував у Криму, під час однієї з таких поїздок познайомився з росіянкою.
"Приїжджала до нас додому, ніби наречена, а після арешту Стаса – ні дзвінка, нічого. Стас казав, її перший чоловік був співробітником ФСБ, от вони його і здали", – розповідає мама Клиха Тамара Іванівна.
У серпні 2014 року Станіслав поїхав до дівчини в гості до російського міста Орел, але так і не повернувся. Чоловіка затримали і засудили на 20 років.
Схожа історія трапилася і з Павлом Грибом. Він зник у Білорусі, куди поїхав до знайомої. Його батько Ігор Гриб стверджує, що там сина викрали і передали російським правоохоронцям:
"Спецслужби Російської Федерації почувають себе в Білорусі як у себе вдома і проводять всю роботу, яку потрібно. Всі поїздки наших громадян туди можуть скінчитися дуже плачевно".
Опинився в СІЗО після поїздки в Росію й український журналіст Роман Сущенко.
До арешту він жив з дружиною і сином у Парижі, працював власним кореспондентом агентства "Укрінформ".
Старша донька Сущенка Юлія тоді навчалася і працювала в Києві. Зазвичай, усією родиною вони бачилися в Україні, іноді подорожували Європою. Тепер Юлія з мамою зрідка бачать батька за скляною стіною в кімнаті побачень СІЗО-Лефортово в Москві.
"На початку був шок. Не вкладалося, що ми жили звичайним життям, займалися своїми справами. Було боляче, що батько став заручником ситуації. Було зрозуміло, що розпочинається дуже важкий етап у житті нашої родини. Перші півроку були найважчими", – розповідає Юлія.
Усі ці приклади доводять: перетинаючи кордон Росії, Білорусі та Криму, жоден українець не може почуватися в безпеці.
Сліпа Феміда
"За останні 18 років судова і правоохоронна система в Росії злилися в одне, це механізм на винесення обвинувальних вироків", – підкреслює адвокат Олексій Ладін, який займається політичними справами в Криму.
Перебіг розгляду таких справ доволі абсурдний. Усі докази і дії захисту суд зазвичай не помічає.
"Адвокати додають Резолюцію Генасамблеї ООН до справи, де сказано, що Крим – це Україна. Ці ж рішення автоматично визнає Росія, бо є членом ООН. Але суд це ігнорує", – додає Ольга Скрипник.
Читайте такжеКрім цього, зазвичай судді ігнорують незалежні експертизи та заяви про катування.
За словами Ладіна, на півострові загалом низький професійний рівень у співробітників правоохоронних органів. Більшість із них раніше працювали за українським законодавством, а перевчитися на російське було мало часу.
"Процесуальні документи складають абияк", – каже адвокат.
Позицію прокурора у справі посилюють за допомогою "кишенькових" експертів і "секретних свідків". Останніми нерідко є співробітники ФСБ.
Єдиний вихід для адвоката політв’язня – створити навколо справи якомога більше резонансу та фіксувати всі неточності і проколи слідства. Проте в більшості випадків цього замало.
Сирість, темрява і самотність
Через сімферопольське СІЗО-1 пройшли майже всі кримські в’язні. Антисанітарні умови, щури, клопи, непридатна їжа і дефіцит кисню – звичайна справа для цього ізолятора. До того ж, він переповнений, в’язні сплять по черзі і живуть у камерах по 20 людей.
Дружина Емір-Усеїна Куку розповідає: після арешту її чоловік написав скаргу до керівництва СІЗО-1 через заборонену ісламом свинину, яку подавали мусульманам. Після цього свинину чоловікові стали подавати тричі на день.
Нещодавно правозахисники дізналися про факти підозрілих смертей в СІЗО-1: щонайменше четверо людей померли неприродною смертю. Окупаційні органи відповіли, що бранці скоювали самогубства, але, на думку правозахисників, така версія є малопереконливою.
Більшість політв'язнів переживають важкі тортури. Їх б'ють під час затримання, потім у СІЗО, вибиваючи зізнання.
У в'язниці нелояльним створюють нестерпні умови перебування, нерідко з катуваннями та примусовим психіатричним лікуванням. Останнє – щоб зламати волю в'язня, змусити відмовитися від адвоката і визнати провину на примус ФСБ.
Не відомо, за яким принципом росіяни обирають, кого катувати, а кого – ні. Наприклад, Романа Сущенка, підозрюваного у шпигунстві за політичними мотивами, не чіпали. Натомість Олексій Сизонович, пенсіонер з Краснодона, засуджений за звинуваченням у тероризмі, внаслідок побиття пережив дві клінічні смерті.
Всі ізолятори і в’язниці об’єднує те, що передати туди медикаменти чи забезпечити доступ українських лікарів майже неможливо.
Як наслідок, українські політв’язні втрачають здоров’я. Найпоширеніші проблеми – стрімка втрата зору і негаразди із зубами. Причина – вони не отримують достатньо вітамінів, живуть при поганому освітленні і рідко бувають на свіжому повітрі.
Павло Гриб хворіє з дитинства. Без потрібних медикаментів та дієтичного харчування йому поступово стає гірше. Однак Росія не пускає до нього лікарів та не приймає ліки від батьків. До хвороб додається ще і загальне пригнічення:
"Павла весь цей час тримають в інформаційному вакуумі. Психологічно тиснують, застосовуючи увесь арсенал ФСБ-шних штучок, щоб він визнав провину. Йому втовкмачують: ти тут один, ти нікому не потрібен, Україна тебе забула і всі забули", – розповідає батько Павла Ігор Гриб.
Тиск на ув'язнених продовжується і після винесення вироку, де б вони не перебували: у Ростові чи далеко на півночі Росії.
Приміром, політв’язня Ферата Сейфуллаєва майже не випускають зі штрафного ізолятора і продовжують термін його перебування там за дрібні проступки – знайдену сім-карту чи погано прибрану камеру. Адвокат вважає, що це роблять, аби ізолювати Ферата від інших ув'язнених, зламати його самотністю.
Для цього бранців також нерідко відправляють подалі від України.
У серпні 2017 року недалеко від колонії, де утримувався Сенцов, активістки, учасниці пан-рок гурту Pussy Riot вивісили величезний транспарант з вимогою його звільнення.
За місяць Сенцов повідомив, що у відповідь на підтримку потрапив у штрафний ізолятор та отримав етап до Ямало-Ненецького автономного округу – далеко на північ Росії.
Зала очікування
Місяці очікування не додають сил родичам ув’язнених. Дехто живе спогадами і планами, дехто розчаровується, але зціпивши зуби продовжує чекати обміну.
Сину Романа Сущенка 10 років. Після затримання його виховують мама і сестра. Юлія каже, що братові не вистачає батьківських порад:
"Брат весь час згадує, як вони разом із татом щось робили, гралися. Повторює: коли батько повернеться, я його нікуди більше не відпущу, будемо всюди разом ходити. Ми листуємося, а батько завжди окремо братові відповідає: у конверті листи нам з мамою, і братові – свій. У кожному посланні тато йому малює різні моделі машинок, відбиток руки, щоб дитині було цікавіше".
Найбільше доньці Романа Сущенка шкода втраченого часу, який минає у стінах СІЗО:
"Батько не бачить, як росте мій брат, не може підтримати бабусю. Не вистачає його підтримки, він великий авторитет для мене".
У Криму 105 дітей фігурантів "терористичних" справ залишилися без батьків. Зважаючи на те, що сім’ї кримських мусульман здебільшого патріархальні та багатодітні, жінки опинилися у вкрай складних умовах.
"Я казала дітям, що це помилка, – розповідає Мерьєм Куку. – Що ми нічого погано не зробили, ні тато, ні я. Вони бачать тата, коли його заводять у залу суду і виводять, це секунди. Він іде в наручниках, але посміхається, вітається, якщо встигне – запитає, як справи. Психологічно дітей дуже травмували".
Брат Євгена Панова впевнений, що дочекається обміну. Каже: готовий до будь-якого вироку суду, хай хоч сто років, але вони брата витягнуть:
"Ми завжди були дружні. Років з 10-ти мій батько не брав участі у вихованні, і Женя був мені за батька, тягнув на собі всю сім’ю, фінансові і особисті питання брав на себе. Завжди говорив: мені для тебе нічого не шкода, я віддам що завгодно, щоб у тебе все склалося. Піклувався, як батько", – згадує брат Панова.
Мати Станіслава Клиха Тамара Іванівна теж сподівається на обмін, але останнім часом тривожиться: від сина все менше новин, він у важкому стані, а інтерес людей до теми політв’язнів втрачається.
"Він страшенно любить Україну: у 8-му класі, ще був Радянський Союз, він відмовився від російської мови, розмовляв українською. Але потім був розчарований, як і багато людей. У листах пише, що сидить несправедливо: "Я не можу зрозуміти, чому я тут сиджу". Він сам розуміє і розповідає, що психіка його порушена", – каже мати Клиха.
Без папірця ти ніхто
З 2014 року правозахисні організації слідкують за незаконними арештами та вироками, які виносять українцям. Вони спільно вирішують, кого вважати затриманим за політичними мотивами. При цьому керуються нормами міжнародного права та світовими практиками.
У березні 2018 року депутати нарешті оприлюднили єдиний список бранців Кремля, закликаючи іноземні держави допомогти Україні з їхнім визволенням.
Сам перелік – суперечливий, адже досі в Україні немає документу, який би визначав статус політв’язня і критерії, за якими людину можна визнати затриманою за політичними мотивами.
Було вже кілька спроб це виправити. Перший законопроект про визначення статусу політв’язнів нещодавно відправили на доопрацювання. Наступні два об’єднали в четвертий – над ним також працюють, адже у громадськості до документу чимало претензій.
Наприклад, відповідно до нього, визначати, хто є бранцем Кремля, має СБУ, хоча Служба безпеки не зможе працювати в Криму і Росії.
Також документ пропонує бранцям особисто звертатися за пільгами після звільнення, але допомога сім'ям політв'язнів щонайменше на оплату адвокатів потрібна одразу.
Одна з авторок законопроекту, перша віце-спікерка Ірина Геращенко, визнає, що він має недоліки, та обіцяє доопрацювати його разом з колегами або подати ще один. Також на законопроект очікує багато правок від родичів бранців та правозахисних організацій.
Уже очевидно, що на визначення статусу політв’язнів доведеться чекати далі. Причин затримки кілька.
По-перше, для розуміння, що це питання вимагає законодавчого регулювання, мав пройти час. Адже раніше потреби в статусі політв’язня не було. По-друге, на думку правозахисників, зволікання пов'язано з тривалими переговорами всередині ВР.
"Наразі законопроект розглядається абсолютно всіма комітетами. Якщо законопроект не проголосують до парламентських виборів, далі цей процес буде набагато складнішим. Нині ми бачимо, що для депутатів є речі важливіші, ніж його ухвалення", – каже правозахисниця, експертка з міжнародного права Євгенія Андреюк.
Коли додому?
На останньому засіданні контактної групи в Мінську вкотре обговорювали передачу Росії 23 засуджених росіян в обмін на бранців Кремля. Відповіді не прозвучало.
Натомість в ОРДЛО за 15 українських заручників вимагають 80 засуджених росіян або сепаратистів, що для української сторони є неприйнятною умовою.
Тим часом, Міністерство юстиції готує позов проти Росії в Європейський суд з прав людини, який стосується окремо українських політв’язнів.
"Це вже шостий міждержавний позов України проти Росії. Вони пов'язані як з окупацією Криму, так і з ситуацією на Донбасі. Позов додадуть до попередніх і розглянуть разом з усіма, можливо, за хронологією. Розгляд таких справ займає від 5 років, іноді від 10", – пояснює Євгенія Андреюк.
На думку правозахисниці, якщо позицію України викладуть переконливо, найімовірніше, ми виграємо справу.
Поки законопроекти про статус бранців припадають пилом у комітетах, а до вироків міжнародних судів залишаються роки очікування, кількість політв'язнів лише збільшується. Підтримати їх можна за допомогою простих дій.
Наприклад, скористатися варіантами допомоги на сайті кампанії #LetMyPeopleGo, розповісти друзям з України та з-за кордону історії бранців, хоч раз відвідати акцію на їхню честь і, звісно, писати листи у в’язниці – адресу політв'язнів та інструкцію з написання листів можна знайти тут.
"Коли находить сум, я перечитую листи, які приходили мені у "Лефортово". І ніби заряджаюся від них. Особливо зараз, коли я ізольований від будь-якої інформації", – пише восени 2017 року в листі Євген Панов до всіх, хто про нього пам'ятає.
Катерина Есманова, для УП
Наталія Судакова, УП
