Три питання щодо широкомасштабної війни з Росією
Агресивні дії Москви щодо України викликають численні запитання щодо цілей, причин, а також ймовірних дій Кремля.
Про перспективи великої війни в Україні ми розповідали у попередній статті.
Наразі прийшов час розглянути, чому ескалація відбувається саме зараз, чи мають підґрунтя побоювання стосовно непублічних домовленостей між Заходом та Росією, а також що спричинило розбіжності у баченні загроз між Джо Байденом та Володимиром Зеленським?
Чому зараз?
Є чотири сукупні фактори, якими можна пояснити, чому на восьмому році неоголошеної війни Росії проти України Володимир Путін погрожує відкритим вторгненням, катастрофічними наслідками для української державності, а також шоковим ефектом для Європи в цілому.
Передусім – це фактор Сполучених Штатів.
Попри люб’язну риторику вже колишнього президента США Дональда Трампа, Путін не лише не спромігся здобути велику оборудку – стати ключовим гравцем в ослабленій Європі та, у якості підтвердження, отримати сфери впливу на пострадянському просторі, – а й зазнав болючих ударів.
Вашингтон визнав загрозу з боку Росії у своїх стратегічних документах, а відтак перелаштував цілі та завдання сектору безпеки і оборони. Москва отримала болючі санкції, Київ – летальну зброю та відчутну допомогу, а інші європейські столиці – посилення воєнної присутності та нові оборонні спроможності.
Ймовірно, прихід Джо Байдена розглядався Москвою як шанс надолужити втрачене, бо саме за його віцепрезидентства Кремль безпроблемно захопив кримський півострів. Утім, виникла потреба показової воєнної загрози Україні навесні минулого року, аби примусити нову Адміністрацію відволіктися від вибудовування стратегії стримування Китаю, що є ключовою зовнішньополітичною задачею Байдена, та сісти за стіл перемовин з Росією.
Сподіваючись на зміну поведінки Путіна, Байден у червні 2021 року дав останньому кілька місяців для оцінки переваг "стабільних та передбачуваних відносин" із США в обмін на конструктивне вирішення накопичених проблем.
Відведена роль не влаштувала Кремль, а фактор часу ставав дедалі критичнішим, адже у листопаді відбудуться проміжні вибори до Конгресу, де, ймовірно, республіканці повернуть собі більшість.
Годі очікувати від Великої старої партії поблажок, бо вона нищівно критикує президента та демократів у Конгресі за слабку позицію щодо Росії. Сенатор Тед Круз блокував ухвалення оборонного бюджету та численні номінації на державні та військові посади, вимагаючи схвалити ініціативу щодо негайного накладення санкцій на Північний потік-2.
Наразі в обох палатах зареєстровані законопроєкти республіканців щодо "Гарантування автономії України через посилення її обороноздатності", що передбачають збільшення підтримки Україні та суттєве посилення тиску на Росію. Тож Кремлю треба було скористатися шансом допоки Байден, контролюючи Конгрес, здатний забезпечити виконання гіпотетичних домовленостей з Путіним.
Другий фактор – ключові Європейські союзники по НАТО є вразливими.
У Німеччині новий, з погляду Кремля – слабкий канцлер Олаф Шольц. Та ще й з традиційно дружньої до Москви партії.
Окрім того, у коаліційній угоді нової німецької влади зовнішньополітичні питання далеко не на першому місці, а у підходах немає єдності.
Схоже, наразі консенсус є лише з двох питань: будь-що зберегти Північний потік-2, попри досягнуту попередниками домовленість з американцями щодо недопущення використання Росією енергетики у якості зброї, а також не надавати Україні оборонного озброєння, аби не дратувати Росію.
Ймовірно, канцлер намагатиметься дедалі більше звужувати простір для маневру міністра закордонних справ з конкуруючої партнерської партії, яка принаймні озвучувала прихильність до більш критичних підходів до Москви.
Франція, яка ніколи не була налаштована щодо Росії вороже та шукає третій, позатрансатлантичний шлях у стратегічній автономії, поглинута внутрішніми проблемами та в очікуванні президентських виборів, які відбудуться у квітні.
Український фактор не менш важливий. У Кремлі розвіялися ілюзії, що політичний новачок Володимир Зеленський реалізує мінські домовленості у російській інтерпретації.
Путін та його поплічники висловили обурення щодо законів про корінні народи та перехідний період на Донбасі, а також запуск Кримської платформи. Прикриття проросійських каналів та кримінальне провадження проти Віктора Медведчука зменшили важелі впливу Москви на українську політику та суспільство.
Розвиваючи самотужки та ще більше за допомогою партнерів оборонні спроможності, Україна стає дедалі менш вразливою до воєнної загрози з боку Росії. Україна здобула статус партнера з розширеними можливостями НАТО, просунулася у напрямку взаємосумісництва, набуває важливого досвіду у численних та масштабних навчаннях з партнерами по НАТО.
Допомога США та контракти зі Сполученим Королівством та Туреччиною щодо побудови ракетних катерів та корветів для українських ВМС змінюють реальність у Чорному морі, де Україна є найуразливішою. Отримані від США Джавеліни стали стримуючим фактором у конфлікті на Донбасі, а придбані у Туреччині Байрактари мають потенціал зміни status quo.
Останнім фактором є власне російський. Не лише не проглядаються перспективи скасування санкцій, що заморозили розвиток Росії, а навпаки – збільшується вірогідність запровадження нових.
Хоча в цифрах Росія майже подолала негативні наслідки COVID-19 для економіки, підприємництво та регіони від цього не стали більш задоволеними ані діями влади, ані рівнем покращення рівня життя.
Конфронтація з Заходом спричинила повне згортання прав та свобод росіян, отже протестний потенціал накопичується, а вийти йому демократичним шляхом – мирною зміною влади, нема куди. Рейтинг схвалення дій Путіна росіянами залишається доволі високим: за даними Левада центру на грудень 2021 – 65%, однак суспільство розділене навпіл у оцінці того, чи у правильному напрямі рухається країна: 48% – у правильному, 44% – у неправильному.
Захищена інтернетом від зомбоящика молодь виявляє дедалі більше несприйняття режиму, що зрікає їх на ізоляцію в політичній та культурній кунсткамері, позбавляючи майбутнього, яке вони хотіли б обирати самі.
Отже, без зовнішнього ворога та, якщо не перемоги над ним, то бодай відчуття величі, персональна влада Путіна під загрозою. Враховуючи, що зміни до Конституції спрямували владу Путіна у безкінечність, кардинальна зміна ситуації в країні залежить виключно від тривалості життя фюрера руського міру, отже в нього збільшуватимуться причини хвилюватися за неї.
Тиск часу, сприйняття занепаду Заходу як реальності та віра у власні сили, хоча й помітно менші, ніж у колективного супротивника, але більш вправно застосовувані, вимагають активних дій.
Чи не домовився Захід з РФ щодо України потайки?
Україна немає союзників, які юридично зобов’язані прийти нам на допомогу у найбільш дієвий спосіб, аби гарантовано зупинити російську навалу.
Породжена цим вразливість спричинила появу та тривале життя побоюванням, що, у різних комбінаціях, Вашингтон, Берлін, Париж та Москва можуть потайки домовитися вирішити "українське питання" через примус Києва виконати надмірні забаганки Кремля.
Наприклад, втиснути в українське правове та політичне поле "троянського коня" (т.зв ЛДНР), що впливав би в інтересах своїх московських кураторів на внутрішню та зовнішню політику, а також схибити Конституцію, унеможлививши втечу України від Росії (членство в ЄС та НАТО, а також загальну інтеграцію у західний цивілізаційний простір).
Попри те, що упродовж восьми років не з’явилося бодай найменшого підтвердження цим побоюванням, як вітрянка у дитячому садочку їх неможливо вивести.
До оприлюднення російським МЗС листування нормандської четвірки у українського громадянського суспільства були підозри, що щось недобре коється за лаштунками перемовин.
Втім, із листування наших німецьких і французьких партнерів стало зрозумілим, що їхні ключові позиції ані на йоту не відрізняються від української. До речі, постійне інформування Києвом стосовно своїх кроків, спрямованих на вирішення безпекових, гуманітарних, політичних та економічних питань по відношенню до окупованих територій зіграли вельми позитивну роль.
Власне провал нав’язування Москвою решті з нормандської четвірки бачення її агресії як громадянської війни, а відтак "рецептів" її припинення й спричинив безпрецедентний шаг – публікацію закритого листування.
Звісно, німці та французи видихнули б із полегшенням, якщо українці пішли б на самогубство й почали б говорити про модальності виборів, запустили б "консультативну раду" з метою обговорення змін до Основного закону тощо.
Цього не сталося з причин несприйняття громадянським суспільством та політикумом в Україні, а не наявністю чи відсутністю тиску з боку європейських партнерів.
Тож чому це може змінитися тепер? Хіба на Банковій геть забули трагедію на площі Конституції 31 серпня 2015 року, спричинену спробою реалізації Мінських домовленостей в українському правовому полі?
Натомість Сполучені Штати хотіли б якомога скоріше "припаркувати" Росію й зосередитися на більш небезпечному у стратегічному плані супротивникові – Китаї. Втім, погрозою вторгнення в Україну навесні Путін вдерся у порядок денний Джозефа Байдена – відбувся екстрений саміт.
Цілком прогнозовано не отримавши бажаного, Кремль пішов на ескалацію – оприлюднив ультиматум у вигляді проектів угод щодо гарантій безпеки Росії з боку США та НАТО, підвищив градус войовничої пропаганди та, аби довести серйозність своїх намірів, продовжив нарощування сил та засобів на окупованих територіях, уздовж українських кордонів та, віднедавна, у Білорусі, що катастрофічно швидко втрачає залишки свого суверенітету і незалежності.
У той час, коли Вашингтон почав бити на сполох, у Києві зберігали спокій, адже дані розвідки свідчили про недостатність накопичених сил та засобів для широкомасштабного вторгнення. Одначе, також не виключали можливості, що ситуація згодом може змінитися.
Заокеанський алармізм одні почали трактувати як наявність у американської розвідспільноти достовірних даних щодо планів росіян, якщо не з найближчого оточення очільника Кремля, то з Генштабу. Інші – як створення відчуття неминучої загрози, "відвернути" яку може лише прийняття Україною гіркої мінської пігулки, що задовольнить вимоги Москви стосовно блокування членства України в НАТО та повернення її в сферу впливу Росії.
Разом з тим, приписування таких намірів Адміністрації Байдена (чи то самостійних, чи то за домовленістю з Кремлем) є цілковитим нерозумінням, ані ситуації на європейському континенті, що кардинально змінилася, ані всередині Сполучених Штатів.
Путін припустився помилки, коли перетворив конфлікт малої інтенсивності на Донбасі, участь в якому досі заперечує, у кризу європейської безпеки.
Такі дії згуртували європейців навколо американців, принаймні на певний час. Ми мали можливість пересвідчитися у цьому в ході перемовин з росіянами у форматі Діалогу щодо стратегічної стабільності на двосторонньому рівні з США, у рамках Ради Росія – НАТО та в ОБСЄ.
Як зазначив держсекретар США Ентоні Блінкен, проблема щодо України виходить далеко за межі самої України, отже вона набула статус принципової для колективного Заходу.
Староєвропейці скептично сприймали українські тези, що ми є східним форпостом європейської цивілізації та те, що Росія руйнує світоустрій, сформований після розпаду "Імперії зла". І це при тому, що проти нас зосереджено усі наявні боєздатні сили Росії, які, передусім, спрямовані проти країн-членів НАТО.
Відтепер українські тези лунають з вуст держсекретаря США. Формула "нічого про Україну без України" стала наріжним каменем у підході Вашингтону до діалогу з Москвою. США вживають майже надмірних заходів, аби показати, що це так.
Вашингтон консультується з Києвом перед перемовинами з Москвою та після них. Блінкен здійснює незапланований візит у Київ перед зустріччю з Сєргєєм Лавровим лише тому, що має таким чином підтвердити постулат "нічого про Україну без України".
Будь-які поступки Росії за рахунок суверенітету та незалежності України стануть нищівним ударом по НАТО, адже погодься на здачу України, наступними в приціл Кремля потраплять країни східного флангу Альянсу. І не лише балтійські держави, Польща та Румунія, а й Швеція та Фінляндія відчуватимуть погіршення їх безпекової ситуації.
Росія кинула виклик європейській системі безпеки, отже погрожує усім країнам континенту.
Ба більше – Китай спостерігає за відповіддю колективного Заходу, передусім США, оскільки від неї залежатимуть дії Пекіну щодо розширення свого впливу в регіоні та приборкання бунтівної провінції щодо якої у Вашингтону є юридичні зобов’язання захищати, включаючи за допомогою ядерної зброї. А там на кону безпека інших союзників – Японії, Південної Кореї та Австралії.
У Москві та Пекіні вихід з Афганістану вважають символом занепаду Америки. Аби довести, що таке сприйняття є хибним, Вашингтон не має права на провал в українському питанні.
Не менш важливим ніж зовнішньополітичний аспект є й внутрішньоамериканський, де Україна залишається важливим фактором.
Згадаймо, що українське питання обумовило прийняття закону "Про стримування супротивників Америки через санкції", що обмежував дії президента стосовно України, аби імпульсивний Дональд Трамп не "подарував" би її Владіміру Путіну.
Український фактор також відіграв ключову роль у імпічменті Трампу, якого звинувачували у здійсненні тиску на Україну, що робив її беззахисною перед Росією.
Республіканці нищівно критикують Джо Байдена за занадто м’яку позицію щодо Росії. Можна лише собі уявити, що відбудеться, дізнайся вони, що Байден вдався до тиску на Київ, підігруючи Москві. Отже, якщо б і були в Адміністрації Байдена такі думки, чому немає жодних підтверджень, то їх гіпотетична реалізація нищівно вдарила б по ній самій.
Чому США "нагнітають", а в Україні "заспокоюють"?
Якщо відкинути емоційні реакції тих, хто схвалює відвертість Володимира Зеленського та не сприймає його емоційність та критику на адресу Вашингтону під час нещодавньої пресконференції, то можна зробити такі висновки.
По-перше, президент України дійсно краще за будь-якого іноземного лідера знає стан нашої економіки. Очевидно, що засідання РНБО України 24 січня розглядало як російську воєнну загрозу так і крихкий стан економіки.
Попри заспокійливі слова урядовців зрозуміло, що загроза широкомасштабної війни відлякує іноземних інвесторів та штовхає громадян вживати додаткових заходів, спрямованих убезпечити себе під час небачуваної дотепер кризи, що не сприяють економічній стабільності.
Навчені радянським минулим та вже сучасними кризами, співгромадяни конвертують гривневу готівку у валютну і запасаються провізією. Гірше за те, підприємці вже починають поглядувати на більш спокійні гавані для ведення бізнесу. Отже, паніка та економічна криза можуть мати руйнівний ефект навіть без очікуваного вторгнення.
По-друге, обрана необережна риторика завдає шкоди взаєминам з ключовим партнером України, від якого так багато залежить. Очевидно зараз не найбільш зручний час, аби звинувачувати Вашингтон у тому, що він недостатньо робить у питанні підтримки України.
Можна скільки завгодно дискутувати, що Вашингтон прорахувався у відносинах з Москвою, якщо не у 2014 році за Барака Обами, то хоча б 2021 року на початку каденції Джо Байдена, але політика – це мистецтво можливого, отже маємо виходити з наявних реалій.
Адміністрація Байдена вже суттєво скоригувала свій курс – відкинула будь-які вимоги Кремля, надала в екстреному порядку додаткову допомогу зброєю та боєприпасами (загальною сумою 650 млн.дол. у 2021 фінансовому році), збирає докупи європейців у питанні санкцій, що мають зруйнувати російську економіку, а не нарощувати тиск як дотепер тощо.
Не додає позитиву й те, що слова президента України використовуються проти нашої держави. Посольство РФ у Британії оприлюднило твіт, де процитувало, хоча й маніпулятивно але справжні вислови президента, що "Західні розмови про незворотність війни шкідливі для економіки України. Але ситуація на кордоні не більш напружена, ніж рік тому". Немає сумнівів, що цей зручний пас російські дипломати використають під час засідання Ради безпеки ООН.
По-третє, ніхто окрім Путіна не знає, чи відбудеться широкомасштабна війна чи локальна ескалація. В якому стані знаходиться кіт Шредінгера дізнаємося пізніше. У разі деескалації одні будуть переконувати, що від початку все було блефом, інші – що заходи стримування спрацювали.
Хай там як, Байден, який заявив, що не збирається дозволити Путіну повторити 2014 рік, не може дозволити собі заспокоїтися допоки Кремль не відступить назад.
Якщо алармізм не має підстав, навіщо Адміністрація Байдена витратила 200 млн доларів на посилення обороноздатності України? Навіщо США вдалися до безпрецедентної дипломатичної активності?
У якості спекулятивної гіпотези можна припустити таке. Розуміючи налаштованість Кремля погрожувати ескалацією після першого американо-російського саміту навесні, у Білому домі могли дійти висновку, що краще велике полум’я зупинити маленьким зустрічним.
Отже, Вашингтон перехопив початок риторичної ескалації Кремля, хоча й підваженої переміщенням військ. Риторичне загострення кризи дозволило американцям об’єднати усіх європейців, включаючи путінферштеєрів, відкинути будь-які неприйнятні компроміси з Кремлем за рахунок інших.
Нині будь-який хід Кремля матиме негативні для нього наслідки. Вторгнення в Україну не буде легкою прогулянкою. Втрати від українських Збройних Сил, територіальної оборони та сил опору, а також протидії усього суспільства можуть підірвати імідж Росії як воєнної потуги, передусім в очах керманичів Піднебесної. Складно собі уявити наскільки потужний ефект матимуть вантажі 200 в самій Росії.
На додаток до цього російська економіка може зазнати непоправних втрат, а Кремль опиниться у суцільній політичній ізоляції, в оточені сирійських, іранських та північно-корейських друзів. Відступ назад вдруге за рік підмочить репутацію Путіна, адже хто відтоді віритиме, що він здатний виконати загрозу після накреслених ним червоних ліній? Хай там як, Кремль має обрати найменше зло для себе у ближчі тижні.
Таким чином Вашингтон має змогу врешті-решт запаркувати взаємини з Москвою, продовжити з нею діалог щодо безпеки в Європі на основі реальних, а не вигаданих загроз. Ну і повернутися до китайських справ. Принаймні така стратегія виглядала б доволі розумною.
Олександр Хара, дипломат, експерт Центру оборонних стратегій, для УП
